Стаття з української літератури - В.В. Краснощок 2019

Літературознавчий портрет М. Хвильового в есеїстиці Є. Маланюка

Всі публікації щодо:
Маланюк Євген
Хвильовий Микола

Краснощок В. В. Літературознавчий портрет М. Хвильового в есеїстиці Є. Маланюка.У статті систематизуються роздуми Є. Маланюка, спрямовані на осмислення постаті М. Хвильового. Досліджується національне єство прозаїка, що визначається критиком як концептуальна позиція у пізнанні та розкритті таємниці його таланту, стилю, емоційності, пристрасності - розумінні внутрішньої драми митця. Здійснене наближення до розуміння феномену «національної душі» крізь призму доль і самореалізацій відомих персон української культури.

Ключові слова: М. Хвильовий, есеїстка Є. Маланюка, духовна сутність, пасіонарність, національна душа.

Краснощек В. В. Литературоведческий портрет Н. Хвылевого в эссеистике Е. Маланюка. В статье систематизируются размышления Е. Маланюка, направленные на осмысление фигуры Хвылевого. Исследуется национальное естетство прозаика, который определяется критиком как концептуальная позиция в познании и раскрытии тайны его таланта, стиля, эмоциональности, страстности — понимании внутренней драмы художника. Осуществлено приближение к пониманию феномена «национальной души» сквозь призму судеб и самореализации известных персон украинскойкультуры.

Ключевые слова: Н. Хвылевой, эссеистика Е. Маланюка, духовная сущность, пассионарность, национальная душа.

Krasnoschok V. Literary portrait M.Hvylovohoin Ye. Malanyuk’sessays. The article systematize thinking Malaniuk aimedat understanding of M. Hvylovyy. We investigate national nature of this writer, which critic definedas a conceptual position in knowled geand discovering the secret so fhistalent, style, emotion, passion — the meaningof personal drama. Realized approach to understanding the phenomenon of «national soul» through the prismand the fate self actualisation famous people of Ukrainian culture.

Keywords: M. Hvylovyy, Essays Ye. Malanyuka, spiritual essence, passionarnost, the national soul.

Постановка проблеми. Практика створення літературознавчих портретів, представлена у критичній спадщині Є. Маланюка, охоплювала не лише історичну перспективу розвитку української літератури, але й її синхронічний зріз. Зокрема це стосувалося критичних відгуків на творчість його сучасників, що творили українську літературу у під радянськійдійсності (як наголошував Є. Маланюк, на підсовєтській Україні) — М. Рильського, П. Тичини, Ю. Яновського, неокласиків тощо. Серед них особливу увагу Є. Маланюк приділив М. Хвильовому. Вартим уваги є те, що автор «Книги спостережень» присвятив цій неординарній особистості декілька студій, символічно позначених датою відходу у небуття митця («13 травня 1933 року», «13.5.1933»: зауважимо що це поодинокий випадок у есеїстичній практиці Є. Маланюка, коли замість концептуальної назви він обирає числовий код, що символізує драму цілого покоління українських письменників-романтиків, натхнених комуністичною ідеєю, і нею ж знищених чи то внутрішньо, чи то фізично.

Тому, на наш погляд, критик відмовився від персоналізації назв своїх розвідок, присвячених співцю «загірної комуни»), одну полемічну статтю «Репліка» як відгук на інтерпретацію М. Хвильовим творчості Т. Шевченка, розгорнуту у «Вальдшнепах», симптоматичні згадки про ваплітянина у концептуальних працях-розвідках культурологічного та історико-літературного характеру («Малоросійство», «Українська література в світлі сучасності» тощо), численні роздуми про долю митця, розгорнуті у «Нотатниках», посилання на твори М. Хвильового (переважно сатиричного характеру («Іван Іванович», «Санаторійна зона», «Вальдшнепи» тощо). Зрештою характер творчого діалогу носить і поетичне послання Є. Маланюка авторові «Я (Романтика)» під назвою «І март, і березіль». Отож, можна з упевненістю говорити про особливе зацікавлення «імператора залізних строф» творчою постаттю колеги по перу.

