Антитоталітарний дискурс поезії Яра Славутича

Всі публікації стосовно письменника: Яр Славутич

С. Долинська,

аспірантка Національного пед.

університету ім. М. П. Драгоманова

Київ

Антитоталітарний дискурс став важливою рисою українського літературознавства в умовах постколоніальної доби як прагнення заповнити лакуни, які спричинило насильницьке втручання радянської влади в природний розвиток літератури. Важлива в національному аспекті, проблема пов'язана насамперед з необхідністю повернення забутих або силоміць викреслених із літературного процесу імен і художніх здобутків, утому числі екзильного письменства.

До плеяди таких митців належить талановитий поет Яр Славутич, борець на ратних і літературних шляхах, професор Альбертського університету в Канаді. Життєвий і творчий досвід митця, акумульований у поетичному доробку, становить унікальне явище в українській літературі. Його лірика — це потужний струмінь державотворчої енергії, відлитий у своєрідні поетичні формули національної гідності, ідеали дієвої людини. Це водночас і певна система метанаративів, що засвідчує свідоме й послідовне протистояння автора тактиці ментального колоніалізму, яку застосовував щодо українців уряд СРСР.

Творчості Яра Славутича як палкого пропагандиста української ідеї присвятили дослідження та статті окремі діаспорні (В. Жила, Ю. Мовчан, В. Сварог, Б. Чопик) та вітчизняні літературознавці (К. Волинський, Т. Назаренко, Ф. Погребенник, М. Ткачук). Проте й досі не артикульованим залишається антитоталітарний дискурс у ліриці цього видатного творця на ниві української літератури.

Тож мету цієї студії вбачаємо в осмисленні лірики Яра Славутича з позицій ідейно-художнього „демонтажу“ тоталітаризму як суспільного феномена. Розуміємо під цим прагнення автора зруйнувати імперський гегемонізм та легітимізувати й утвердити українськість, що, поза будь-яким сумнівом, має на меті прагнення виховати активного, сповненого національної гідності українця.

Добірним є жниво поетичної ниви митця, бо напоєна вона життєдайними джерелами української духовності. Слушно наголошує на цьому Ф. Погребенник, розглядаючи творчість Яра Славутича не лише під кутом зору історичної та мистецької правди, ало також глибоко духовного зв'язку з Україною, а тому акцентуючи на вкоріненості її в національний грунт: „Очевидно, і доля, і обставини життя спонукали його бути одним із тих perpetuum mobile в розвитку української культури, що витворилися в діяспорі, в атмосфері життєдайного духовного зв'язку з рідною землею. Без цього зв'язку, без відчуття своєї спорідненості з Нею. необхідності творити для Неї та в її ім'я, там, на чужині, очевидно, не можна було б залишити такий тривкий слід у різних сферах українського культурного життя“ [4; 8 — 9]. Боротьба за державну незалежність України, щасливу долю рідного народу — провідна тема поезії Яра Славутича, що загалом відзначається широким ідейно-тематичним діапазоном звучання.

У концептуальну тему України вплітається багато тем-мотивів. Визначаються вони передусім почуттям родовідної гідності митця-патріота, яке болісно загострюється внаслідок драматичного усвідомлення ним втрати „прарідної землі“. У поезії Яра Славутича ця домінанта особливо виразно індивідуалізується в антитоталітарному дискурсі, що розвінчує колоніалізм Москви — найбільшого ворога України, якого автор гостро засуджує за політику народовбиства. Багато є у творчому доробку поета віршів-спогадів про далеке дитинство, де часто звучать ностальгійні нотки, туга за рідним херсонським краєм — „козацьким материком“, дух якого, „верстаючи свій шлях, він береже від перших проблисків свідомості — й те зарання. Чи це цикл „Херсонські сонети“, чи присвята матері („На Різдво“) і батькові („Золотий кінь“), чи спогад із 1927 року „про прощу незабуту Уздовж Дніпра на возі восени“ („На Хортиці“), чи вірші про сплюндрований москалями предківський хутір (триптих „Благодатне“) або про Гурівський ліс — оазу „серед херсонських степів“, що, оберігаючи „від напасти Предків козацький прах“, береже „пам'ять прадавнього роду“ (триптих „Гурівський ліс“) [8; 180], — слова Яра Славутича доносять до читача те індивідуально-сакральне, що доростає до узагальненого сакруму цілої нації, страхітливе та свідоме нищення чого московсько-радянськими шовіністами спричинилося до духовної кризи українців, ознакою якої стало історичне безпам'ятство та національний нігілізм.

