Стаття Олекса Стефанович
Лексема срібло в поетиці О.Стефановича

Стиль видатного поета О.Стефановича у літературознавстві визначається як „своєрідний симбіоз неокласики й символізму“ [3, 152]. Особливості його стилю, безперечно, накладають відбиток і на прин ципи естетичного застосування слова, характер слововживання, способи побудови метафор, функціонування підтексту, віддзеркалюються вони також і на образному осмисленні лексеми срібло, однієї з ключових у текстовому просторі лірики поета.

Семантичне поле, яке утворюється навколо слова срібло та його похідних, можна охарактеризувати як багатоярусну структуру. Найнижчий, базовий її рівень формується завдяки використанню іменника та похідного від нього срібний у значеннях, усталених у загальномовній системі для назви кольору, пор.: Риба блищала проти місяця білою, як срібло, лускою. Н.-Лев. [8, 9, 619].

Випадків наголошення словами срібло, срібний лише колористичної ознаки в О.Стефановича зовсім небагато. Семантика кольору в цих базових лексемах актуалізується за умови її підтримки іншими словами з колористичним значенням. Переважає в поета таке вживання, коли словесний образ стає склад ним, синкретичним, об'ємним. При цьому на базову колористичну ознаку, як правило, нашаровуються вторинні, конотативні елементи, за своєю природою якісно-оцінні. Так, семантика кольору срібла в суспільно-мовній практиці викликає асоціацію із сяйвом. Уподібнення світла сріблу досить традиційне у поезії, хоч у кожного письменника воно набуває індивідуальних рис, пор.: Холодне срібло з висоти з-за хмари лине. Сосюра [8, 9, 619]. Природно, що О.Стефанович у своїй поетиці спирається на цей усталений мовний досвід, водночас розвиваючи його. Він створює таке контекстуальне оточення, в якому типове образне значення слова збагачується новими смисловими й емоційними відтінками: лексема починає позначати не просто блиск, а сяйво божественного, священного. Вихоплене з таємничого світу біблійних алегорій, слово набирає функції знака, за яким приховується множинність глибинних сакральних смислів. У вірша „Зачаття“ срібний уживається з якісними смисловими ускладненнями, несучи в собі семантику і сяєва, і білого, світлого кольору, який у Біблії символізує премудрість Божу, істину, світло, ясність, чистоту, творчу силу, гармонію. Водночас це слово частково зберігає і зв'язок із своїм матеріальним, теж відображеним у Біблії значенням, оскільки срібло використовувалося за Божим задумом для побудови священної „храмини“ [Вихід, 26-27]:

Сліпучо вибухли крила,

Взяли у срібний намет… [9, 205]

Значення святого символу набуває і лексема серебро, рідко вживана в українській мові і тому поетична у О.Стефановича: назва металу в поезії „Фрагмент із „Преображення“ метонімічно перебирає на себе ознаки його сяєва, того блиску, який випромінювала постать Ісуса Христа:

Та над ними мерк уже Він,

Смеркало вже серебро [9, 209].

Відтінок таємничості, надзвичайності й урочистості в семантиці слів срібло, срібний утворюється в їхньому поєднанні з лексемами, пов'язаними з реаліями нічного неба, з місяцем, і з самою ніччю як порою доби. Ніч із її загадковістю невипадково стоїть в одному ряді з утіленням божественних сутностей. Як переконливо доводить М.Новикова, „Ніч могутніша, „природніша“, „космічніша“ від дня […]. Ніч первісніша від дня. В усіх міфосюжетах про сотворіння світу первинний стан буття, хаос описується як Світовий Морок […]“ [7, 28].

Місяць та зоряне небо ночі, належачи до так званих поетизмів, продукують у О.Стефановича метафори високого змісту. Експресивна їхня насиченість забезпечується, окрім інших чинників, повтором домінуючої ноти:

В сріблі місяця лебеді срібні,

Срібні лебеді в срібній воді… [9, 230]

Асоціація місячного світла зі сріблом досить стійка у мовній свідомості автора:

Лише хліба, хліба доспілі,

Та місяць сріблом оплива… [9, 22]

А місяць став і світить, як найнявся, –

Тече вогнем, спадає, як роса…

Він через те так важко й піднімався,

Що стільки срібла ніс у небеса.

