ПОЕЗІЯ ОФІРИ І ПОСВЯТИ (Олекса Стефанович)

Олекса Стефанович

ПОЕЗІЯ ОФІРИ І ПОСВЯТИ (Олекса Стефанович)

Творчість Олекси Стефановича належить до величного здобутку поетів Празької літературної школи, основною рисою мистецького світогляду яких є ідея утвердження української незалежної державності. Вона звучить у поезії Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, О. Ольжича, Олени Теліги, а теоретично обґрунтована у працях Дмитра Донцова, видавця журналу „Вісник“, у якому друкувалися майже всі ці письменники.

Олекса Стефанович, філософ за своєю мистецькою натурою, заглиблюється думкою і почуттям у внутрішній сенс ідеї державності, звертається до перших її витоків і проектує їх на сучасну добу. Так, через усю двадцятирічну творчість поета проходить образ язичницького бога Перуна, що є символом ідеї української державності, утвердженням її безсмертності і всепереможності. Перун грізно вступає в нелегку боротьбу на захист своєї волі та честі, не схиляючись перед ворогом, перед тим, хто намагається знищити і принизити його:

Реве та стогне Дніпр у млі,

Земля здригається, як в трясцях…

І шепчуть злякано в селі:

„O, він ніколи їм не дасться...“

(„Сон Перуна“, Прага, 1924).

Ідея, захисником якої виступає Перун, продовжує хвилювати серця і розум людей протягом багатьох століть:

Пливе, прадавньої снаги,

Грози прапервісної повен,

І часто-часто його човен

У наші стука береги.

(„Перун“, Прага, 1941).

Сила цієї ідеї дає наснагу поетові, підносить його творчість до високоартистичних здобутків нашої літератури.

Народився Олекса Стефанович 5 жовтня 1899 року на Волині, у селі Милятині, що недалеко від міста Острога, яке відоме своїми давніми національними традиціями. У цьому благословенному краї, де кожен метр землі дихає славою предків та їх високим духом, зростав майбутній український поет. Батько Олекси Стефановича був священиком, тому і сина віддав у Житомирську духовну семінарію, яку той закінчив у 1919 році. Ідеї радянської влади виявилися чужими і далекими для Стефановича, тому у 1922 році він опиняється у Чехо-Словаччині, де продовжує навчання, вступаючи на філософський факультет Карлового університету та відвідуючи літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Живе і працює у Празі, пише вірші, а також захищає докторську дисертацію на тему „А.Метлинський як поет“ (1932 р.). У 1944 році, коли до Праги підійшли радянські війська, Олекса Стефанович, рятуючи власне життя і волю, залишає Прагу й емігрує до Німеччини, де проживає до 1949 року. А потім його пристанищем стало американське місто Буффало, де поет і помер 4 січня 1970 року.

Життя Олекси Стефановича було сповнене постійних духовних пошуків та глибоких роздумів. Він жив дуже самотньо, коло його знайомих і товаришів було обмеженим і вузьким, відчуття страху та манія переслідування з боку радянської влади до самої смерті не залишали поета.

Перша збірка творів Олекси Стефановича „Поезії“ вийшла у Празі у 1927 році. Друга, й остання, прижиттєва збірка „Stephanos I“ побачила світ у празькому видавництві „Дніпрові пороги“. Дати появи у книжці не подано, а сам автор називає роком видання 1939-й. Рукописи збірок „Stephanos ІІ“ та „Кінцесвітнє“ були підготовлені автором, але побачили світ вже після його смерті у виданні „Олекса Стефанович. Зібрані твори“ (Торонто, 1975), упорядковані Б.Бойчуком, зі вступною статгею І. Фізера. До цього видання увійшли також найостанніші поезії Стефановича та ті, що друкувалися лише в періодиці.

Ще на початку творчості Олекса Стефанович сформулював своє головне мистецьке кредо, яким позначена вся його подальша поезія. У вірші 1923 року „Недобре“ бачимо символічний трикутник - сонце, вогонь, кров, - який є носієм головної ідеї поета. Центральний образ трикутника - сонце, яке „так, як іще ніколи“, „упало з неба“ і стало джерелом героїчного начала і стимулом до нового життя. Воно народило вогонь, якому поет надає Гераклітового значення джерела перетворень і бурхливого відродження. Вогонь несе ідею влади і духовної сили, що є головними чинниками звільнення від сил зла. Але кров прагне знищити вогонь, принести його у жертву власній могутності:

Щоб море вогню залляти,

Вилили море крови.

Багато крови, багато,

Та ради не дасть огневі, -

От-от він прорве загати

І рине по всьому небі.

Мовою глибинних символів говорить поет про незнищенну ідею волі, яка принесла в Україну величне духовне відродження і стала могутнім чинником у прагненні українців до власної незалежної держави. У цьому ж, 1923, році був написаний вірш „Кінцесвітнє“, пройнятий темними образами „пащек прірв“ та хаосу, який „вздовж і вшир“ шугає над землею. Це символічний образ тих злих сил, які полонили Україну, знищили її державність. Але серце поета не мириться з тяжкою недолею і кличе на боротьбу, у вир героїзму.