Уже в циклі „Херсонські сонети“, що увійшов до першої збірки „Співає колос“ (1948), з'являються ностальгійні мотиви, пов'язані зі спогадами про дитинство. Саме вони стануть визначальними у всій подальшій творчості митця, відірваного від рідного краю.

Додамо: процес художньо-естетичного формування Яра Славутича, за твердженням самого автора, йшов через поезію „неокласиків“: „... я став прихильником, уже в студентські роки, Максима Рильського та інших неокласиків, а по війні — трохи послідовником Михайла Ореста (але без його пантеїзму), почасти О. Ольжича. Засвоївши їхні стилістичні здобутки, я прагнув стати державотворцем у поезії, возвеличником Гетьманства, козацького героїзму“ [7; 307]. Продовжуючи традиції їх сонетярства, Яр Славутич сповна використав можливості сонета, звертаючись до щемливих згадок про незабутні дитячі роки. Поезії „Навесні“, Став“

„Кавуни“, „Вечір“, „Липнева ніч“, „Удосвіта“, „Мариво“, „Посуха“, „Гарманування“ — це зразки класи—ота сонета з вишуканими двома катренами та двома терцетами, у яких використано п'ятистопний ямбі два види рим (abba/abba /ddc/есе; baab/baaz ее) із п'яти, властивих для Славутичевих сонетів.

Мотиви туги за втраченим назавжди рідним краєм, розлуки з рідними, що органічно пов'язані в Яра Славутича з темою дитинства, — це та основа, що на ній твориться ліричний сюжет. У ньому, окрім ліричного героя-автора, вступають у дію ліричні денотати, за допомогою яких поет „дбайливо відбудовує поруйнований материк дитинства, відтворює його без рожевої фарби, без лиску і злота, пастельними приглушеними тонами“ [3; 80]. Окрім Гурівського лісу, предківського хутора, варті окремої уваги ті ліричні денотати, що сприймаються як еквіваленти націо- та свободопростору, — степи та Дніпро. Для поета-соборника, ідеалом якого є „суверенна, кована держава“ [8; 83], що його він відверто й щиро декларує у творі „359“ (Ораторія), ці національні святині стали топосами його духовної автобіографії і координатами художнього світу. Найбільш переконливо про це свідчить поетично наснажений псевдонім Славутич — давня назва Дніпра, для якого поет „назвався сином І якому віддано служив“ [8; 116]. Ці слова, що „як вибухи спраги“, звучать у вірші „Як помру, не подолавши втому...“, висвічують найяснішу барву почуттєвого спектру всієї поезії Яра Славутича. Але до цього маємо нагадати промовисту автобіографічну деталь: Яр Славутич, нащадок славного козацького роду, родом із „Степової Еллади“. На землях колишнього Дикого Поля промайнули його дитячі роки. Саме тут у серці митця гартувався гордий і бунтівничий дух степовика. Має рацію С. Тарабун, стверджуючи, що степ у творчому доробку лірика із Херсонщини — „це своєрідна призма, крізь яку він дивиться на довколишній світ... Для степовика він був і є священним осереддям“ [5; 96]. Отже, образи Дніпра й степу в поезії Яра Славутича доцільно розглядати як корелятивні, оскільки вони перебувають в органічній ідейно-тематичній взаємозалежності, гармонійності. Власне, мотивацію цього ліричного кореляту можемо знайти і в самого автора: „Та хвиляста навкруги пшениця, Та вітрів несамовита гра. Дух могутній, рокіт Ненаситця, Він клекоче й кличе — до Дніпра!“ („І майдани, й люди — як на святі!“) [8; 110].

