Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

Трагічний оптимізм творів Олександра Олеся

Трагічний оптимізм, — amor fati,особлива філософія життя.

Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в нійдійсно краса...

Д. Донцов. „Дві літератури нашої доби“

Олександр Олесь — псевдонім одного з досить своєрідних, талановитих ліриків початку XX ст. Відомі багатьом з нас з дитинства рядки про „морквяного хлопчика“ на буряковому коні, в шапці з лободи і жупані лопуховому та при відповідному озброєнні належать перу саме цього поета. Його твори декламували гімназисти й студенти на літературних вечорах. Композитори Микола Лисенко, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич поклали їх на музику. А поезія „Чари ночі“ стала улюбленою народною піснею „Сміються, плачуть солов’ї!“, яка чарує кожного з нас легким присмаком суму, яскравою насиченістю мрійною думкою й образами чарівливої природи.

Яскравість образного мислення видатний поет поєднував із щирістю й доступністю вислову та з витонченою версифікаторською майстерністю. Співець молодості, весни, палкого й чистого кохання, Олесь бентежив читача і громадянськими буремними настроями, адже його творчість розквітла в добу революції 1905 р.

Олександр Іванович Кандиба народився 5 грудня 1878 р. у м. Білопілля (тепер Сумська область). Досі зберігся будинок, в якому побачив світ майбутній поет-лірик. У ньому починалася історія давнього чумацького роду Кандиб, роду досить трагічного й нещасливого, але

талановитого. Олександр рано залишився без батька, який працював на каспійських рибних промислах, де й загинув. Літо хлопчик проводив у с. Верхосулля Лебединського повіту, де жив його дід. Саме дідусь, який виховував онука в українському дусі, а також особисті сільські враження сформували естетичні смаки майбутнього поета. Сам Олесь пізніше писав у „Автобіографії“ (1924): „Щороку їздив до діда, де познайомився з сільським життям, піснями, звичаями. 1 дитинство мені уявлялося одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці, здається іноді мені суцільною казкою природи“. Надзвичайно значущим було дитяче єднання Олександра Кандиби з природою, бо верхосульські враження відвідували поета навіть за два місяці до смерті. Тоді він напише:

О Верхосулля, люба мрія!

Мого дитинства сон ясний,

Що й досі серце моє гріє

Теплом далекої весни.

Де я не був, чи на чужині,

Чи па вигнанні, думка все

Вночі і вдень до тебе лине

І душу всю тобі несе!

Звідси починалася не тільки інтимна й пейзажна лірика, звідси — витоки щирого патріотизму й високої громадської свідомості поета.

Для Олеся природа — це храм, до якого він завжди входить із молитовними поклонами душі. Тільки серед природи поет сповнений сердечної відвертості, розхвильований і бентежний, дихання його стає переривчастим від хвилювання, і в поетичних рядках з'являються три крапки, тире, що звільняють їх від усього зайвого, заступають недомовлене, те, що здається авторові несуттєвим:

В дитинстві ще... давно, давно колись

Я вибіг з хати в день майовий...

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились...

Весь божий світ сміявсь, радів...

Раділо сонце, ниви, луки...

І я не виніс щастя муки,

І задзвениіи в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів...

Освіту Олександр здобував спочатку в рідному містечку, а з п’ятнадцяти років — у Дергачівській землеробній школі на Харківщині. Саме у школі почав писати перші вірші. Там він брав участь у випуску рукописного журналу, де й з’явилися вперше його твори. „Почав писати дуже рано, — розповідає сам Олесь, — як тільки додумався, для чого вигадано папір та олівець, і як тільки навчився ними володіти. Коли б мої батьки знали, що пишу, певно, замислилися би — чи варто мене вчити писати. Чому почав писати? Мабуть, підсвідомо. Отак, як ні з сього ні з того починає цвірінькати горобець. Була, очевидно, якась потреба висловитися з приводу того, що діється, бачиться і чується на білому світі. А діялося багато: літали метелики, щебетали пташки, виблискувала роса — все щось робило, і, мабуть, ніяково було мені стояти склавши руки“.

