“Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить“ вивчення роману Ліни Костенко „Берестечко“ в школі

Всі публікації стосовно письменника: ЛІНА КОСТЕНКО

Для них я — вождь збунтованого хлопства.

Для мене я — замучений народ.

Ліна Костенко

О. Лілік,

аспірантка Чернігів


Умберто Еко стверджував, що історія — це наше дитинство, до якого час від часу варто повертатися за анамнезом, а історичний роман повинен не лише простежувати в минулому причини того, що сталося в майбутньому, але й накреслювати шляхи, якими причини поволі просувалися до своїх наслідків. Отже, для того, щоб зрозуміти проблеми українського сьогодення, нам треба звернутися до історії української державності і там шукати витоки сучасних проблем. Саме з цією метою і досліджує події часів Гетьманщини Ліна Костенко у своєму романі у віршах „Берестечко“. Світлана Барабаш стверджує, що цей твір — унікальне явище в українському культурному просторі, адже він належить одночасно філологам, історикам, філософам, психологам і всім читачам водночас.

„Історія так настирно просилася в її сни, так голосно говорили мертві у цих болісних сеансах пам'яті, що витримати волання мертвих про озвучування їхніх зневажених домагань у свідомості було несила, — так описує Микола Жулинський процес створення роману. — ...їхні голоси, їхній біль і печальна безнадійність жалять душу поетеси, і вона викликає ночами ці голоси образним словом, яке вона пошле „меж люди“ в надії звільнитися від цього тихого чи німого крику пораненого в генетичне серце українського етносу“.

Твір Ліни Костенко написаний ще в 1966—67 роках „в шухляду“, а згодом не раз дописувався в 70-х, 80-х, 90-х роках і частково друкувався в різних періодичних виданнях. На фундаменті „Берестечка“ постав інший — вершинний великий історичний ліро-епічний твір Ліни Костенко „Маруся Чурай“, який побачив світ раніше. Може, тому і не отримало „Берестечко“ належної йому уваги і слави, адже вийшло окремою книжкою аж у 1999 році.

У радянські часи, коли твори українських істориків (Михайла Грушевського, Миколи Костомарова та інших) були недоступні для загалу, їх замінили історичні романи: саме вони формували в народу уявлення про події української минувшини. Василь Марко зазначає, що українській історичній романістиці другої половини XX століття притаманне урізноманітнення структурно-композиційного і викладово-стильового діапазону; можемо спостерігати тенденцію до „індивідуалізації“ творів через жанровизначення; до прочитання і моделювання історії з морально-психологічних позицій; відзначаємо посилену увагу до глибоких процесів внутрішнього, духовного життя людини, до просторової обмеженості, до монтажності, мозаїчності композиції. Автори прагнуть проникнути в особистісний світ людей, тому використовують внутрішні монологи, внутрішнє діалогізоване мовлення, засоби вираження „потоку свідомості“, ліричні відступи, філософські роздуми, ремарки, репліки-пояснення. Все це притаманне і твору Ліни Костенко.

„Берестечко“ має тісний зв'язок з іншим видатним твором українського письменства — романом Павла Загребельного „Я, Богдан“, який вийшов у світ в 1983 році, і став дійсно подією в літературному житті того часу. З одного боку, він вписувався в канони соціалістичного реалізму: на догоду радянському керівництву автор оспівував прагнення Богдана Хмельницького приєднатись до Росії, з іншого — твір мав ознаки модерністського твору. Романи подібні не лише темами, образними системами і проблематикою, а навіть підзаголовками: твір Павла Загребельного має підзаголовок „Сповідь у славі“ на противагу „Берестечку“, яке вважають „Сповіддю в ганьбі“. Василь Марко стверджує, що ліричній прозі того періоду загалом притаманні сповідальні інтонації, що було виявом особистісного ставлення автора до світу [13,186].

У „Берестечку“ відсутній наскрізний сюжет, він фрагментарний; твір належить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якому події відтворюються не в традиційній епічній відстороненості, а з акцентом на суб'єктивному сприйнятті героїв. Оповідь ведеться від першої особи, як роздум, спогад, сповідь гетьмана, який болісно переживає поразку. Подібні прийоми використовує і Павло Загребельний: наскрізний внутрішній монолог, не строго хронологічний виклад подій, а вільний рух в часі, спогади в спогадах, одвер-та полеміка з попередниками, нащадками, асоціативне розгортання думки. Василь Марко стверджує, що поширення різних форм внутрішнього мовлення в прозі 70—80-х років минулого століття стало своєрідною формою естетичної сублімації пригніченого авторського голосу років застою, що було наслідком пошуків письменниками засобів, максимально наближених до їхніх творчих задумів [13,186]. Використання такої форми нарації як внутрішнє мовлення персонажів вже надає твору сповідальних інтонацій. Час сповіді, молитви чи заклинання породжується кризовою ситуацією чи то індивідуального, чи суспільного характеру [13,192]. Після Берестечка в такій ситуації знаходилось і українське суспільство, і сам гетьман. Момент сповіді настає під час прозріння або усвідомлення вчиненого зла, або не вчиненого добра.

Дослідник наголошує на тому, що підзаголовок „сповідь у славі“ має оксюморонний характер, тому що у славі не сповідаються, нею насолоджуються. Гетьманова сповідь ґрунтується, з одного боку, на правдивості, щирості, одвертості, а з другого — на каятті в проступках. Олексій Ковалєвський, досліджуючи роман Ліни Костенко, стверджує, що він увібрав у себе не лише великий історико-суспільний матеріал, що склав його змістову основу, а й матеріал „автобіографічний“, сповідальний, який по-своєму відбиває творчий і душевний стан авторки [14,68]. Тобто, говорячи мовою філософів-екзистенціалістів, сповідь — це жанр, який сприяє вираженню того найсокровеннішого, що людина носить у собі, він дає можливість читачам зануритись у внутрішній світ не лише героїв художнього твору, а перш за все автора.

Все вищесказане можна розглядати як один з доказів того, що у творах присутні яскраві риси філософської системи екзистенціалізму. Олексій Ковалєвський, досліджуючи художні особливості творів Ліни Костенко, зазначає, що у творчості письменниці крім потужного струменя реалізму можна виокремити елементи й неореалізму, й постмодернізму, а світоглядно вона тяжіє до екзистенціалізму й кордоцентризму [14,8]. її „філософія бунту“ багато в чому збігається з екзистенціалістськими уявленнями про закинутість людини в абсурдний світ, де найстарішою, найбезперечнішою правдою для неї є вона сама, її до кінця непізнавана внутрішня сутність і природна, нічим зовнішнім не детермінована свобода [14,8].

