Всі публікації щодо:
Гуменна Докія

Ідея абсурдності буття в романах Докії Гуменної „Хрещатий яр“ та А. Камю „Чума“

Літературні паралелі

Т. Лопушан,

кандидат філологічних наук Умань

Ідеологічна, політична, соціальна ситуація в Україні на теренах двадцятого століття призвела до дивовижного феномена — творення цілого пласта національної літератури поза межами країни, або, як влучно зауважив Ю.Шерех, „стало дві українські літератури, дві російські, чеські, латиські і так далі. І часом можна було б сперечатися, котра з кожної пари літератур більше заслуговує на право зватися справжньою літературою і справжнім репрезентантом національної культури“ [13; 151]. І хоча за останні два десятиліття твори І,Багряного, У.Самчука, В.Барки, Ю.Клена та багатьох інших письменників з діаспори врешті стали відомими українському читачеві на батьківщині, а деякі навіть введено до шкільних програм, але ця інша українська література, явила нині лише дуже незначну частину своїх багатющих скарбів. До числа майже невідомих і нині невідчита-них сторінок українського літературного процесу належить доробок Докії Гуменної.

Історія рецепції творчості письменниці обіймає не одне десятиліття (дослідження Ю.Шереха [13], М.Мушинки [10], Н.Іщука-Пузаняка [5], Г.Костюка [7], А.Погрібного [11], В.Мельника [Э], П.Сороки [12]), але це лише легкий дотик до розмаїтого і філософськи наснаженого художнього світу Докії Гуменної. Адже значна частина її більш як двадцятитомного творчого спадку нині не лише не досліджена, але й почасти не видана в Україні.

Зовсім недавно, завдяки публікації в журналі „Дзвін“, український читач познайомився з романом Докії Гуменної „Хрещатий яр“, присвяченим подіям часів окупації Києва армією фашистської Німеччини. У ряді досліджень подибуємо окремі згадки про це яскраве епічне полотно. Так, аналізуючи жанрові особливості роману „Хрещатий яр“, А.Погрібний звертає увагу на художньо-документальну фактуру твору [11; 450], а В.Мельник зауважує, що його „можна б назвати художньо-документальним. Бо на широкому тлі мистецького відтворення подій раз у раз натрапляємо на епізоди, ситуації, вчинки з таким оригінальним забарвленням, яке можливе лише від безпосереднього сприйняття тих реалій“ [9; 112]. Питання проблематики роману ще не ставало предметом спеціального дослідження, тому дана стаття дає підстави і можливість включити прозу письменниці у відповідний контекст, ввести її до дальшого активного наукового осмислення. Тим більш цікавим і актуальним є використання елементів компаративного аналізу з метою з'ясування специфічних рис осмислення буття у романах Докії Гуменної „Хрещатий яр“ та Альбера Камю „Чума“.

У „Міфі про Сізіфа“, жанрову дефініфію якого Альбер Камю у підзаголовку визначає як „етюд про абсурд“, філософ доходить висновку, що відчуття абсурдності виникає тоді, коли людина намагається збагнути себе, використовуючи різнопланові соціальні характеристики, прагне описати себе, послуговуючись мовними засобами, хоче визначити власне місце серед реалій природного світу, воліє означити мету свого існування — „буття до смерті“. Виходячи з реалій української дійсності, можемо констатувати, що саме це питання завжди найбільше хвилювало наше письменство. Постійна потреба національної та мовної самоідентифікації, що неминуче поставала перед українською інтелігенцією як мислячим авангардом бездержавної нації, забезпечувала благодатний ґрунт для пошуків відповіді на питання щодо абсурдності буття. Сталінщина з її терором та лицемірною зневагою ідеалу мислячої самостійної людської одиниці лише підсилила почуття незбагненності і ворожості оточуючого світу для сотень і тисяч відлучених від совєтського „раю“. До їх числа належить і Докія Гуменна.

