Міфопоетика води в романі В.Підмогильного „Невеличка драма“

Всі публікації стосовно письменника: Валер'ян Пiдмогильний

Розгортання „водяного комплексу” В.Підмогильним у романі „Невеличка драма” цілком можна вважати міфопоетичним, оскільки прастихія у творі постає глибокою метафорою, точніше було б сказати, що вона виступає ядром, своєрідним кодом, який значно ширший і глибший, ніж просто символ води. Митець розглядає „водяне” не як певну стихію, а швидше, як її принцип, що властивий як воді, так і людському середовищу, які своєрідно семантизуються.

Марта Висоцька, центральний персонаж твору, підсвідомо сприймає воду як материнське лоно („Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить”), що нагадує мотив народження Афродіти із морської піни; мушля — образ рідного місця. Тому цілком зрозуміло, чому повернення до свого природнього першопочатку або тимчасове перебування в ньому дівчина усвідомлює як найбільше благо. Залишившись рано без матері, вона прагне знайти в річці компенсацію ласки і тепла, а пізніше віддати належне своїй праматеринській стихії. Вийшовши з її лона, Марта мріє про відкриття свого в її присутності: „вона ждала пов'язати кінець дівоцтва в якесь неподільне, безпосереднє ціле, щоб народитися жінкою там, де була народилася, коло великої ріки, серед великого степу в урочистому святі кохання й природи” [3, 111].

Статева нереалізованість, що проявилася через сон із квітами, якими „вкриті були… круті узбережжя річок”, примушує Марту зробити висновки про „ніжну й непереможну недугу, що таїться в надрах землі й людського тіла, за переказом із землі повсталого, — на недугу прагнення до соняшного палу, що без кінця обертає плодющу вогкість життя” [3, 57]. Жіноча сила ототожнювалася як із землею, так і з водою, хоча могла бути уособленням земного і водяного початків в одному персонажі, що засвідчено у світовій практиці: „іранській міфології — Ардвісура Анахіта, скіфській — Апі” [2, І, 240]. Внаслідок чого у міфологемах всесвітня гармонія на фізичному рівні поставала через пошлюблення вогнесвітла з водою. „Цей символ у слов'ян здійснювався в день Купала і був прообразом статевого злиття на землі. Тому наприкінці свята юнаки та дівчата поєднувались у шлюбі” [ 1, 71]. Вважалося, що найвища сила сонячної енергії в цей час дарує найкращі риси нащадкам, внаслідок цього купальську ніч називали ще „слюбною” (шлюбною) ніччю, найкращим часом для зачаття дітей. „Тому діти, які народилися на Великдень, вважаються щасливими („купальськими”) дітьми” [ 1, 143] . Подібні свята існували в багатьох народів: фінів, германців, угорців, литовців тощо.

Паралельно могла існувати модель шлюбного союзу неба як чоловічого початку та води чи землі як жіночого. Оскільки вода — це середовище, аґент і принцип загального зачаття і народження, то цілком закономірно, що „зима, коли спиняється рух великої рідини, завжди здавалась дівчині мертвою й лихою” [3, 14]. Тут доречним буде провести паралелі між циклічними символами, що поділяються на чотири головні фази: чотири пори року (весна, літо, осінь, зима), чотири пори дня (ранок, полудень, вечір, ніч), чотири періоди життя (молодість, зрілість, старість, смерть), чотири аспекти водяного циклу (дощ, фонтан, річка, крига). Як бачимо, у Підмогильного чітко вимальовується однофазовий архетипний ряд: зима — ніч — смерть — крига. На думку Юнга, таких праобразів існує багато, проте всі вони так довго не з'являються у снах окремих людей, аж поки не будуть збуджені відхиленнями свідомості від якогось середнього шляху [ 4, 106] . Це твердження яскраво проявляється у критичні моменти життя Марти, яке немислиме без праобразу води, бо для неї — це дзеркало людського єства: „Всі люблять воду, тільки скажені бояться її”.

Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. // Історія релігії в Україні: у 10 т./ Редкол.: А. Колодний (голова) та ін.— К.: Укр. Центр духовн. культури, 1996-1998.— Т. 1. 384 с.

Мифы народов мира. Энциклопедия. (В 2 томах) / Гл. ред. С. А.Токарев.— М.: Советская энциклопедия, 1987.

Підмогильний В. П. Невеличка драма: Роман, повісті / Вступ. ст. К. П. Фролової.— Дніпропетровськ: Промінь, 1990.— 326 с.

Юнг К. Г. Психологія та поезія // Слово Знак Дискурс Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької.— Львів: Літопис, 1996.— С. 93–108.