Оксана Пахльовська вважає шістдесятництво українським відгалуженням екзистенціалізму як найпотужнішої філософської течії XX століття: у творчості багатьох поетів і прозаїків-шістдесятників присутні екзистенціальні категорії (Василь Стус, Роман Андріяшик, Валерій Шевчук та інші). Межові ситуації, в яких вони перебували, сформували відповідне світовідчуття і знайшли своє відображення в художніх творах. Існує твердження, що якщо в Західній Європі екзистенціалізм виник як опір фашизму, то в Україні це був протест проти комунізму, радянської влади та її політики. „Екзистенціалістська філософська проблематика входила все відчутніше в коло художньо-естетичних та світоглядних орієнтирів шістдесятників. Правда екзистенціалістів про людину, про абсурдний світ, в який вона закинута, про її до кінця неосягненя „я“, про загадковість і недостаню дослідженість феноменів людської свідомості, її пастки та віражі — все це впливало на шістдесятників“ [14, 57].

Ліна Костенко прагне показати Богдана Хмельницького не як політика чи полководця, батька чи чоловіка, тобто не через якусь соціальну роль, а як унікальну і неповторну особистість з властивими лише їй переживаннями, муками, пристрастями, радощами і болями. Це вона робить через відтворення потоку свідомості гетьмана, що складається з марень, снів, каяття і слів розпачу. Іншими словами, вона прагне зануритись у душу Богдана, зрозуміти його душевні муки, дослідити і пізнати його екзистенцію.

Битва, переживання поразки, загибель війська стали для гетьмана межовою ситуацією: „Я пережив усе — полон, поразку, відчай. Приниження — це те, від чого я вмирав“ [1,73]. Як стверджує Ліна Костенко, після Берестечка постає інша людина: спочатку гетьману здається, що його душа опустіла і його вже нема як гетьмана, як Богдана, як особистості: „Моя душа як випита карафа. Здається, я вже кам'янію теж“ [1,36], „Яка самотність! З темрявою злився. Мене нема. Я згарище. Я дим“ [1,108], „Я вже не я. Мене вже улелекали. Уже рука не вдержить булави“ [1,5]. Але потім ми розуміємо, що просто відбулась переоцінка всіх життєвих цінностей: ті почуття і емоції, те душевне потрясіння, яке пережив гетьман, змінили його, він вже не міг бути колишнім, таким, яким був до Берестечка.

Якщо до цієї битви, можливо, поряд зі справою служіння народу було присутнє якесь честолюбство, прагнення слави, бажання помсти, то тепер гетьман дивиться на все по-іншому: „Я нині вже не той. Мені вже не до слави“ [1,32].

Богдан, як екзистенціальний герой в межовій ситуації, переживає весь спектр екзистенціальних станів. Він почувається самотнім: „Убиті коні... потязі боліт... і я один на всенький кругосвіт...“ [1,31], „Немає війська. Всі — у розпорошку. Один в біді... Один — як на воді“ [1,5], „Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин. А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один“ [1,46]. Про відчай гетьмана свідчать такі слова: „Віджив літа. Вже сиві мої скроні. Всього в житті траплялося мені. Був у тюрмі. В турецькому полоні. Але в такій безвиході ще ні“ [1,17].

Одна з головних категорій екзистенціалізму — свобода. У романі вона постає в двох аспектах: свобода як незалежність і самостійність рідної землі, тобто фізична свобода від панування Речі Посполитої і утисків магнатів. Тут гетьман зауважує, що він не прагне чужого, не прагне завоювати чужі землі і маєтки, єдине його прагнення — завоювати свободу для рідної землі, так він пояснює причину початку війни і її основну мету. „Не темний бунт, Не чорне віроломство, Не на розбій нагострені шаблі, не ради слави і не задля помсти, — а за свободу рідної землі!“ [1,92]. „Але ж, на лихо, я не прагнув трону, Свободи прагнув, честі і ума. Та й хто гризеться за корону, у тому величі нема“ [1,84]. З іншого боку, свобода постає як духовна категорія, та, що міститься в душі кожної людини, а це і є справжня свобода в розумінні філософів екзистенціалістів: „І знов на нас якась лиха година. І знов свобода зрубана на пні. Ох, у житті свобода лиш єдина, одна свобода — та, що у мені!“ [1,87].

Богдан Хмельницький розуміє, що свободу поляки не дадуть українцям добровільно: „Я знаю грамоту свободи — її підписують мечі!“ [1,39]. І от коли, здавалось би, після першого етапу війни в кінці темного тунелю для українського народу з'явилося довгоочікуване світло свободи, як раптом Берестечко перекреслило все: „Боролись ми. Боролись наші предки. Вже наших втрат неміряне число. А знов свободу починай з абетки. А знову скрізь те саме, що й було“ [1,87]. „Все як у прірву. Корсунь, Жовті Води. І що не шлях, то вічний манівець. От тільки хопим дещицю свободи, і знову, знову все іде в нівець!“.

У екзистенціалістів людина постійно перебуває в ситуації здійснення вибору, а, за Сартром, саме через цей вибір людина і створює, формує себе. Богдан Хмельницький теж робить вибір, який визначає всю його подальшу долю і після якого він вже належить не собі, не рідним, а народу. Ліна Костенко стверджує, що „Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира“ [1,39], тобто, доля народного лідера судилася Богдану небом, і він її прийняв.

Як пише Микола Костомаров, після битви хан тримав Богдана Хмельницького в полоні до кінця липня, доки отримав викуп. Гетьман після визволення поїхав на Україну і, прибувши в містечко Паволоч, три дні і три ночі непробудно пив: „Тепер сидиш самотній, не-владущий і п'єш, як трахтемирівський дячок“ [1,5]. „Порубаний зброяр руїну стереже. То ми тут і лишились на горі, в урочищі, що зветься Гончарі. Та й живемо. Вже третій день. Давно. Спимо на сіні. Тут всього задосить. Вода з ріки. В пивницях є вино, Шрамко чутки із Паволочі носить“ [1,26]. Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе, осягнути масштаби власної поразки і при цьому не забути, що йдеться не лише про гетьманську булаву, а більше — про Україну. Гетьман живе в старій фортеці, яка колись знала битви і облоги, перемоги і поразки, а зараз перетворилась на руїну: Богдан порівнює себе з нею: йому здається, що він вже теж, як стара фортеця, нікому не потрібен і ні на що не годен: „Руїна сам. Живу серед руїн“ [1,112], „Тепер мені кінець. Життя мене скасує. Руйновище фортець найбільш мені пасує“ [1,110].

У творі описані події саме цих трьох днів, ті рефлексії, спогади і роздуми, які пережив гетьман, хоча читачу може здаватися, що цей стан відчаю і розпачу триває дуже довго: „Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну? Я, гетьман Богдан Хмельницький, розбитий під Берестечком, сиджу у старій фортеці і долю свою кляну“ [1,27]. Ось тому у творі потік свідомості тісно переплетений з реальними подіями, а реальні історичні постаті і люди постають поряд з мареннями: джура, Шрамко (священик), відьма, гончар, рицар на стіні, зброяр, порцелянова пані, зелений кінь.

