Всі публікації щодо:
Літературознавство

Екзистенціал туги й самотності українського емігранта: національно-ментальні візії щастя у творах Миколи Понеділка

В. Супрун,

кандидат філологічних наук Вінниця


Микола Понеділок (1922—1976) — епік, драматург, дотепний гуморист і дошкульний сатирик — належав до числа багатоманітно обдарованих творчих особистостей українців західного світу. Насильна розлука з рідним краєм і близькими людьми (через свавілля сталінізму митець змушений був покинути рідну землю й знайти вимушену батьківщину у США), нелегке „вростання“ в заокеанську дійсність спричинилися до активізації творчої діяльності в умовах свободи слова та друку, збагатили епіку і драматургію свіжим покладом тем, розширили діапазон „олітературнених“ письменником мотивів життя українства в СРСР і за океаном, активізували естетичний пошук. Проте перебування у вільному світі не стало для М. Понеділка панацеєю від усіх життєвих негараздів. Саме тут, далеко від рідного краю, він уперше відчув гнітючу ностальгію за Батьківщиною. Водночас ця туга стала каталізатором для написання цілого масиву творів з домінантною проблемою екзистенційної самотності українського емігранта у чужомовному суспільстві. М. Понеділок, як і його герої, тяжко вростав в іноментальне середовище, тому постійно шукав зв'язків зі своїм минулим, з образами, редукованими з пам'яті. Про це ж пише і О. Забужко, зазначаючи, що українська діаспора докладає „...героїчне зусилля протиставитись довколишній дійсності, затримавши для себе й своїх дітей ілюзорний, залишений у минулому і ніде, крім як в пам'яті, не існуючий культурний космос...“ [Цит. за: 3, 61].

Чи не єдиною втіхою для Понеділкових героїв є занурення у внутрішній світ, де збереглися спогади про Україну. До такої авторемінісценції звертається автор у нарисі „Удвох“ (зб. „Говорить лише поле...“). Центральними персонажами моногеройного етюду є емігрант і його туга. Роль сюжету у творі ослаблена, натомість домінують роздуми, спогади, певні враження головного героя-емігранта, інспіровані отриманим з Батьківщини листом. Це суцільний внутрішній монолог персонажа, який переривається екскурсами в минуле у формі вставних оповідань, діалогом з персоніфікованим образом туги. Він типологічно „впадає“ в попередню літературну традицію — наприклад, лірики символізму (І. Франко, Б. Леп-кий та ін.): „Зі мною цього вечора гуторить моя супутниця. .. Моя справді шановна пані... Моя хороша ТУГА (курсив М. Понеділка. —- B.C.)“ [5, 62].

Без сумніву, твір має виразну автобіографічність. Це підтверджує не тільки належність твору до „Я-літератури“, анонімність протагоніста, який сублімується в образ автора. Нарис відтворює етапи його біографії, зокрема вимушене емігрантство, самотність на чужині, постійну тугу за рідною землею. Доказом цього може слугувати уривок з листа М. Понеділка до літературознавця Марії Гарасевич: „Вітаю. І про свою тугу оповідаю. Я радий, що вона — та золота туга не гине, а побільшується. Я без неї, їй богу, був би порожній і, якщо так можна висловитись, безцільний“ [Цит. за: 2, 620].

Головний герой — романтик, зайвий серед урбаністичного середовища Нью-Йорка. Він прагне спокою й усамітнення зі своїми думками, тугою: „Я біжу в кімнату. Від двиготу машин, від скреготу заліза... Від кам'яного пилу, перемішаного з цементом та газоліном... Я закриваю щільно двері, притемнюю вікно й полегшено зітхаю“[5, 57].

Думки і спогади головного героя фіксуються у ледь розробленій сюжетній лінії. Він далекий від повсякденних клопотів, турбот, байдужий до телевізії, товариства, веселощів. Роздуми персонажа трансформуються у психологічну саморефлексію: його погляд звернений у минуле, символом якого є лист, отриманий від рідних. Він слугує відправною точкою у ланцюгу спогадів та асоціацій. Образ листа виконує у нарисі кілька концептуальних функцій: 1) є просторово-часовим сигніфікатом, який єднає темпоральні категорії минулого й сучасного; 2) в екскурсах у минуле виступає каталізатором родової пам'яті; 3) інформує героя про події на Батьківщині; 4) дає можливість для осягнення мікрокосму персонажа.