Творчість Докії Гуменної, попри виразний полиск автобіографічності і спроби досягнення документальної фактографічності, відзначається потужним філософським началом, інтересом до питань, що сягають обширів далеко поза контекстом описуваної доби. І в казках-візіях далекого минулого, насичених архетипними образами-символами, і в романах-хроніках, сюжети яких засновані на подіях животрепетного ще XX століття, якщо вийти поза часопросторовий континуум, постає питання сутності людської екзистенції.

Особливо виразно ця домінанта проступає в романі „Хрещатий яр“, об'єктом художнього дослідження у якому стають події часів окупації Києва гітлерівцями у ході Другої світової війни.

Події, про які розповідає письменниця, дивовижним чином нагадують ті, про які йдеться у романі А.Камю „Чума“. І не лише тому, що роман французького письменника, за його ж власними словами, має своїм явним змістом боротьбу європейського руху Опору проти фашизму. Обидва твори не можна читати лише як однозначно антивоєнну прозу. Адже трагедія особиста, життєва трагедія головної героїні твору Мар'яни, яку вона називає „нудьгою“, розпочинається не з окупації Києва, а набагато раніше, коли вона стає парією, вигнанкою, небажаною для влади особою. А серед хаосу евакуації, перед загрозою бомбардувань і окупації вона відчуває, що нудьга зникає: „Так, лід нудьги тріснув, тепер льодолом, бурхливі води несуться у нестримному русі десь у вирій. Строкатість, барвистість, різноплощинність і суперечливість усього баченого прогнали сіру одноманітність, де вже все було за пляном та заздалегідь обіжниково передбачено“ [1; 12]. Звідси небажання покидати рідне місто і разом з іншими, навіть під примусом, втікати від незнаного ворога. її вабить „оцей примарний Київ, що відразу зробився подібний на старовинні гравюри, окутаний ніччю й кучерявими масивами садів [1; 3].

Як і мешканців Орана, котрі спочатку сприймають чуму як жахливе, але цікаве явище, збираючись юрмами на поклик швидкої допомоги, що приїздить за черговою жертвою хвороби, кияни обговорюють події, „оцей раптовий зрив усієї звиклої рутини що-денности, оця розвернена безодня невідомости завтрашнього дня,'оця боротьба в душі — жаль за навік обрізаними канатами минулого і радісний подих чогось нового. Яке не страшне, — а незвичайне, небувале. Радість зміни, щохвилинна новина, хай моторошна“ [1; 3].

Водночас „світ завмагів, касирів, заготівельників та усіх тих, хто боїться розгрому“ панічно збирається втікати. Це особливий світ людей, що добре влаштувалися в умовах радянської дійсності при всяких спецбуфетах, спецрозподільниках і жили за власними моральними принципами, які їм диктувала, як її називає В. Даниленко, „авторитарна совість, яка ґрунтується на страху покарання й надії на винагороду“ і „є примітивною стадією у розвитку совісті“ [4; 40]. Це ті, кого Камю називає „соньки з ледь розплющеними очима“ [6; 265]. На відміну від оранців, киян не замикають в місті, навпаки — заохочують і навіть примусово вивозять на схід, туди, куди ще не докотилася лавина війни. В обох випадках місто охоплює паніка і хаос: „Паніка ще вчора ввечорі розповзлася по Києву й невидимим, ятручим пилом в'їлася в душу міста. Сьогодні вже біля всіх гарних, нових будинків стоять вантажні автомашини, переповнені людьми й речами. Зовсім так, як ті, що на третій день війни почали пливти і досі потоками пливуть через Київ. Прекрасно зодягнені жінки сьогодні не соромляться нести на плечах клунки, наплечники і не сподіваються послуг носильників. Не спиняє втікачів і те, що машин не вистачає. Вони наймають підводи, довжелезними валками стоять ті підводи по обочинах тихіших вулиць, пасажири зграями юрмляться біля них“ [1; 8].

Спостерігаючи за панічною втечею, безвольною капітуляцією перед ворогом, Мар'яна усвідомлює, що „поняття батьківщини, держави, правди, без яких не може існувати людина, в цю хвилину стали цінностями, а не мідною розмінною монетою“ [1; 8].

