Художній світ негромадської лірики Богдана Лепкого

Художній світ негромадської лірики Богдана Лепкого

Всі публікації стосовно письменника: Богдан Лепкий

В. Погребенник,

доктор філологічних наук Київ


Родина Лепких, так ґрунтовно й джерельно досліджена, поміж іншими вченими, академіком Володимиром Качканом, значно спричинилася до збагачення українського поетичного універсуму, розширення художнього світу вітчизняної лірики XIX — перших десятиріч XX століття. Сказане стосується с. Сильвестра Лепкого (Марка Мураву) та братів Богдана і Левка Лєпких.

Згідно з естетичними засадами старшого з них, репрезентованими, зокрема, його епістолярієм цінної книжки „Журавлі повертаються“ (упорядник — Володимир Качкан), творчість є не що інше, як мистецтво об'явлення свого власного „я“. Завданням літератури лірик симптоматично вбачав відтворення краси, до котрої споконвічно рветься „дух людський“ Майстер тонко її відчував і відтворив у передачі любовного переживання, у річному циклі життя природи, чарівності гір і бурхливих ритмах моря, поезії й маляреві Тараса Шевченка, батуринських горорізьбах тощо.

Справжніми висотами духа для Лепкого була самовіддана творчість, опоетизована у посвяті Стефаникові й ін. творах, постійне життєве змагання, піднесене у художній Мазепіані („Мазепа“, „Полтава“, „Ой гіркі тоті бенкети“), у Шевченкіані, Шашкевичіані.

Вирісши на фольклорно-літературній традиції, Лепкий не протиставився їй, а скоріше синтезував із модерними здобутками як митець новочасний, європейського типу. Цей його „європеїзм“ був прикметним результатом дії ряду чинників — генетичних (родовід, навчання і пробування в культурних центрах Європи); контактних (приязні стосунки з краківськими літераторами С Виспянським, К. Тетмаєром, В. Орканом, знайомство з лідером „Молодої Польщі“ С.Пшибишевським, ТМіцінським, із українськими європейцями !.Франком, М.Коцюбинським, В.Стефаником. П.Карманським), а також типологічних.

„Приклонник культурних вартостей“ (Михайло Грушєвський) і ґречний європеєць, талант від Бога і митець, особливо чутливий до краси, щирий і сердечно теплий поет-улюбленець читачів, Лепкий увійшов в українську літературу в час її модернізаційного оновлення та ввів її у загальноєвропейський контекст, нагадавши про „деякі напрямки європейської літератури“ (Михайло Рудницький). Це насамперед символізм, в українському ранньому модернізмі природно поєднуваний із іншими типами дискурсивних практик (імпресіонізм, неоромантизм). Висловив поетове „я“ „в його найтоншім значенню“ (Остап Грицай).

Тонка гармонійна натура, поет настрою, проте не асоціальний лірик (а, навпаки, українська громадська людина-патріот, протестант проти гноблення індивідуума і нації, у міжвоєнні роки послідовний антикомуніст), Лепкий щасливо зумів поєднати народну й інтелігентську мораль, високу релігійну свідомість із європейським естетизмом. Під останнім поняттям розуміємо феномен, який австралійська „Мала літературна енциклопедія“ екс-“хатянина“ Павла Богацького означила так: „найніжніше відтінювання, найдосконаліший вияв змислового зворушення, настрою, що межує з хоробливою чутливістю“1

Ідеалістично вважав поезію результатом виняткових хвилин вищого „духового настрою“. Розумів причину драматичного становища молодих поетів-модерністів: галицьке старше покоління від їх поезії вимагало громадського служіння і вірності реалістичному напрямку, тим часом як Лепкий у рецензії на збірку „В такі хвилі“ Луцького дискусійно писав у 1906 p., що поезія реалістичною не була і не буде. Бачив її різнотонною, але завжди романтичною, відчиняючою „нові віконця“ в хаті життя, висвітлюючою нові проблеми, свіжі психічні явища, незалежно від того, як вони можуть бути сприйняті загалом. Ці засади — галицький відповідник модернізаційних тенденцій наддніпрянської естетичної думки (виступи М. Вороного, М.Чернявського, М.Коцюбинського).