Варто звернути увагу на той факт, що М. Понеділок був добре обізнаний з літературою початку XX віку (зосібна Ю. Клиновий зазначив: світосприйняття майстра слова формувалося під впливом творчості таких визначних літературних діячів, як М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина) й мнемонічно спілкувався як художник з її образами. До вірогідних літературних прототипів можемо додати образи листа („В дорозі“ М. Коцюбинського) й туги (заголовний образ однойменного оповідання Осипа Маковея). Такі художні запозичення говорять не лише про учнівське наслідування вершинних зразків вітчизняної літератури, а й про майстерне опрацювання епіком протомотивів у власній художній інтерпретації.

Минуле і сучасне перманентно співвіднесені у свідомості головного героя нарису. У цих паралельно існуючих світах превалює минуле як знак дитинства з батьком і матір'ю, дитячих забавок, першого ідилічного кохання до шкільної подруги Марусі. Усі ці факти викликає на поверхню свідомості персоніфікований образ туги, на що автор звертає увагу реципієнта спеціально: „Як затишно мені від таких спогадів. Як радісно, що в моєму закапелку лише я та моя хороша пані (туга. —B.C.). Вона мені допомагає воскресити те, що призабулося, що часом, мов попелом, присипалося, притрусилося...“ [5, 58]. Персоніфікувавши постійну тугу за рідною землею, М. Понеділок осягнув трансцендентну істину життя: потрібно пам'ятати, любити й оберігати місце, де народився й почав пізнавати світ. Письменник не дає відповіді, хто спричинився до вимушеного втікацтва і як результат — ностальгії за Батьківщиною, але з контексту стає зрозуміло: безправне становище на рідній землі внаслідок московської експансії не залишило вибору тисячам українців-безпритульників.

Гостро та невідрадно відчуває розрив з рідною землею головний герой новели „Говорить лише поле...“ з однойменної збірки письменника, пойменований автором „всесвітнім емігрантом“. Ще Василь Стефаник назвав чужину „і болем, і поезією розлуки з рідним і близьким, розриву із землею в найширшому її розумінні“ [Цит. за: 7, 151].

Події твору відбуваються у таборах „ді-пі“(від англ. displaced person — переміщена особа). Хоча на фактуальному рівні про це жодного разу не заявлено, проте історична реалія стала поштовхом до широких концептуальних узагальнень: Карпо (головний герой) і його товариш, очима якого ми й бачимо їхні життєві перипетії, змушені шукати кращої долі на чужині, тимчасово перебувають у переселенському таборі.

Майстерність епіка як психоаналітика людської душі проявляється насамперед у змалюванні образу головного героя. З одного боку, письменник прагне, щоб зображуване „говорило“ за себе (у цьому плані Карпо розкривається через учинки, думки, діалоги). А з іншого — М. Понеділку затісно у рамках безстороннього спостерігача, і він через наратора подає додаткові характеристики персонажа. „Досить кинути мені на нього оком — і я скажу, в доброму він настрої чи ні.

... Коли він простягає руку, а його очі безліччю скалок весело-засоромлено блищать — він має настрій.

... Але коли, вітаючись, я помічаю, що в тих очах скалки розтанули і, замість них, у кутиках прокралися матові вогники (що мовби просять пробачення та супокою), а на чолі, такому білявому, двадцятилітньому, залягає щось мовби темна лінія чи зморшка, коли пушок — майбутні вусики — кумедно настовбурчується, мов намагнетований — тоді щось негаразд...“ [5, 11].

Понеділок-новеліст дуже уважний до динамічних портретних деталей: виразу очей, жестів, міміки. Вони здебільшого ліричні (за рахунок зменшено-пестливих демінутивних форм („кутик“, „вогник“, „пушок“, „вусик“) та стильового прийому метафоризації („прокралися матові вогники“)), проте з м'яким гумором, який надає соціально-психологічному творові емоційної розрядки. Доброзичливий сміх народжується у порівнянні вусиків з намагніченими предметами (на основі подібності: пригадаймо фізичний експеримент дії наелектризованої палички на хутро).

Письменник не розкрив глибше образ наратора. почасти проводячи в такий спосіб латентну паралель між його думками і своїми. Можемо стверджувати, що він певною мірою є виразником авторських ідей, адже домінантність у вияві „я“ письменника належить Карпові.