Людмила Ромащенко визначає жанр твору Ліни Костенко як соціально-психологічний історичний роман у віршах [5,45]: на фоні історичних подій аналізуються суспільні проблеми козацької держави, відносини різних соціальних груп, а одночасно розкривається характер і переживання гетьмана Богдана Хмельницького.

Хмельницький постає як унікальна особистість — велика в політиці, військовій справі, у коханні і славі. Характер Богдана багатогранний, але домінує в ньому патріотичне начало і турбота про долю народу. Гетьман пояснює, чому він почав цю війну: його серце боліло, коли він бачив, що чинять в Україні польські пани: „І я повстав. Душа спитала — доки?! Втопили край у підлості і злі. І я сказав: чужинці, дайте спокій. Не сійте зради на моїй землі“ [1,109]. Він говорить, що це не загарбницька війна, а оборонна, до якої його змусили: „...був я приневолений хопитись за оружже. І це кровопролиття тут почали не ми“ [1,89]. Почав війну Хмельницький не заради особистої вигоди чи слави: „о, не за себе ж я молився і не для себе ж я живу! Для себе — жив би я в Суботові, в ставку розводив коропів. Та й чорт із нею, із свободою, щоб я за неї так терпів!“ [1,41]. Навпаки, можливо, через це гетьманство, через цей важкий хрест він не мав душевного спокою і простого людського щастя, не був достатньо дбайливим чоловіком і батьком, через що і сталася зрада Гелени. Цим словам знаходимо підтвердження у Павла Загребельного: „Хто дає народові волю, сам її втрачає назавжди, стає її рабом довічним“ [2,461]. Але жити по-іншому Богдан не може, він усвідомлює своє призначення і приймає його: „І жити міг лиш так, а не інак. І вів людей. Якщо це знак обранства — який важкий і невблаганний знак!“ [1,83]. Велич постаті Хмельницького визнавали і вороги, і союзники, так, хан говорить: „Ти ж, Богдане, із того дерева, з якого ріжуться королі!“ [1,14].

Гетьман переживає внутрішню драму, його мучить питання: чому програли битву? „Моя вина. Мій гріх перед людьми. Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?!“ [1,6]. Прагне знайти пояснення: „Якби не ті заклепані гусари...якби не зрадив хаповитий хан... якби ж він був ощадніший на вдари, мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ... якби не ремст і розбрат., якби хоч трохи глузду під чуби.. Якби старшини не пішли урозбрід... якби, якби, якби, якби, якби!!!“[1,6]. „Душа гортає тисячі причин. І чим я, чим я, чим поразку цю спокутую? Свою провину виправдаю — чим?! Що був туман? Що третій год розруха? Що військо потерпало від дощу? Кому скажу і хто мене послуха? Чи ж думав я, що край занапащу?!“ [1,103]. Навіть описи природи відображають смуток, відчай і самотність гетьмана і всієї країни: „Поля одсиріли від мряк. Над ними небо мов сіряк. По самий обрій туга, туга, туга.. Таке безлюддя марне і смутне. Ніде нема ні коника, ні плуга, хіба що полем заєць дремене“ [1,19]. „Над полем вітер віє тоскно, і дощ вже сам собі набрид. Не опливе на руки воском священна тиша панахид. Діждало поле свого літа!.. І вбитим арміям обом тінь мовчазного кармеліта рахує чорним рукавом...“ [1,29].

Як справжній лідер, Богдан усвідомлює свою відповідальність за народ, переживає за нього: „Але ж яка біда цьому народу! Що він біду міняє на біду. Бо хтозна, чи він знайде там свободу, чи ще одну збудує слободу“ [1,22]. „Чи й біля божого престолу біда народ наш доганя?!“. Богдан кається через жертви, переживає за загиблих, за непохованих, які лежать на полі під Берестечком, за тих, що потрапили в полон: „А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною? Хто в чистім полі витеше труну? Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною? Хто заболить словами об струну? Хто вас впізнає у кривавім клоччі? Хто крім дощів поткнеться вас обмить? Хто гайворонням вицабані очі червоною китайкою затьмить? Які ж вас дзвони одридають? Хто проведе у Божу путь? Своїх — то з честю поховають А наших — просто загребуть. Назвуть вас зрадниками, страдники, імено ваше осквернять. А раз ви зрадники, то й зрадники, то можна й землю зарівнять. Та не яку ж, а вашу власну, що ви за неї полягли. Ви ж до чужих земель не сласні. — кого ж ви зрадили коли?! Яку порушили угоду, чого хотіли не свого? Таж зрадник власного народу — хто вірний ворогу його!“ [1,30]. І за тих дівчат і жінок, яких турки захопили в ясир і погнали на турецькі базари: „А ті усі дівчата й молодиці, що їх у Кафі туркам продадуть, що їх на чорноморські торговиці, сирицею пов'язаних, ведуть?!.. Яка душа це видержить, не знаю. Вони ячать, благають: захистіть! Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю. По саме море, по Стамбул простіть!“ [1,20]. Переживає і за тих, кому доводиться жити в цей час, час війн і руйнацій, терпіти всі тяготи такого життя і знущання польських панів, які почали повертатись до своїх маєтків: „Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть. Світ за очі, покидавши своє. Шукати Україну в Україні. Десь має ж бути, десь вона та є! Своя. Свсбідна. Ще не занапащена“ [1,21].

Причину поразки Богдана Хмельницького варто шукати не тільки в перебігу битви, вона значно глибше: „Ось я такий і воював. В мені було зерно поразки“ [1,62], „Я спопелів. Я вже не був собою. Я тяжко пив і думав про одне. Щоб так на глум, напередодні бою, перед козацтвом виставить мене!“ [1,73]. Цей надлом стався з гетьманом, коли він дізнався про те, що Тиміш стратив Гелену за зраду. „Я зазнав поразки під Берестечком перш ніж було розбите моє військо. Не була то слабість, а тільки відчуття, що все скінчилося насправді, аж до глибин відчаю... для такого життя, мабуть, треба поразки ще більшої, ніж я зазнав, тільки тоді можна перетривати. І я зазнав тієї поразки сповна“ [2,484]. Богдан переживає відчай і, як пише Павло

Загребельний, кілька днів перебуває у напівсвідомому стані, тому втрачає кілька можливостей розбити окремо частини польського війська і підпускає королівську армію дуже близько: „Я не чув того, і не бачив, й нічого не міг. Військо моє позбулося голови. Я лежав у нестямі, мовби мертвий уже...“ [2,475]. „Ніч і день змішалися, земля й небо поєдналися й знищилися, я полетів туди, де була смерть і не було вже нічого, бо я хотів, аби нічого не було, кинув усе, забув все, про своє призначення й судьбу, пам'ятав тільки свою пристрасть, своє безумство, своє шаленство і біль нелюдський свій пам'ятав“ [2,478]. Переживши ці перші три дні, гетьман почуває себе спустошеним: „Та я ж без тебе тут лишився як пожарище на снігу!..“ [1,55]. „То що ж ти серце із мене вийняла? Ти ж мені душу всю запомийнила!“ [1,60]. Коли він згадує про Гелену, навіть влада здається йому тягарем, він розуміє, що якби не гетьманство, було б у нього особисте щастя, а так він постійно займався державними справами, рідко бував удома, йому доводилось залишати Гелену саму, а їй хотілось розради, втіхи, саме це і штовхнуло її в обійми гетьманського скарбничого. Сторінки роману Ліни Костенко насичені еротизмом: Гелена втілює одночасно Богданове щастя і біль, він називає її своєю дружиною і коханою жінкою, своєю відрадою і втіхою.

