Тема нещасного кохання в ліриці к. ХІХ — п. ХХ ст. (на матеріалі творчості І. Франка, П. Карманського, Б. Лепкого, М. Вороного)

Всі публікації стосовно письменника: ІВАН ФРАНКО

Мета роботи — з'ясувати особливості розробки теми нещасного кохання поетами к. ХІХ — п. ХХ ст. (І.Франко „Зів'яле листя“, П.Карманський „З теки самовбивці“, Б.Лепкий — цикл „Весною“, М.Вороний — цикл „За брамою раю“).

Нещасливе кохання є причиною смутку ліричного суб'єкта, страждання можуть призвести до самогубства. Саме такого ліричного суб'єкта — самогубця бачимо у Франковому „Зів'ялому листі“ та збірці Карманського „З теки самовбивці“. „Ліричну драму“ І.Франка слідом за багатьма дослідниками (Б.Рубчак, Т.Гундорова) відносимо до проявів модернізму.

Попри схожість ліричних сюжетів, деяких мотивів та образів знаходимо ряд відмінностей у розробці теми втраченого кохання. У Карманського ліричний суб'єкт постає вже з самого початку готовим до самогубства, життя його і до невдачі в коханні було „ярмом“, „тяжким лемішем“. Відчай, почуття приреченості та глибокого суму є панівним настоєм збірки. О.Білецький вбачає в цьому намагання наслідувати своїх попередників: „справжньої трагедії ми не відчуваємо у героя, який занадто свідомо грає чужу, вичитану з книжки ролю“ [1, 24]. Ліричний герой Лепкого хоча і не є самогубцею, проте також відчуває „чорний“, „смертельний“ сум. У І.Франка діапазон почуттів, що переживає ліричний суб'єкт, набагато ширший.

Спостерігаємо різне ставлення до коханої. У Франка ліричний суб'єкт спочатку захоплюється нею, ідеалізує її, а потім — обурення, застереження. „Не дивись з погордою…“ і навіть розуміння того, що любить він лише „власну мрію“.

Карманський, навпаки, ніколи не вкладає в уста своєму ліричному суб'єкту засудження чи прокляття, кохана залишається ідеалом, чистою Мадонною. У Вороного ліричний суб'єкт приходить до „одужання“ через усвідомлення того, що кохає ідеальний образ.

Характерною рисою ліричного суб'єкта Карманського є відрив від зовнішнього світу, на відміну від Франка, Вороного, Лепкого, ліричний суб'єкт майже зовсім не сприймає навколишнього світу, він залишається уколі власних страждань. У Вороного та Лепкого закохані можуть сприймати навколишній світ, а Франко натякає на певну громадську цілісність свого ліричного суб'єкта.

Випробувавши всі реальні та ірреальні способи позбутися страждань, ліричний суб'єкт Франка усвідомлює, що єдине, що залишається, — це смерть. Зрозумівши це, він одразу переходить до здійснення свого рішення. У Карманського ліричний суб'єкт з самого початку говорить про смерть, але в останній момент починає вагатись, відчуває слабкість. За совами М.Євшана, з'являється відчуття замкнутості, штучності [2].

Незважаючи на багаторазове тиражування теми нещасливого кохання українськими поетами к. ХІХ — п. ХХ ст., можемо говорити про цілком оригінальні та самостійні розробки цієї теми.

Білецький О.І. Двадцять років нової української лірики // Білецький О.І. Літературно-критичні статті.— К.: Дніпро, 1990.

Євшан М. Петро Карманський // М.Євшан. Критика. літературознавство. Естетика.— К.: Основа, 1998.— С. 175–180.