“Зловісне“ Є. Маланюка (До аналізу одного вірша)

Всі публікації стосовно письменника: ЄВГЕН МАЛАНЮК

Саме цією поезією Є.Маланюк розпочинає свою співпрацю з „Літературно-науковим вісником“ Д.Донцова [1, с.15]. Уже назва віщує загрозливі, суворі візії. Адже неспокійна душа поета не могла не відгукнутися на відповідні події сучасної доби. Перший рядок поезії можна інтерпретувати як розуміння неперервного Начала національно-визвольних змагань, які як завжди розпочинаються високим ідейним піднесенням на Заході, а завершуються несподіваними „недобрими“ наслідками уже на Сході. І перед очима постає картина терору, репресій, нищення всього рідного, національного, українського: Знов захід буряний. Недобрий. Знов пророкує кров'ю літер, Що ми загинем яко обри, Що буде степ, руїна й вітер.

З іншої ж сторони, перед очима постає образ „буряного заходу“ як зловісне природнє явище, що передбачає тривожний прийдешній день (до речі, бачимо це і в О.Теліги: „Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва щось від буряної ночі“) . А далі — ґрадація поетичних символів-образів-катаклізмів: кров літер, руїна степу, вітер, в центрі яких — перефразований вислів з літописного оповідання про плем'я обрів („Повість временних літ“) . „Що почорніє світ сей білий, Що все живе пожруть пожежі, Що тільки віщий свист Сибіли Лунатиме в сліпім безмежжі.“

Виразна маланюкова поетична алітерація звуків передає гнітючу атмосферу поступу Апокаліпсу, передчуття зловісного кінця, коли „…все живе пожруть пожежі“. Автор, як бачимо для свого пророцтва використовує символіку різних часо-просторових площин, тобто, поряд із старослов'янізмами (загинем, яко обри) , спостерігаємо символи античної міфології (віщий свист Сибіли) , середньовіччя (Нестор в катакомбах, пентаграма) та біблійні образи (Бог) . Зокрема, за допомогою старослов'янізмів Є.Маланюк передає історичний дух героїко-державницької епохи минулого. Речення стають динамічно ощадними, слова — аскетично влучними. До речі, сам Є.Маланюк, характеризуючи творчість Ю.Липи,відзначає майстерне вміння поета вводити в сучасну поезію архаїзми: „Це відтискання давно викрадених лексичних скарбів, ця ревіндикація нашого культурно-мовного майна, це засвоєння історичного руху нашого минулого — у великій мірі — заслуга Липи-поета… Але, — продовжує Є.Маланюк, — від сухости і скупости віршів Липи б'ють електричні іскри справжньої поезії і, при тім, поезії високого напруження“ [2, с.234, 238].

Для більшої виразності зображуваного введена антитеза: „почорніє світ сей білий“. Після повного краху, суцільної катастрофи Сузір'ям скаже Бог вознести У мертвім небі пентаграму, Й новий про се напише Нестор В самотній катакомбі храму [3 с.44].

Що ж мав на увазі автор під цими словами? А чи лише магічний знак? Під пентаграмою можна розуміти, мабуть, і панування п'ятикутної зірки (сузір'я) над 1/6 земної кулі, адже ж все діється з волі Божої. Інша справа, що ця пентаграма буде у мертвому небі (як знаємо, Є.Маланюк, наприклад, навіть на початку ІІ світової війни не вірив у національне відродження України при існуванні будь-якої з імперій) .

Та храм все ж збережеться, нехай самотній, нехай в катакомбі. І збережеться про це запис. Бо місію літописця виконає новий Нестор, що прийде по нас, які „загинуть, яко обри“. Отже, як бачимо, уже в перших поезіях Є.Маланюка можна простежити розвиток його історіософських поглядів. Безслідно щезне психологічний тип малороса, а життя відродить новий носій Нації.

Маланюк Є. Зловісне // Літературно-науковий вістник.— 1924.

Маланюк Є. Книга спостережень. Проза.— Торонто, 1962.— С.225, 238.

Маланюк Є. Поезії.— Львів, 1992 — С. 44.