Стаття з української літератури - А. В. Тімофєєв 2019

Вселенська елегійність, «загірна комуна», революційна романтика і Україна у творчості М. Хвильового крізь призму блакиті

Тімофєєв А. В. Вселенська елегійність, «загірна комуна», революційна романтика і Україна у творчості М. Хвильового крізь призму блакиті. Стаття містить аналіз блакиті Миколи Хвильового, вписується в контекст тієї символіки й надзвичайності, якої їй надавали західноєвропейські й українські модерністи, а також у контекст ніцшеанської й особливо шпенглерівської філософії. Схарактеризована відмінність від вітчизняних символістів, яка полягає в тому, що його (Хвильового) порив у блакить не має пасивно- безвольного характеру, а відзначається вольовим стремлінням до неї, стає сенсом життя.

Ключові слова: блакить, символіка, комуна, революція.

Тимофеев А. В. Вселенская элегичность, «загорная коммуна», революционная романтика и Украина в творчестве Н. Хвылевого через призму голубого. Статья содержит анализ голубого (синего) в творчестве Николая Хвылевого, вписывается в контекст той символики и неповторимости, которую ей приписывали западноевропейские и украинские модернисты, а также в контекст ницшеанской и особенно шпенгле- ровской философии. Охарактеризировано отличие в отечественных символистов, которое состоит в том, что его (Хвылевого) рвение в синь (голубизну) не имеет пассивно-безвольного характера, а отмечается волевым стремлением к ней, становится смыслом жизни.

Ключевые слова: блакыть, синь, символика, коммуна, революция.

Timofeev A. W. The universal elegiac, «zagirna comuna», revolutionary romanticism and Ukraine is in work of M. Chwyljowogo through the prism of bright blue color. The article contains the analysis of bright blue color of Mykola Chwyljowyj, written into the context of that symbolics and emergencyness that the West-European and Ukrainian modernists gave her, and also in the context of nietzschean and especially spenglers philosophy. To characterizea difference from home symbolists, that consists in that his (Chwyljowyj) gust in a bright blue color does not have passively-weak-willed character, but marked volitional to aim to her, becomes sense of life. Keywords: bright blue color, symbolics, commune, revolution.

Микола Хвильовий формально не належав до лівих есерів, пізніше боротьбистів, ні до жодної іншої української партії національного спрямування. Першою партією, членом якої він став, була більшовицька. Проте, всупереч фактам, розповсюдженим було твердження, що М. Хвильовий таки перебував у лавах боротьбистів [2:32]. Пояснити це можна тим, що за поглядами, за переконаннями, особливо з 1919 року, М. Хвильовий дійсно був дуже близьким до поглядів тих представників лівоесерівського крила, які згодом об’єдналися навколо газети «Боротьба». Стосується це як політичних поглядів, так і національно-культурологічних концепцій, літературно-критичних і літературних уподобань.

Хай не вводить в оману конфлікт Миколи Хвильового з Василем Блакитним у 1925 році при створенні ВАПЛІТЕ. Цей конфлікт вилився у звинувачення, що «політик Блакитний повісив у собі поета Еллана!» [3:37]. Однак ця фраза підтверджує, наскільки високо цінував Хвильовий поетичний талант Еллана- Блакитного доби Української революції.

Зрештою, з великим пієтетом М. Хвильовий це ствердив і сам у статті-передмові до видання творів В. Блакитного «Вас. Еллан» [4].

Вдумливий аналіз, з одного боку, новелістики А. Заливчого і Г. Михайличенка та «Блакитного роману» Михайличенка і, з іншого боку, творчого доробку М. Хвильового до середини 1920-х років дає підстави вважати, що зародження нової української прози тієї доби починається саме з «перших хоробрих», а Микола Хвильовий підхоплює і яскраво продовжує їх традиції. Хоча про це явище науковці поки не часто ведуть мову, але й не обходять увагою. Так, М. Шкандрій, говорячи про попередників письменника, вказує: «Хоч питання літературних впливів на Хвильового ще мало досліджене, можна... указати... на психологічно-ліричні новелі Гната Михайличенка, що появився ще перед Хвильовим прозаїком» [8:10]. Одночасно дослідник наголошує на загальноєвропейському характері тенденцій у розвитку прози шляхом новаторсько-експериментальних пошуків і посилення ліризму.