Якийсь час Олександр Кандиба працював на Херсонщині, а 1903 р. став студентом Харківського ветеринарного інституту. Остаточний вплив на вибір поетичного шляху Кандиби спричинило знайомство з такими відомими письменниками,як Борис Грінченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко.

У 1907 р. виходить друком перша збірка Олександра Олеся „З журбою радість обнялась“, яку високо оцінила освічена громадськість. Іван Франко писав: „Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію“.

Вірш „З журбою радість обнялась“, що став назвою всієї збірки, відображає її головний мотив:

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хтоне знаю я...

Збірка пройнята мажорним настроєм. Оспівуючи весну, поет висловлює віру в те, що колись і люди оновляться, стануть „і вільні, й рівні“, „здійснять мрії всі ураз“. Радість життя, молодість, кохання виливає душа автора в „Чарах ночі“ (1904). А у вірші „Ходім відсіль“ (1905) поет закликає покинути оточення, де немає радості, а лише камені одні, та йти з цієї пустелі в природу, де „луги, поля веселі, ясні озера і гаї“. Інтимна і пейзажна лірика у перші десятиліття XX ст. були своєрідною реакцією на знецінення людського життя, зневагу до індивідуального, нівеляцію людської душі. Тому, мабуть, головна заслуга Олеся в тому, що людяність і щирість його поезій повертали людині природне людське право радіти життю, природі, коханню. М. Рильський писав, що була в „таких життєрадісних віршах Олеся якась привабливість, і ми, молодші сучасники його, не без захвату декламували:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

„Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!“

Ця щирість чарувала, особливо тому, що більшість українських поетів початку століття — не говоримо, звичайно, про великих — обов'язковим для себе вважала одягатись у тогу смутку, безнадії, розпачу й т. д.“. Так, попередники О. Олеся, поети-народники, надавали перевагу формам народної пісні, фольклорним образам, лишаючись у полоні наперед визначеного кола тем: минулі нещастя й тогочасні злидні села, картини соціального й національного гноблення, темнота й безправ'я народу, безвихідь і безнадія, заклики до праці на користь народу із вірою, що „праця єдина з неволі нас вирве“. Але нові часи прагли нового слова. І саме таким словом стала поезія Олеся. Він заперечував своїх попередників не обкиданням грязюкою, а своєю інакшістю, неповторністю.

У збірці „З журбою радість обнялась“ Олександр Олесь відгукується на події російської революції 1905-1907 рр. Змальовуючи алегоричний образ айстр („Айстри“, 1905), поет висловлював співчуття всім тим, хто мріяв про краще, світле життя, але не мав сил дочекатися дня, коли засяяло сонце. Поет страждає від того, що брати стогнуть у тюрмах проклятих, плачуть маги без сина, жінка без чоловіка. Це тяжке становище народу він малює у вірші „Міцно і солодко...“ (1906). Але поет також висловлює оптимістичні думки й почуття, закликає до впевненої боротьби:

Мають знамена, і б'ються юнацтво,

Крові потоки ллючи...

Сміло з повіток плуги викидайте,

Куйте вселюдно мечі!

Олесь яскраво показує („Вони — обідрані, розбуті“, 1906), що гнів зробив героями „обідраних, розбутих, сліпих, голодних...“, і вони сьогодні „більше не раби“. „Лунають гасла боротьби!“, й поет висловлює свою віру в перемогу повсталих.