Вгорі горить, палає світлоликий,

Внизу гудуть, видзвонюють стави –

І ніч пливе під п'яную музику,

Облита сріблом з ніг до голови [9, 36]

Контраст урочистого, піднесеного зі згрубілим, зумисне приземленим в останніх рядках лише загострює бажаний високий поетичний ефект.

Наведені метафори є семантично надскладними, вони утворюються в кілька етапів смислових перетворень. Перший етап став для мовної практики вже звичним: мовці створюють вислови, суб'єкти яких світло, сяйво поєднуються з предикатами, відображально „чужими“, тобто такими, що в прямих значеннях „приписані“ іншим класам суб'єктів. Ці предикати „рекрутуються“ із функціонально-відбражальних груп дієслів, пов'язаних із іменами, які позначають рідину в певному агрегатному стані [1, 165]: світлом сплива, облита світлом з ніг до голови. Наступний етап створення образу – метонімізація: метал перебирає на себе риси світла та блиску, що від нього виходять. Ці прийоми забезпечують наведеним метафорам-загадкам певну уречевленість, предметність.

Образ срібного місяця О.Стефановичем утілюється ще в іншій формі – через відрив ознаки, реальної чи метафорично осмисленої, від предмета. В такий спосіб утворюється сполука абстрактного іменника з прикметником, що вказує на колір предмета (місяця). Загалом у поезії початку ХХ ст. таких тропів порівяно мало [5, 89-90], і отже, О.Стефанович виступає тут як новатор. Ці метафори метонімічного змісту у нього яскраво індивідуальні, властиві тільки йому:

Виходить місяць – знає, бачить,

Що час на срібну варту [9, 227].

Місяць озеро гладить, голубить,

Місяць з озером срібний взяв шлюб [9, 230].

Усім подібним метафорам з ключовим словом-“обранцем“ місяць та супроводжуючою його срібно-білою колористикою притаманний високий експресивний потенціал. Його природу цікаво розкриває Т.Ковалевська: „…відтінкова парадигма білого кольору, – говорить вона, – через асоціативні зв'язки з такими поняттями, як давнина, коштовність, врода“ та завдяки експресії фактів вторинного іменування продукують меліоративну спрямованість, яка в свою чергу актуалізує ідентичні диспозиційні семи в структурі і транспонує у контекст своєрідну подвоєну експресію“ [4, 22]. Поглиблена, посилена меліоративна експресія у О.Стефановича створюється контекстними чинниками: використанням слів пестити, голубити, що позначають дії, які викликають позитивні емоції, слова шлюб, яке має відтінок особливої урочистості та піднесеності, тому що позначає таїнство, священне єднання двох людей. Звідси перехід у О.Стефановича до мотиву єднання священним шлюбом стихій, – словесного образу, в якому, можна вважати, відчувається відгомін симбіозу язичницької та християнської релігій в поетичній свідомості автора, співіснування елементів різних вірувань, загалом характерне для ментальності українців.

Випадків наголошення словом срібний лише колористичної ознаки в О.Стефановича зовсім небагато. Семантика кольору в базовій лексемі актуалізується в похідних за умови підтримки цієї прикмети іншими словами з колористичною семантикою: вуса золоті, багряне коло, злотний вус, до цієї ж семантичної (колористичної) ознаки тяжіє кров місяця (позначення червоного кольору):

Як блисли вуса золоті

Під кров'ю місяця впідповні…

Ізнов на галяву між хмар

Багряне викотилось коло…

І знову блиска срібне чоло

І злотний вус горить як жар… [9, 121]

Поезія О.Стефановича вражає не лише формальною та семантичною складністю метафоричних утворень на основі слова срібло, але й витонченістю сприйняття внутрішнім зором, завдяки чому стає можливою поява в тексті дивовижного оксиморона. Так поетично ускладнюється назва кольору через органічне поєднання в образі ознак, несумісних на побутовому рівні, внаслідок чого утворюється нова смислова якість і виникають незвичні, несподівані сполуки типу сріблість жовта, які подають реальні ознаки в їхньому русі, динаміці. Взаємодія трьох кольорів – сивого, срібного і жовтого – створює грандіозну картину взаємопереходу кольорів, їх плинності, гнучких переливів на нічному небі:

Встав місяць-ріг. Жене хмарок,–

Закрили сивим сріблість жовту [ …] [9, 225]

У своїх складних, вишуканих метафорах О.Стефанович все одно спирається на мовну практику, розвиваючи й збагачуючи її. Зокрема, срібло усталилося в мовленні в описах снігів, зими, – психологічно його образ асоціюється з холодом, незрушністю, спокоєм, і саме з такою настановою створюється метафора у поета:

Про сонячну вроду

Не мрій –

Дай серцю, природо,

Спокій.