Можна констатувати, що символіка блакитного кольору перейде саме від Г. Михайличенка та інших «перших хоробрих» до М. Хвильового, та і всієї літератури 20-х років. Уся велич і трагізм взаємозв’язку червоного і блакитного перейдуть в українську літературу того періоду також від Г. Михайличенка.

Стиль М. Хвильового поєднав новаторські пошуки зі здобутками вітчизняного і європейського імпресіонізму, символізму й неоромантизму. Насичення прози ліризмом, тропами, фігурами поетичного синтаксису, незначна роль сюжету, композиційні зміщення наближували його епічні твори до лірики, витворюючи часто щось на зразок віршів у прозі, але великих за обсягом. Це породжувало і близьку до лірики образність, поєднання у словесних образах конкретно-чуттєвого і переносно-символічного значень: «Послаблення структурних зв’язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей» [1:534].

Серед таких наскрізних лейтмотивів і символічних деталей М. Хвильовий перейняв від «перших хоробрих» символічне наповнення кольорів, особливо це стосується блакитного (синього, голубого) кольору. Це цілком зрозуміло і пояснюється насамперед тим, що символічний комплекс блакиті перейшов від Еллана, Заливчого, Михайличенка, Чумака до Хвильового разом із романтичними ідеалами революції, вірою в їх святість і торжество. Саме тому в багатьох випадках блакитний (синій) колір безпосередньо пов’язується в Миколи Хвильового з подіями Української революції 1917-1920 рр.:

Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалася синя буря громадянської баталії... [6:113];

Так, він знає цей голос, це. голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінкової революції, тривожної радости — може глибокої, може синьої. [6:136];

Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Не голубіють дні [6: 265].

Прикладів символічного вживання блакитного кольору у творах Миколи Хвильового надзвичайно багато:

З річки йшов дух. думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає. [6:116];

І груди її високо здіймались, ніби хотіла полинути в темносині простори [6:117];

На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію [5:205];

.небо ніколи не буває таке хрусталь- но-голубе, як у серпні [6:253];

Так уклонись же цьому хрустальноголубому небу, що зробило бурю в твоїй душі. [6: 253];

Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім’я якій — життя [6:332];

Дерева таємно відступали в темряву і, як велетні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні [6:356];

.жевріла голубоока саєта вечірнього неба. [7:58];

.у небі росла хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом. майже нічого не бачив, крім синіх верховіть [7:60] та ін.

Несподівано обіграє М. Хвильовий традиційний символічний образ «блакитного птаха» у «Повісті про санаторійну зону», настільки несподівано, що не зразу можна вловити алюзію на метерлінківський образ:

Я сказав би: “був ранок і все було прекрасно, як голуба. птичка” [7:106].

Більше того, ця фраза отримує продовження, яке ховає її символічний зміст за посиленням конкретно-чуттєвих деталей:

Я сказав би: “був ранок і все було прекрасно, як голуба. птичка”. Знаєте: скок! скок! [7:106],

адже «блакитний птах» нібито не повинен викликати жодних асоціацій зі стилістично зниженим «скок! скок!».

Символіка блакиті поєднується не тільки з революційно-романтичними ідеалами, які мають певний наліт невизначеності або, навпаки, могли би сприйматися виключно як ідеали соціальної революції. Блакитна колірна парадигма для М. Хвильового нерозривно пов’язана з Україною, її глибинною історичною сутністю:

І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом [6:133].

Через таке сприйняття України відбувається сполучення національної символіки блакитного кольору з традиційною віковічною символікою блакитного неба у світовій міфології й мистецтві, а також із символікою революційною, тобто постійно треба мати на увазі, що мова йде не про революцію взагалі, а про конкретну Українську революцію та її високі цілі.

Необхідно зазначити, що Українська революція і взагалі будь-які революційні перетворення в суспільстві чи мистецтві для М. Хвильового була значно ближчою як синтез ідеалів блакиті з ідеалами червоної барви:

Отже, гряде могутній азіатський ренесанс в мистецтві... Як в свій час Петрарка, Мікеланджело, Рафаель і т.д. з італійського закутка запалили Європу огнем відродження, так нові митці.., нові митці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він. спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю [6:415].