У Ліни Костенко кохання виступає потужним рушієм людських сил, домінантою в спектрі духовних шукань особи в часи війни [15,84]. Стан Богдана Хмельницького після зради Гелени і поразки під Берестечком можна порівняти зі станом Марусі Чурай, яка пережила смерть Гриця, суд і ніч перед стратою. У них обох перед обличчям фізичної і духовної смерті відбувається зміна світоглядних позицій, але якщо Маруся вже пережила духовну смерть, то на Богдана ще чекає відновлення, воскресіння і як чоловіка, і як гетьмана.

Гетьман картає себе, допитуючись, чому він не скористався нагодою для отримання ще більших привілеїв для козацької держави: „Я так був употужився на ляха, За ці роки я так їх перетряс. Чому ж не взяв я шапку Мономаха У свій найвищий, зоряний свій час?“ [1,18]. І сам критикує себе за поступки полякам, за недостатню рішучість і радикальність, за рабський дух, якийсь десь існував в глибині його єства: так, у битві під Зборовом перевага була на боці козаків, польське військо було майже розгромлене, але гетьман не взяв від цієї перемоги максимум: „І тут я раптом сумнівам уліг. В мені підданець гетьмана презміг. І звичка, звичка, спадок всіх неволь, болото... жаба... все ж таки король. Я крикнув: — Згода! — і одвів полки. Як водяні цибаті павуки, забігало те панство по болоту. П повернув їм гонор і свободу“ [1,77].

Воскресіння і повернення Богдана Хмельницького до життя і боротьби пов'язане з двома факторами: звістками від Шрамка про те, що но всі загинули під Берестечком чи розбіглись, що ще є військо, яке хоче продовжувати боротьбу: „Мені без нього моторошна стежка. Кажу: — Де був, що вчора не було? — Учора син прийшов з-під Берестечка. А з ним півсотні війська прибуло. Півсотні війська! Війська... Боже правий! То є ще військо? Господи, нап'юсь“ [1,112], і з коханням до Ганни Золотаренко. Ліна Костенко створює дуже яскраві жіночі образи: якщо Гелена уособлює несамовиту пристрасть, жагу, сексуальний потяг, то Ганна — спокій, надію, спокійне майбутнє, впевненість, вона є символом жіноцтва і материнства: „Вона ж як вечірній промінь, що впав уже на руїну“ [1,144]. „...Ця жінка, що прийшла в моє життя, вона цілюща в дотику і слові. Важкі осмути пізньої любові вона знімає дотиком з чола“ [1,144], „Чи .це душа самої України прийшла до мене в мій останній час?“ [1,139], „Не пишна пані, не Гелена, не ружа, хтива і п'янка, печальна жінка, недогленута, примучена — але ж яка!“ [1,139]. „Козацька жінка з гордими очима — вона мов крила в мене за плечима! Вона для мене у ці дні — як моє серце у мені!“ [1,156]. Павло Загребельний по-іншому зображує ситуацію: гетьман вважає Мотронку (Гелену) гетьманшею, вона ж постає його єдиним коханням, а з Ганною одружується, бо та нагадує йому чимось Гелену, бо залишилась сама без чоловіка і опори, і він їй хоче надати підтримку. За Ліною Костенко, саме Ганна гідна честі бути першою українською гетьманшею, коли вона вживає це слово по відношенню до Гелени, то йдеться про гетьманшу як дружину гетьмана, а не як певний державний офіційний статус: „У Суботів не треба. Там ВОНА. Там тінь її. Там згадка найпоганша. То був мій дім. І то була жона. А цю — у Чигирин, бо це уже гетьманша!“. Нам імпонує така думка, адже Мотрона була полячкою, мала польський гонор і пиху, схильність до польських звичаїв і бажання розваг, через що її не любив український народ, Ганна ж постає як представниця давнього козацького роду Золотаренків, чоловік якої загинув на війні, вона уособлює собою національну гідність і гордість, втілює кращі національні риси. Саме її мав сприймати український народ і козацька старшина як свою гетьманшу.

Ліна Костенко і Павло Загребельний вказують на проблеми козацької держави, які є актуальними і для України на сучасному етапі. Вони ставлять питання, чому ж українці навіть за найсприятливіших умов не можуть побудувати і зберегти власну державу, і виходить, що причини не тільки зовнішні. Проблематика „Берестечка“ дуже широка: відносини народу і лідера, рівність і свобода, вірність і зрада, гріх і спокута, сім'я і держава, мова, ставлення до жінки, проблема бездержавності і здатності українців до створення власної держави, відносини з сусідами, міжусобиці між козацькою старшиною.

Цікаво Ліна Костенко формулює проблему відносин народу і лідера. „Як я втомився бути все на людях! Важке це діло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. То всяк тебе ще й брудом облива. Умри за них, і то їм буде .мало. Усе віддай — обізвуть хитруном. Видать, це наше неподільне право — своїх гетьманів обкидать багном“ [1,100]. „О Боже мій! А в світі ж є народи, своїм великим знаючі ціну“ [1,100]. Богдан порівнює український народ з єврейським, а себе з Мойсеєм, тільки наголошує на тому, що землю обітовану нам шукати не треба, не треба ходити по пустелі, наша земля тут, дана нам Богом, треба тільки вміти її захистити.

Гетьман не ідеалізує український народ, він об'єктивно вказує на всі його негативні риси, але попри це любить його: „Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю!“ [1,124].

Одна з головних проблем твору — відносини з сусідами: „Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу. Teпер забрати хочуть вже і честь....Тепер у нас господарями гості, вони людей тут мають за рабів“ [1,111]. „Для ні;х ці землі тільки ласий кусень. Та люд сумирний десь там по хатах. Жили-були. Об'їли нас як гусінь. Ще й поганьбили по усіх світах“ [1,122]. У Ліни Костенко позиція Богдана зрозуміла: він не хоче приєднуватись до Москви, розуміє суть цієї угоди і її наслідки: „Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине. Вже краще з турком, ляхом, із Литвою, бо ті сплюндрують, а вона ковтне. Це чорна прірва з хижою десницею, смурна од крові, смут своїх і свар, готова світ накрити, як спідницею Матрьоха накриває самовар“ [1,145]. Імперську політику Росії він характеризує дуже вдало: „Сусід північний, хижий і великий. Дрімучий злидень, любить не своє. Колись у греків Янус був дволикий. А в цих орел двоглавий. Заклює“ [1,111], „але ж проливши стільки крові, уже б їм личив двоголовий крук!“ [1, 126].