Революційні події Олександр Олесь розумів як боротьбу проти царизму „за землю, за волю“, і цю боротьбу він вітав, підтримував, виступаючи з яскравим протестом проти дій царського режиму, коли народ страждає „в сітках павуків“. Утім, саму волю поет уявляв собі абстрактно. Як справедливо зазначав 1. Франко, говорячи про революційну поезію Олеся: „Се моментальні настрої, радощі і жалі молодої душі, перервані картинками сучасної російської боротьби, трактованими так само загально, як і поетичні картини природи“. Те ж саме можна сказати й про патріотичну лірику Олеся („Для всіх ти мертва і смішна...“, „Не слів мені, а стріл крилатих вогняних...“, „Сніг в гаю...“, „Ой не квітни, весно...“), яку добре характеризує такий вірш:

Як зграя радісна пташок,

Легкі і сніжно-білі,

Пісні мої під небом десь

Літали і дзвеніли.

Із неба кликали вони

До братства, до любові...

Та час, проносячись, бризнув

На їхні крила крові.

Олесь вірив у перемогу і щиро радів, коли вона сталась. У 1909 р. вийшла його друга збірка „Поезії. Книга II“, пройнята бадьорим настроєм, відчуттям „відродження країни“ („Яка краса: відродження країни“, 1908). Ще день тому у країні чувся плач рабів, а тепер:

Коли відкильсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.

Поет порівнює повсталих з орлом, що раптом розкрив очі, угледів світ, злетів і заклекотав у небі „про вільний льот... про ранок золотий“, з морем, що всю ніч дрімає і раптом хвилями, як крилами, заб’є.

Почуттям радості й віри в те, що зійде сонце, його „спинить ніщо не зможе в світі, і цвіту нашого ніщо вже не уб’є!“ пройнята поезія „Хіба не бачите, що небо голубіє...“ (1908).

Третя збірка творів Олеся „Книжка третя“ вийшла в Києві 1911 р. Крім ліричної поеми „Щороку“ (1904— 1910), драматичного етюду „Трагедія серця“ (1910) і драматичної поеми „Над Дніпром“ (1911), тут був розділ „З лірики“, значна частина якого пройнята журливим настроєм.

Подорож до Гуцульщини 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в Криворівні, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. „Наче квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися стуленої води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви... наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне як мак багаття.. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси“. Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі „На зелених горах“ (1915), в якій „країна див“ асоціюється з вільним духом нашого народу.

У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів („Мов келих срібного вина“, „Італійська ніч підкралась“, „В долині тихий сон летить“), у яких перед нами розкривається невичерпна й таємнича краса морських пейзажів.

У 1914 р. з’явилася наступна книжка — „Драматичні етюди“, в якій можна помітити вплив ранніх драм Метерлінка. Еподи написані в символістичному ключі. Персонажі висловлюють свої думки не до кіпця й неясно; вони нещасні й увесь час тривожно очікують якоїсь катастрофи, що зрештою відбувається. Головний мотив цих творів — трагічне кохання. У них поет повністю відходить від громадського життя.

Нове піднесення творчості Олександра Олеся викликала Лютнева революція 1917 р. Вітаючи її, поету вірші „Воля!? Воля!? Сниться, може?..“ оспівав червоні прапори. У творі „Схід сонця...“ він висловлюється стосовно революції такими словами: „Привіт тобі, сонце! Привіт тобі, воле, від серця мого і народу!“. Утім, ще за два роки до революції поет відчував її наближення. В „Юнацькій пісні“ (1915), присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:

Земля розступилась! І з праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні.

У 1917 р. Олександр Олесь видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл „З щоденника. Р. 1917“, наснажений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів циклу схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому аж не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи.

У вірші „Ранок, ранок! Час світання...“ (1917) поет підносить хвалу рідній землі, образ України асоціюється в його творах з образом матері, яка скликає синів „під корогви“, благословляючи їх на боротьбу за свободу. Однак зрозуміти суть революції та її перспективи Олесь не зміг. Тому 1919 р. він опиняється у еміграції.

Трудне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок „Чужиною“ (1919), „Кому новім печаль мою“ (1931). Ностальгія за Україною — ось журба і біль Олександра Олеся:

Душа розірвана, як рана...