Уже традиційні для блакиті значення вселенської гармонії, потягу до недосяжної досконалості, яка ще привабливіша від своєї недосяжності, щастя, повноти життя, величі вселенського розуму, середньовічного світу (Середньовіччя у творчій і світоглядній концепції М. Хвильового важило надзвичайно багато) тощо поєднуються з індивідуально - хвильовістськими віталістичними значеннями, «загірністю», «синьою піснею, ім’я якій — життя», безоднею, яка лякає, але й приваблює, і природною та душевною бурею, яка не може не асоціюватися з революційними перетвореннями (особистими, природними, суспільними).

І традиційні, і притаманні тільки для М. Хвильового символічні значення парадигми блакитного кольору, наведені вище, тісно єднають його в цьому сенсі з символікою творів «перших хоробрих». Особливо це стосується тих випадків, коли у Хвильового блакитна (синя) барва сповнена бадьорості, оптимізму. Проте час уносить свої корективи.

В. Еллан і коло його друзів творили в роки революції, коли щиро вірилося в перемогу її ідеалів, облаштування пореволюційного життя на засадах «свободи, рівності й братерства». Перші ж роки після революції все більше переконують учорашніх її романтиків у тому, що суспільство розвивається не зовсім у тому, а може, й зовсім у не тому напрямку, про який так щиро мріялося і вірилося у буремні роки громадянського протистояння. Насамперед це стосується облаштування національно-культурного життя на українських теренах.

Така духовно-душевна розколотість проходить через свідомість значної частини української інтелігенції, у тому числі творчої. Ця розколотість наклала свій відбиток і на творчий доробок М. Хвильового, що знаходить відображення й у новому наповненні символічних значень блакитної колірної парадигми. Все частіше ця колірна парадигма набуває мінорно-елегійного забарвлення, суму, за яким часто приховується глибока внутрішня трагедія від нездійсненності чогось, чого так сильно прагнулося раніше. Це стосується насамперед синього кольору, за яким усе частіше починає закріплюватися мінорний характер при загальному збереженні символіки парадигми блакиті. Цей мінор синьої барви у 20—30-і роки стане вже традиційним для української літератури, особливо тієї, що творилася на території радянської України.

У випадках, коли синім кольором наділяється вечір чи ніч, його мінорність сприймається на інтуїтивному рівні, який доповнюється контекстуальною сугестією, медитативними елегійними враженнями:

.в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви. [6:115]; Синіє вечір. [6:123];

.у кошику часу — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки [6:176];

.упала із сходу важка синя тінь — ішла ніч [6:177];

Тоді тихо конав синій міський вечір [6:208].

Уже звичними в українській ліриці перших десятиліть ХХ століття стали поєднання синього кольору з мріями, сновидіннями чи мареннями. Активно використовує такі словосполучення М. Хвильовий, і всі вони без винятку несуть на собі відбиток суму, елегійності. Однак ці сум і елегійність мають світлий, нетрагічний відтінок:

І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві [6:121];

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум [6:154];

А може це васильковий сон? [6:160];

.Д’ех! Не голубіє на душі! [6:274];

.в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод. [6:333];

Мою голову гладить тихий голубий сон [7:40];

.відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях голубими незнайомками [7:100].

І синій, і блакитний та голубий кольори в абсолютній більшості випадків наділені позитивними конотаціями у новелістиці Миколи Хвильового, незалежно від того, мінорного вони чи мажорного звучання, хоча світла мінорність явно переважає. Попри цю мінорність, автор постійно зберігає тверду, стоїчну віру в людину, в Україну й ідеали Української революції, навіть коли мова заходить про смерть. Ось дивним чином Юліан Шпол асоціюється в авторському сприйнятті з синьою водою вже на початку «Вступної новели»:

Весь він (Шпол. — А.Т.), як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода [6:109].

Це враження, підсилюючи не випадковість своєї появи в тексті, підсилюється дослівним повторенням попередньої фрази у кінці новели. Потім мова заходить про смерть, але вона автора не лякає, навпаки, він співає гімн життю, символом якого стають «синьоокі фіалки»:

Я понесу йому пучок синьооких фіялок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю! [6:114].