Богдан Хмельницький вдало характеризує польських ватажків, звертаючи увагу на їхні вади, але символом зради в романі „Берестечко“, як і в „Марусі Чурай“, виступає князь Ярема Вишневецький, нащадок давнього козацького роду. Його пращур Дмитро Байда-Вишневецький, який вважається засновником першої Запорозької Січі, був дуже легендарною особою, героєм історичних пісень і дум. Ярема ж, будучи магнатом, дуже впливовою і незалежною людиною, яка могла ставити умови навіть королю, не тримався свого коріння, прийняв католицтво, володів великими маєтками на території України і не хотів втрачати своїх земель та прибутків від них. Для Хмельницького він найгірший, адже іде війною проти власного народу: „Король, султан, визискувач, торгаш, гнобитель, кат, загарбник войовничий — то все чужі. А Вишневецький — наш. І ось тому для мене він найгидчий“ [1,94].

Козаків підтримувала православна церква: константинопольський патріарх прислав Хмельницькому грамоту, у якій схвалював війну проти ворогів православ'я, а митрополит Іоасаф, який прибув з Греції благословити козаків, був з ними впродовж битви і облоги і загинув від рук польського шляхтича [3,53]. Ліна Костенко демонструє гарне знання історичних фактів і їх вміле відтворення: „Той нунцій роздавав полякам індульгенції. А наш Іоасаф усе святив мечі. Шрамко десь чув, що він поліг як лицар. Первосвященик мій, в миру анахорет. Душпастир і козак, єдиний у двох лицях, коли нас відтіснили, він вийшов наперед. Він їх спиняв хрестом. Він заклинав. І джура не встиг його прикрити, бо ворог осадив. І найманець, чужак, якась продажна шкура, мечем йому той хрест у груди вгородив. Він так там і лежав день свого тріумфу, — розказував Шрамко, як чув із людських вуст, — туди прийшов король і зняв свого треуха: серед мерців лежав у митрі Златоуст. І навіть цей король збагнув тієї миті, хто перед ним лежить, І повелів перстом — от цього поховати — із почестями, п митрі. У повнім облачінні, з проламаним хрестом“ [1,98].

Роман „Берестечко“ переріс у своєрідну філософію поразки, бо спочатку гетьман вважає „Оце і все. Одна така поразка закреслює стонадцять перемог!“ [1,6]. „Хто я тепер? Найнижчий із найнижчих. Одна поразка — і пропало все“ [1,105], переживає, що народ не пробачить йому програного бою і жертв: „Мені те Берестечко ніколи не простять. І сам я не прощу собі самому“ [1,104]. Павло Загребельний про це говорить так: „Україна лягла під Берестечком, а коли всталі, то буча вже не та молода і свавільна, а постаріла на тисячу років і з пустим серцем. Ні, то на Україна, а я гетман, я, Богдан“ [2,482]., Поступово гетьман розуміє, що альтернатива одна: „Мені вже так. Мені вже або вмерти. Або воскреснуть і перемогти“ [1,106]. А потім доходить висновку, що лише через поразки можна прийти до перемог: „І це ж поразка у житті не перша! Було всього — поломів і облог. А я вставав, на шаблю руку сперши. І крізь поразки йшов до перемог“ [1,146]. І доходить висновку, що „поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить“ [1,150].

Дуже цікавою є образна система роману: відьма, зелений кінь, порцелянова пані, рицар несуть емоційне і змістове навантаження. Наприклад, відьма, найпопулярніший персонаж народних переказів та оповідей про нечисту силу, де, як правило, відьма — це негативний персонаж, яка шкодить людям, псує корів, насилає хвороби, допомагає чи шкодить у коханні, впливає на погоду. Насправді ж корені цього образу варто шукати в дохристиянських часах, у матріархаті, коли відьмами називали знавців таємної науки про чудодійні сили, що дрімають у землі, воді, дереві, камінні, навіть назва походить від „відати“ тобто знати все. Негативного відтінку це слово набуло вже потім, за християнства. В образі української відьми злилися початки добра і зла. їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. Саме світлу сторону сутності цього поняття і зображує Ліна Костенко: у романі відьма постає істотою, яка турбується і оберігає гетьмана, вона виступає віщункою, порадницею і бере на себе домашні клопоти: „Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі. Напарила любистку, ще й чари немудрячі. То випере сорочку, то їсти дасть і пить. їй стільки літ, що вже немає здачі. А ходить. А живе. А голосом скрипить. — А я ж тобі казала, що буде дощ і зрада. Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно. Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада, що бачу все як бачу, бо так мені дано. Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга. Віщує і ворожить, і рани замовля. Вона мені впеклася. Вона мене заїла. Але такої відьми нема і в короля“ [1,27]. „Та відьма все бурчить. У неї що не спомин — що я її не слухав, не вірив, а дарма. Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин. Та в цій фортеці й комина нема“ [1,32]. Богдан ставиться з повагою до відьми, сприймає її як близьку людину: „Цій відьмі я багато чим завдячую. Я вже її не маю за чужу. У Польщі палять відьм. В нас ловлять на гарячому. А я в повазі при собі держу“ [1,134].

Зелений кінь теж є дуже цікавим образом: його гетьман відмічає як полив'яний візерунок на кахлі у зруйнованій фортеці в Паволочі: „І хоч склепіння проточили зливи, і вже та піч розтрісла увсібіч, ще кахлі є зеленої поливи — якась жар-птиця, виноградний лист і лев зелений, китичкою хвіст. І сажотрус з драбинкою, і кінь, і ще химерних кількоро створінь“ [1,33]. Згодом цей кінь неначебто оживає: „А кінь зелений уже хрипить. Якими сльозами його окропить? Яким заарканить його арканом? Яким зупинити його барканом?“, „Я вже й обжився. Маю троє коней — зелений кінь і наші два коня“ [ 1,102]. Він починає ввижатись гетьману в його мареннях, особливо часто кінь з'являється, коли Хмельницький згадує про Гелену і її смерть.

І мертва дружина теж увижається зеленою: „І зелена, зелена, зелена на воротях бовтається пані Гелена“ [1,52]. „Так їй і треба, земля їй розпадина! Пані Гелена, зелена гадина“ [1,53]. Ольга Горчак вважає, що зелений кінь — символ вини, адже гетьман картає себе за те, що став мимовільною причиною зради Гелени [6,22]. Загалом образ коня дуже цікавий і неоднозначний: кінь — це символ природи, сонця, молодості, плодючості полів, ствердження життя, краси і радості, могутності, багатства, степу, швидкості, волі, вірності і відданості, з іншого боку — символ депресії, інертності, байдужості і смерті. Кінь уособлює неприборкані пристрасті, природні інстинкти, несвідоме, у зв'язку з цим він часто наділявся здатністю пророцтва. Невипадкова і масть коня: зелений колір, з одного боку, символізує світло, весну, пробудження природи, життя, а значить молодість і радість, з іншого боку, часто вживається у зв'язку з покійниками, як символ хвороби, смерті і зради. У романі зелений колір вживається в негативному значенні, а зелений кінь постає як символ смерті, зради Гелени і одночасно як символ вини гетьмана, який відчуває свою провину.