Бальзам далеко так, як сонце,

А сонце, сонце, як і щастя,

Там, там, лише в краю коханім,

пише він у вірші „В вигнанні дні течуть, як сльози“.

Поет прагне знайти заспокоєння у згадках про події давнини, багато пише про міжусобиці княжої доби. Так з’являється збірка „Минуле України в піснях“, видана 1930 р. у Львові, а також багато віршів на історичну тематику, пройняті оптимістичним звучанням.

В останній період творчості Олександр Олесь працював над поетичними переказами народних казок. На основі фольклорних матеріалів він пише п’єси для дітей („Бабусина пригода“, „Ведмідь в гостях у бабусі“, „Бабуся в гостях у ведмедя“, „Солом'яний бичок“) і ряд віршів.

Відірвавшись від рідного народу, пост утратив грунт та живодайне джерело для своєї творчості. Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не полишають тривожні думки про країну, а ще більше — про сина Олега — активного учасника руху Опору. Мабуть, душа батька відчувала трагічні події: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенхаузен. Серце Олександра Олеся не витримало переживань, і він помер 22 липня 1944 р. Похований поет на Ольшанському кладовищі в Празі.

Олександр Олесь залишився в пам’яті народу як великий художник слова, барвистого й ніжно-мелодійного. Значення і місце поета в історії української літератури визначають насамперед дві перші його збірки. Саме в них найбільш яскраво проявляється талант автора, його майстерність та оригінальність його стилю. Сила контрастів і порівнянь, до яких вдається поет, дає підстави вважати Олеся символістом. Справді, він охоче використовував художні засоби символістів, але ідейно-естетичної концепції символізму вповні не поділяв, його символіка закінчувалася алегоріями.

Естетичні, художні завдання були для народників на другому плані. Олександр Олесь з цим рішуче порвав. Проте він ніколи також не захоплювався штучно ускладненими метафорами, поліфонічними, багатоплановими образами, властивими символічній поезії. Його асоціації легкі й прозорі, навіть коли він вдається до античної символіки, як у драматичному етюді „Злотна нитка“. Спорідненість із символістами виявляється хіба що в неувазі до аналізу своїх вражень, відчуттів. Для поета досить окреслити їх легкими натяками, інкрустувати півтонами.

О. Олесь скоріше прагнув до утвердження романтичного стилю в українській поезії, ніж до символізму. Він створив прекрасну романсову лірику, поезії, близькі

до пісень. У його віршах звучать також мотиви, породжені історичними обставинами: благання до народу пробудитися, передчуття боїв. Зв'язок з романтизмом лежить не в зовнішній, а в психологічній площині, в увазі до незабутніх спогадів молодості, у прагненні служити суспільству. Пафос його громадських поезій підкупає своєю щирістю й красою вислову, даючи, безперечно, видатні зразки. Своєю життєвою наповненістю, безпосередністю, щирістю і, за всієї романтичної окриленості, заземленістю образу поезія Олександра Олеся виражала реалістичне світосприймання автора, мажорне за своїм тонусом.

Поет, досить ретельно вказуючи час написання майже кожної поезії, укладав свої збірки, недотримуючись хронології. У цьому виявлялася своєрідність композиції його книжок, побудованих за принципом контрасту.

Деякі контрасти автор подає в рамках одного рядка („з журбою радість обнялась“, „в сльозах, як в жемчугах, мій сміх“), однієї строфи, двох сусідніх строф. Але досить часто душевну роздвоєність свого ліричного героя Олесь передає двома послідовно розміщеними віршами. У таких випадках один з них звучить як теза, другий — як антитеза.

В одній із поезій („Народ, як мертвий спить“) ліричний герой претендує на роль народного пророка, проводиря мас, і впевнено проголошує:

Лишу я співи про красу,

Забуду власні жалі,

Із гір високих понесу

Народові скрижалі.

Поруч — вірш „Чим втішу вас?..“ як антитеза до процитованого:

Незрячий сам... на що се я вам вкажу?..

І як в лісах знайду я трав на рани?..