Вона прагне дії, катарсису, їй здається, що „Це якась зовсім свійська війна. Кругом гримлять гармати, аж вікна дзижчать, а в місті ходять трамваї, стоять за цукром черги, розкидані купи лушпиння з арахісу, як після-свята. В Києві раптом з'явилося багато дефіцитного краму, того, що, в мирний час доходив до бюрократичної верхівки в таємних закритих розподільниках, а до рядового населення через чорний ринок. Скрізь ішла жвава торгівля. Допродували ще незатоплене, нерозкрадене, невивезене. Щоб не дістався ворогові арахіс (земляний горіх), на всіх вулицях порозставляли столики, і ото лушпиння з нього купами кілька днів валялося на тротуарах. А що німці навезуть багато харчів і різного краму (думає собі киянин), то чого там ще якісь запаси складати? На другий день після приходу німців життя в Києві почнеться таке, як було до першої світової війни. Вже гірше не буде, як було! Тут аби пережити здачу Києва, бої“ [1; 38].

І справді, вияв власної волі, втеча від нав'язуваної їй окупації, повернення до Києва, блукання його вулицями, пильний інтерес до всіх подій на якийсь час наповнюють життя Мар'яни змістовністю. Те ж саме відбувається з героєм „Чуми“ лікарем Pie, який говорить, що „як уміє, такзащищаєїх (мешканців Орана)“ [6; 218].

Втім, швидко за цим настає глибоке розчарування і в душі Pie, і в душі Мар'яни. Pie поступово відчуває, що чума перемагає його, перетворюючи з активного борця на людину, що лише констатує факт захворювання і не може нічого вдіяти супроти страшної хвороби. Мар'яна страждає від неможливості реалізувати свої творчі потенції, які знову ж, як і за радянської влади, виявляються нікому не потрібними. У Великонімеччині українцям відводиться роль покірної робочої худібки, якій ні до чого освіта і культура. Після військових комендатур вермахта приходить цивільна окупаційна влада, якій зовсім ні до чого загравання з українськими націоналістами. Як і за радянщини, Україна як державне утворення і культурно-історичний феномен лякає облаштовувачів нового ладу. Тому й зачинено бібліотеки, розігнано українські театри. Мар'яна усвідомлює, що „Сталевою лапою трощить вона (фашистська Німеччина. —Т.Л.) прекрасні міста з музеями, палацами, бібліотеками, лабораторіями, фабриками. Нацьковує нації на нації. Зверху придавлює все свастикою“ [3; 41].

Тому „Мар'яна хоче бачити людей, питати, знати. Чи то тільки на неї така депресія напала, чи й на всіх чорна хмара налягає? Чи є якісь проблиски, чи довго ще будемо без хліба, без світла, чому це німці так немилосердно вороже поставилися до киян? Одна крижана скеля стукнулась об другу, а Україна в руїнах, а ми ходимо по своїй — не нашій землі і не знаємо, нащо ми існуємо“ [3; 46].

Як і оранців, мешканців Києва упокорено, місто перетворено на мертвотну пустелю. Не випадково Докія Гуменна кілька разів підкреслює порожнечу вулиць, розрив зв'язків між людьми, що зачаїлися по своїх темних і холодних комірках, позбавлених електрики і опалення. Окупаційною владою закрито газети, окрім старанно цензурованих німецьких, розігнано базари, що стали своєрідними центрами комунікації, зроблено все, щоб, за висловом Камю, „ніхто довкола не володів мовою, що йшла від щирого серця“ [6; 237].