Лепкий, ураховуючи неминучість зв'язків естетичних гасел і вимог життя, вмів знаходити поезію у всьому — природі, людині, в снах, дощі й імлі. Він, проте, не був речником химерних ритмів і рим, хоч і володів ними. Так, Лепкий критично поставився, згідно з листовним відгуком до В.Гнатюка, до авангардизму (зокрема, українського футуризму з його революційними претензіями). Авторитетний серед літературної молоді, він вплинув світоглядом і творчою манерою на інших поетів — наприклад, О.Луцького, навчив „моло-домузців“, як писав Карманськии, дивитися на культурний Захід — хоча б до Кракова.

Б.Лепкий, репрезентуючи свій віршовий набуток у двотомних „Писаннях“ (Київ-Ляйпціг, 1922), зосередив його навколо не хронології збірок, яких видав до того дев'ять, а потім ще одну, а навколо (згідно з франківською традицією) художніх розділів і циклів. Тобто дбав він про єдність артистичного враження, естетичний результат компонування. Завдяки цьому систематизовані автором художні „блоки“ текстів дають змогу стереоскопічного погляду і ґрунтовнішого осмислення об'єктів його ліричної і ліро-епічної поезії.

В її осерді — мотиви ідеального, меланхолійні та інші акорди природи, інтимні переживання, перепущені через душу „золотоподільська материзна“ (В.Качкан) і вся Україна, краса Гуцульщини й хорватської Адріатики, будні й релігійні свята селянина, перипетії війни і боротьби за волю, взагалі національно-патріотичний і державницький пафос, історичні (зокрема пов'язані з князівськими і козацькими часами) та наскрізні філософські мотиви, тема мистецтва і його діячів. Висока питома вага біографічного й автобіографічного компоненту лірики Лепкого. В ній домінують туга і спогад, розкривається, і це особливо хвилює, жива душа автора („Молоді літа“) — „старої дитини“ з загостреним переживанням минущості часу, кінця калинової казки юності.

Лепкий творив як із чуття, так і з розуму, чергував, іноді навіть у межах одного твору, громадські акорди з камерними. Прибічник суб'єктивного мистецтва і виразу ним підсвідомих почуттів, він здобув творчі осяги у негромадській ліриці, хоча невпинно реагував і на гострі проблеми національного, суспільного життя. До числа частотних складників негромадської лірики Лепкого належать мотиви кохання.

Самобутньою поетизацією зустрічей і прощань, любовних „незабудь“ є розділ „Intermezzo“, вірші „Сльоти“. Сумовиті вірші про кохання, об'єднані в розділі „Весною“, настроєво тонко, подібно до „Зів'ялого листя“, відтворили любовні переживання ліричного героя. Ліро-епічний цикл „Стара пісня“, позначений синтезом літературного психологізму і народнопісенних навіянь (особливо виразних у „Шовкова хустка, шовкова...“ й ін.), сімнадцятьма віршами втілив драматичний перебіг відчуттів героя, кохану якого віддають за старого та багатого. Народною й естрадною (з репертуару М.Гнатюка) піснею став прегарний романс „Час рікою пливе“, в якому, як довів Ф.Погребенник, злилися тексти Лепкого і Франка та музика Дм. Січинського.

Артистична „перебір“ Лепким — автором „відфольклорного“ циклу „На позиченій скрипці“ — струн кохання і любові (до дівчини, краю, природи), по-перше, сприяв творенню вищої поетичної культури опосередкування сердечних переживань, образності й ритмомелодики народних пісень, а по-друге, став результатом віднайдення „якнайкращої і найпростішої форми“. Тема кохання романтизована у й ліро-епічних віршах („Рококо“) та двох поемах Лепкого, написаних на німецькому матеріалі. Це, зокрема, „Криниця кохання“, в якій літературним „посередником“ виступила повість П.Келлера, та Терта“.

Останній твір за мотивами місцевих переказів (не так давно віднайдений в архіві Ф. і В.Погребенниками, опублікований у ювілейному збірнику „Щасливий у праці“), став результатом поїздки автора на балтійський острів Рюґен. Подієва основа поеми небагата. Зате пластичними й емоційними є описи поеми: травневого ранку до замріяного моря вродливий острів'янин везе богиню-діву Герту на її купальнянім возі, неокласицистично відтвореним за художніми моделями Гомера. Куртуазні традиції поновив портрет Герти, — її годі, згідно з поетом, зобразити словами, не позиченими в квітучого ранку чи у мрій про рай.