Ні, ні! Я вам нічого не скажу,

Уста мої скули кайдани.

Укладена в такий спосіб кожна збірка схожа на своєрідну ліричну драму чи симфонію, в якій лірична тема перебивається драматичною напругою, акордами трагедійного звучання та нотками душевної розслабленості, втоми.

Загальна композиція поезій Олеся завжди створює ліричний тон, усі елементи її згармонізовані в єдине ціле. Незалежно від того, чи в поезії є дія, чи подано зорову картину, ми завжди відчуваємо в ній присутність ліричного героя, який несе суто свої, суб’єктивні, враження. Це зумовлює й архітектоніку твору, і образну систему, яка дає або несподіване й свіже порівняння, або психологічний чи ритмічний паралелізм.

Основні теми першого періоду творчості О. Олеся — кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба й розпач, вибухи радості й захоплення в дні Лютневої революції.

„О не дивуйсь, що ніч така блакитна“, — так розпочинається вірш „Любов“, один із ранніх творів Олександра Олеся, відомого пасам перед як співця найщиріших інтимних почуттів людини. Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Розкриваючи світ закоханого юнака, поет вдається до різних прийомів, щоб передати глибину його переживань. Блакитна ніч така неповторна, бо, як уявляється юнакові, чекала на прихід його коханої. Герой переконаний, що прозора „срібна мла“, якою все оповите, не випадкова, адже „ніч ясна убралася для тебе, для тебе й срібло розлила“. Щира схвильованість проймає не одну поезію Олеся. Від першої збірки і до віршів, написаних на останньому прузі життя, у творчості поета повноводним потоком ллється інтимна лірика — дивна поетова казка про кохання як найвищу красу людської душі.

Автора характеризують щонайперше висока культурна досвідченість в найсвятіших людських почуттях, інтелігентність, шляхетність. Він не подає любовних сцен, діалогів закоханих. Ліричний герой освідчується на віддалі — часовій чи просторовій. Він згадує почуття, перевірені часом. Усе другорядне відсіялося в часі, залишилося щось велике, незабутньо щире, хвилююче. Сама природа своєю пишністю нагадує красу тієї, яку поет забути не може. Хоч би де був ліричний герой — на березі моря, чи в темному гаю, чи навіть в „другім небеснім світі“:

Але і там же власне сонце світе

Ізнов воно про себе нагода.

Більшості пейзажних та інтимних поезій Олеся притаманні мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов блискуче тонку формулу: „З журбою радість обнялась“. Є квіти, до яких не можна доторкнутися навіть люблячою рукою. Від дотику вони в’януть. Такі інтимні поезії О. Олеся. Настрій більшості з них невловимий у своїй тонкості та ніжності. При спробі перекласти його мовою прози він в’яне і зникає.

Ти біля моря... Хотів би стати

Південним вітром, щоб тим літати,

Схиляти трави тобі під ноги.

Встеляти цвітом твої дороги.

Тут все звучить так невимушено просто, як спадає з високості жайворонкова пісня, як дзвенить вітер. Сам вірш легкий, співучо-мелодійний і одночасно мерехтливий, як морське повітря, що млоїть груди сонячною напоєністю, чистотою, леготом набіглої хвилі.

В уяві ліричного героя від дотику кохання оживає все навколо. Ніч сплітає вінки коханій, розливає по них зоряне мерехтіння. А ніде мила — і „хмарна ніч проплаче аж до ранку дощем рясних невтішних сліз...“ І це не дивно, бо, впевнений поет, поезія природи та поезія серця живуть поруч.

Пейзажна лірика Олеся — це гімн природі, її неповторній красі. В одному випадку — це поетичні акварелі, які сприймаються лише зором, як у вірші „Щороку“:

Вишиває осінь по канві зеленій

Золоті квітки,

Квіти оживають, і з дерев спадають

Жовті нагідки.

