МАЙСТЕРНІСТЬ МОВНОГО ПОРТРЕТА У ФРАНКОВІЙ ПРОЗІ (СУСПІЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА СТУДІЯ „НА ДНІ”)

ІВАН ФРАНКО

МАЙСТЕРНІСТЬ МОВНОГО ПОРТРЕТА У ФРАНКОВІЙ ПРОЗІ (СУСПІЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА СТУДІЯ „НА ДНІ”)

І. Франко — автор серії оповідань із тюремного життя, концептуальне ядро яких він передав формулою, виведеною у передмові до збірки „Панталаха і інші оповідання” (1902), — „жорстокі часи та обставини плодили жорстоких людей” [6, 33, с.397]. Нова тематика, яку підняв письменник, призвела до входження в українську літературу нового типу героя-арештанта, специфічна соціальна позиція та загальне емоційне тло існування якого вимагали від автора пошуку нових зображальних засобів, у тому числі й мовних.

Творення образів арештантів і, зокрема, відтворення їх мовлення є свідченням того, що Франко не сприймав догм існуючої мовної естетики, яка вимагала від письменника лімітованого вживання „грубих, хлопських, вульгарних слів” [6, 41, с.495]. Редактори часто без відома автора правили мову текстів з „естетичних мотивів” [6, 33, с.397]. Зокрема, в польському перекладі студії „На дні” „помітна тенденція до зменшення в тексті перекладу лайливих слів, вульгаризмів та жаргонізмів” [6, 15, с.491]. У праці „З останніх десятиліть ХІХ ст.” Франко писав, що письменники нової генерації сміливо відтворюють „патологічні сторони життя” [6,41, с.497], що зумовило появу в літературі патологічних типів героїв. А це, природно, призводило до пошуків нових художніх, жанрових і мовних форм.

У 1880 р., після кількамісячного перебування у дрогобицькій в'язниці, двадцятичотирьохрічний Франко видає новелу „На дні”, яку сам визначив як „суспільно-психологічну студію”. З-поміж дев'ятьох в'язнів, дев'ятьох людських особистостей, особливу увагу викликає справді психопатологічний тип — „людина-звір” Бовдур. Образ унікальний і натуралістичний в аспекті характерології, психологічного і мовного самовираження.

Характеризуючи мовлення в'язнів у Франковій прозі, дослідники переважно аналізують специфічні слова у їх мові — арготизми [1, с.102-112], залишаючи поза увагою емотивне тло репродукції усного мовлення. Але, наприклад, у мовних партіях Бовдура не зафіксовано жодного арготизму. Мовний портрет персонажа не є статичним, він розвивається в напрямку від патології до норми — „людини в Бовдурі не вбито. Затолочена на дно душі іскорка людяності в момент психічного катаклізму яскраво спалахує” [2, с.120]. На нашу думку, у генезі мовного образу Бовдура намічено три опорні точки: від тваринної інстинктивності мовлення через період вагань до етичного відродження.

Візуальне враження від образу Бовдура — людської істоти, „до крайності занедбаної і здичілої”, „людини-звіра”, що не йде далі шлункових потреб, — відповідає характеристикам його мовлення. Стан депресії, як вияв емоційної напруги, зумовлює спрощення стратегії словопошуку. У його мовленні спостерігаємо велику кількість готових фраз, кліше, розмовних формул, коротких реплік із високою смисловою напругою та ілокутивною силою, що виявляється у відповідній інтонації та експресивній забарвленості висловлювань, егоцентричних за своєю природою. Імперативність та агресивна інстинктивність його мовлення сприяють якнайповнішому розкриттю тваринного начала у структурі його особистості.

Як патологічні симптоми сприймається й вульгарно-згрубіле мовлення і лайка, що супроводжує будь-яку ситуацію, яка зачіпає „еґо” персонажа („трутило би тя в гарячку” [6,15, с.133], „грім би їх побив” [6,15, с.140], „штирнайцять би тобі зубів випало” [6,15, с.144], „чорт єї бери”, „прокляття” [6,15, с.153] та ін.).

Період підготовки до вбивства у свідомості Бовдура супроводжується внутрішніми ваганнями. Боротьба між „тваринним” і „людським” розгортається на тлі ностальгії за минулим, спробою розібратись у ситуації, що склалася. Франко вибрав оптимальну форму репродукції мовлення персонажа у період психологічної кризи — техніку потоку свідомості, що заснована на егоцентризмі свідомості персонажа-наратора і „застосовується з метою відбити двоїстість людського життя: зовнішнього і внутрішнього водночас” [3, с.32].

Позитивно конотована лексика з'являється лише раз — в кінці твору, в час етичного відродження героя, його олюднення.

Частота вживання лексем з позитивною чи негативною конотацією залежить від поляризації емотивної оцінки в стані емоційного збудження [4, с.76]. Таким чином, контекст ситуації, умови спілкування безпосередньо впливають на стратегію мовлення персонажа, на добір слів для його мовного портрета, що максимально оптимізує процес сприйняття художнього образу.

Див.: Горбач О. Вулично-тюремні арготизми у Франковій прозі // Горбач О. Зібрані статті. Арго на Україні.— Мюнхен, 1993.

Денисюк І. О. Розвиток української малої прози ХІХ — поч. ХХ ст.— Львів, 1999.

Легкий М. З. Форми художнього викладу в малій прозі І. Франка.— Дис. … канд. філ. наук.— Львів,1997.

Носенко Э. Л. Эмоциональное состояние и речь.— К.,1981.

Стародубцева Т. В. Речь как средство реализации эмоционального состояния говорящего (на мат. англоязычных текстов).— Дисс. … канд. фил. наук.— Днепропетр., 1989.

Франко І. Я. Зібрання творів у 50-ти томах.— К., 1976–1986. Посилаючись на це видання чи паспортизуючи ілюстративний матеріал, зазначаємо том і сторінку у дужках.