У романтичному, цнотливому і водночас злегка еротичному фіналі твору прекрасна богиня пригортається до юнака, дужого і гарного, мов Ладо (міфо-фольклорний слов'янський образ не руйнує легкий місцевий колорит Рюґену), та зникає з ним у хвилях. Це завершення симфонічної, по-еллінськи гармонійної поеми — внеску в український неокласицизм — може бути зінтерпретоване у такий спосіб: Герту спіткала покара неба за забуття у чуттєвому полоні честі богині.

Лірично-філософські марини Лепкого циклу „3-над моря“, дещо статичні в малюнках власне водної стихії, натомість цікаві розкриттям зв'язку моря та неба (космосу), їх вічності та мізерності людини посеред них. Водночас вірш „Світів бездонні океани...“ показав: лірик добре розумів як нетотожність вищого і земного світів, так і велич розуму й духу людини. Багате асоціативне (звукове) сприйняття поета „чару віддалення“, який тонко відчував і любив музику, зумовило свіже відтворення збуреного Адріатичного моря — у „безвістях грають Затоплені сурми і дзвони“, „Псалом покаяння співають минулих років міліони“ — або й нетрадиційне прочитання архетипної фактури у „Перед бурею“: вільна стихія не хоче брати у свої теплі обійми „грішні тіла“ й „брудні душі“, що відбиває авторське неприйняття дисонуючої дисгармонії між природою і людиною — з вини останньої.

Поет Гуцульщини й Адріатики, майстер ліричних відгуків життя серця, добрий пейзажист, Лепкий створив справжній культ журливої осені. В нього вона перейнята філософськими значеннями постійної зміни в природі й людському житті; крізь призму осені ліричний герой прагне роздивитися грядущу весну, як через зрілі літа заглянути у весну юності. У Лепкого такого й іншого типу зміщення часопросторових площин стало модерністським прийомом. Співець природи шукав серед гір чи на морі захистку від життєвої боротьби людей за хліб насущний, тривкість і спочинок, „тиху задуму“. Природне довкілля здебільшого ототожнювалося в Лепкого з якимось кращим світом для душі.

Відтворення рідної — подільської, карпатської — природи стало важливим об'єктом художнього малювання Лепкого. Перший том його „Писань“ умістив розділ „В Розтоках“. Село над Черемошем, залишившися в уяві автора зачарованою країною краси, збагатило українську лірику настроєвими картинами „чудової сторони“ („Наші гори“). Ці малюнки озвучені шумом великої ріки гуцулів, квилінням сопілки та дзвіночками овець („Полуднє в горах“ і ін.). Образ Гуцульщини прикметний не стільки описами, скільки є каталізатором патріотичних дум про минуле життя без пут („Ялиця“), за підтекст яких править сумна сучасна автору дійсність України. Галицький модерніст, близький більше до „грішної землі“, як до „містичного неба“, наділив співчуттям селян-сарак Федя („Лови“), Гриня („Хрест на кручі“).

Лірик уболівав над долею сіл, їх мешканців. Великої емоційної сили набуло відтворення менталітету хлібороба у поемі „Сповідь землі“. В ній у буряну ніч сама земля і вода просять вибачення за те, що висмоктували і „жерли“ мужика. Проте зв'язок селянина і рідної землі Лепкий осмислив як здорове народне ядро українців, джерело безсмертя нації. Посилював цей живлющий зв'язок „ідеологією національної державності в християнсько-релігійному варіанті“ (Микола Ільницький).

Координати рідного краю проступили й у системі сонетних „зчеплень“ вірша „Ліси дрімучі, тихі, сумовиті“... (1891). Лірик безпосереднього і щирого почуття, Лепкий у катренах об'єднав антитетичні ознаки України і рідного села: поетичність довкілля й мізерію простолюду, його обдертість і безземелля. У терцетах епіфора „То рідний край і рідне є село“ переводиться з тональності елегійного смутку (перше вживання), оскарження людського лиха українців за панами-владарями (друге) в гармонізуючий синтез. Його джерело — церква, предківська віра, що єднає людей в одну сім'ю.