В іншому — це звуковий, музичний образ картини природи. Так у поезії „Косять коси“ поет створює звукопис літнього сінокосу:

Косять коси,

Луг голосе,

Косять, косять косарі...

Глибоко освоївши народнопоетичні традиції. Олександр Олесь у віршах „А вже красне сонечко“, „Роси. роси, дощику, ярину“ з буденних слів зумів виткати неповторні поетичні зразки.

Велика жага до краси природи, захоплення її красою лежать в основі світосприйняття поета, його життєлюбства й оптимізму, дарма що радість часто обнімалася з журбою. Він все одно захоплено вигукував:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса.

Я не наслухався ні шуму рік широких,

Ні шелесту лісів дрімучих, темних.

Ні голосу пташок, що вихваляють світ.

Ущерть напоєна сонцем і соками рідної землі, лірика Олеся крилато-романтична. Романтизована фантастика, а також символічна проекція образів квітів, лебедів, орлів, диких гусей, журавлів є засобом заперечення обмеженого й ницого міщанського животіння. Використовує автор у своїх віршах й образи казки, її дивосвіту, прагнучи створити настрій, тональність чогось високого і світлого, як, наприклад, у вірші „Десять літ“:

Я співала людям, як живуть русалки,

Як у лісі папороть цвіте,

Як ловили долю неводом рибалки,

Як па небо впало сонце золоте.

1 справді, творчість Олеся заселена русалками, мавками, феями, фавнами. Слово „казка“ часто з'являється і в заголовках творів: „Казка ночі“, „По дорозі в казку“, створюючи тим самим з самого початку відповідний настрій та атмосферу.

В українській літературі після Лесі Українки О. Олесь — один з найяскравіших поетів-мариністів. Серед морських пейзажів ліричний герой Олеся прагне знайти бажаний відпочинок. Та марно. І повиті млою гори, і мінливе море з вечоровою піснею сповнюють співця натхненням, навівають асоціації, від яких холоне кров:

Ой і ми на волю рвались,

В сірі скелі били...

Море, море! Гляньусюди

Наших хвиль могили...

схвильовано пише автор у вірші „Ллється море...“

Море в Олеся існує не саме по собі, а тільки в поетичних паралелях з життям народу, думки про який не залишають поета й на хвилину. Поет ніс до моря свою журбу, серце, „повне смутку“, розпач, навіяний поразкою народних виступів.

Яскрава метафоризація, уведення в твори монологів і діалогів надають їм художньої неповторності, підносять українську пейзажну лірику до вершин цього жанру у всесвітній літературі. І Олесь, наряду з Яковом Щоголевим, Дніпровою Чайкою, Максимом Рильським, збагатив скарбницю нашої пейзажної лірики високохудожніми творами різних жанрів.

Поет переживав і радість перемог, і трагедію поразок. Глибокими були рани його серця, тому й вірші його „били в груди“ з розпуки. Олесева муза розправляла свої крила до високого гордого лету в дні передгроззя й бурі. Революція 1905 р. скропила її крила рубінами крові. У цей час поетова пісня

Кликала, боролась, бурею ревла,

Кидала каміння у порожні груди,

Гнівом, як залізом вогняним, пекла...

Так, серце народу боліло від ран, але Олександр Олесь твердо вірив, що цей народ знайде сили розбити кайдани. Саме така ідея супроводжує більшість громадських віршів поета, де він закликає людей:

Гей, до зброї! Бийте в дзвони!

Будьте смілі, як дракони!

Всіх гукайте,

Всіх скликайте

Хай гудуть, як громи, дзвони...

У „Жалібній пісні“ над тілами загиблих борців палає гнів поета на тих, хто поневолив трудовий народ. Але його смуток не безплідний, не пасивний, не з потоку „світової скорботи“; він розбуджує прагнення помсти, що дає силу в боротьбі. „Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних“, — жадає Олександр Олесь.