Завданням статті є дослідження генези національного єства письменника, та визначення психологічної здатності М. Хвильового, описаної Маланюком як «політичне думання» і «політичне діяння».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Безсумнівно, почасти рецепція Є. Маланюком М. Хвильового була спровокована свідомо установкою на полемічність, адже той був представником табору українських радянських письменників. І ця полеміка мала швидше ідеологічний характер, вмотивований відмінністю політичних платформ, на яких перебували опоненти. Зауважимо, що критик був добре знайомий із творчістю, поглядами і переконаннями М. Хвильового, адже до початку 1930-х років взаємодія і спілкування двох таборів української літератури — підрадянської і в екзилі — мало відносно вільний характер. Так, у діаспорній періодиці друкували поезії П. Тичини, М. Рильського, студії М. Зерова («Літературно-науковий вісник» (Львів), «Веселка» (Варшава), «Стерні» (Прага)тощо), до еміграційних центрів у Польщі та Чехії доходили радянські літературні журнали та альманахи («Червоний шлях», «Літературний ярмарок», «Вапліте», «Життя і Революція»), окремі твори Б. Антоненка- Давидовича («Смерть»), Ю. Яновського («Майстер корабля»), Вал. Підмогильного, М. Хвильового, поетичний доробок неокласиків, М. Філянського, М. Івченка, Г. Чупринки, драми М. Куліша тощо, які ставали предметом гострих полемічних і критичних виступів вісниківців на чолі з Д. Донцовим, аналітичних роздумів Ол. Дорошкевича, О. Лотоцького, Д. Чижевського. Зауважимо, що критичні виступи були взаємними. У радянській періодиці («Літературна газета», «Критика», «Пролетарська правда») із оцінкою творчих практик «ворожого» буржуазногоеміграційного табору виступали О. Чепурний, В. Гудима, А. Хвиля. Критичний і полемічний характер носили і виступи М. Хвильового (зауважимо, що письменник мав особисті контакти з еміграційними колами. За свідченням А. Жука, М. Хвильовий під час свого перебування закордоном 1927-1928 рр. відвідав Відень і Париж, мав тісні зв’язки з Романом Роздольським-студентом Віденського університету; знайомився із матеріалом «Літературного вісника») [4:85]. Рецензуючи еміграційний часопис «Нова Україна» у статті «Художній матеріал у «Новій Україні», полеміст виявив обізнаність із доробком Ю. Дарагана, О. Стефановича, А. Павлюка, Клима Поліщука, Катрі Гриневичевої тощо. До честі критика, зауважимо, усі його оцінки мали виключно естетичний ключ, жодних ідеологічних пасажів, упередженості не було (його критичні відгуки про прозу А. Павлюка збіглися із оцінками Є. Маланюка) [5:272].

Інакший характер мають його полемічні виступи, звернуті безпосередньо до двох названих критиків, датовані 1930-ми роками. Зокрема йдеться про ідеологічне нападки памфлетиставочевидь спровоковані особистими чинниками (складними обставинами взаєморозуміння із комуністичною владою), що вимагали публічного підтвердження його політичної лояльності і відданості ідеї «загірної комуни». Як заявляв сам дописувач, його оцінки були зумовлені даним партії словом боротися із всіма проявами хвильовизму, себто проявами українського націоналістичного ухилу в літературі» [9:720] (курсив наш. — В. К.).

Це, власне, і виявилося у публічному шельмуванні націоналістів Д. Донцова і Є. Маланюка. У гнівній полемічній відповіді «Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки...» на вульгаризовано ідеологічну критику Ол. Полторацьким творчості О. Вишні (ст. «Що таке Остап Вишня?», вміщену в панфутуристському журналі «Нова генерація» (№2-4, 1930)) М. Хвильовий, як виявляється прекрасно обізнаний і діаспорною літературною критикою (згадує дописи в журнал «Український студент», що видавався у Празі 1920-1924 рр.), категорично негативно оцінює ідеологічну позицію і націоцентричний підхід в оцінці естетичних явищ Д. Донцова і Є. Маланюка, називаючи їх «фашистами», «націоналістами», тими, хто сповідує буржуазний ідеалізм», є носієм «чужого нам світогляду [9:787].