Культ краси Верховини, гірської природи-матері, — вже опоетизованих ліриками „гір барвінкових“, „дебрів і скель“, здатних причарувати назавжди, — у вірші 1919-го р. „Гори мої, гори“ ще посилився, хоч і перейшов у сферу пам'яті. При тім поет розумів нетотожність мрії й дійсності, не губив соціальні критерії, малюючи Гуцульщину. В вірші „Гать пустили“, скажімо, передано економічне панування в краї євреїв, які ко-ристають із праці горян, нищать природу в погоні за багатством.

Малюючи доли навіть у виразно модерністських розділах, як-от „Осінь“, Лепкий творив естетсько-елегійні пейзажі звукового монотону, менше передавав національну виразність українського довкілля. Незмінно творив на високому рівні художності, що зближує лірика з Яковом Щоголевим („Минуло літо“ Лепкого — „Осінь“ „українського Тютчева“) чи І.Буніним. Особливо експресивним чи й емоційно наснаженим був у поетиці Лепкого прийом антропоморфізму (порівняння осіннього неба зі скам'янілими зіницями мерця у „В'януть квіти“ чи звукописний образ „товаришки давньої“ нудьги в „Гостині“). Ніхто так не пояснив до Лепкого смуток осені: причина його в тому, що вона рокована нести у природу і душу тривогу та печаль („Листками вітер котить“).

У настроєвих символістських малюнках сільська дійсність („Гість“), добре знана поетові, асоціюється зі столоченим життям простого люду, нидіння села, щорічним жорстоким гостем у якому — Голод. Аналогічно „нічні“ стани природи виконують функцію психологічного паралелізму саморозкриття, невіддільні від тяжкої змори душі ліричного героя („Не люблю осінньої ночі“ „Дивний сум і туга...“). Уведення ж ув естетичні контексти відразливих явищ (голоду, війни), витончення потворного показує специфіку українського й лепківськсго модернізму: символізування відбувалося не в універсальній, а с конкретній площині ненормальності світу.

„Візитною карткою“ лірика є славнозвісний вірш „Журавлі“ („Видиш, брате мій...“). Як відомо з автокоментаря письменника, твір народится у Кракові, коли митець ішов із театру під враженням вистави „Листопадова ніч“ С.Виспянського: під ногами шаруділо опале листя, у небі ячали, відлітаючи клином, журавлі. Так небо подарувало мелодику. Однак щоб так її почути, треба було народитися Лепким.

У контексті розділу „Осінь“ (тут є мотиви втрати рідної сторони, смерті) цей вірш пре далеку і тяжку дорогу журавлів-ключолетів набув метафоричного значення вимушеної зміни батьківщини на чужину, скажімо, емігрантами. Плин часу й історія України надали лапідарним катренам нових значень. Оскільки „Журавлі“ поклав на музику брат автора січовий стрілець Левко Лепкий (також М.Гайворонськмй, К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць, М.Колесса, Є.Форестина, Я.Ярославенко) і цю пісню залюбки виконували вояки УСС, то твір став природно асоціюватися зі збройним змаганням січових стрільців та відлетим загиблих патріотів у вічність. А у публіциста Романа Олійника-Рахманного він викликав асоціацію з авіаторами УНР та одним із їх командирів Петром Франком (сином поета) — справжніми героями, які літали і перемагали ворога, не маючи власної повітряної техніки.

З відстані прекрасної чужини батьківщина бачиться особливою. Тож і вірш із євангельським заголовком „Браття, лишіть мене“ мрійливо передав ідеальні риси образу галицького „любого рідного краю“. Його синекдохальними означеннями служать у Лепкого „високі гори сині“ з гордими беркутами, вільні ріки, колосисті лани, „люд розумний, гарний“. Однак драматичний фінал твору поєднав Лепкого з Грабовським: для свідомості ліричних героїв обидвох така Україна — ще тільки бажаний сон.

Поетичні писання Б.Лепкого 20-х та 40-х pp., як уміщені в збірці „Сльота“ (Львів, 1926), так і видрукувані у періодиці, знову вписали просторово-часові координати образу Вкраїни у середовище гордих гір і чорних проваль (у них, такі глибокі, як карпатські, згідно з метафорою Лепкого, „вергли ми нашу долю“ після програного бою за волю). Гуцульщина фігурує в однойменному розділі як земля забутих предків, плаї якої пам'ятають Довбуша і Дзвінку. Словом, Верховина в баченні та малюванні Лепкого (як і В.Щурата, „музаків“ О.Луцького, В.Пачовського й ін.) — міфічний край, „де на шляхах безсмертна слава сяє“, де збереглися пісні, „котрими дух нових доріг шукає“. Над гордим краєм, його мешканцями і природою поет побачив ореол „завтрашньої великої днини“.