Вгрунтована на полі „життєдайної материзни“ й та поезія Яра Славутича, що містить роздуми поета про власне життя й творчість як своєрідну мандрівку, що схрещує сотні доріг і веде до „ваготи пізнання“, а відтак має збагатити його життєвою мудрістю, проте в душі повсякчас повертати з будь-якої „далечі ґолґотної“ тільки „на отній поріг“ („Куля земна, полонена пітьмою...“) [8; 132]. Аби, бодай у мріях, „впавши на рідну землю, її цілувати вщерть“ („Палючі пили пустелі“) [8; 133]. Це мандрівка поетової душі через життєві дюни. Душі, що „бездольна, як вічна рана“ [8; 131], бо має непогамований біль втрати „заповідного дому“. Отож відлучення автора від органічної етичної спільноти — рідних і земляків, від прапредківського краю, дорогої серцю України, нестачу якої ніщо не може замінити, — це той фактор, що визначив ракурс зображення внутрішнього світу його ліричного героя, на автобіографічності якого наголошують такі літературознавці, як Т.Назаренко, П.Сорока. У зв'язку цим привертає увагу вірш „Течуть сторучайно дюни“, де відчуваємо високу напругу переживань та емоцій, загострене світовідчуття автора. Низка метафор, що ніби переходять одна в одну, творять оригінальні асоціативні образи: „Піски суховійно дмуть. Буруни, бутні буруни Мою замітають путь“, „Безлюдді!. Безмежжя. Сум. І, гнівно рознявши руки, Вергає піски семум“ [8; 131]. Звідси й імперативне окреслення громадянської позиції для українства, розкиданого по всій землі: „Звагу мандрів керуйте на рідний поріг“ („Не шукайте її у вогнях смолоскипа...“). Свідомий українець, Яр Славутич акцентує увагу не лише на своїй вірності батьківщині, а й незламній вірі в її величне майбутнє: „У блаженстві стихії По розпуці скитань, по загладі утрат Засіяє пракиївське сяйво Софії На нової держави новий маєстат“ [8; 140].

Спраглий „надбіблійної краси“ рідної до болю України, митець створює образ оази, що має виразну конотацію у вірші „Ти мені — як примарна оаза...“ і сприймається як вияв найзаповітнішої мрії: „Обітована! Крапле баклаги, Появися у блисках роси, Погаси мої вибухи спраги І вергання пустель погаси“ [8; 130]. У кожному сплеску поетової любові до рідної землі оживає конкретний образ — „степові широти“, „хвиляста навкруги пшениця“, „пурпурові вишні“, „біловиді оселі“, „сади, що таять прохолоду“, „рідні клени“, „ставні тополі“, „голубе водопілля“, „захватно-черлені черешні“, „крутояр дубовий“ та ін. Семантика цих образів, як і мотив туги за рідним краєм, увиразнюється в сполучуваності зі словами „снив“, „сняться“, „сон“, „обмара“, „мерехт марив“. Водночас це наводить на думку, що поетична творчість Яра Славутича відіграє роль ілюзорної компенсації: вона представляє як реальне те, чого „під сірим небом чужини“ немає і заступити не може ніщо. Так, мрія про „жадану стріху“, „євшан степів“ допомагає тамувати „розгойданий відчай“, надаючи поетовій душі „міцної рівноваги“ та життєвої снаги. Зіткнення мажорного й мінорного в почуттях поета шукає розв'язки. І вона приходить не з вигаданого, якогось містичного світу, а з того ж таки омріяного, одухотвореного його синівською любов'ю, куди кличе його дух степовика: „Як я прагну, люблений читачу, Щоб — гортаючи мої жалі — Ти поповнив радістю нестачу Дорогої, рідної землі!“ („Я до друку готував рукопис...“) [8; 150].