Подібні знаходимо у праці «Чим причарувала «Нова генерація» тов. Сухино- Хоменка?», де реагуючи на загалом слабкий у художньому плані, але відверто україноцентричний роман Гео Шкурупія «Жанна- батальйонерка» (головна героїня — революціонерка — носій імперської свідомості в «шатах» комуністичної ідеї виведена в сатиричному плані і протиставлена національно свідомому пасіонарієві Стефанові Бойку — студенту, що має загострений національний інстинкт і протистоїть колонізаторським тенденціям владної Жанни), бачить «прорив» української національної свідомості у її «войовничому», донцовсько-маланюківському варіанті [9:742-743]. Проте, нагадаймо, такі оцінки М. Хвильового інспіровані необхідністю виправдати себе перед радянським «Молохом», натомість, як свідчать літературознавчі розвідки останніх десятиліть (О. Баган, С. Квіт, Л. Сеник, П. Іванишин), варто говорити про духовну (інтелектуальну, етичну, естетичну, зрештою — психологічну) близькість вісниківців і олімпійців, втілену зокрема у критичній рецепції М. Хвильового Є. Маланюком. Особливе зацікавлення вона викликає ще й тим, що втіленням оригінального авторського підходу в осмисленні цієї неординарної особистості. Виразності ця якість Маланюкових «хвильвознавчих» студій набуває у зіставленні із наявними вже в українському радянському та еміграційному літературознавстві системи оцінок творчості прозаїка. Критична рецепція творчості М. Хвильового переважно відбувалася в межах від 1926 по 1933 роки та після Другої світової війни (дослідження О. Гана «Трагедія Миколи Хвильового», розвідки Г. Костюка). Перша хвиля досліджень (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич, О. Білецький, М. Зеров тощо) з’явилася якраз у час полемістської активності митця і переважно стосувалася питань мистецької еволюції художника, особливості його стилю. Безумовно, не обходилося і без вульгаризаторської критики, спричиненої ідеологічним розходженням М. Хвильового із «просвітянами» (С. Щупак, В Коряк, В. Юринець). По смерті письменника в еміграції з’явилася студія Д. Донцова в «ЛНВ» (1933) році, оригінальність якої полягала в фокусі, яку обрав критик для аналізу доробку митця. Він запропонував подивитися на доробок М. Хвильового як на відбиття його динаміки його світоглядних змін, прозрінь, обумовлених споконвічним ідеологічним протистоянням соціалістичної доктрини та національного інстинкту, що мало давні історичне і культурологічне коріння: «Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередниківі сучасників. Два компоненти складалися на наше літературне «відродження» — соціальне визволення плебса (Марко Вовчок — як репрезентативна постать) і романтика народу, що нагло захотів «кайдани порвати», романтика стихійна, як сили природи, абсурдальна, що захлиснулася в насолоді нагло відчутої молодої сили (Шевченко, Леся Українка, почасти Гоголь). Оті два первні — з’єдналися у Хвильового. Його драма була в тім, щойого романтика не відважилася наперекір засвоєній догмі — знайти для себе своєї матеріальної підстави, а культ плебса — мав уже готову «романтичну» клішу (made in Moscow), якої знову не міг прийняти поет» [3:440]. Саме в романтизмі М. Хвильового критик бачить джерело його внутрішнього конфлікту. Ідеали митця розбивалися об «існуючу нудну реальність в Україні» [3:441] і це спонукало його до боротьби із «зміщаненням» (О. Білецький), моральною і духовною смертю нової України. Памфлети М. Хвильового стали втіленням цього героїчного національного чину. Вони, на думку Д. Донцова, дали поштовх для визрівання національного світогляду і національного чуття митця. Теоретик націоналізму зосередився, таким чином, переважно на ідеологічній складовій творчих набутків прозаїка, які стали яскравим підтвердженням положень його націософської концепції.

