Всі публікації щодо:
Теліга Олена

Жінка очима Олени Теліги

Олена Теліга — це той унікальний випадок, коли в одній людині органічно поєдналися три іпостасі: поетеси, громадського діяча, жінки. Важко поєднувати це так, щоб і в поезії, і в житті залишитися вірною собі, своїм переконанням, щоб сказати те, що хотіла сказати, „без металевих слів“, але такими словами, які б запалили душу і збудили розум.

Яку ж роль жінці відводила О.Теліга, наскільки глибоко розуміла її у боротьбі?

Вперше свої позиції щодо цього висловила у вірші „Мужчинам“. Вважала його для себе програмним, бо включила (єдиний із своїх творів) у нею ж підготовлену збірку віршів українських поетів „Буде буря!“, яка мала вийти в Празі 1941 року і повинна була сприяти патріотичному вихованню молоді.

Вірш „Мужчинам“ побачив світ у четвертій книзі „Літературно-наукового вісника“ за 1932 рік. У ньому звучить передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. А якою ж має бути їхня, жінок, власна роль? Найвища мета жінки — дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух. Братися за спис — не жіноча справа… Але коли це потрібно буде для здобуття перемоги, то жінка стане поряд із чоловіком і піде з ним до кінця. „Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,/ Без металевих слов і без зітхань даремних/По ваших же слідах підемо, хоч на смерть!“

Лірична героїня її „Вечірньої пісні“ готова перебрати на себе усі тягарі, які пригнічують душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги і цю ж ніжність передати, як найміцнішу зброю, для майбутньої боротьби.

А я поцілунком теплим,

М'яким, як дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма —

В задимлений чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —

Я плакать буду пізніш.

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мас ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

Олена Теліга прагнула до поєднання „найкращої жіночності з найвищою мужністю“, і коли це вдавалося, раділа. Бо вважала, що таке поєднання має бути характерним для української жінки. Переймалася тим, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки-українки. Свої роздуми з цього приводу в гострій полемічній формі виклала в рефераті „Якими нас прагнете?“. (Див.: Олена Теліга. О краю мій…—К., 1999.—С.85-98).

Її хвилює не тільки те, якою помазана українська жінка в літературі, а й якою вона є в житті і якою прагне бути. Теліга підкреслює, що в житті все частіше й частіше зустрічаються жінки, які порвали зі старим шаблоном „жінки-рабині“ і новітнім „вампом“, які віддають усі свої думки, свою працю і життя хотіли б віддати рідному краю. Але багато з них, на думку Олени Теліги, стали „тепер суворими амазонками, мужчинами в спідниці, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважності в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві.“

Для Олени Теліги ідеалом української жінки, який найбільше відповідав добі і до якого вона сама намагалася наблизитися, була жінка, яка вже не хоче бути ні рабинею, ні „вампом“, ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин у боротьбі за життя, а головне — за націю.