Спроба порівняльного аналізу новели Коцюбинського „Intermezzo“ та оповідання Винниченка „На лоні природи“

У колишньому СРСР компаративістика „критикувалася як „буржуазна наука“ за начебто цілковите нехтування соціальними та ідейними факторами літературної взаємодії“ [1, ст. 369].

З початком грунтовного переосмислення, передумування історії української літератури після 1991 року компаративістичний метод дослідження, поновлений у правах, отримав широкі можливості у діях. А обсяг майбутньої роботи виявився безмежним.

Доповнити, зробити свій внесок, хоч і суб'єктивний, в галузь даної науки і є метою цієї літературознавчої розвідки. Завдання порівняльного аналізу включає спроби дослідження певних проблем: ставлення митця до дійсності і свого суспільного обов'язку, а також взаємовплив людини і природи.

Рання творчість Винниченка досить багата як на типологічні, так і на контактні зв'язки зі світовою літературою. Тут ідеться про зовнішній стимул, про активний розвиток і трансформацію першоджерела. Власне, запозичення в нього має характер ремінісценції — відгомону чужого мотиву, сюжету, образу. Це своєрідне відштовхування від відомого — заради нового художнього результату.

Поза увагою критиків довгий час залишалось оповідання В. Винниченка „На лоні природи“. Але уважний читач одразу зможе відмітити подібність фабули до новели М. Коцюбинського „Intermezzo“.

Спробуємо шляхом поетапного паралельного аналізу розкрити аспекти спільного і відмінного обох творів.

Чому у ліричному герої „Intermezzo“ ми бачимо постать митця? Все суспільне життя проходить через його думки, душу і там знаходить болісне відлуння. „Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері…“ [2, ст. 198].

Поєднати звуки, образи природи в одну довершену картину, в могутній оркестр кольорів, мелодій і ліній можна, лише маючи справжній мистецький хист. Відпочинок повертає йому сили. Поступово зникають напруження і роздвоєння у свідомості, розчиняється у сонячному світлі утома. Але і тут, серед замріяних нив, неминуча дійсність знаходить ліричного героя, стає поштовхом до повернення в громадське життя.

Звернемося тепер до образу Андрія Григоровича Моркотуна, героя „На лоні природи“.

Сатиричне зображення Винниченком „жертви цивілізації“ безперечно включає не тільки сторони „творчої“ народницької натури, а й індивідуальні риси типового міського жителя. Відмовити Моркотуну в неактивній участі у громадському житті важко. У його літературному доробку численні статті в українських газетах, переклади „з усіх мов (через російську!) на українську“ [3, ст. 726], навіть „благородна“ мета розкрити у своїй праці „історію і філософію українського штундарства“.

Комедійний ефект в оповіданні досягається разючою невідповідністю уявного, бажаного і реального для Моркотуна. Місто, з його одвічним монотонним скреготом, і усталений спосіб невибагливого життя для героя набагато миліші. Перед нами не митець, а, швидше, імітатор, на жаль, не одинокий представник тогочасного, історично сформованого суспільства.

Отже, маємо два літературні образи. Вони відчувають утому і прагнуть знайти відпочинок наодинці з природою.

У своїх творах Винниченко за певною зовнішньою оболонкою життєвої історії, яскравого моменту приховував глибокі роздуми над внутрішньою суттю підмічених явищ, неначе виводив на сцену спотворену сутність людських типів. Нерідко основним художнім засобом для цього ставали контрасти — різкі протиставлення, спрямовані збурювати думки і душу. Але своїм завданням ми поставимо знайти такі контрасти не тільки всередині обох творів, а й між ними.

Утомі ліричного героя „Intermezzo“, його потребі самотності як звільнення від тягаря людських сліз, Винниченко протиставив самовдоволене очікування Моркотуна майбутнього відпочинку „на лоні природи“ як вияв турботи за своє здоров'я.

Певні типологічні сходження творів Винниченка з творами інших, зокрема європейських письменників, вже досліджені і проаналізовані. Але відкритим залишається питання про першопричини написання автором „На лоні природи“ як відвертої ремінісценції до твору „Intermezzo“. Простежуємо послідовну аналогію на рівнях фабули та композиції, але позначену відвертим пародіюванням, з елементами шаржу.

Чи не найбільшого пародійного на „Intermezzo“ змісту набуває зображення відпочинку дачників як узагальненого явища. Це людська маса, що заполонила ліси і річки, яка лякає навіть звичного до міського натовпу і гамору Моркотуна. Для підкреслення комічності Винниченко говорить про них, вживаючи займенники чоловічого роду і дієслова у третій особі однини.

Коцюбинський у своїй новелі „Intermezzo“ вдається до певних прийомів драми: визначає дійових осіб, дотримується притаманної драмі фабульної побудови з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. На противагу йому Винниченко не виділяє підзаголовок „дійові особи“, хоча при спробі зіставити образи двох творів бачимо їх майже послідовну відповідність. У певному розумінні „Intermezzo“ стало трафаретом для написання „На лоні природи“ як твору-пародії.

Отож, компаративістичний метод дослідження є продуктивним при виявленні спільних та дисоціативних тенденцій художніх напрямків і стилів у літературі, властиво, не тільки українській, а й загальносвітовій.

Літературознавчий словник-довідник.— К., 1997.

Коцюбинський М. Твори.— К., 1975.

Винниченко В. Краса і сила.— К., 1989.