Обох друзів єднає три спільних чинники:

— особисте горе: у Карпа загинув батько, у товариша — дівчина;

— однаковий суспільний статус вигнанців;

— український етноментальний тип світосприймання: ностальгія за рідним.

Усі ці фактори тісно пов'язують обох друзів, і в цьому виявляється розв'язка твору, акумульована у філософсько-етичному узагальненні: яке б не було горе, його легше пережити у звичному етнічному середовищі, серед рідних людей і природи.

Освяченням „болючою, але солодкою тугою“ [1, 372] далекої і багатостраждальної Батьківщини прикметне оповідання „Не будіть мене... І.П.Б.“ (зб. „Зорепад“).

Літературна школа видатних новелістів світу, безумовно, мала неабиякий вплив і на М. Понеділка. Як зазначав Едгар По, „якщо перше речення в новелі не намагається натякнути на той ефект (запланований письменником. — B.C.), тоді це невдача з першого кроку. В цілій композиції не може бути ні одного слова, що безпосередньо чи опосередковано не виповнювало б запланованої конструкції“ [Цит. за: 8, 45]. Саме тому М. Понеділок ситуативно інтригує читача: хтось стукає у двері. Поки головний герой шукає „пухнасті капці“, письменник тримає реципієнта у напруженні. Розуміючи слідом за С. Моемом ефективність паузи, автор ретардує виклад несуттєвим монологом головного героя для того, щоб передати неочікуваність зустрічі з сестрою. Маємо самобутній сценарій упевнення: „— Сестро, ой, сестро, чекай-но, я віддихаюсь, бо від несподіванки, отак, зненацька, мені затяло мову. Слухай, Тетя, дозволь мені до тебе доторкнутися. Я тебе легесенько вщипну, а ти крикни і обійми мене — і тоді вже я й повірю“ [6, 12].

Для творення образу сестри письменник поєднав умовну поетику „гри впізнання“ („Хто це насправжки? Ні, ні, це рожевий чарівний привид“ [6, 12]) з нюансуванням деталей на означення віку („…Я схилився до її вже поборозненої літами шиї і її вже геть чисто посивілими косами своє обличчя витираю“ [6, 12]). Задушевна лірична інтонація („— Хто ти, сумирна, вив'ялена тяжкими роками, жінко? Хто ти? —Це я. Сіромашна сестра твоя“ [6, 12]) при цьому розкрила у душі героя-емігранта почуття самотності та ностальгії за рідним краєм, за Батьківщиною, в його пам'яті зринають образи батька, матері, старої розлогої груші на подвір'ї.

Автор у власній „постімпресіоністській“ манері уважно фіксує чуттєві враження, ліричними засобами простежує шлях до самопізнання героя через вимушене перебування на чужині. „Я ввік до чужини не призвичаюся, — зізнався головний герой — Моє серце, моя душа до всякого лиха звикли — тільки не до чужини. ... Тут мені все спроневірялось, упроклятіло, остогидло. ...Нехай же моє серце хоч мить побуде знову вдома. Нехай воно порадується знову. Додому хочу, до своєї хати!“ [6, 20].

Сюжет у творі зведений до свого „кістякового мінімуму“, натомість домінують враження, спогади, роздуми, мрії. Герой перебуває на перетині трьох часових плинів:

1) минулого (інтроспекція в безтурботні дитячі роки, коли легко жилося у рідному селі під опікою батька-матері): „А... а як там наша груша у дворі? ...Пригадуєш, я раз видряпався аж на верх — і раптом як затріщить щось підо мною, і я з верхів'я як не полечу сторчма, як не бебехнувся на землю — аж за гуло в дворі, аж курява здійнялася? (звернімо увагу, що бурлескний тон викладу веде до різностильності. Комічність ситуації має, однак, і певний соціальний підтекст: викликає, з одного боку, у героя сміх, з іншого — наводить на серйозні думки, посилює екзистенційну драму самотності й туги за Україною —B.C.) „[6, 13];

2) теперішнього (хоч матеріально й забезпеченого, проте нещасливого через неможливість зустрічі з Батьківщиною): „Ти, мабуть, маєш купу грошей і маєш силу. Ти на всю губу пан. — Я раб, сестро, нікчемний, а не пан“ [6, 19];

3) майбутнього (візії мрії знову побачити матір, батьківську хату, залишити все заради хвилинної зустрічі з рідною землею): „Я хочу на порозі, на материзні своїй навколішки впасти. Хочу спинитися й стишитися“ [6, 21].