Через усю творчість поета проходить ідея утвердження української державності. Автор замислюється над її першоджерелами, етапами її розвитку та становлення, зупиняється і на сучасному йому етапові її виявлення. Національна традиція формування цієї ідеї сягає до Перунових часів, до доби Святослава, коли „загнано Руський цвях в царгородський мур“ („Вічна слава“, Прага, 1940). Цю ідею підхопила і понесла далі доба гетьманщини:

Слава вічная Конашевичу

За похід його на Москву.

Слава гетьманові Виговському...

(„Вічна слава“, Прага, 1940).

За цю ідею виступає український народ на боротьбу і в ХХ ст.:

І віквічно пребудь прославлена

- Божих воїв тобі салют! -

Замордована, закривавлена

Перемого Базару й Крут.

(„Вічна слава“, Прага, 1940).

У свідомість митця б'є ідея незнищенності української держави, і він звертається до тих епох, які є джерелом формування національного менталітету, до тих образів, які найістотніше репрезентують українську психіку.

В.Державин з приводу звертання митця до певного образу зазначає: „…для справжнього поета образ як такий є основа й загадка. В такому разі модернізація образу виявиться зумовленою глибоким політичним інтересом і інтенсивним громадським почуттям авторовим; що ж до первинного історичного образу, то він історичний тому, що та чи та історична доба сприймається автором естетично (не як істориком, а як митцем)“ („М.Зеров і український клясицизм“).

Історична традиція формування української державницької ідеї проходить у творчості Стефановича через образ дохристиянської епохи - Перуна, через образ князівської доби - Святослава, через образи часів козаччини - Конашевича і Xмельницького. Ці образи вихоплені з епох становлення і цвітіння української держави, спробу продовження яких бачить Олекса Стефанович і в своїх сучасниках - митцях Празької літературної школи, а зокрема в Юріеві Дарагану та О. Ольжичу. Поет особисто знав цих людей, жив з ними одним духовним життям і пророчо відчув їх фізичну смерть:

В дверях у сні з'явивсь,

Тихо став на порозі

(Так Дараган колись

В час упокою в Бозі)…

(„В дверях у сні з'явивсь…“, Міттенвальд, 1946).

Вірш присвячений О. Ольжичеві, про нього поет писав: „…сон, що приснився мені, мабуть, у хвилину його смерти і викликав у моїй пам'яті колишній, дуже подібний сон про смерть Юрія Дарагана“ (Олекса Стефанович. Зібрані твори, Торонто, 1975, с, 251).

Цих поетів єднає культ героїзму, культ воїна та ідея свободи, які є головними чинниками утвердження незалежної української державності. І це є домінуючою рисою їх мистецького світогляду, тим, що єднає цілу літературну школу - Празьку. Саме це Стефанович вважає найціннішим у творчості О. Ольжича: „З усього того, що Ольжич у своїй поетичній спадщині лишив нам про Україну, може, кажучи його словом, - найвагітніше:

„Держава не твориться в будучині,

Держава будуеться нині“.

Вкарбуймо це в серця і голови“ (Олекса Стефанович, „О.Ольжич (До портрета)“. Зібрані твори, Торонто, 1975, с, 251).

Дмитро Донцов називає Стефановича „правдивим бояном старого Києва“, О. Ольжича - „бардом апокаліптичної битви за київську „Імперію двох суходолів“, Є.Маланюка - „апологетом Києва як „степової Олександрії“, а Печерської лаври як „другого Капітолія“, Ю.Липу - „співцем Св. Софії“, Олену Телігу - „поеткою вогняних меж“ (див.: Д, Донцов, „На старокиївський шлях!“), натхненником яких є „поет лицарства українського“ - Тарас Шевченко.

Ці митці проголосили ідею української держави, творцем якої є воїн, сильний духом, який поведе за собою не натовп, а свідоме суспільство, виховане його національною ідеєю. У цьому сенсі культ воїна митців Празької літературної школи близький до „надлюдини“ німецького філософа Ф.Ніцше своєю величезною внутрішньою силою, життєвим героїзмом та до „новоромантика“ Лесі Українки, який „зневажає не сам натовп, а той рабський дух, що примушує людину самохіть залічувати себе до натовпу як чогось стихійного, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальності, приносить її в жертву інстинктові, стадності“ (Леся Українка, „Про мистецтво“). Воїн, сильна особистість, прагне бачити не натовп, який керується інстинктами, а свідоме суспільство, націю, яка йде за ним на боротьбу за утвердження власної незалежної держави. У творчому здобутку Олекси Стефановича є два вірші „Молитва“. Перший був написаний у Празі у 1926 році, а другий - рівно через двадцять років у Міттенвальді. Перший - це прохання до Бога за Україну, „до стіп схиляюся чиїх“, другий - за її борців:

Ви, ким ведено бій,

Вірні Симон, Євген,

Ви, без ліку і ймен,

Ти, криштальний Олеже, -

Всіх крилом нас покрий,

Михаїле Святий,

Божий Стратеже!

