Всі публікації щодо:
Теліга Олена
Жінка очима Олени Теліги
Олена Теліга — це той унікальний випадок, коли в одній людині органічно поєдналися три іпостасі: поетеси, громадського діяча, жінки. Важко поєднувати це так, щоб і в поезії, і в житті залишитися вірною собі, своїм переконанням, щоб сказати те, що хотіла сказати, „без металевих слів“, але такими словами, які б запалили душу і збудили розум.
Яку ж роль жінці відводила О.Теліга, наскільки глибоко розуміла її у боротьбі?
Вперше свої позиції щодо цього висловила у вірші „Мужчинам“. Вважала його для себе програмним, бо включила (єдиний із своїх творів) у нею ж підготовлену збірку віршів українських поетів „Буде буря!“, яка мала вийти в Празі 1941 року і повинна була сприяти патріотичному вихованню молоді.
Вірш „Мужчинам“ побачив світ у четвертій книзі „Літературно-наукового вісника“ за 1932 рік. У ньому звучить передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. А якою ж має бути їхня, жінок, власна роль? Найвища мета жінки — дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух. Братися за спис — не жіноча справа… Але коли це потрібно буде для здобуття перемоги, то жінка стане поряд із чоловіком і піде з ним до кінця. „Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,/ Без металевих слов і без зітхань даремних/По ваших же слідах підемо, хоч на смерть!“
Лірична героїня її „Вечірньої пісні“ готова перебрати на себе усі тягарі, які пригнічують душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги і цю ж ніжність передати, як найміцнішу зброю, для майбутньої боротьби.
А я поцілунком теплим,
М'яким, як дитячий сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою —
Я плакать буду пізніш.
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мас ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
Олена Теліга прагнула до поєднання „найкращої жіночності з найвищою мужністю“, і коли це вдавалося, раділа. Бо вважала, що таке поєднання має бути характерним для української жінки. Переймалася тим, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки-українки. Свої роздуми з цього приводу в гострій полемічній формі виклала в рефераті „Якими нас прагнете?“. (Див.: Олена Теліга. О краю мій…—К., 1999.—С.85-98).
Її хвилює не тільки те, якою помазана українська жінка в літературі, а й якою вона є в житті і якою прагне бути. Теліга підкреслює, що в житті все частіше й частіше зустрічаються жінки, які порвали зі старим шаблоном „жінки-рабині“ і новітнім „вампом“, які віддають усі свої думки, свою працю і життя хотіли б віддати рідному краю. Але багато з них, на думку Олени Теліги, стали „тепер суворими амазонками, мужчинами в спідниці, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважності в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві.“
Для Олени Теліги ідеалом української жінки, який найбільше відповідав добі і до якого вона сама намагалася наблизитися, була жінка, яка вже не хоче бути ні рабинею, ні „вампом“, ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин у боротьбі за життя, а головне — за націю.