На думку Гегеля, історичний досвід свідчить, що народи й уряди на прикладі історії нічому не навчилися і ніколи не діятимуть згідно з повчаннями, які можна було б з історії засвоїти. Але роман у віршах Ліни Костенко „Берестечко“ — це той твір, що змушує замислитись над проблемами української минувшини і сьогодення, він є дуже актуальним для українців на сучасному етапі державотворення і тому на нього варто звернути особливу увагу молоді.

У проекті програми „Українська література 5—12 класи“ авторського колективу Інституту педагогіки АПН України (керівник Ніла Волошина) у 12 класі відведено 6 годин на вивчення творчості Ліни Костенко. Учням пропонується ознайомитись з поезією письменниці і її історичним романом у віршах „Берестечко“.

Безперечно, твір досить складний для учнів: важкий для сприйняття, насичений песимістичними роздумами, знаходиться на перехресті літератури, історії й філософії. Без відповідного обсягу знань, а отже без підготовки до сприйняття і аналізу твору старшокласники не зрозуміють роман. Дуже важливо, щоб вони відчули дух епохи, місце битви у Визвольній війні 1648—54 років і в історії загалом, зрозуміли наслідки поразки, уроки битви. А також звернули увагу на роль особистості в історії, на постать Богдана Хмельницького в цій війні, щоб зрозуміли проблему „лідер-народ“, усвідомили велич і трагізм цієї постаті.

Як зазначають Ніла Волошина і Олександра Бандура, під час аналізу мистецького явища необхідно встановлювати різні типи асоціативних зв'язків — частковосистемні (розгляд твору в контексті творчості митця), внутрішньопредметні (виявлення рис, спільних з творами інших письменників), міжпредметні (виявлення спільного з іншими видами мистецтв, суспільних наук тощо), а також дбати про постійне підвищення емоційного рівня учнів. Тому під час вивчення роману у віршах Ліни Костенко „Берестечко“ використовуємо частковосистемні зв'язки (активізуємо знання і встановлюємо зв'язок з романом „Маруся Чурай“ і поезією, прагнемо створити в учнів уявлення про цілісну авторську філософську систему), внутрішньопредметні: під час вивчення „Берестечка“ звертаємось до історичного роману Павла Загребельного „Я, Богдан“, який допоможе учням краще зрозуміти внутрішній світ Богдана Хмельницького, поглянути на нього як на державного діяча і як на людину зі своїми радощами, тривогами і почуттями. Зважаючи на значний обсяг цього твору, а також на те, що наша, увага буде звернена в основному на події, пов'язані з битвою під Берестечком, пропонуємо учням ознайомитись лише з уривком роману [2, розділи 35, 36]. Використовуємо і міжпредметні зв'язки: роман вивчаємо у зв'язку з творами суміжних мистецтв, активізуємо знання з історії України. Під час підготовки і проведення уроку радимо залучати матеріали археологічних розкопок, історичні документи, праці українських і зарубіжних істориків, твори усної народної творчості, портрети гетьмана, репродукції картин. Варто спиратись на знання, які вже є в учнів з курсу історії України про Визвольну війну 1648—-54 років під проводом Богдана Хмельницького, але їх необхідно активізувати і поглибити. Оскільки роман Ліни Костенко — це сповідь гетьмана, особливу увагу треба звернути на аналіз образу Богдана Хмельницького, який є історичним художнім образом-персонажем, а це поняття концентрує в собі аспекти літературознавчого, лінгвістичного, психологічного, педагогічного, соціального, політичного, філософського характеру.

Вивчати роман у віршах Ліни Костенко „Берестечко“ радимо протягом двох уроків, перший з яких проводиться спільно з учителем історії,

Тема першого уроку: Філософія поразки у романі Ліни Костенко „Берестечко“.

Епіграфом беремо слова з твору: „Берестечко моє, дощами і кров'ю залите...“.

1. Вступне слово. Розповідь учителя української літератури про історію створення роману.

2. Доповідь, підготована учнем під керівництвом вчителя історії про битву під Берестечком.

Подаємо орієнтовний текст доповіді.

Битва під Берестечком належить до другого періоду Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648—54 років. На першому етапі козацько-селянська армія одержала ряд блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і завершила бойові дії у 1649 році Зборівським мирним договором з польським урядом, який обмежив свавілля магнатів в Україні, але не задовольнив повстанців.

На початку 1651 року польсько-шляхетські війська продовжили війну. Війська у Хмельницького було менше, ніж у попередні роки: з'явились незадоволені політикою гетьмана, а союз з татарами не подобався народу, бо ті, вступаючи на українські землі, забирали ясир і чинили грабунки [3,52], ці роки були неврожайними, а у козацькому таборі почалися пошесті. Поляки зібрали армію й у червні дійшли до Берестечка, де на правому березі річки Стир влаштували укріплений табір своєї 150-тисячної армії. Козацьке військо разом з татарами сягало 200 тисяч. Битва тривала з 28 червня до 10 липня і закінчилась перемогою польського війська. Татари не витримали натиску і втекли з поля бою. Хмельницький доручив командування військом ічнянському полковникові Филону Джалалієві, а сам погнався за ханом, сподіваючись зупинити його, але потрапив у полон [3,53].

Битва тривала до ночі, козацьке військо на чолі з полковниками Іваном Богуном, Филоном Джалалієм, Матвієм Гладким вночі відступило. На лівому березі річки Пляшівки навкруги свого табору козаки збудували потужні земляні укріплення і впродовж десяти днів перебували в облозі польсько-шляхетських військ.

Обраний тимчасовим гетьманом козацький полковник Іван Богун вирішив вивести військо-з табору через річку і болота на її правому березі: використавши вози, кожухи, мішки, кунтуші, сідла, козаки зробили три греблі через болото і потай від поляків почали переправлятись. Більшість козацьких полків 10 липня вийшла з оточення, але на переправах через болото багато людей загинуло, козаки втратили весь обоз і артилерію. Шляхта заволоділа табором із запасами харчів і зброї, але переслідувати відступаючих. не поспішала і розійшлася по домівках. Хан тримав Богдана Хмельницького в полоні до кінця липня, доки отримав викуп. Гетьман вирушив до Білої Церкви, куди сходились полковники із залишками пошарпаних своїх полків і почалася підготовка до боротьби. До речі, якраз у цей час, на подив поляків, Богдан Хмельницький втретє одружився: його дружиною стала Ганна Золотаренко. Після поразки під Берестечком було підписано Білоцерківську угоду, яка в порівнянні зі Зборівською була кроком назад.

Битва під Берестечком була невдачею козацької армії, але дала важливі уроки і стимул до подальшої боротьби. Вона знайшла відображення в працях багатьох істориків і письменників.

