Історія й сучасність батьківщини у поезії Василя Пачовського

Василь Пачовський

Історія й сучасність батьківщини у поезії Василя Пачовського

В. Погребенник,

доктор філологічних наук, професор

Київ

Одним із наукових пріоритетів посттоталітарної науки про літературу є осмислення нездеформованою правди про художнє осягнення митцями зв'язків „минуле — сучасне“, що дозволить об'єктивно розв'язати проблему історизму й історіософічності модерністського письменства. Вітчизняне літературознавство тільки приступило до вирішення цієї проблеми, як і дослідження феномена історіософічності літератури. Тому на часі “монографічне“ вивчення плідного творчого діалогу з історією України поетів-нонконформістів XX сі. (Б.Лепкого, П.Карманського, В.Пачовського, Олександра Олеся й ін.). Завданням статті є виявлення розмаїття й філософської глибини спілкування з музою Кліо містика і візіонера, месіаніста й символіста Василя Пачовського.

Він розпочав процес симультанно як студент історії у Віденському університеті і поет-модерніст „Молодої музи“, який черпав натхнення з серії Вагнерівських вистав за „Нібелунгами“. Нащадок роду давньої еліти, Пачовський і сам являв, за спогадами В.Бірчака, лицарський тип княжого дружинника чи гордого козака; вірив у реінкарнацію й чувся спорідненим із душами князівсько-козацької доби. Вже перший його драматичний твір, п'єса державницького змісту „Сон української ночі“ (1903), перед добою революцій і воєн піднесла примат національної ідеї (втілена в символі золотого вінця) перед соціальним переворотом на Сході Європи, „заякореним“ у символі огнистого меча. Доки того вінця не добачить народ, мовлено в “Автобіографії“, всякий порив до волі буде безуспішним. У названій драматичній поемі започаткувалася постійна творча настанова письменника, в бездержавні часи безнадійна, реконструювати з національних історії та фольклору компоненти української державності. Поставши під впливом ширення самостійницьких ідей і селянських страйків на Полтавщині, придушених військом на чолі з князем Оболенським, творчість Пачовського від початку XX ст. мала метою посприяти творенню нового типу української людини, сповненої національних гордощів і самоповаги. Так постали рядки небуденної певності: „Наш народ великан на ляха, москаля В бій піде і поборе в борбі. Від Кавказу по Сян українська земля, Землю цю відберемо собі“ [4, 19].

Історичну ретроспективу своєї поезії Пачовський започаткував з другої збірки 1907-го р. „На стоці гір“ гірким прочуттям наруги Нені й народу („До схід сонця“). Він поєднав історико-політичні реалії минулого та фантастичні й алегоричні засоби умовності. Змалював аметистовий терем, де радяться гетьмани, а русалка кидає карти на золотий стіл („Богунів смуток“). Зобразив зачароване кришталеве місто, де в сапфірі спить царівна Україна, волею якої марить ліричний герой („Золотий сум“: сто наших героїв тут уміщено біля Бога на престолі).

Артистичне письмо на міфопоетичному засновку промовляє граціозною красою таких творів, як „Весілля“, “Царівна Млака“, „Дощова заграва“. Кода останньої поеми, в котрій Зоря-Україна потрапляє під владу „кацапа-поганця“ Туману, в тоні весільної архаїки і воднораз драматично відбила стан батьківщини по переяславських “заручинах“ 1654 року: „Чорна хмара гасить Україну!..“ (210). А при прозиранні в майбутнє засоби умовності слугували, як „у “Зірвалась буря, ніч стогнала...“, гордій візії патріота й історіософа. „Наша фльота“ — понад сто кораблів зі славними іменами “Дорошенко“, „Богдан“, „Мазепа“, “Гордієнко“ — синім морем ідуть до індійських берегів. Тривожним, однак, є „шлюсакорд“ обудження ліричного героя: саме в цю ніч “родився в бурі“ — Святополк, утілення згубних коромол.