Варто відзначити, що музу Яра Славутича на тлі української діаспорної поезії завжди вирізняв войовничий пафос. І тут може бути цікавим, на нашу думку, зіставлення з поетичною творчістю Богдана Кравціва, представника Нью-Йоркської групи, який за „своїм темпераментом і своєю внутрішньою структурою не був людиною політичної дії“ [1; 7]. Атому в нього, на відміну від Славутича, політично-бойові мотиви були „зовнішніми“. Навіть у тюремних сонетах, наповнених екзистенціальними мотивами („В'язничих дум і днів нещадні жорна Здавили серце вбгане у квадрати“, „Гранчасті шпуги ґрат і шпік у кості“, „А тут нудьги задрипані обмари“, „Утиснене в холодні ржаві шпуги і скуте серце пов'яззю зо сталі“, „буднів бридні“ тощо), відсутня бурхлива реакція на дегуманізацію суспільства. Як людина злагоди, Кравців виявляє характерний для нього гуманізм навіть в жорстоких обставинах: „І в зимних штаб і ночей чорні смуги вплела ти ніжною рукою ткалі: і перли слів, і смажних уст коралі, і прозолоть ниток чекання й туги“ („Утиснене в холодні ржаві шпуги...“) [2; 64]. Отож творча природа Кравціва-поета не сприяла осягненню ним усієї глибини трагедії українського народу. Домінантними у його творчості стали мотиви родини, філософські роздули про призначення людини і сутність її життя. Поезія ж Яра Славутича увібрала в собі жагучу ненависть до московського комунізму, символу загарбництва, й засвідчує виразну антирадянську позицію автора. У нього ненависть до Москви, запеклого ворога української самостійності, така ж велика, як і в Є. Маланюка.

Речник визвольної боротьби та її героїв, правдоносців сучасної України, Яр Славутич поетично документує злочин Москви в епоху сталінсько-брежнєвських репресій. Так, збірка „Живі смолоскипи“ (1983, 1992) антитоталітарного дискурсу показова силою правди щодо фактів нищення радянською владою цвіту української нації. Три десятки віршів, ліричних портретів, автор присвятив кращим синам і дочкам України — незламним велетням духу в боротьбі, з темними силами останньої імперії світу — СРСР. Це добре відомі нам усім українські правозахисники: Чорновіл, Караванський, Мороз, Лук'яненко, Світличний, Світлична та ін. Усі вони, як і сотні їм подібних українських патріотів, несуть у собі прометеївський вогонь, бо їхня любов до свободи — це готовність до самопожертви: „Падають жертви без ліку — Віра зростає з палань“ („Караванський!“) [8; 278]. Силу волі, незламність борців автор передає через оригінальні метафори: „Ясновидче, могутнім духом До звитяги веди, веди!“ („Мороз“) [8; 279], „Гряде на можних пасинків потали Правозахисний маніфест Левків!“ („Лук'яненко“) [8; 279], „Мужній Світичу! В темінь Росії Ти грядеш із тюремних доріг“ („Світличний“) [8; 280], „І йдеш ти крізь бурі й сніги, Як зваги еклога заклична“ („Світлична“) [8; 297] тощо.

Період дестабілізації та суспільних потрясінь особливо виразно відтворено у вірші „Чорновіл“ за допомогою наростаючої градації і полісиндетону: „трус, арешти й допити, в'язниця“, „і... негласні, навісні суди“, „честь і нечесть на партійних зборах“, „таємні вбивства і шпигунський рух“ [8; 278]. На своєрідне узагальнення цієї градації натрапляємо в поезії „Бердник“: „Москвою творена, бутна корида“ [8; 289]. Непримиренне зіткнення відданого народові борця, що відкрито проголошує свої симпатії й антипатії, і деспотичної влади — наскрізний конфлікт усієї збірки. Він об'єднує всі вірші в цілісну трагічну картину підневільного існування українського народу під „ворожою сталлю московської коси“. Тут переважають почуття нестерпного болю за „свій шрамований нарід“, один за одним нагнітаються пекучі роздуми: „Невже між нас ніхто й ніде Не бравсь творити права книгу?“, „Хто, як не ми, розтроще, Скине московський гніт?“, „Хто ж наполяже сильніше? Хто, як не ми?“, „Допоки будуть хижі московити вбивати нас і дух в'яз-нити? Де ж ви, січовики?“.

У вірші „Мешко“ маємо власне Славутичеву рецепцію міфу про Ніобу: „Скорботна Мамо! В давнину Ніоба Такої долі мати не могла“. Цей образ, взятий з міфології грецької античності, осмислюється автором на екзистенційному рівні і стає атрибутом трагічних українських реалій як простору дії здегуманізованої, здеаксіологізованої волі Кремля:

Вся Україна стогне у в'язниці.