Варто сказати, що такий підхід і міркування Д. Донцова позначилися на формуванні Маланюкового підходу до оцінки і характеристики творчої постаті автора «Синіх етюдів», про що йтиметься нижче.

Студії автора «Книги спостережень», нотатникові записи, присвячені М. Хвильовому, художні алюзії до його творчих набутків мають свою парадигму оцінок і характеристик постаті прозаїка, детерміновану аксіологічною системою Є. Маланюка. Обираючи цей аспект за головний аналітичний принцип осягнення названих тематичних праць літературознавця, можемо визначити два головні концепти його рецепції співця «загірної комуни»: 1) пізнання духовної сутності особистості М. Хвильового; 2) осмислення творчої постави письменника (оригінальність його художньої манери). Одним із підтверджень чинності саме такого підходу критика в оцінці постаті ваплітянина є щоденниковий запис із планом нарису про письменника, задуманого 1954 року:

...я хотів би звернути увагу ...лише на одну проблему.

1)    Хвильовий — письменник незавершений.

2)    Хвильовий — особистість. Особистість більша за т. зв. ідеології. Що б там не твердили «історичні матеріалісти» — нічим, ніякими димовим і демократичними завісами не можна закрити правди про особистість в історії [6:152].

Ці проблеми мають свою точку перетину — це національне єство прозаїка, що визначається критиком як концептуальна позиція у пізнанні та розкритті таємниці його таланту, розумінні внутрішньої драми художника.

Зауважимо, що проблема особистості — предмет різновекторних обсервацій поета- критика. Особливого значення ці авторські рецепції набувають у контексті вирішення Є. Маланюком головної проблеми — подолання комплексу «малоросійства», становлення духовно (психологічно) здорової нації. У «Нотатнику» він записав:

Неповнота, щербатість, калічність особистости — це лейтмотивний український тип. ... Дослідам над культурою українського індивідуума бракує українського Фройда [6:64].

Певним чином Є. Маланюк прагнув заповнити цю прогалину, досліджуючи історію «національної душі» крізь призму доль і самореалізацій відомих персон української культури. Його підхід був своєрідною трансформацією фройдистських принципів психоаналізу, яка обумовлювалася їх культурологічною експлікацією та націософським ключем інтерпретації. Так, Особистість, за Є. Маланюком, — є носієм і репрезентантом національної ментальної картини дійсності і в цьому випадку усі індивідуальні духовні деформаційні процеси, психологічні травми є індикаторами «хвороб» національного єства, зрушень у національній свідомості тощо. Отож, крізь призму внутрішнього буття «великої людини» (Є. Маланюк) критик прагнув пізнати психологію цілого «національного організму».

Саме такий підхід критик застосовує для пізнання внутрішньої суті М. Хвильового.

Властивістю манери Є. Маланюка-дослідника «біографії духу», біографій великих було спростування культурних міфів, які для нього були індикатором закостенілості національного інтелекту. Так сталося і у випадку із М. Хвильовим: опозиціонує себе і до радянського «хвильовознавства», в якому утверджується стереотип М. Хвильового — Залізного більшовика, і до діаспорного, іронізуючи із міфу про М. Хвильового — Валенрода, який під маскою комунізму написав свої націоналістичні памфлети. І смертю своєю завдав страшного удару Москві [8:306].

У пізнанні особистості М. Хвильового його насамперед цікавить ґенеза національного єства письменника. Наголосимо саме на цьому аспекті, тому що цим зокрема позиція Є. Маланюка в оцінці М. Хвильового разюче відрізняється від підходу Д. Донцова, котрий за вихідну тезу прийняв беззаперечність національного чуття письменника, притлумленого модною соціалістичною доктриною під маскою комунізму. І тільки розчарування в ній сприяло вивільненню національного духу М. Хвильового, що втілилося, для Д. Донцова, в ідеологічному бунті проти Москви, народженню М. Хвильового-націоналіста.