Шарлатную барму

Зміни, –

Хай срібло і мармур –

Зими [9, 196].

У цій строфі О.Стефановича органічно, глибинно взаємодіють і лексичні, і синтаксичні рівні; особливої експресивної виразності набувають віршовий синтаксис, елементи фоностилістики, харак терність віршового розміру. Перше протиставлення відразу впадає в око, оскільки воно оформлене через риму подібних за звучанням слів, що відрізняються лише одним приголосним на початку слів та додатковим звуком в кінці другого слова (барму і мармур). Це протиставлення колористичне, адже застаріле шарлат – це пурпур [8, ХІ, 413], а барма – це барва [7, І, 31]: пурпурна барва протиставляється білій, яка є ознакою срібла та мармуру. Винесені в окремий рядок і тим самим акцентовані слова не мрій, спокій, зими, актуалізуючи в значенні слів срібло та мармур семи застиглості, кам'яної незворушності, сприяють оформленню в тексті ще одного протиставлення, більш глибинного: сонячної вроди і холодної краси занімілої взимку природи. У позиції однорідності срібло і мармур взаємно підсилюють ознаки одне одного.

Як зазначалося вище, за сріблом усталилися асоціації із холодом снігів, а за золотом – із сонцем, теплом його проміння: це співвіднесення не випадкове, а глибоко вкорінене у свідомості мовців, оскільки його джерелом є язичницькі міфологічні уявлення наших предків:

Скоро зносиш свою пишноту,

Замість пурпуру вдягнеш мармур,

Вдягнеш срібло замість злота –

Тож цвіти не надармо [9, 59].

Та ж смислова поляризація, що й у розглянутому вище тексті, оформлена тут у дещо інший спосіб: не два синонімічні елементи в єдності (однорідності) протистоять іншим, а кожен з двох синонімів утворює свою антонімічну пару. Треба зважити на те, що у фігурах синонімізації та антонімізації тут виступають конкретні іменники, що у мовній системі неможливе. Та в поезії, ставши образами і набувши тим самим якісно-оцінного значення, вони отримують здатність виражати і спільні поняття, і протилежні вияви якості, властивості, стану предметів. Схему антонімічних відношень між цими метафорично вжитими словами та концептами, позначеними за допомогою сполук, можна подати так:

Пурпур – мармур

Злото – срібло

Червоний колір – білий колір

Сонячне сяйво – сніг

Тепло – холод.

Підсвідоме об'єднання автором пурпуру й золота в одному ряді цілком закономірне: адже, за словами Т.Зуєвої, „золотий колір відокремився від поняття про червоний. Спільне для них – ідея народження; для червоного – тварин і людини, для золотого (сонцеподібного) – землі“ [2, 28]. Безпосередньо білий колір контрастує лише з чорним і аж ніяк не з червоним, та коли зважити, щo саме вони символізують у народному світогляді (червоний – життя, а білий – смерть), стає зрозумілим їх протиставлення у цьому вірші.

В О.Стефановича особливо підсилюється сема холоду, потенційно присутня в значенні слова срібло, його синонімом лід:

Вже місяць холодний такий,

Мов цілий – із срібла і льоду [9, 31].

Поет будує синкретичну індивідуальну метафору, до складу якої входить слово срібний, і при змалюванні конкретних реалій, передаючи в одному словосполученні і блиск та сяйво срібла на склі, і химерність рослинних візерунків у людській уяві:

Ким це намальовано

На вікнах срібний сад [9, 32].

Зорові метафори, поєднуючи барви срібла і блакиті, передають природну, прозору гармонію кольорів і транспонують у текст експресію піднесеності, святковості, урочистості. Мотив єдності високої блакиті й срібла розвивається в тексті, стаючи його нервом:

Як окрилено окріпла

Ярость вітру весняна,

Коли вибухами срібла

Захлинулась вишина! [9, 172]

Конотативна сема свіжості у смисловій структурі слова срібний ускладнюється у вирішенні нового поетичного завдання, що полягає в об'єднанні стихій космосу – небесного (вишини) й земного (ріки) – та подачі авторської візії його безмежжя:

О, любо тобі [сонце – Л.Д.]

