Стаття Юрій Липа
До мозаїки „Празької школи“: Ю. Липа

Вивчаємо оглядову тему „Еміграційналітература 20—40-хроків“

11 клас

Л. Горболіс,

доктор філологічних наук, професор

Суми

На тлі творчого доробку „Празької школи“ вирізняється самобутністю творчого мислення доробок Ю.Липи (1900—1944) — письменника і публіциста, активного учасника визвольних змагань 1917— 1918 pp., який загинув від рукУНКВС. Спадщину цього митця складають збірки поезій „Світлість“, „Суворість“, „Вірую“, роман „Козаки в Московії“, 3-том-ний збірник оповідань „Нотатник“ і збірка есеїв „Бій за українську літературу“. Ю.Липа — автор історіософської трилогії української національної думки, що складається із трьох книг: „Призначення України“, „Чорноморська доктрина“ та „Розподіл Росії“.

Як відомо, характерні ознаки творів поетів-“пражан“ — історіософічність, висока культура поетичного письма, культ сильної особистості, заангажованість національною ідеєю, декларативність проповіді „героїчного чину“, наскрізний мотив аристократизму духу. У поезії Ю.Липи „Батькові“ ці ознаки представлені досить яскраво. Запропонований аналіз твору стане у нагоді вчителеві, який на конкретному прикладі продемонструє силу слова поета-“пражанина“.

Поезія Ю. Липи „Батькові“ — твір глибокий і складний за змістовим та ідейним наповненням образів, один із тих, що їх Є. Маланюк охарактеризував так: „...від сухости і скупости віршів Липи б'ють електричні іскри справжньої поезії, і при тім поезії високого напруження“ [7, 1]. Цей твір репрезентує рафінований історіософізм, характерний для творчості пражан, „що уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією“ [2, 6].

Осягнення енергетики поезії, її внутрішньої облаштованості можливе лише за умови обізнаності з культурно-історичною добою, життям і творчістю І. та Ю. Лип, а також із їх ідеями, концепціями, наприклад, викладеними у праці Ю. Липи „Призначення України“. Ця книга дозволяє означити й узмістовнити такий культурологічний контекст, у якому художньо відображені образи, проблеми, ідеї поезії „Батькові“ стають зрозумілішими і ближчими.

Аналізована поезія — посвята, у якій виконкретизаються доля, творчість, ідеї, покликання І.Липи — яскравої постаті в суспільному та культурно-мистецькому житті України кінця XIX — початку XX ст., політичного діяча, лікаря за фахом, одного із засновків українського товариства „Просвіта“ (1905), міністра віросповідань УНР (1919), автора поезій символічно-філософського характеру, казок, споминів.

Для Юрія батько був взірцем, наставником, людиною, яка схвалила його вибір присвятити життя літературі. їхні стосунки вибудовувалися на довір'ї, взаєморозумінні, любові. „Перебуваючи де б то не було — вдома чи в дорозі, сідаючи за письмовий стіл і беручи до рук перо, Юрій Липа завжди ставив перед собою невеликий портрет батька. Це дуже символічна деталь“ [10, 52]. Ю. Липа часто звертався до батька не тільки листовно, а й уявно. „Навіть після смерті І. Липи син продовжував писати батькові листи — такою була духовна потреба звіряти свої думки і почуття найріднішій людині, яка вже пішла за межу“ [1, 77]. Як відомо, віддаючи шану батькові, Ю. Липа 1924 р. уклав книгу, присвячену його пам'яті, „світильник неугасимий“. Чи не тоді була написана поезія „Батькові“, у якій художньо оприявлюються кровний, містичний і духовний зв'язки сина з батьком.

У поезії, що по'єднує ознаки сповіді й подяки батькові, заговорили пам'ять і досвід сина. Перший рядок „Шлпхотнеє чоло мойого Батька“ випрозорює кровний зв'язок І. та Ю. Лип. Родина — „це є основна ланка українського підложжя“ [6, 146]. Батька й сина, як відомо, об'єднували любов до рідного краю, віра у вищу ідею України. Пошанне ставлення до рідної і дорогої людини засвідчує звертання на Ви та написання Батьки з великої літери. Так увиразнюється образ голови роду, оберега родинного спокою і добробуту. Батько, „як старший у родині, виконував усі необхідні обряди, пов'язані з родинним вогнищем; за давнім звичаєм, голова родини, господар, порадник у сім'ї, мудрий вихователь дітей, тому кажуть: „У кого нема вітця, у того нема лиця“; вважалося, ще діти, особливо син, успадковують не лише батьківське добро, але й натуру, вдачу“ [3, 29]. У цьому першому короткому й пружному за глибиною змісту га панорамністю підтексту рядку аналізованої поезії досить стримано подається портрет батька, а також внутрішня привабливість цієї людини, наділеної розумом та інтелектом.