Інакша позиція у Є. Маланюка. Він свідомо прагне позбутися будь-яких ідеологічних кліше в оцінці особистості, тому що для нього вагомим є насамперед пізнання процесу визрівання індивідуальності того чи іншого митця, розуміння тих природних чинників, психологічних задатків, які визначають життєву/мистецьку позицію творця. Тому автор свідомо відмовляється від усталеного погляду на М. Хвильового як продукту зіткнення двох ідеологічних систем — комуністичної і націоналістичної, чим пояснювався внутрішній конфлікт письменника і його світоглядна динаміка.

Є. Маланюк формулює парадоксальну формулу декодування «загадки М. Хвильового»: його таємниця не в ідеологічних «етикетках» і «коробочках» (Є. Маланюк), бо Хвильовий — не «член партії», «не один.», навіть не «громадянин». Бо Хвильовий — постать ...», «внутрішнє ядро істоти Хвильового є синтетичним до монолітності [8:307] (курсив наш. — В. К.).

Йдеться про визначення тієї психологічної заданості особистості М. Хвильового, що змушувала його «самого хвилюватися» і «хвилювати інших» (Д. Затонський), — пасіонарності. У теорії етногенезу Л. Гумільова пасіонарій — це людина енергонадлишкового типу, людина-пристрасть, яка має вроджену здатність абсорбувати із зовнішнього середовища енергії більше, ніж це потрібно для лише особистого і видового самозбереження, і спрямовує цю енергію на цілеспрямовану роботу з видозміни навколишнього середовища. Вона має особливий тип психіки: надзвичайно збудлива, активна, заповзята і ризикована. Вони постійно балансують на вістрі життя і смерті; їм невідомий страх смерті. Такими були хрестоносці, середньовічні лицарі тощо. Такі особистості сприяють формуванню народностей і націй.

На жаль, вона гинуть у фазі інерції соціуму, у фазі обскурації [2:640].

Ця психологічна заданість особистості М. Хвильового описана Є. Маланюком як «політичне думання» і «політичне діяння», хоча феноменологічна складова досить тонко вловлена, адже йдеться про пріоритет героїчності у характері, способі мислення, діях тощо:

Політичний нерв Хвильового, треба думати, і потягнув його в революцію, яка для майже-юнака була поняттям і явищем універсальним, всеохоплюючим, єдиною панацеєю на всі біди. ...Легенді Революції він віддав і свою гарячу юнацьку віру, і свій поривчий молодечий романтизм, і свій яскравий талант уродженого письменника. А вони були такі сильні і стихійні, що затьмарили Хвильовому його невироблений тоді політичний світогляд [8:308].

За Л. Гумільовим, революції — акматичні фази, коли пасіонарна енергія доходить свого максимуму. За нею йде надлом — вибух і спадання героїчного чину, ламання старих устоїв, принципів, світоглядних моделей тощо. Формується інерційне суспільство, де мав би панувати пасіонарній, котрий прагне зробити досконалим здобутий світ. Соціум, який породила Жовтнева революція, для М. Хвильового був явищем обскуративним: в ньому панував обиватель-пристосуванець, усі ідеали поступово деградували. Таким чином, його героїчна суть не була задоволена наслідками дії пасіонарної енергії. Цей психологічний конфлікт вельми добре був вловлений Є. Маланюком і визначений як ключовий для кристалізації духовної суті, національної світоглядної зорієнтованості М. Хвильового, становлення його Духовної Суверенності [7:242], проявами якої була його національна етика та національна естетика:

Хвильовий побачив наочно, що революція «прошуміла» вуличками його «Голубої Савої» безнаслідно, що хижацький інстинкт Москви зробився одвертішим і брутальнішим., тоді у Хвильового наступило не традиційне «розчарування»., лише — вибух. І тоді, власне, майже блискавично скристалізувався в нім справжній політик. І далі вже йде чинність Хвильового — людини політичного чину на тій арені, яка була для нього найприроднішою й формально найприступнішою: на арені літератури [8:308].