Пачовський-драматург і епік, історіософ тридцять три роки, за його словами, „викликував тіні валетнів з попелу століть“, вирізьбивши — в тридцяти книжках державницького змісту! — князів і гетьманів у художній транспозиції тисячоліть із метою створити легенду століть, „сполучити давнє з новим та з минулого прийдешнє привести до воскресення для храму нашої держави“. Навіть змінив становище адепта “чистого мистецтва“ на долю жерця в храмі виідеалізованої держави України. Задля цього „жертвував молодість, кар'єру, родину, славу, хліб і посаду...“ [З, 29]. Проте критиці не імпонувала артистичні сміливість письменника, його суб'єктивізм в образному моделюванні історії. Та й нерідко сам він помилявся, за посвідченням В. Бірчака, в обраній розв'язці політично-державницьких питань, які до того ж не завше вкладалися у вірш.

Драматичних обертонів набув ліроєпос Пачовського в час змагань за волю. Багатством діапазону трагічного патріота-свідка доленосних подій перейнято поезії з 1919—1921 рр. „Огні мести“. Українська Голгофа постала в символічному відтворенні розп'яття Неньчиних синів на чужих війнах, а далі й у борні за волю України (присвячений С.Петлюрі твір „З'ява в Матері“). В.Пачовський став співцем слави українських полків („Дзвонять ключі вдень і вночі...“, „О рідний краю, не жалій...“). Подекуди бойові акорди його поезії набули апокаліптичного виміру, глибини історичних прозрінь, як у поясненні бездержавності українців їх історичним намаганням „на панах за біль Помститися ущерть“ ( 395).

Трагізм гармонізувався провіденційними прозріннями („Клонюсь могилам...“), маршовими ритмами („Вилетіла бомба з французького поля...“). Подвиг українських січових стрільців надихнув цілий гурт творів у жанровому ключі маршу, думи, віршової присяги чи реквієму („Вічная пам'ять“ на музику маршу Бетховена). Один із них, вірш пісенного типу „Січ іде...“, покладений на музику Я.Ярославенком, має хронологічне прив'язання до двовікової річниці руйнування царем Петром Січі за допомогу в повстанні Мазепи. Сценерій задіяв О.Довбуша з Чорногорською січчю, Хмельницького, Дорошенка, Виговського, Мазепу — таке вільне ширяння думкою властиве буйній фантазії В.Пачовського.

Актуалізація ним фольклорно-історичних мотивів і образів розбудовувала сукупну внутрішню традицію красної словесності свіжими проекціями. Так, герой нової „Думи про Івана Безрідного“ став уособленням історичної недолі українців Східної Галичини. Сама ж ця епічна поема в чотирьох піснях — закутим у ритм і риму літописом боротьби за Львів і Перемишль. Тут діють і предки (князі Лев, Роман), і гідні нащадки (Вітовський, Федюшка-Євшан); сама ж по-авангардистськи розмаїта художня фактура включила, крім ремінісценції національного гімну, енергію німецьких військових команд і “богемність“ польських кабаретових пісень, „олітературила“ як ідеал „Великої України“, так і локальний крайобраз міста Лева.

Полікомпонентне ідейно-естетичне будівництво на засновку архаїчної й новочасної епіки привело до створення міфу про Срібну Землю в епічній поемі „Князь Лаборець“ (1924, присвячена о. А.Волошину). Історична джерельність у ній співдіє з легендною стихією. Архаїчним і величавим є стиль, часом натхненний „Словом о полку Ігоревім“ („Дзвенить слава в Києві, Труби трублять у Велеграді“), літописами (посвідчення про чудеса Царгороду) і античним епосом (Дажбог вручає князеві Лаборцю вогнецвітний перстень). Поема-славень цікава своєю баталістикою (по першій вдалій битві Лаборець, як і князь Ігор, зазнає нищівної поразки в другій). Пачовський, один із літературних учителів і предтеча П.Тичини, як видається, рядками „буде бій! Бути тучі громовій“ сам уже засвідчив творче переймання „голосу“ Тичини-лірика.