3. Бесіда про жанрово-стильові та композиційно-сюжетні особливості твору. Подаємо орієнтовний перелік питань.

— Визначте жанр твору. Які особливості характерні для жанру „роману у віршах“? Назвіть зразки подібних творів.

Роман у віршах — найбільш розгорнута за обсягом форма ліро-епічного жанру, що з'явилася в період переходу від романтизму до реалізму. Роман у віршах відзначається широко розвиненим сюжетом, який поєднує людей, події і водночас ніби пронизаний ліричними відступами, які в цілому створюють образ ліричного героя.

— Проаналізуйте композиційні особливості роману.

— У межах якої художньої системи створений твір? Доведіть свою думку.

— Який конфлікт присутній у творі: внутрішній чи зовнішній? Сформулюйте його.

— Проаналізуйте підзаголовок роману Павла За-гребельного „Я Богдан“ „Сповідь у славі“ і Ліни Костенко „Берестечко“ „Сповідь у ганьбі“.

4. Доповідь учня „Богдан Хмельницький — видатний військовий і державний діяч ХУІІ століття „.

Готується під керівництвом вчителя історії. Радимо використовувати свідчення очевидців та історичні документи, демонструвати портрети гетьмана. Пропонуємо орієнтовний текст доповіді, на допомогу словеснику подаємо аналіз портретів Богдана Хмельницького за статтею Віктора Заруби [12].

У всій історії України немає людини, популярнішої за гетьмана Богдана Хмельницького, — досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один з найосвіченіших людей свого часу. Сучасники, оцінивши його талант полководця і державного діяча, порівнювали його з Олександром Македонським та Олівером Кромвелем, сам же Кромвель у своєму листі звертався до нього так: „Богдан Хмельницький, божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста“.

Михайло Грушевський у своїй „Історії України-Руси“ вмістив такий історичний портрет гетьмана: „...Призвичаєний дипльоматизувати, ховати свої дійсні заміри під маскою згідливости й індіферентности — правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світі, а особливо в політиці годі інакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представлявся добродушним, скромним, непретенсійним. Очевидно любив навіть імпонувати сею крайньою простотою і невибагливістю свого особистого життя... Говорив радо, багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподіванкою. Взагалі бачимо мішанину щирої бе-посередности з східнім лукавством і вирахованим актьорством, де часто не можна відріжнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гніву, роздражнення, жалю, і се сполученнє дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихо-ваннєм і теж часами утрірованої умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастє і провіденціальне призначеннє, розвиненою великими подіями, які йому прийшлось пережити, — роблять дивне вражіннє...“.

Почавши повстання з бажання помститись польським шляхтичам за особисту образу, адже не знайшовши справедливості ні в судах, ні у короля, він поступово перетворюється на народного вождя і захисника. У перших же битвах з поляками виявився його талант полководця, були здобуті перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, що мали величезне значення для розгортання Визвольної війни.

Був він також видатним дипломатом та політиком, адже зумів згладити соціальні суперечності між реєстровими та нереєстровими козаками, селянами та об'єднати їх у боротьбі за спільну справу — звільнення України від панування Речі Посполитої. Хмельницький розумів, що в боротьбі з Польщею потрібні союзники, тому прагнув встановити дипломатичні відносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією, вів переговори з правителями дунайських держав, підтримував дипломатичні зв'язки зі Швецією.

У результаті Визвольної війни виникла Українська козацька держава. Гетьман проводить активну державну діяльність: зміцнює козацьку адміністрацію, здійснює адміністративно-територіальний розподіл підвладної території на полки, сотні; запроваджує контроль за фінансами, податками; охороняє торгівлю та розвиток ремесла; надає пільги на розвиток церковно-монастирського господарства. Хмельницький створює державний апарат управління, спираючись на допомогу козацької старшини — своїх наближених, добре освічених людей. Європейські держави визнали суверенітет України, направляючи своїх посланців для укладення з нею угод.

Збереглась велика кількість портретів Богдана Хмельницького, зроблених як пензлем сучасників гетьмана, так і митцями пізніших часів: на них ми бачимо гетьмана то молодецьким бравим козаком, то сивовусим втомленим дідом. Майстри зображували Хмельницького так, як уявляли собі характер гетьмана і оцінювали його роль в історичному і політичному житті.

Найвідоміший і найдостовірніший з портретів — гравюра голландського художника із польського міста Гданська Вільгельма Гондіуса, датована 1651 роком. Цю гравюру майстер робив з портрета чи з малюнка іншого голландського майстра — Абрахама ван Вес-терфельда, який відвідував Україну, можливо, особисто зустрічався з гетьманом. Сам же Гондіус не бачив Богдана Хмельницького.

На портреті ми бачимо спокійну, шляхетну, статечну людину. Про високе положення свідчить одяг: Богдан одягнений урочисто, у дорогі шати. На ньому парчевий жупан з коштовними застібками, комір з розкішного хутра, запнутий довкола шиї, з дорогою застібкою під підборіддям. Фігуру облягає пояс. Руки тримають шаблю з коштовним руків'ям і символ гетьманської влади — булаву. На голові гетьмана — парчева шапка, підбита соболями з двома страусовими пір'їнами. Обличчя гетьмана спокійне, але, придивившись, помічаємо втому і сум в очах, запалі щоки, зморшки на чолі, що виказує мудрого і вдумливого політика, який усвідомлює всю відповідальність і з гідністю несе тягар покладеної на нього долею й історією місії. Обличчя створює певний дисонанс з величчю одягу [12,42].

Саме ця гравюра стала основою для багатьох різноманітних мистецьких творів. Вже в II половині XVII — на початку XVIII століття було створено велику кількість як олійних портретів, так і різних гравюр.

Українські народні майстри, пензлю яких належить ціла галерея портретів, привносили своє бачення цієї постаті.

Наприклад, звернемо увагу на картину „Богдан Хмельницький з полками“: гетьман зображений на повний зріст. Допоясна атрибутика взята автором з гравюри Гондіуса. Під ногами у Богдана знаходиться територія України з річками Дніпром, Дністром, Бугом і полками, які символізують булави і написи.

Ліворуч від гетьмана — козацька старшина (за кількістю полків), що уособлює військо, а праворуч — намет, у якому сам гетьман пише відозву до народу, тобто який фактично починає повстання.

Угорі — герб козацького війська і тодішній герб України, її національний символ і напис у бароковому картуші, з якого робимо висновок, що портрет посмертний.

В Успенському соборі Києво-Печерської лаври, знищеному під час окупації диверсантами-чекістами, були зображення дванадцяти гетьманів. А серед них — і портрет Богдана Хмельницького на повен зріст. Зображення Батька Хмеля були вимальовані й на дерев'яних стінах сільських церков, і на іконах Покрови. Ікона „Покрова Богородиці“ кінця XVII—початку XVIII століття теж містить зображення гетьмана. Під правою рукою Богородиці зображений Лазар Баранович, а під лівою — цар Олексій Михайлович, і поряд з ним Богдан Хмельницький [12,43].