Поряд із світом кохання, краси рідної землі повновладно ввійшов у лірику Б.Лепкого темарій культури. Поет ґетеанського типу, Лепкий вірив у несмертельність людини через красу творчості, яку вона спроможна залишити по собі. Як слушно висловився поет і критик Святослав Гординський, „погоня за незнаною красою та віра в неї — одна з цікавих і найбільш одухотворених рис його (Лепкого) поезії“1. Митець розпочав осмислення надбань людського творчого духу з гімну поезії, взагалі пісенності вкраїнців. Особливого значення в Лепкого — образ пісні, про що свідчить їй присвячений розділ у двотомних „Писаннях“. А вірш-адресація „До народної пісні“ визначає її не як звичайний складник національної культури, а як емблему батьківщини на чужині, оберіг козацької слави, Ангела-Хоронителя душі людини.

Окрема сторінка лірики Лепкого, так дисонансна щодо відтворених ним жахіть війни, — віршові спогади про багату обрядовість і звичаї українського народу, що жили в родинному домі Лепких, пам'ятну назавжди атмосферу селянського колядування в рідній хаті. Розчулююче поет відтворив це традиційне вражаюче дійство в настроєвому етнографічному малюнку віршового образка-спомину „Різдвяний вечір“. Силою мистецтва Лепкий зробив картину колядування незабутньою й для читачів. Такого типу писання були не звичайним собі „скоботанням піднебіння патріотів традиційною кутею і великодніми калачами“, як жартівливо писав в „Українській богемі“ П.Карманський, а виявом глибокого відчуття обрядової поезії.

До цього ж особливого ряду релігійно-патріотичних творів належить прекрасний вірш „В Різдвяну ніч 1915 p.“. Він заснований на незатертих враженнях від чутих колядок і старовинних історичних пісень. Сприйняття одної з них, імовірно, з княжих часів, про „похід по славу, аж на схід“, переросло в ідею оновлення життя пісень, повернення Україні минулої слави. Інші „вігілійні“ (святкові) вірші, „На Святий вечір“, „Великодні дзвони“, „На свята“, „Тямлю, як на свята Великодні“, поезією звичаю й образом „любої Нені“ теж уписували у серце віру в кращу долю України.

В цілому Лепкий створив приблизно півсотні „вігілійних“ творів, що розкривають релігійно-моральну природу поезії митця, який у пору панування соціалістично-атеїстичних ідей творив слідом за Шевченком релігійно-медитативні „Молитви“, плекав християнську духовність, довічні істини. Лірика Лепкого, присвячена церковним і народним святам, ідеї віри (як-от вірш „На Голгофу“ про розп'яття Христа за тих, які ще й не відають цього) — органічне „своє“ явище в ряду української (В. Щурат, М. Філянський, П. Норманський, О.Шпитко, О.Кобець і ін.), а також польської, французької, італійської, іспанської тощо релігійної поезії.

Елегійно-задумливе світосприймання, м'якість колориту й ніжність почуття негромадської лірики Б.Лепкого зазнали певної естетично-емоційної модифікації (зокрема, ввібравши громадянські мотиви) при опрацюванні ним сторінок історії вітчизняної культури. Зажура долею народу, бажання змінити на краще долю Вкраїни закономірно привела Лепкого до поетизації тих діячів національного відродження, які, подібно до Франка, вийшли з гущі народу й присвятилися тому, як „нам з низин аж до вершин дійти!“. Зокрема, у збірці „Для ідеї“ (Львів, 1911), присвяченій столітньому ювілеєві М. Шашкевича, поет розкрив історичне становище України в зв'язку з долею рідної культури, постатями її творців та епізодами з життя побратимів.

Показовими збіжностями позицій ліричних персонажів і автора характерний сонет „Нарада“. Зобразивши палке зібрання „Руської трійці“, поет акцентував рішучий намір побратимів видобути з могили „свого Лазаря“ — українського селянина, поділився певністю щодо воскресіння рідного народу. Візіонер Лепкий переконаний, як і його герої: „Подвигнеться народ, Як велетень закутий, Кайданами струсне від Дону до Карпат...“. Цікаво, що запорукою цих змін ідейний спадкоємець Маркіяна Шашкевича, розуміючи націєтворчу силу української мови, подав саме її збереження („Лиш мову нарядім, бо мова — то булат!“).