У творчому доробку М. Хвильового є новели, тексти яких насичені колоративами блакитної парадигми. Вони можуть мати різні з наведених вище значень, але насичення ними тексту породжує кожен раз нові відтінки, підсилює попередні, створює ефект контрапункту. В одних випадках насичене вживання блакитного (синього, голубого) кольору спрямоване на акцентуацію одного якогось настрою, враження, емоції. Прикладом такої новели може бути «Синій листопад», у якій драматична ностальгійність від непоправних утрат (наближення і смерть Вадима, дріб’язковість вождів революції) поєднується з непохитною вірою в торжество мрій Вадима, але це станеться через сотні років:

...мовчали недосяжні голубі верхів’я [6:221];

Буває в синю ніч зарипить далеко журавель. [6:223];

Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять. [6:230].

Медитативного характеру цим настроям надає постійне звертання у тексті до образу «синього листопада»:

Іще проходив невідомий синій листопад [6:221];

.урочисто брів на схід синій листопад. [6:236], —

а загалом ще в п’яти різних варіаціях цей образ постає на сторінках новели, якщо не рахувати її назви.

У «Синьому листопаді» з’являється ще одне значення, якого надає синьому кольорові М. Хвильовий, воно суто індивідуальне, але цілком вписується у традиційні значення духовного пориву, високої гармонії сфер і людської душі, середньовічної, а потім і романтичної містичної природи творчої особистості. У новелі Миколи Хвильового синя барва поєднується з «вічною поезією», мистецтвом, яке теж має містично вічні закони і сутність:

Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої [6:230].

Наділяючи цю фразу особливою значимістю, автор ще раз її повторює, але вже розрядкою.

Певну спрямованість на творення однонастроєвості має парадигма блакитного кольору і в новелі «Легенда». Ці колоративи покликані насамперед передати тугу за ідеалом, який твориться легендою про минуле, але який є неможливим у сучасності й майбутньому: Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко — широко на великі блакитні гони [6:311].

Порівняння усіх позитивних персонажів у творі з «голубим небом» наївно було б уважати художньою невправністю автора, бо це небо, ідеально-довершене, досконале, характеризує й досконалу довершеність персонажів «Легенди»:

Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо. [6:314];

.то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо. [6:317];

про жінку молоду красуню — ясну, мов голубе небо. [6:319].

І ці персонажі повинні бути діяльними, комбативними (вислів Д. Донцова, про вплив якого на М. Хвильового говорять науковці), щоб досягти досконалості «голубизни»:

Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня. [6:315].

Символіка блакиті в новелі «Лілюлі» розкривається через опозиції з іншими поняттями і явищами. Так, колір неба протиставляється застояній болотній воді («Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням.» [6:382]), тим самим через заперечення одного поняття уточнюється значення іншого. Натомість блакить і урбаністично-виробничі прикмети не стільки протистоять одні одним, скільки взаємодоповнюються і взаємоуточнюються:

То заводський квартал... шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт [6:365];

А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики [6:366].

Блакитний колір в опозиціях доповнюється мажорними, а ще більше мінорними символічними значеннями всесвітньої досконалості, безмежності, туги й навіть романтичної скорботи:

.про морський вітер, що голубий, мов запах. [6:372];

Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки [6:376];

.А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба [6:383].

Поступово витворяється певна настроєва система, яка тісно пов’язана з дзвонами, блакиттю і душею, ця система настроїв уже не потребує логічних фраз, зрозумілих словосполучень, а цілком може підтримуватися виключно звучанням цих слів чи їх неіснуючими в мові (але не в настроєвості новели) формами. Зроджується шедевріальна фраза на зразок «Глокая куздра штеко будланула бокра.» академіка-лінгвіста Щерби, коли з нібито абсурдної фрази насправді загальний зміст стає зрозумілим, пропонується багато споріднених прочитань цієї фрази, яка передає емоційно- настроєву природу всього твору: І тоді дзвональна дзвена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета [6:383].

Колірна символіка блакитної парадигми досягає високої концентрації в «Лілюлі», але апофеозом такої концентрації та різноманітності символічних значень блакитного кольору стали «Арабески» М. Хвильового. До цього значною мірою спонукала композиція твору, який складається ніби з окремих фрагментів, які, проте, химерним чином поєднуються в єдиний твір. У різних частинах твору блакитний (синій, голубий) колір має різні символічні відтінки й навантаження, але він є й одним із чинників, наскрізним лейтмотивом, які єднають окремі фрагменти в один текст. Є в цьому творі уже звичні «синя ніч», «синя вода» і «голубе небо» [6:393, 397, 399, 406, 410].