Автобіографічність оповідання „полягає в наповненні твору фактами з власного життя“ [4, 12]. Неможливість зустрічі з Батьківщиною, про яку і для якої писав, постійно гнітила письменника. Напевне, саме тому автор, сублімуючись в образ головного героя, повертається до рідного села („Нарешті пощасливилось мені ступати після розлуки довгої по шляхах рідних“ [6, 21]).

На порозі отчого дому Миколу зустрічає мати. Хоч її образ у творі окреслено епізодично, він акумулює в собі загальнолюдські цінності добра й гуманізму. З матір'ю пов'язаний образ Батьківщини, синекдохально представленої низкою художніх подробиць, як-от: хліб і дрібка солі, якими здавна зустрічали найдорожчих гостей; піч у хаті; цвіркун під припічком; півень замість годинника. Смакові й звукові образи доповнені нюховими, що ще глибше передає ескалацію його туги. Так, материні руки пахнуть головному героєві рідною землею: „...Дозвольте. .. хоч вицілую ваші колись такі пестливі до мене руки. ...Вони пропахчені нашою землею!“ [6, 24].

Образ матері у творі М. Понеділка типологічно зіставний із образом неньки, створеним у новелі „П'ять хвилин з матір'ю“ І. Боднарчуком. Обидві жінки-матері щоденно виглядали синів-емігрантів з далекої чужини. Це історії святої відданості й туги матері за сином (ще одна літературна аналогія — „Чайка“ С. Васильченка). Тож духовним орієнтиром письменників-емігрантів став саме образ матері, що ввібрав у себе значення Батьківщини як трансцендентної істини щастя й сенсу буття.

Дистанційованість персонажів у просторі (герой проживає у США, а сестра і мати — в УРСР) допомагає здолати прийом сну, що дав змогу значно розширити коло художньої обсервації. Кульмінація сюжету збігається з розв'язкою: усе, що відбувалось з головним героєм — тільки сон. Немає ні матері, ні сестри, ні зустрічі з Батьківщиною — а є лише візії, створені уявою: „О, ні, ні! Ради Бога, цитьте, ша! О, не будіть мене! Я хочу у цьому щасті-сні навіки залишитись“ [6, 27].

Напевне, в жодному з оповідань у типологічному ряді творів М. Понеділка про утрачену Батьківщину національна ідея та нерозрадний смуток не виражені так сильно, як в оповіданні „Не будіть мене...“. Письменник намагається з'ясувати генезу цієї печалі і доходить висновку, що немає нічого страшнішого, ніж втрата отчого дому й рідного етнічного середовища. Як зазначила М. Гарасевич, значення цих творів у тому, що „письменник заторкнув не лише свій особистий душевний стан, а й типовий душевний стан українця на чужині, в якому чіпко тримається національний первень, ще з необтрушеною свіжою українською землею, з теплою, як дотик материнської руки, душею людей, з-поміж яких доля його вирвала, — якому ще й досі (і кінця тому не видно) чіткими малюнками снів ...ввижаються рідні сторони, як невідступний реальний світ його внутрішнього життя“ [1, 372]. Тож письменник виконав функцію речника думки багатьох українців-емігрантів, засобами літератури правдиво розкрив їх біль і смуток за далекими отчими порогами.

Література

1. Білоус-Гарасевич М. „Зорепад“ Миколи Понеділка // Білоус-Гарасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно. — Детройт. 1998. — С.370—381.

2. Білоус-Гарасевич М. Микола Понеділок // Білоус-Гарасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно. — Детройт, 1998. — С.620—627.

3. Думчак І. Екзистенційний світ українців-емігрантів (за романом Аскольда Мельничука „Посланець мертвих“) // Слово і час. — 2004. — №1. — С.61—67.

4. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: Академія, 1997. — 752 с

5. Понеділок М. Говорить лише поле... — Торонто: Гомін України, 1962. —317 с.

6. Понеділок М. Зорепад. — Торонто: Гомін України, 1969. - 473 с

7. Розумний Я. Стефаників портрет емігранта (До сторіччя українського поселення в Канаді: 1891—1991)//Сучасність. — 1992. — №12. — С.151 —156.

8. Тарнавський О. На маргінесі творчості Василя Софронова-Левицького// Сучасність. — Мюнхен, 1973. — Лютий. —С.44—49.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.