Реалістичні пейзажні моделі Є. Шморгуна

Євген Шморгун увійшов в українську літературу як майстер реалістичного пейзажу: письменник відтворює форми і явища природи, що об'єктивно існують; уважно ставиться до деталей, подробиць, прагне до збереження у зображуваному форм конкретного, поодинокому. Обравши метою пізнання природу рідного краю — Рівненщини, — письменник виявляє і своє романтичне світовідчуття, намагається не просто відтворити форми і явища природи, а збагнути їх глибинну суть.

Визнання читачів здобули його збірки оповідань: „Що шукала білочка”, „Зелені сусіди”, „Дивосил-зілля”, „Що сказав би той хлопчик”, „Де ночує туман”, „Вогник-цвіт”, „Ключ-трава” та інші, адресовані переважно дітям.

Автор свідомо відмовляється від надмірної інтелектуалізації, постмодерністської естетизації почуттів, вражень і знань. І це найбільш яскраво виявилося в етапній книзі „Мова зела”, за яку в 2000-му році Є. Шморгуну було присуджено Державну літературну премію ім. Лесі Українки. Дитинність світовідчуття — ось ключова ознака цієї збірки оповідань про рослинну символіку України.

Характерна риса реалістичних пейзажних моделей Шморгуна — прагнення охопити не лише доступний поглядові простір, а максимально розсунути його кордони за рахунок переказів, легенд, пов'язаних із рослинним світом, з'ясуванням походження дивовижних назв рослин, за рахунок локалізації місць їх проростання.

Наприклад, багатопланова, психологічно точна манера письма притаманна книжці „Зелені сусіди”. Щоб буденне, бачене з дитинства, не стало не цікавим, рутинним, написав Євген Шморгун ці короткі, ємкі за змістом оповідання, часом схожі на експресивні замальовки, а частіше на реалістичні пейзажні новели (новелети), неабияк вивірені в смислових нюансах, побудовані здебільшого на промовистих діалогах.

Хоч Євген Шморгун і ставить за мету насамперед ознайомити читачів з рідкісними рослинами, він не зміг при реалістичному описі природи відмовитися від ліричних інтонацій.

Його поетично-раціоналістичні пейзажні замальовки слугують навіть не стільки для того, щоб поділитися сакраментальними почуттями любові до рідного краю, скільки для розкриття метафізичної краси величі, тобто виступають допоміжним композиційним засобом.

Простежимо, як письменник використовує зменшено-пестливі форми слів для опису рослини з такою відлякуючою назвою „вовчі ягоди”: „На узліссі постав перед нами дивний кущик. Наче із казки постав: мініатюрні гілочки з дрібненькими листочками, а на вершечку кожної гілочки рожеві квіточки променяться. Здається, ось-ось вийдуть із-за нього маленькі білобороді чоловічки-гноми і запросять у свою казкову країну, де живе прекрасна і добра Білосніжка, де всі квіти і метелики розмовляють між собою людською мовою” [8; c. 12]. І ми відразу настроєні на добре сприйняття номінованих понять, бо й справді вовчі ягоди не мають у собі нічого хижого, більше того, лікують деякі важковиліковні хвороби.

Лише декілька барв і — напротивагу моделям пейзажної риторики — виникає образ, що запам'ятовується: „На гладеньких стовбурах осик ніби хтось понапинав струни, а на тих струнах нанизане білясте листя, трохи схоже на клинове. Струни — то стебла плюща” [8; с.4]. Або така модифікація пейзажної моделі: „Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує, соловейко на калині тьохкає — заливається. Заслухалася, замріялася, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори та перетворилися на півники” [8; c. 22].

Соковиті акварелі — як інтригуючи прелюдія до подальшої розповіді залюбленого в природу майстра слова. Ідейно-композиційну роль таких місць неможливо переоцінити. Завдяки їм оповідання Євгена Шморгуна ані скільки не схожі на якісь ботанічні довідки, вони являють собою доречний синтез науково-методичної інформації, легенд, ліричних відступів та пейзажних замальовок.

Уміло поєднуючи живописне змалювання картин природи, легенди, перекази, повір'я, відомості з народної медицини та історії краю, Є. Шморгун розширює функцію пейзажу і переосмислює його роль у реалістичному змалюванні дійсності. Письменник моделює описи природи так, що вони не сприймаються як споглядальні, а будять в душі читача широку палітру почуттів, спонукають до філософського осмислення навколишнього світу, закріплюють у ментальності читача ці описи як символічні атрибути України (папороть — емблеми щастя; виноград — достатку, благополуччя; дуб — ознака сили, влади…).

Твори Євгена Шморгуна здатні справляти помітний вплив на читачів, насамперед юних. Неспроста ряд оповідань письменника включено в підручники для школярів молодших класів.

Творчий метод Шморгуна представляє його як одного з традиціоналістів, що розвинув пейзаж як літературну категорію, започатковану ще в першій третині ХІХ століття. Водночас його новаторство — у поглибленому освоєнні всіх пластів пейзажної тематики, у прориві за рамки усталеного, коли вже недостатнім буває лише метафоризація явищ природи, адже вона набуває багатовимірності, багатогранності.