Парадигма блакитного кольору втілює в собі бажання витворювати прекрасні світи

у мріях. Це можуть бути особисті Маріїні мрії про власну довершену красу .що я чула юнка з голубими прозорими віями. [6:395], чи її мрії про духовну довершеність життя, яка притягує своєю нездійсненністю.

Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему [6:401], чи мрії оповідача-автора про манливий край майбутнього вселюдського щастя і всебічного вільного розвитку в аулах моєї голубої Савойї. (ця фраза повторюється у тексті двічі) [6:394]; чи його ж спогади про прекрасний період у житті й творчості, який уособлює збірка новел «Сині етюди» з тієї книги, що “Сині етюди”, яких, етюдів, я вже ніколи, ніколи не буду писати. [6:396], чи витворювання взагалі нереальних прекрасно-фантасмагоричних картин міріяди міріяд голубих метеликів. (ця фраза теж двічі повторюється у тексті «Арабесок») [6:394].

Звичні голубі небо чи простір, даль в окремих випадках як домінантну рису теж можуть перебирати мрійливість, романтичну ідеалізацію реальності:

І знову переді мною легкосиня даль надзвичайного минулого [6:403] («легкосиня» — надзвичайно цікавий оказіоналізм, який характеризує як стиль Хвильового загалом, його схильність до творення таких оказіоналізмів, так і доповнює й уточнює символічне наповнення синього кольору в його творах і в «Арабесках» зокрема);

Увечері я йду до моря, дивлюся в сині краї. [6:408].

Образ «вічної поезії — синьої» знаходить своє продовження та розвиток в «Арабесках». Перераховуючи своїх літературних учителів, корифеїв, називаючи їх «романтичними постатями», М.Хвильовий творить надзвичайно оригінальний, загадково-прекрасний образ «голубих диліжансів»:

Моїм арабескам — finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі [6:413].

Цей образ, як і образ «легкосиньої далі», настільки яскраві, неповторні й одночасно місткі, що Ю. Луцький невипадково для назви двох перших із трьох розділів «Ваплітянського збірника» вибрав саме їх: «Легкосиня даль» і «Голубі диліжанси».

Завершальні розділи «Арабесок» стають художнім втіленням ідеї Хвильового про «Євразійський Ренесанс», про створення нового суспільства і нової культури на теренах краю, який колись називали Азією. Наратор ніби медитує, навіює собі й читачам прекрасні картини такого «синього города» майбутнього, в які так щиро віриться і які викликають до щему світлу тугу від того, що дожити до цього щасливого моменту не вдасться:

...моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади... про синій вечірній город. Синій вечір. Синій вечірній город. Азія. [6:413-415].

У різних варіаціях образ «синього города» ще чотири рази зринає у тексті «Арабесок»,який автор ніби намагається вкарбувати у власну й читачеву свідомість і підсвідомість.

Література

1. Агеєва В. Микола Хвильовий / Віра Агеєва // Історія української літератури ХХ століття : в 2 кн. — К. : Либідь, 1994. — Кн. 2. — 1994. — С. 533—551.

2. Костюк Г. Микола Хвильовий : життя, доба, творчість / Григорій Костюк // Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто : Смолоскип ім. В. Симоненка, 1978. — Т. 1. — 1978. — С. 15—106.

3. Смолич Ю. Блакитний / Ю. Смолич // Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — К. : Радянський письменник, 1968. — С. 5—50.

4. Хвильовий М. Вас. Еллан / Микола Хвильовий // Луцький Ю. Ваплітянський збірник. — Оквілл : Мозаїка, 1977. — С. 68—78.

5. Хвильовий М. Камо грядеш / Микола Хвильовий // Хвильовий М. Твори : в 2 т. — К. : Дніпро, 1990. — Т. 2. — 687 с.

6. Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах / Микола Хвильовий. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто : Смолоскип ім. В. Симоненка, 1978. — Т. 1. — 437 с.

7. Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах / Микола Хвильовий. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто : Смолоскип ім. В. Симоненка, 1980. — Т. 2. — 409 с.

8. Шкандрій М. Про стиль ранньої прози Миколи Хвильового / Мирослав Шкандрій // Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто : Смолоскип ім. В. Симоненка, 1980. — Т. 2. — С. 7—28.