Реалізація самобутньої ідеї звіршувати історію „Руської трійці“ та її доленосного альманахового видання „Русалка Дністровая“ ввібрала як об'єкт художнього відтворення неприхильність австрійської влади до вияву національного відродження українців. Опертя на історичні реалії Галичини першої половини XIX ст. водило пером автора і при визнанні впослідженим тодішнього стану рідної мови, притулок якій дає лише „хлопська“ стріха, при творенні біографічних характеристик.

Вірш „Лист від Устияновича“ витворив опозиційний до долин, небезпечних для Маркіяна, — образ красних гір Карпат. Заклична ж поезія „Весна народів“ наголосила історичну значущість для України подій „весни народів“ 1848 року, коли від хат і городів залунало „Хто ми?“. Щоб українців не залишали покоління, як калік при дорозі, вражений недержавністю поет-патріот кличе випростовувати кості, бо доля дрімає лише з людьми сонними.

Животворящий дух українського генія представила поетична Шевченкіана Лепкого, найвагоміший із художніх життєписів визначних українців. Метацикл склали окремі книжки до сторіччя Кобзаря „За люд“ (Краків, 1914) та „В Тарасові роковини“ (Відень, 1915). Вони цікаві оригінальністю картин („Суд над поетом“; „Умер поет“). Зокрема, незвична в останньому вірші самобутня філософська діалектика переходу „мертве — живе“: в сильній картині художньої умовності з метою прощання з охололим творцем оживають його персонажі, приходить увесь народ. Вірші нестандартні ідеєю призначення Тараса „згори“ („Літ сто тому“), оригінальним моделюванням його внутрішніх роздумів („Розвіяні мрії“). Піднесена Шевченкіана Лепкого переслідувала виховну мету дати молоді „зразки невгнутих борців за долю й волю рідного народу“.

Сонети розділу „В Тарасові роковини“ — „Покинь на хвилю торг життя — а духа...“, „Я примір вам даю. Мене судьба так била...“ та „Я примір вам даю. З нужденної хатини...“ — піднесли образ Шевченка як зразок сили й величі людського духа, приклад життя, терпінь і смерті за народ, „що в темряві гине“. Лірик майстерно впровадив значущі моменти біографії Шевченка, потрактував його постать як вождя нації, покликаного провидінням визволити її з неволі.

Осмислення вкраїнського генія супроводилося в Лепкого піднесенням соборної масштабності Шевченкового духа („Від Карпат аж по Дон його нива“: поетичний заповіт „Батькове пророцтво“), його перейнятості волею Вітчизни, несвітським болем за конаючі правду й свободу, опльовану й закуту мову, каліцтво народу-нуждаря. Особливо багатої образності два з вірші про „з великих найбільшого сина“: „Розвіяні мрії“ та „Суд над поетом“.

Перший із них оснований на дійсному епізоді 1848-го p., коли Шевченка арештували на переправі через Дніпро. Вірш цікавий образами незрівнянних Києва і рідної „Славутиці“. В рецепції Тараса й Богдана образ ріки багатоаспектний. Дніпро виступає справжньою емблемою слави князів і козаків, свідком „кривавої месті народу“ й „упадку чорної ночі“ (продовження символів „глупа ніч“ Михайла Старицького й „темна ніч“ Лесі Українки), джерелом надії на прогнання ворога.

Інший символічний складник і серце Вкраїни, золотоверхий Київ, промовисто означено як „наш Сіон“. Але містичні візи славетної, та кривавої минувшини (серед них є й прогностична в дусі „Слова о полку...“ — на берег виходить Слава, плещучи лебединим крилом) перериває гострий вузол мотиву: арешт вільнодумного поета.

Біографічний вірш „Суд над поетом“ у дусі Шевченка пророче провістив: „підніметься домовина“-Україна і „похоронений живцем Народ прокинеться“. Художньо коментуючи діяльність національного пророка, Лепкий удається до шевченківської („Кавказ“) оцінки від гончих і псарів імперії: „Він, ніби гетьман України, Гетьманщину давно з руїни Добути хоче... Дрижи, Москво, Мазепин дух Воскрес, встає...“.