Любить їх по купелі в хвилях, –

Із срібних обіймів

У злотні обійми приймать [9, 49].

Ключове слово срібло та похідні від нього, визначаючи одну з найважливіших стильових парадигм О.Стефановича, втягують у своє смислове поле й оказіональні утворення. Вислів (як) срібно скрізь надає базовій ознаці екстенсивного розвитку: поет ніби дистанціюється від образної назви предмета – срібного снігу, місяця, зимових візерунків на замерзлій шибці, ріки – і прикладає цю властивість до всього світу. Іменник срібло та слова цього семантично-образного поля автор уживає для вираження не лише зорових, але й звукових властивостей. При цьому він відштовхується від узвичаєного в мовленні переносного значення, що втілює „мелодійність, дзвінкість, чистоту (звуку, голосу, сміху і т.ін.)“ [8, ІХ, 619]. Невипадковою є ця асоціація у вірші „Музuки“, де срібло стає втіленням самої музики:

Скрипка співом, срібним співом залилась […]

Співи сріблом ллють на вулицю з горба […] [9, 231]

Просто в душу срібний спів мені пливе! […]

Скрипка сріблом ллє […] [9, 232]

Та автор не зупиняється на рівні загальновживаного, а поетично перетворює усталені мовні моделі, вдаючись, зокрема, до персоніфікації срібного співу:

Ой зрадів, забився срібний мені птах,

Ой, мигтить мені, мигтить мені в очах! [9, 232]

Радісні емоції, які пов'язувалися із зоровим сприйняттям, із святковим сяйвом, блиском срібла, переносяться і на звучання. Конотація радості, відчуття чогось приємного, світлого у слові срібний настільки стійка, настільки вросла в семантику слова, що українські лексикографи, на відміну від російських, подають її навіть як окремий лексико-семантичний варіант із позначкою перен. із посиланням на О.Гончара – срібні сни [8, 621].

Зі сплеском позитивних емоцій найбільше пов'язаний у О.Стефановича у його річному циклі поезій прихід весни. У вірші „Небеса в воду…“ метафори, що своїм підґрунтям мають метонімічний перенос і виконують у тексті роль гіперболи, не лише по-особливому підкреслюють надмір щасливих почувань від пробудження природи, але й передають особливість звучання лебединого співу:

Небеса в воді – в синім неводі…

„Вирій, вирій он! Он наш рай росте!“ –

Захлинулися криком радості

Білі лебеді.

Срібло вибухло всіма трубами –

В третім небі десь луна котиться,

А сади з води встають купами

День золотиться […] [9, 35]

Навіть лірична замальовка, присвячена відльоту журавлів восени, бринить світлою стильовою нотою. Цей настрій, підтриманий у контексті поетизмами блакить, світла зоря, народнорозмовним синонімом до слова журавлі – веселики, різко контрастує із закріпленою у повсякденній мовній свідомості асоціацією співу птахів, що знялися у вирій, із мінорною мелодією. Зокрема, саме так, у руслі традиційної асоціації, сприйняв Б.Лепкий курликання відлітаючих журавлів як сповнене смутку прощання з рідною стороною, як передчуття загибелі на чужині. В О.Стефановича, на відміну від усталеної асоціації, журавлі не сумують, а розсипають гру своїми криками:

Десь високо блакиттю заливається,

Десь високо блакиттю захлинається –

Кру-кру, кру-кру, кру-кру…

Не кажи: „Журавлі вибираються“,

А скажи: „Це веселики з нами прощаються,

На вирій знялись, як на світлу зорю,

Срібних криків розсипали гру“ […] [9, 24].

Образ срібла, з яким традиційно пов'язуються позитивні емоції, екстрапольовані в текст, слугує для створення поетом його особливої картини світу, в якій гармонія панує в усьому, навіть у сумному відльоті журавлів за океан, у зміні тепла холодною зимою.

Радісні почуття забарвлюють метонімічні метафори: у словосполученні срібна труба у змалюванні душевного стану означення є не тільки назвою матеріалу, а втіленням краси музики:

Співає срібна в душі труба.