Серед оригінальних робіт, які були створені незалежно від Гондіуса, вирізняється портрет — малюнок з літопису Самійла Величка. Козацький літописець Самійло Величко у своєму літописі подає 12 гетьманських портретів. Існує думка, що ці портрети є найближчими до своїх прототипів. У нього портрет Богдана Хмельницького не парадний, не „парсунний“, а камерний, глибоко психологічний і правдивий. Це типовий козацький портрет, без шляхетської пишноти. Обличчя спокійне, в очах гетьмана задума.

Богдан Хмельницький назавжди увійшов в Історію як творець української держави середини XVII століття, великий державний діяч, геніальний політик, полководець та дипломат.

5. Завдання для учнів.

— Схарактеризуйте образ Богдана Хмельницького, який створила Ліна Костенко у романі „Берестечко“.

— Охарактеризуйте психологічний стан гетьмана після поразки під Берестечком. Які відчуття він переживає?

— Як Богдан Хмельницький пояснює причини поразки козацького війська під Берестечком? Знайдіть коментарі утворі.

— Визначте проблематику твору. Доберіть цитати, які б ілюстрували зазначені проблеми:

а) відносини з сусідами;

б) людина і влада („Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся — при владі чоловік належить не собі. Але над ким, над ким, над ким тепер я в світі владен?! Самотній чоловік, я дуже безпораден“ [ 1,95]);

в) проблема державності українського народу, комплекс меншовартості („І все одно — віками у ярмі. Усім чужі. Для світу незначущі. Чи що ніяк не вирвемось самі. Чи що у нас сусіди загребущі. Ми, вільні люди вільної землі, тавро поразки маєм на чолі“ [1,121]);

г) любов до батьківщини („Всі люблять Польщу в гонорі і в славі. Всяк московит Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе

любить“ [1,93]);

д) питання мови („Вони вважали мову нашу бідною і нас вважали темними людьми. Але ж, диви, найпершу в світі Біблію — слов'янську — миру появили ми!“[1,98]);

є) ставлення до жінки;

є) міжусобиці між козацькою старшиною „Всі хочуть булави, всі борються за власть. Та й буде булава — як макова голівка. Отак поторохтять, і знову хтось продасть... отак воно і йдеться до руїни. Отак ми й загрузаємо в убозтво. Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство“ [1,99]).

— Як цю проблему висвітлює Павло Загребель-ний у своєму романі? Поясніть притчі про мишей і зрубане дерево [2,445]. Чи згодні ви з тим, що голод об'єднує людей, а ситість породжує заздрощі, чвари і ненависть?

— У чому ж полягає „філософія поразки“? Як сам гетьман ставиться до поразки під Берестечком? Які уроки він отримує з цієї битви?

— Сформулюйте авторську філософію Ліни Костенко і як вона висловлюється в романі. Чи можемо ми вважати, що вустами Богдана Хмельницького авторка висловлює свою філософську і життєву концепцію?

6. Підсумки уроку. Домашнє завдання: написати твір-роздум на одну із запропонованих тем: „Свобода для Богдана Хмельницького — це...“, „Проблема виберу у творі“, „Межова ситуація“ для Богдана Хмельницького“.

Другий урок присвячений аналізу образів і символів у творі. Пропонуємо орієнтовну схему заняття.

1. Робота в групах. Кожна група отримує дослідницьке завдання, виконуючи його, учні використовують тексти творів Ліни Костенко і Павла Загребельного, історичні відомості, словники символів, твори усної народної творчості:

а) Характеристика образу Гелени.

б) Характеристика образу Ганни Золотаренко.

в) Образ відьми в фольклорі і в романі Ліни Костенко.

г) Характеристика образів-символів у романі: зелений кінь, фортеця, могили, вороння, Слово.

2. Виступи представників груп.

3. Робота з творами мистецтва:

— Проаналізуйте репродукцію картини В.Полтавця „Бій козаків з шляхетським військом“, Прокоментуйте її словами з роману [1,72].

— Проаналізуйте оформлення обкладинки твору Ліни Костенко „Берестечко“: гетьманська булава, яка лежить у траві; хрест, який височіє на горі, змія і сонце. Поясніть символічність цих ілюстрацій.

— Як би ви проілюстрували твір? Запропонуйте добірку ілюстрацій до роману (можна використовувати ті, що вже є, або свій варіант).

4. Підсумки уроку.

Література

1. Костенко Ліна. Берестечко: Історичний роман. — К.: „Український письменник“, 1999.—- 156с.

2. Загребельний П. А. Я, Богдан (Сповідь у славі): Роман. — К.: Рад. письменник, 1983. — 511с.

3. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Іст.нарис: Для серед, і ст. шк. віку / [Упоряд. і передм. В.О.Замлинського]; Худож. Л.А. Кацнельсон. — К.: Веселка, 1992. — 93с: іл. — (Гетьмани України).

4. Свєшніков І.К. Музей-заповідник „Козацькі могили“: Путівник/Худож. оформл. І.П.Плесканка. — Львів: „Каменяр“, 1990.— 94с.:іл.

5. РомащенкоЛ. Минуле —- урок для сучасності, проекція на майбутнє (роздуми над новим романом Ліни Костенко „Берестечко“) //Українська література в загальноосвітній школі. — 2000. — №5. — С.44—51.

6. Горчак О. Поразка // Українська мова та література. — 2003.— 4.17. — С.20—23.

7. Онищак Н. Ліна Костенко: спроба екзистенціального аналізу //Дзвін.— 1997.— №9.— С.152—154.

8. Українські народні думи та історичні пісні / Упоряд. П.Д.Павлій, М.С.Радіна, М.П.Стельмах; За заг.ред.М.Т.Рильсько-го. — К.: Видавництво АН УРСР, 1955. — 659с.

9. Фісун В. Демонологія центрального регіону Українського Полісся//Берегиня. — 1999.— 4.2(21).— С.8— 23.

10. Чеховський І. Українська відьма на Лисій горі (національні особливості нічних польоті” на чарівну гору) // Берегиня.— 2002.— 4.3(34).— С.13—35.

11. Бондаренко Г. Відьма // Людина і світ. — 1995. — №11-12.— С.42—44.

12. Заруба В. А який же той Хмель? Дещо з іконографії Богдана Хмельницького // Наука і суспільство. — 1991. — №9. - С.40—44.

13. Марко В. П. Особливості внутрішнього монологу й художнього мислення в творах Павла Загребельного „Я, Богдан“, „Тисячолітній Миколай“, „Гола душа“ // Марко В.П. Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії. Навчальний посібник. Для студентів філологічних спеціальностей. — Кіровоград: „Степ“, 2007. — 264с— С.184—104.

14. Ковалевськмй О. .Ліни Костенко: філософія бунту й „філософія серця“. Монографія. — Харків: Прапор, 2001. — 176с.