Образ у літературі постмодернізму (на матеріалі ПРОЗИ Юрія Андруховича)

Філософські концепції постструктуралізму породили у літературі нові підходи до сприйняття твору. Поява гасел „Смерть автора”, „Текст перед вами і породжує власні смисли” абсолютизують свободу читача і вимагають нових методів аналізу, особливо постмодерністських текстів, в яких немає ні цілісності сюжету, образу, ні смислової однозначності. Цими питаннями займалися філософи Фуко, Дерріда, Барт. Одне з ключових понять в їх концепціях — „деконструкція”, розкладання елементів з метою декодування, причому без мети звести до спільного знаменника. Лише множинність інтерпретацій частково компенсує релятивізм смислів. Згідно з Деррідою, завдання деконструкції ще й „у виявленні внутрішніх суперечностей тексту”, прихованих не лише від наївного читача, але і від самого автора „залишкових смислів…”. /3, с.18/.

Концепція „децентрації суб'єкта” (Лакан) ще в межах структуралізму, а потім і постструктуралізму „стала однією з найбільш впливових моделей уявлень про людину не як „індивід”, тобто цілісний, нероздільний суб'єкт, а як про „дивід” — фрагментарно, розірвано… людину”. /2, с.77/. Тут повною мірою реалізується думка Гессе, висловлена у „Степовому вовкові”: „Я”, навіть найнаївніше, — це не єдність, а багатоскладовий світ”.

Подібні тенденції ввійшли в українську літературу разом з постмодерном. Так, у романі Ю. Андруховича „Перверзія” думка про амбівалентність людини унаочнюється посередництвом образу Стаха Перфецького. Логіка така: у кожній новій ситуації використовується інше ім'я, а значить, підкреслюється, що на авансцену виходить нове „я” головного героя. Але ім'я — це ще й шанс для мовної гри автора і для вибудовування метасмислів. Спробуємо проілюструвати.

Стаха Перфецького, який читає „феєричну” і разом з тим „загерметизовану” лекцію, звати в цій ситуації Йона Риб /1, с.15/. Перше слово викликає асоціацію з Книгою Йона, а якщо друге розглядати як символ риби за Юнгом, маємо цілком яскравий образ науковця-містика.

Сом Рахманський — ім'я „оновленого і просвітленого” Стаха після медитацій у монастирі. /1, с.17/. Начебто все просто: змінити словотворчий засіб — маємо „рахманний”, тобто спокійний, повільний, а повільний, звичайно ж, як сом. Коло замкнулося. Сом Рахманський. До того ж існує застаріле „рахман” — житель містичної місцевості, правовірний християнин. Все працює на одну версію. Але для жителів селища Рахман (Східна Україна) відкривається ще один шлях прочитання імені.

Бімбер Бібамус — тут важливу роль відіграє саме звуковий знак імені: веселий, смішний, недоладний. Так звати Стаха-гуляку. Ім'я і ситуація взаємодоповнюють одне одного, провокують читача вступати в гру чи то з автором, чи то з текстом.

Не всі імена Стаха розвинуті у творі однаковою мірою, але кожне — знак. А щоб не виникло ілюзій щодо універсальності подібного підходу до характеристики образу, наступний хід автора: „А всього імен було 40 і жодне з них не було справжнім, бо справжнього не знав ніхто, навіть він сам”. /1, с.145/. Значить, результати інтерпретації — відносні.

Отже, можна говорити про різні рівні „зчитування” смислів: на рівні ситуації, на рівні імені („зчитування” інформації, закодованої автором і асоціації, породжені текстом).

Остання містифікація у „Перверзії” на цю тему — заповіт головного героя. Ось початок: „Я, Стах Перфецький, власник сорока імен та інших сумнівних властивостей як духовного, так і матеріального кшталту…”. Так і напрошується аналогія — сорок святих. Та мова не про це. В заповіті він роздає всі 40 імен, крім одного, — Стах Перфецький, — „яке залишаю для себе з причин есхатологічних” /1 с 275/. Це дотепне зауваження ставить під сумнів попередні розвідки: можливо, перед лицем Всесвіту людина таки має центр, має цілісність? Постмодернізм — „примружений усміх”, тож хто може бути в чомусь серйозно впевнений?

Андрухович Ю. Перверзія.— Львів, 1999.— 209 с.

Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа.— М., 1988.— 255 с.

Скоропанова И. С. Русская постмодернистская литература.— М., 2000.— 608 с.