Показові історичні ретроспекції поеми сягають у події тисячолітньої давнини, й не тільки в князівському місті над Ужем, а на ширшому геополігичному просторі, „покритому“ державами і діями правителів Си-меона, Лева, Арпада. Міфопоетичний пантеон репрезентований Дивом, поганським богом-лучником мадярів Гадуром, крилатими русалками-повітрулями. Весь згаданий історично-міфофольклорний антураж слугує піднесенню ідей оволодіння скарбами рідної землі задля щастя її народу, відсічі ворогам та апофеозу Срібної Землі. Естетична орнаментальність манери митця споріднена з задемонстрованою сучасниками в малярстві (Клімт, Котарбінський, Северин). Фан-гасмагоричність, вільне поводження Пачовського з „буквою“ історії показують: для нього була важлива не фактографічність, а „глибоко суб'єктивна інтерпретація“ (Остап Тарнавський) української історії як засіб піднесення конструктивних ідей — дороговказу для виходу України й українців із „провалля занепаду“. Проте, як запитував В.БІрчак, чи ж у віршах і поемах „можна було дати розв'язку політично-державницьких питань“ [5, 27]

У тому ж ключі, що й „Князя Лаборця“, написано „Сріберний дзвін“ та терцини „Петро Карманський“ — свого роду препозицію архитвору В.Пачовського „Марко Проклятий“. Про це говорить внутрішня спадкоємність образності (Агасвер, Михайлик, Золоті Ворота, чаша Грааля). Апокаліпсис світової війни, братовбивчої для українців, в художній транспозиції Пачовського змінив зрив України в боротьбі за честь і волю, а за тим — наступне Дантове пекло там, де мав бути рай. „Морітурна“ рецепція образів

— власного та побратима-“молодомузця“ — в пуанті терцин спростовано констатацією терпіння й незнищенності споконвічного рідного народу. Фрагмент поеми “Сріберний дзвін“ показує, що поету не був чужим історизм фактологічної точності. У центрі твору

— реалія з 1034 р.: такий дзвін привезла з собою Настя, дочка „європейського тестя“ Ярослава Мудрого, коли вийшла заміж за угорського короля Андрія. Під пером поета дзвін став символом: доки він дзвонитиме, то й гомонітиме слава Срібної Русі. Як творить міф Пачовський, коли по століттях неволі зів'яле в ній покоління змінить горда й нова генерація — тоді оживе ця слава, а свобода творитиме чуда.

Есеїстичний автокоментар „Тайна мого народу“ зі збірки філософсько-патріотичної лірики „З блакитної книги“ (1923—1927) Марка Далекого розкрив історичну концепцію поета. Вона заснована на вірі в обраність рідного народу й усвідомленні давності його кари-спокути за гріхи батьків. Позви з Краковом, Петроградом і Пештом сусідять із трагічною правдою про бездержавність українців, з інвективами проти скарлілого духу рабів на нашій, не своїй землі, висловом туги за силою, що злучить українців, розсіяних світами, в гідну політичну націю, історичні транспозиції, суголосні висловленим Лесею Українкою („І ти колись боролась...“), розкрили трагедію коханої землі, від століть багрової, — у поетового Сіону, Єрусалиму, — та її синів і доньок, „Запроданих в неволю Вавилоном, Розкиданих Ассуром межи звір'я“ (408).

Локалізація історичних топосів в “пізнього“ Пачовського (Кам'янець, Закарпаття) не означає втрати часопросторової панорамності: див. образ трьохсотлітнього бою за Україну, в якому хвилями йде руїна на руїну. Тільки частково збереглася збірка „Дзвін слави князям“, написана в Перемишлі на початку 30-х рр. У ній уформовано національний князівський „іконостас“ слідом за літописами та пізнішими літературними версіями, їх опосередковуючими. Тут створено художні “портрети“ носія культу лицарськості князя-переможця Хороброго („Заповіт Святослава“) і здобувача Корсуня князя-хрестителя, будівника храму і держави („Володимир Великий“); князя-витязя, котрий здолав Редедю („Мстислав Хоробрий“), та мудрого навчителя — не лише своїх дітей — й речника ідеї держави-“четверобік“ („Заповіт Ярослава“; міжнародний сюжет має аналогію в Тегнера), Ярослава Осмомисла і Лева. Еволюцію державницьких мотивів у свіжих ліричних переломленнях являють “Розгублені звізди“ — значна обсягом збірка з 1927 р. Поезія Пачовського поза збірками щедра на пам'ять років боротьби і віру в воскресіння.