Другий рядок „Укрите (чоло. —Л.Г.) пелюстками від троянд“ наділяє образ батька рисами мужності, конкретизує часопросторові характеристики твору, визначаючи точку візуалізації, яка дозволяє бачити видиме й утаємничене, приховане, невідоме для широкого загалу. Сповідь-посвята, на мою думку, проговорюється біля смертного ложа. Це особливі у житті сина місце і час розуміння того, що було і буде. Так місце перебування сина й утаємничена розмова з батьком увиразнює їх містичний зв'язок, що існував і в реальному житті. Відомо, наприклад, що в роки війни у Ю.Липи була можливість виїхати з родиною на Захід, проте він відмовився, пояснивши, що йому приснився батько і попередив, що не слід залишати рідну землю в такий важкий час [див. про це: 9].

У другому рядку поезії історіософ Ю. Липа за допомогою троянд, що ними укрите чоло батька, оригінально підкреслив еллінський первень у підложжі світогляду І. Липи — українця, інтелігента й мужньої людини (за Ю. Липою, елліни — другий первень, який відповідав нашим „засадам гармонії духовности“ [6, 105]): давні греки прибирали тіло й надгробок покійника трояндами (символ жалоби і нетривалості життя); відомий звичай, коли римські воїни, вирушаючи на війну, скидали шоломи й одягали вінки з троянд (емблема хоробрості), щоб набратися мужності [див. про це: 4]. Так пелюстки троянд, що символізують жалобу й нетривалість життя, засвідчують зв'язок із прадавніми еллінськими звичаями.

У творі образ батька представлено як володаря трьохбарвного берла (символу влади, гідності), залюбленого у свій край патріота-українця:

До рук йому трьохбарвне дайте берло.

Від трьох світів, що він в життю кохав:

Золотохвильних, теплих нив південних,

Високих гір, зеленоверхих гір,

І моря, моря, що бурхливе вічно... [5, 210].

Ці рядки — своєрідна модель-відповідник однієї з ключових тез праці Ю. Липи „Призначення України“: „Що дають найпростіші генеральні ідеї про якийсь край? Погляд згори на нього як на цілість, погляд на географічну карту. Бо ж географія найбезпосередніше може відобразити те, що творить одність населення якогось краю“ [6, 46]. Море, поля, гори у поезії „Батькові“ — показові характеристики української території.

І. Липа — представник своєї нації, нащадок предків — є носієм трипільської, еллінської духовності й генетичної свідомості. „Трипільський народ перший дав одність території, що триває й донині, одність духовну і матеріальну“, — зауважував Ю. Липа [6, 49]. У поезії „Батькові“ трипільський первень представлений „золотохвильними нивами“, що в уяві логічно викликають образ пшениці, культура якої характеризує українську територію і є символом перемоги над злом. У логічно-смисловому ряді, поруч із пшеницею, з'являється і культ плуга, і хліборобство — „цей культурний круг дає найглибше підложжя духовності аж де наших днів... Воно дає відвагу, почуття справедливості, гідність, відпорність і пристрасну любов до своєї землі“ [6, 145]. Отже, під світом у першій строфі слушно розуміти не лише територію, а й оточення — людей, довкілля, матеріальну і духовну культуру, звичаї, традиції нашого народу, що визначає „життєздатність українських земель“ [6, 52].

Друга строфа поезії доповнює наші уявлення про атмосферу взаємин між батьком і сином:

Мій Батеньку, творіть, мов Службу Божу!

З життям людським довічно будьте злиті,

Немов шумні вітри, що віють без спочину,

Немов гримучі води, випорснені в далеч,

Мов сонячне тепло, так розвивайте душі,

Душе великая в незмінному пориві! [5, 210].