Таким чином, М. Хвильовий для Є. Маланюка був наочним втіленням формули визрівання національного пасіонарія, в якого національний інтелект (розуміння чинників деформації тоталітарною владою початків українського національного відродження) у певний момент сполучився із національним чуттям (інстинктом свободи, високої культури, вільного розвитку), зреалізувавши свій «синтетичний вислід» [7:243] у «національній волі» (у памфлетній творчості ваплітянина).

Такий психоаналітичний дослід визрівання національного єства М. Хвильового став ключем до інтерпретації засадничих положень його полемічного та власне художнього доробку. Є. Маланюк пропонує осмислення набутків митця як явища виразно національного характеру, як прояв національного світогляду, характеру, чуття, думання, тобто таких, де реалізувалася національна ментальна матриця.

Дією цього духовного чинника пояснює критик ідейно-естетичні особливості прози М. Хвильового. Так, у памфлетах суверенність митця, на думку Є. Маланюка, реалізувалася у боротьбі з «психічним комплексом рабства, рабства спеціально українського» [8:302] — Енківщиною (комплексу хронічного колоніального рабства). Це поняття було тотожне «малоросійству», «просвітництву», «хахлацтву», під яким розумівся дефект національної психіки; його культурним та історичним втіленням стала національно ущербна істота. Проти неї М. Хвильовий спрямовував вістря своєї сатири в новелах і романах, памфлетах. Саме цим «політичним еквівалентом» зумовлювалася «музична», лірична складова його стильової манери. Цій ознаці почерку митця Є. Маланюк дає феноменологічне трактування, в осерді якого націоцентричність М. Хвильового як домінанта його духовності.

Здається, що навіть у самому музично-скомпілкованому, новаторсько-виключному, якомусь аж скрипково-віртуозному стилі новель Хвильового звучить жагучий протест суверенно-державної психіки Нового Українця проти колоніально-провінціяльної всеукраїнської Енківщини, політично тупої, вайлувато-самозакоханої, графомансько-етнографічної і — безнадійної. .А, головне, ненависницької до всього, що могло би вирости, до всього, що носить в собі зерно величі. [8:303-304].

Феномен «музичності» в літературі у Є. Маланюка має концептуальний характер. Він має або персоналізаційну парадигму трактування (наприклад, співвідноситься із іменами О. Олеся, М. Вороного, П. Тичини, Лесі Українки, М. Рильського, Уітмена, Скрябіна, Чурльоніса тощо), або метафоричні формули вираження смислу («механічні дзеньки-бреньки», «справжня гармонія», «вперта боротьба за «музику», «леонтовичівська» чутливість, «гамлетова дудка»), але й має теоретичне обґрунтування у праці критика 1936 року «Поезія і вірші». У ній дослідником була обґрунтована ідея «внутрішньої музики» — духовного наповнення твору, «ліричної хвилі» («дихання життя»), що провокує катарсис, і ритму як формотворчої властивості, технічної «інструментовки» твору. «Внутрішня музика» — «те, що робить поетичний твір живим і неповторним. Те, що в спільнім ритмі дихання чудодійно сполучає його з природою, з музикою всесвіту, з творцем всесвіту» [8:110] — зауважує Є. Маланюк. Екстраполюючи ці теоретичні визначення на конкретне художнє поле прози М. Хвильового, ґенезу його панмузикалізму виводить із «кларнетизму» П. Тичини, поезія котрого презентує «наш музичний світогляд», «музичну естетику», «музичну етику» — «панмелодизм нашої духовності» [8:299], за твердженням Є. Маланюка. Описуючи цю властивість тичинівської ранньої лірики, В. Барка наголосив на просвітленості, одухотвореності і побожності як провідних ознаках «музичного» світовідчуття митця, джерелом якого був західний Ренесансу і сковородинівський світорозуміння. Ці переживання гармонійної (духовної) єдності людини і Всесвіту, одухотвореності є осердям національної ментальної картини світу. Саме завдяки цьому етико- естетичному феномену творчість П. Тичини стала діаграмою історичної драми нищення українського духу. «Виражаючи відродження народного серця, клярнетизм, в найширшому обсягу його, супроводив історичні зміни і давав освітлення в високих вимірах духовности: під час зросту і вибуху революції, «весни волі» і її оборони, скорбного кінця і відновлення на ґрунті творчої культури 20-х років, що скінчилося Варфоломіївською ніччю», — зауважує В. Барка [1:8].