Душа квітками, як клумба, квітне [9, 187].

Пор.також:

І довго іще у просторах

В хорал зливались один

Органні рокоти моря

І срібні сурми сирен [9, 172].

Слова труба, сурми у подібних конструкціях позначають не самі музичні інструменти, а утворювані ними звуки. В епітеті срібний сема звучання підтримана іншими словами з цим значеннєвим ком понентом: хорал (гімн), органні рокоти, співати. Мелодії в останній строфі постають у свідомості автора і реципієнта дивовижно хвилюючими і врочистими; помножені масштабами моря, вони відтворюють звук надзвичайної сили й могутності. Завдяки об'єднанню в контексті з образами міфічних сирен, які своїм співом заманювали мореплавців з метою погубити їх, слово срібний набуває ще нових обертонів, виражаючи передчуття небезпеки. Увесь цей комплекс складних образів О.Стефановича викликає в уяві величавість і радість гармонійної сили водної стихії.

Як правдивий майстер вірша, О.Стефанович озвучує картину розбурханого моря не лише через призму смислових та емоційних відтінків слова, але й через тонку інструментовку. Так, для цитованої строфи співвідношення голосних і приголосних дорівнює відповідно 30:41, тобто коефіцієнт вокалізму становить близько 0,7. Серед приголосних 22 звуки – сонорні, алітерація яких, особливо р (9 із 22) створює виразний музичний акомпанемент образові бурі на морі, рокотанню зливи й вітру. Цілком слушним, як бачимо, є зауваження Б.Бойчука і Б.Рубчака щодо звукопису у поета: „Взагалі алітераційна майстерність Олекси Стефановича – це незвичайно пишна і міцна снасть“ [10, 80].

Розглянутий у статті матеріал підтверджує думку багатьох дослідників про символістські уподобання О.Стефановича, що виявляються, як ми впевнилися, в стилістичних тенденціях поетичного мовлення. Його словесні образи, зокрема образи срібла, є складними за структурою, яка об'єднує метафоричний і метонімічний переноси, і містять глибокий символічний підтекст, вражаючи своєю загадковістю, таємничістю. Усталені в мові переносні значення центрального слова ускладнюються в тексті новими смислами. Через витончену гармонію контекстуальних відношень ключове слово реалізує різноманітні позитивні конотативні семи, пов'язані з радістю: блиск божественного та емоції піднесеності, врочистості. Ці ноти є домінантними, тому що навіть застиглість і холод у О.Стефановича сприймаються як скороминущі, такі, що віщують незабаром прихід тепла й руху, а небезпека виглядає величаво на тлі величної природи.

Література

Бацевич Ф.С., Космеда Т.А. Очерки по функциональной лексикологии. – Львов: Свит, 1997. – 392 с.

Зуева Т.В. Волшебная сказка. – М.: Промэтей, 1993. – 240 с.

Ільницький М. Stephanos Олекси Стефановича // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С.150-157; див. також: Салига Т. Хрест Олекси Стефановича // Вітчизна. – 1994. – № 1-2. – С. 121-127; Мишанич О. „Вічний сурмач борні…“ (Про поезію Олекси Стефановича) // Мишанич О. Повернення. Літературно-критичні статті й нариси. – К.: Обереги, 1997. – С. 225-233.

Ковалевська Т.Ю. Колористична експресія поетизмів // Шляхи посилення ефективності практичного курсу української мови та виховання читацької майстерності: Матеріали обл. міжвуз. конференції. – Одеса, 1992. – С.61.

Кожевникова Н.А. Словоупотребление в русской поэзии начала ХХ века. – М.: Наука, 1986. – 254 с.

Новикова М.О. Авторська передмова // Українські замовляння / Упоряд. М.Н.Москаленко. – К.: Дніпро. – С.7-29.

Словарь української мови: В 4 т. – Т.1. Упоряд. Б.Д.Грінченко. – К.: Наук.думка, 1996. – 496 с.

Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук.думка, 1970-1980.

Стефанович О.К. Зібр.твори. – Торонто: Євшан-зілля, 1975.

Цит. за: Череватенко Л. „…Так, як ще ніколи, сонце упало з неба“ // Дніпро. – 1990. – № 10. – С.77-80.