Особливої ж уваги в історичному набутку “пізнього“ Пачовського гідна містична епопея „Золоті Ворота“. На думку В.Барки, це один із найбільш незвичайних творів XX ст. Добираючи для нього форму, автор взорувався на військовий порядок: „кожна стрічка — військовий ряд, кожна шістка — братство, кожна пісня — сотня, а на чолі йде старшина — це останній рядок, де є директива цілої пісні до майбутнього. Ціла поема буде, мов військо, зложена з 133 сотень в обороні української державности; кожне слово — куля, кожна думка — динаміт“ (22). За історичним змістом незакінчений „Марко Проклятий“ чи „Золоті Ворота“ є візіями трагедії і нового зриву нації, експресією її душі, інтуїтивно прочутою на підставі осмислення пережитого Україною. Незрівнянна сила відчуття нашої трагедії, відзначена В.Липинським, зроджена усвідомленням прокляття бездержавності, почуттям провини і гріха за крах держави, що чекає “відкуплення через жертви героїв“.

У концепції поета над нами всіма тяжить “перво-родний гріх нашої нації, що завалила державу за татарських часів татарськими людьми“. Терцини двох (із чотирьох задуманих) написаних частин, „Пекла України“ й „Чистилища України“, — це не тільки рет-роспектива руїни 1917—1922 рр., а й квінтесенція шести століть трагедії України. Впродовж цього часу іпостась Святослава Хороброго поступилася “безверхій“ руїнницькій, затаврованій у поезії ще П.Кулішем. Візія крутозламів національної історії від Святогора і Бояна до штучного голоду 1933 р. густо заселена реальними (Хмельницький і Мазепа, Байда і Прокопович, Гоголь, Шевченко і Драгоманов, Петро І і Троцький, Петлюра і Коновалець, Грушевський і Вин-ниченко, Скоропадський і Міхновський, Хвильовий і Донцов, Затонський і Ю.Коцюбинський, Сталін і „жидівка“-вамп Бош, герої Крут, погромники Муравйова і жертви Соловків, галерея жінок — княгиня Ольга, Гальшка Острозька, Маруся Богуславка і Рок-солана, Башкирцева) та легендарними персонажами (Марко, Михайлик, стрілець Юр Тур). Марко — символ плазунства й особистої амбіційності, речник — є постійною дійовою особою і ряду п'єс. Дотепер епос історіософа нагадує про життєву необхідність гармонії державного розуму і чину, котрої українцям завше бракувало (наприклад, розум був у Сомка, та чин — у Брюховецького; тим і другим володів гетьман Богдан, але надто недовго). Й усе ж глибокосутнє вивчення уроків історії України привело Пачовського до оптимістичного викінчення терцин епосу („Повстануть лицарі, як сталь невгнуті...“ —“Заблисне сонце по всій Україні. Народ жде чину з тризубом в чолі“ [6, 398]).

Таким чином, має рацію Л.Голомб, коли відзначає в творчості В.Пачовського масу „вражаючих передчуттів, пророчих візій, поетичних прозрінь, що з'являлися на основі не раціонального, а інтуїтивного знання та глибинного проникнення в душу „Народу Великої Туги“. Це зближує поета з Т.Г.Шевченком, Лесею Українкою, робить його справжнім пророком своєї нації“ [1, 22]. Історизм та історіософічність поезії В.Пачовського втілюються в його „пафос національного самоствердження, готовності офірувати своє життя на вівтар служіння вітчизні“ [2,94], еволюціонують до художнього державництва. Врахування цих ідейно-естетичних факторів у наступних дослідженнях посприяє уформуванню цілісної концепції філософічної історичності нашої літератури від давнини до сучасності, її державницько-соборницьких первнів.

Література

1. Голомб Л. Василь Пачовський / Закарпатські сторінки життя і творчості поета. Ужгород: Карпати-Ґражда, 1999. 218 с.

2. Немчснко І. „Від Сяну до Дону засіли амеби...“ (Патріотичний паюс поезії В. Пачовського). — Визвольний шлях. 2002. — Кн.9. — С. 89—103.

3. Пачовський В. Зібрані твори. ТІ. Поезії. - Філадельфія Нью-Йорк Торонто, 1984. 743 с. Далі посилання на цей том у круглих дужках у тексті.

4. Там само. Т.2. Золоті Ворога. 1985. 419 с.

5. Гам само.

6. Там само.