Виводячи ґенезу прози М. Хвильового від «Замість сонетів і октав» П. Тичини, Є. Маланюк наголошував на тому, що «внутрішня музика» олімпійця — це трагічне світосприймання митцем, інспіроване бунтом духу проти матерії. Отож, емоційне переживання дійсності — чинник змістового компоненту «ліричної» («музичної») новели М. Хвильового. Воно ж детермінує й музичну «інструментовку» його творів, серед прийомів якої Є. Маланюк називає алітерованість, розхитаний кістяк, брак композиційної потужности), імпресіоністичний телеграфізм речень (вони не мазки, а ноти), незвичайна, нетрадиційна, як на прозаїка, чисто лірична сміливість епітету ...й метафора [8:300].

Отож, у пізнанні творчої постаті М. Хвильового Є. Маланюк обрав оригінальну методику,що базувалася на визначенні тих психологічних особливостей його особистості, які детермінували відповідну громадянську і мистецьку позицію прозаїка. Критик свідомо відмовився від ідеологічних маркерів індивідуальності М. Хвильового, оскільки його комунізм чи націоналізм були лише формами, що сприяли виявленню пасіонарної сутності письменника. Рушійним чинником його енергійної і вольової особистості було національне єство — комплекс психічних і психологічних якостей, які складають сутність національної ментальності. Тимчасове захоплення комунізмом були лише сплеском пасіонарності М. Хвильового, детерміноване його прагненням вдосконалення світу. Обску- рація революційної ідеї здетонувала становлення національної свідомості і волі М. Хвильового, зреалізованої переважно у памфлетах, сатирі. Виявом диктату національного єства письменника, за спостереженнями Є. Маланюка, була така риса його стилю, як музичність (ліризм) оповідної форми. Емоційність і пристрасність його пасіонарної натури обумовила й відповідну імпресіоністичну інструментовку його новелістики.

Література

1.  Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнетизм / В. Барка. — Мюнхен — Нью-Йорк, 1961. — 87 с.

2.  Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли / Лев Гумилев. — СПб. : Кристалл, 2001. — 640 с.

3.  Донцов Д. Микола Хвильвоий / Д. Донцов // Хвильовий М. Твори у 5 томах. — Т. 5. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто : «Слово» і «Смолоскип», 1986. — С. 440.

4.  Лист Андрія Жука до проф. Ю. Луцького // Хвильовий М. Твори у 5 томах. — Т. 5. — Нью-Йорк — Балтимор — Торонто :\ «Слово» і «Смолоскип», 1986. — С. 85.

5.  Маланюк Є. Замітки про національне мистецтво / Євген Маланюк // Маланюк Є. Повернення. — Львів : «Світ», 2005. — 496 с.

6.  Маланюк Євген. Нотатники (1936—1968). / Євген Маланюк — К. : «Темпора», 2008. — 336 с.

7.  Маланюк Є. Малоросійство / Євген Маланюк // Маланюк Є. Невичерпальність. — К. : Веселка, 1997. — 319 с.

8.  Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу / Євген Маланюк. — К. : Дніпро, 1997. — 430 с.

9.  Хвильовий М. Твори у двох томах / Микола Хвильовий. — К. : «Дніпро», 1990. — Т. 2 : Повісті. Оповідання. Незакінчені твори. Нариси. Памфлети. Листи. — 925 с. : іл.