Поет вірить у силу свого народу, у його перемогу, бо „цей люд“ „не судженим, а суддею“ стане в майбутньому.

Так усіх поетів Празької школи єднала ідея, заради якої вони жили і творили. І в священній боротьбі за цю ідею „може зламатись - тіло, але ніколи - дух“ („Просто. Не йти праворуч...“, Прага, 1936). Це парафраза з Ольжичевого: „…будь прокляте моє тіло, що слабше за мій дух“. Стефанович мріє і хоче, щоб ця боротьба не була даремною, а внаслідок

Щоби Орлом здійнялося Життя...

(„Княгиня металева“, Прага, І938).

Незважаючи на те, що Стефанович жив і писав на еміграції, Україна залишається центральним образом його творчості. З далеких країв він спостерігає за її життям, за тими перипетіями, які вона переживала. І це знаходить відгук у його творчості.

Б.Рубчак у передмові до видання „Поезії, старі і нові“ Наталі Лівицької-Холодної говорить про „пражанський“ експресіонізм. І ця риса є притаманною і творчості Стефановича: факт з історії чи сучасного життя є поштовхом до мистецького переживання його автором, способом вияву індивідуального творчого „я“ поета, його суб'єктивної позиції. Реальність у поезії Стефановича стає результатом мистецького осмислення дійсності. Так, наприклад, на голод в Україні 20-х рр. поет відгукнувся циклом поезій під назвою „Голод“. Автор описує саме відчуття голоду, прагнучи показати його у світі природи, а вже потім у світі людей:

Над обрієм черева чорних хмар

Розпухли, набрякли кручами,

(…)

…хата в вишнях стала пусткою.

(…)

Син вириває хліб у матері:

„Кришинку, мамо… Мамо, дай!“

І без ножа не відірвати їй

Од себе сина… Гіркий край!

У центрі поетичного твору Олекси Стефановича стоїть не сам історичний факт чи подія із сучасного життя, а почуття і переживання, викликані ними у душі поета. Війна 1941-1945 рр. викликала у поезії Стефановича цього періоду образ неба, яке „розкололося“, що на нього з усіх кінців сунуть темні хмари:

Немає хмарам кінця -

Одна темніша, ніж друга.

(„1941-1944“, Прага, 1942).

І на цьому небі з'являється образ воїна-захисника на „білім коні“:

Вірний, Правдивий,

На суді справедливий

І на війні,

Очі - ярі пламена,

В многоті діадем,

Ім'я, на нім явлене,

Знає лиш він оден.

Одяг кровію зрошен,

Кров скропила всього.

Ім'я його -

Слово Боже.

(„З Апокаліпси (XIX, 11-15)“, Прага, 1942).

Правдиве слово поета - це той меч, з яким виступає він на боротьбу проти зла і несправедливості. Образ меча з усіх поетів-пражан найхарактернішим є для Стефановича та Оксани Лятуринської:

Меч двосічний із піхов оголюй,

затинай, щоб земля загула.

(О. Лятуринська „На Юрія“).

Лише цей меч, справедливий і сильний, може подолати ворогів. Ще древні римляни вірили в те, що залізо меча, яке асоціюється з Марсом, здатне вберегти від злих сил. Це символ свободи і сили, священна зброя лицаря, захисника від чорних сил зла. Меч для митців Празької літературної школи - їх поезія, що є носієм духовної енергії, сили і незнищенності у боротьбі за утвердження власної незалежної державності.

Олекса Стефанович - майстер слова та вірша. Марина Антонович-Рудницька у статті-спогадах „Про поета, що не вмер увесь“ (Слово, зб. ОУП, Нью-Йорк - Едмонтон, ч. 4,1970) пише: „Головна прикмета Стефановича-поета, яка передусім різнить його від інших, це вперте і послідовне, майже неймовірно докладне випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував, цизелював не тільки кожне слово щодо музичности кожного його складу і звуку, а ще намагався передати умисними вишуканими сполуками приголосних з голосними драматичне напруження, відповідне до змісту вірша. Він шукав для кожної теми якнайвідповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змнінюються згідно з історичним тлом, добою, нагодою або настроєм, який треба було в даному творі передати. Його окремі вірші переходили десятки редакцій, варіацій та змін. Він, властиво, ніколи не переставав шукати остаточної, ідеальної форми свого поетичного вислову“.

У чітке та старанно відшліфоване слово вкладає поет величну і незнищенну думку та ідею, яка робить його митцем, що говорить устами народу, який прагне бути державною незалежною нацією.

Оксана СЛІПУШКО



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.