Заклик-звертання переростає у прохання: „Мій Батеньку, творіть, мов Службу Божу“. Батько дорогий і рідний синові своїми ідеями, благородною (шляхот-ною!) працею, він — намісник Бога, речник справедливості, добродій. Вдало скомпоновані образи шумних вітрів, гримучих вод, сонячного тепла підкреслюють життєдайність, перспективність ідей І. Липи, ідей, що „розвивають душі“. Зміст і сутність цих ідей розкривають сторінки біографії І. Липи, поета, есеїста, лікаря, громадського діяча, одного із засновників „Братства тарасівців“ — першої нелегальної політичної організації антицарського спрямування (до її складу входили Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Є. Тимченко, М. Чернявський, М. Міхновський). Основна теза І. Липи-тарасівця: „Народ наш доти не заспокоїться, доки не буде мати самостійної України“ [цит. за: 8, 148]. І допомагали йому будувати таку Україну коло однодумців — О. Маковей, Г. Хоткевич, В. Самійленко, Олександр Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, І.Луценко, І. Огієнко та ін. Слушною є думка Л. Череватенка: „Іван Липа належав до того покоління українського, яке знайшло и собі рішучість наприкінці XIX ст. підвестися з колін, заперечити не лише малоросійство, а й українофільство“ [8, 147]. Він, перефразовуючи Ю. Липу, належав до своєї доби, віднайшов себе в сучасності, а отже, його ідеї були цінними для виформування українських перспектив.

У поезії образ Батька і громадського діяча художньо осмислюється в одному ряді з такими чеснотами та величинами, як Правда, Вірність, Непідкупність, Братерськість, Знання, Краса, що були пріоритетами й повноправними „учасниками“ його життя:

А в Вас є бенкет вічно. Бачу там, над морем,

Проходить Правда, гість у левій шкірі,

І Вірність тиха йде і з нею розмовляє,

І Непідкупність з золотим ключем,

Ось і Братерськість в шоломі з орлом

їх обіймає любо. Ось дубовий

Вінок Звання вбирає й усміхом Краса

Дарує всіх гостей Душі, що гідна [5, 210].

У цій строфі особливо увиразнений історіософський стрижень, сутність громадянської позиції патріота, призначення українця в мегапросторі. Точка споглядання у третій строфі (порівняне з першою) дещо змінюється. Кровний, духовний, містичний зз'язок ДРОХ рідних людей дозволяє внутрішньо відчути присутність чогось особливого, побачити те, що здатен побачити й відчути далеко не кожен: в останню дорогу прийшли провести свого речника Правда, Вірність, Непідкупність, Братерськість, Знання, Краса. Лише Син із Україною в серці, як і його^ Батько, міг побачити ті образи, що виднілися над морем (житейським морем). Простір над морем, де „бенкет вічно“, — це простір мешкання „Душі, що гідна“.

Історіософський стрижень поезії Ю. Липи „Батькові“ усутнений сковородинівськими ідеями про духовну красу людини, про гармонію особистості зі світом, а також ідеєю „сродної праці“, яка виражається у благородному чині Батька — українця-патріота — у возвеличенні Правди, Вірності, Непідкупності, Братерськості, Знання, Краси.

Виявлені й досліджені у поезії Ю.Липи „Батькові“ „лінії внутрішнього розвитку поетичної думки“ (В.Стус) засвідчують оригінальність і самобутність твору, посутньо вияскравлюють концепцію героя української літератури XX ст.

Література

1. Ананченко Т. Духовна домінанта поезії Юрія Липи (збірка“Вірую“)//Треті Липівськічитання: 36. матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції / Упоряд. Г. Дольник. — Одеса: Друк, 2007. — С 74 — 80.

2. Дністровий А., Астаф'єв О. Поети і воїни прийдешнього // Празька поетична школа. Антологія. — Харків: Веста: Вид-во „Ранок“, 2004. — С 3—31.

3. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — 703 с

4. Золотницький Н. Квіти в легендах і переказах. — К.: Довіра, 1992.— 207 с.

5. Липа Ю. Батькові // Празька поетична школа. Антологія. — Харків: Веста: Вид-во „Ранок“, 2004. — С 210.

6. Липа Ю. Призначення України. — К.: Фундація імені О.Ольжича, 1997. — 267 с

7. Маланюк Є. Юрій Липа — поет і перекладач // Зарубіжна література. — 2000. — № 37. — С 1.

8. Череватенко Л. „Господь міцним створив і душу дав нерозділиму“//Дніпро. — 1991. — №4. — С 147—154.

9. Череватенко Л. „Яснозбройний Юрій“ // Дніпро. —2000. - № 5-6. - С 2—5.

10. Янчук О. Пороги вічності Юрія Липи (Нарис життя і творчості) // Визвольний шлях. — 2000. — № 9. — С. 50—69.