Незважаючи на репресивні дії царату проти українства і його значних репрезентантів, поширені з той час і на окуповану царським військом західну Україну, автор розділу „В Тарасові роковини“ не має сумніву: невдовзі скінчиться для вітчизни і нації „врем'я вельми люте“. Взагалі ж, слід додати, Лепкий перебував під емоційним впливом прикладу козацької нескореності Тараса — борця і засланця. Тож опрацювання образу Шевченка, зокрема, на основі прихованого цитування його творів, стало внеском митця у поезію.

Окрім письменників минулого у лірику Лепкого ввійшли його сучасники. Мовимо про поціновуючі діяльність українського Мойсея вірші „Іван Франко“ „Пам“яті І.Франка“, послання „Ользі Кобилянській“, поезію „Ти, хлопе, землю край...Г. Остання прегарна адресація віршем до побратима не втратила й годні мистецької ефектності образно-тропеїчного ладу: на виплеканій, политій потом мук ниві Стефанкової творчості вродить, певен автор, щедрий політок-урожай, перетворивши простори від заходу на схід на єдиний материк письменникового духа й мислі.

Тож частина „репрезентативного мистецтва Європи“ (В.Штаммлер), поезія Богдана Лепкого, зокрема писана в чужині ностальгійна, зіставна за типом світовідчування і значенням із творчістю француза Гюго і німця Гейне, італійця Леопарді й олександрійського грека Кавафіса. Рідне мистецтво слова на ширші обшири виводила рецепція, тобто сприйняття, та творча трансформація Лепким інонаціональних мотивів і образів, як літературних, так і фольклорних. Цій благородній меті слугували також художні переклади і переспіви, дослідження митця, котрий збагатив рідне письменство як громадською риторикою, так і „олітературеною“ власною настроєвістю.

Координати художнього світу Лепкого доповнюють його переклади: він майстерно зінтерпретував по-польськи і німецьки „Слово о полку Ігоревім“, твори Шевченка (відкрив польським читачам велич Кобзаря власними перекладами у відредагованому ним XIV томі повного видання творів Шевченка, — Варшава, 1936), Федьковича, Франка, Коцюбинського, а твори Шеллі, Гайне, Конопницької, Лєрмонтова. Узагальнила цей досвід митця розвідка „До питання про переклад ліричних поезій“, вагома влучними спостереженнями. Крім того, він гідно представив художній світ української поезії різних культурно-історичних епох, у двотомній поетичній антології „для вжитку школи й хати“ „Струни“.

Таким чином, Лепкий — „один із найвірніших сторожів гідності українського народу і представник української честі“ (А.-Ш.Вуцькі), — збагатив загальноукраїнське письменство інтернаціональним культурним кодом рафінованої художньої вмілості, багатством ідейно-естетичних „зустрічей“ із європейською художньою практикою („Наш Міньйон“, „Ноктюрн“ тощо). Його творчість, зокрема поетична, розкриваючи широту її художнього світу, нагадує нам про органічну європєйськість українського культурного материка, доводить: проходити „процес об'європеювання, опанування культури“ (Микола Зеров), зокрема в XXI ст., ми повинні „не як учні, несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє“, а, навчаючись у Лепкого, як „люди дозрілі й тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві1“. Сам же поет є немов утілення юнґіанського архетипу мудреця, який пробуджується в добу духовної кризи.

Глибоко національний і воднораз загальнолюдський, цікавий неповторним поглядом на світ цінний набуток Б.Лепкого, що успішно перейшов випробування часом, — оберіг духу людини і рідного на роду, той благородний „голос душі, голос серця“ (Микола Євшан), який через катарсис породжує гармонію світосприйняття, справжній великий дзвін, що „воскресения дзвонить“. Урешті — нетлінний заповіт українцям, „щоб вони прозріли й пізнали, яка безплодна ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб полюбити її силами й усіма мислями своїми та щоб постояти за її волю, цілість і незайманість від роду до роду!“.

1 Мала літературна енциклопедія//Склав П.Богацький. — Сідней, 2002. — С.79.

2 Гординський С. В погоні за вічною красою. — Краківські вісті. — 1941. —4.8. — С.9.

3 ЗеровМ. До джерел. — К., 1926. — С.112.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.