Наступне випробування — наступ радянських військ. Чутки про покарання для тих, хто працював за часів окупації чи й просто штамп „ворог народу“ для всіх, що залишалися на окупованій території, швидко розповсюджуються по місту, і у Мар'яни визріває рішення їхати до Європи, щоб знову не опинитися у Радянському Союзі. Оскільки для українства, що найбільше потраждало в цій війні, прихід Червоної армії не означає звільнення зі становища „зачумле-них“, як це сталося для оранців після зняття карантину. Вона не хоче коритися долі, хоче належати до „партії вольових і добрих. Не м'якушок, не вишкірених, не продуктів різних окупацій“ [3; 66]. Опираючись, долають чуму герої Камю, лише в такий спосіб, навіть не зламавши абсурдну систему упокорення особистості, але знайшовши в собі сили боротися супроти неї, здобуває собі право на надію Мар'яна.

Мар'яна розуміє, що не зможе нічого зробити для України на батьківщині, окрім як загинути за неї. Щире, непідробне страждання Докії Гуменної. звучить у сні-ясновидінні Мар'яни про аутодафе, вчинене їй на письменницькому з'їзді злим генієм українського письменства Олександром Корнійчуком. Останні рядки роману звучать як щоденникові записи, сповнені глибоко інтимних переживань і вагань, вочевидь, приписаних героїні, але, власне, авторських. І таких, як Мар'яна, — тисячі, десятки тисяч, їх роздирають ідейні суперечки, приналежність до різних партій, ідейних течій. Але Гуменна вірить, що у майбутньому українство врешті позбудеться свого одвічного прокляття — відсутності одностайності у патріотичному русі — і постане партія „вольових і добрих. Не м'якушок, не вишкірених, не продуктів різних окупацій“ [3; 66].

Сном, візією ввижається героїні майбутнє, а душа повна болісних розмислів: „Хоч їде в безвість, хоч падає в безодню і не знає, чи вилетить на той бік і що там, але Мар'яна карбує, карбує свій крок. Кидає Київ і хоче знати в ім'я чого“ [3; 66]. Але поступово крізь сумніви постає тверде переконання: „Краще бути лицарем нездійсненної мрії, краще бути очорненим несправедливо „фашистським запроданцем“, — це ж усі вони огулом у цій машині під таким ярликом, — ніж ковтати й давитися жуйкою есесерської фабрики-кухні“ [3; 66]. Найстрашнішим видається Мар'яні саме неможливість звільнитися від постійного тиску, що примушує людину відмовлятися від творчого, діяльного існування, занурюючись в нудьгу.

Таким чином, на переконання обох письменників, і Камю, і Гуменної, єдиний шлях подолання абсурду — активний спротив йому, який допомагає людині повернути гармонію буття, пройти його відчуженість і абсурдність. Інакше абсурд затягує людину, знищує сам сенс її існування.

Література

1. ГуменнаД. Хрещатий яр //Дзвін. — 1998. — №10. — С.3-46.

2. Гуменна Д. Хрещатий яр//Дзвін. — 1998. — №11 — 12.— С.З—67.

3. Гуменна Д. Хрещатий яр // ДЕВІН. — 1998. — №8—9. — С.З—49.

4. Даниленко В. Ідеалізм і авторитарний тип особистості (за повістю Докії Гуменної „Мана“) // Слово і час. — 2000. — №5.— С.38—41.

5. Іщук-Пузаняк Н. Постать, доля і праця Докії Гуменної // Березіль. — 1995. — №9. — С.172—180.

6. Камю А. Чума//Камю А. Вибрані твори. — К., 1991.

7. Костюк Г. На перехресті життя та історії // Сучасність.— 1978. — №4. — С.50—75.

8. Мариненко Ю. Докія Гуменна та її роман „Діти Чумацького Шляху“ // Дивослово. — 2000. — №8. — С.9—13.

9. Мельник В. Живий голос далекої епохи: Спроба літпортрета Докії Гуменної // Київ. — 1993. — №11. — С112—115.

10. Мушинка М. „Докія Гуменна і її „Діти...“ // Слово і час. — 1993. — №1.—С 26-35.

11. Погрібний А. Повернення Докії Гуменної // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — К., 1994. — С.444—451.

12. Сорока П. Докія Гуменна: Літературний портрет. — Тернопіль, 2003. — 495с.

13. Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. — 1993. — №6. — С147—158.