Новим змістом наповнюються громадсько-патріотичні мотиви в поезіях, написаних у складні часи будівництва української державності. Від цих творів віє полум’яним оптимізмом, вони наснажені закличними інтонаціями. Ліричному героєві хочеться вірити, що навіки загинула неволя, розірвалися столітні кайдани, розламано грати в’язниць, де конали патріоти. Правда, десь у підсвідомості б’ється й тривожна думка, чи не повернеться знову старе. Тому картина „свята волі“ проймається застереженнями не заспокоюватися від перших успіхів: „Вартові, вночі не спати! Пильно стерегти!“, — закликає поет у вірші „Крики... Усміхи весняні...“

З перших своїх поезій Олександр Олесь засвідчив себе глибоким і неповторним поетом-ліриком з арсеналом цілком нових засобів художньої образності й виразності, зокрема неповторним звукописом, що надав його віршам чудової мелодійності та гармонійності. Силою поетичного узагальнення пост своє суб’єктивне переживання зробив зрозумілим для нас, його нащадків. А це є свідченням великого таланту, загальнолюдської вартості його найкращих поезій.

Олесь виголосив гімн українському слову, яке після тривалих гонінь і переслідувань дістало нарешті права громадянства, залунало зі сторінок преси. Для поста рідна мова — скутий орел, що не може розпростати могутні крила, співочий грім батьків, який безпам’ятно забули діти. Усе оживає в звуках рідного слова; воно ввібрало і шум дерев, і музику блакитнооких зірок, і легіт вітру над шовковими степами, і буряний рев грізного Дніпра.

Звичайні слова в поезії Олександра Олеся пройняті такою напругою ліричного хвилювання, що й справді сповнюють читача гордістю за невичерпні можливості української мови, які оспівує автор у вірші „Кожний атом, атом серця“:

Кожний атом, атом серця

Оберну я в слово, в звук...

Кожний ніжний рух сердечний

В піано срібну переллю.

Окрилю її любов'ю

І стражданням запалю.

Усе, що вражало душу поета, увійшло в його пісні. Радість і журба, світла віра й пекуча туга перебивають по черзі одне одного. Багато суму, скажімо, у віршах другої збірки, але вся вона злютована „злотною ниткою“ поетових надій. І перший вірш „Яка краса: відродження країни!“, і заключний „Хіба не бачите, що небо голубіє“ — звучать на найвищих мажорних нотах. Вони утверджують віру в перемогу народу:

Хіба не вірите, що скоро день засвіте,

Що сонце наше вже з-за обрію встає,

Що хід його спинить ніщо не може в світі

І цвіту нашого ніщо вже не уб’є!

Ось такий він — трагічний оптимізм поезій О. Олеся. Поет тужив, але прагнув зрозуміти причини трагедії і жив сподіванками на перемогу. Часто він відчував себе знеможеним, занепадав духом, але зрештою віра в розум і силу мас брала гору. Олесь вірить в народ, в його „море огня“, в те, що він — Самсон, згаслий вулкан, що він піснею, сміхом і рухом задушить смерть, яку йому готують, що „обороне сам себе мій край“, а його „дзвінкі пісні“ допоможуть цьому.

Досить різноманітна поезія Олеся у жанровому розумінні. Є в ній різні форми громадської та інтимно-пейзажної лірики, зокрема романсова лірика й масова пісня, поетичний образок, портрет, медитація, присвята, лист-послання, дидактичні притчі, сатиричні вірші й поеми, поеми-феєрії, драматичні етюди, казки.

Художністю та щирою схвильованістю вірші поета здобули велику популярність. „Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення“, — писав критик Сергій Єфремов. Та глибокий психологізм, силу звучання та оптимізму

Олександра Олеся визначали не тільки професіональні критики. Самі поети давали їм високу оцінку. Так, Леся Українка казала, що О. Олесь як ліричний поет випередив її, причому не зажурилась від цього, а, визнавши талант лірика, чесно сказала, що тепер їй писати ліричні вірші не варто. Олесів стильовий струмінь певною мірою живив поезію інших авторів, таких як Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко та ін.