Юрмі тортур немає реченця.

В бараки сунуть в'язні блідолиці,

Голодні, виснажені до синця.

Поет не обмежується констатацією факту, що вся Україна стала жертвою деспотичного режиму. Через риторичне питання „Скулений з відчаю, Невже нарід у муках догорів?“ [8; 293] він висловлює но лише біль за страждання України, а й віру в безсмертний дух її народу.

Задум Яра Славутича — художньо осмислити згубні для рідного народу наслідки „чорної доби“, висловити наболілі думки про його „геройський змаг“, донести свою віру в його духовне відродження — вимагав великого напруження поетичного слова: сконденсованого, пристрасного, поетично-насиченій. З-поміж стилістичних фігур, що їх вжив Яр Славутич, емоційно наснаженими є не лише риторичні запитання, а й антитези („негласні навісні суди“ — „чесний, гласний суд“; „Ворог неситий Тіло здолав, — Духа не вбити Шквалом облав!“); анафори („Досить шептатися, тише! Хай заговорять громи!“, „І батько й син самопосвятно стали“); епіфори („Нескорені Січки!“, „Сто куль подаруй москалеві, Сто першу — собі!“); окличні динамічні речення („Москву карай!“, „Гей, недармо на погубу вдармо — І розвалимо тяжкий полон!“, „Вставай, хто охляв, та ще не осліп!“, „Вставай, українче, вставай!“, „Упасти ярким метеором, Щоб нації дати хід!“).

Усі ці прийоми логічно вмотивовані, оскільки доносять високу напругу думки, драматичні переживання автора за долю рідної України — краю „вічної туги“ й „предвічної крові“. Саме тому пекучий біль за народ, „чавлений Москвою поспіль“, переростає в мажорне утвердження його незборимої сили духу. Як художнє проречення близького й неминучого результату національно-визвольних змагань українського народу — відновлення соборності України — сприймається вірш „Україна, 1960 — 1970“:

Гнів народу кипить, переповнивсь по вінця, І нема йому краю, немає кінця: Пориває соборна снага українця — Запорожця, кубанця, Дінця й буковинця, Закарпатця й волинця — і сяють серця!“ [8; 308].

Твір цінний тим, що ідея соборної неподільності українських земель не втратила своєї актуальності й сьогодні — в добу запеклої політичної боротьби за владу, коли маніпулювання регіональними інтересами українців, спричиняючи перетворення етносу-автохтона на електорат, стає реальною загрозою територіальної єдності держави, а відтак — великої української родини.

Кожна поезія хвилює і глибокою думкою, і досконалою формою. У збірці „Живі смолоскипи“ можна простежити широкий діапазон жанрової різноманітності віршів: сонети, класичні катрени, терцини, балади. Посилену увагу поет виявляє до катрена, який у нього близький і до пісні („Караванський“, „Мороз“, „Світличний“, „Осадчий“, „Сорока“, „Мешко“, „Строката“ та ін.), і до розмови („Чорновіл“, „Масютко“, „Шухевич“ та ін.). Варто відзначити, що катрен у Яра Славутича надзвичайно багатий на різноманітні ритмічні варіації (чотири-, п'ятистопний ямб; тристопний дактиль; дво-, тристопний амфібрахій; тристопний анапест; поєднання дво-,тристопного анапеста з ямбом тощо). Це дає можливість поету ніби увиразнити смислову вісь ліричних портретів своїх героїв, тобто виділити те, що його найбільш вразило в долі кожного.

Панораму доби нищення імперською владою національної самобутності українського народу доповнює збірка „Шаблі тополь“ (1992, 1995). Сонет „Лубні“ є художнім свідченням руйнування імперською Москвою давніх героїчних традицій України, пов'язаних з її багатовіковою боротьбою за волю й -лежність. Реалізації авторського задуму сприяє документалізм деталей. Відзначено тут, що Лубни — це місто, славне своєю тисячолітньою історією („Тисячолітній граде! З правесни Ти став на чати гордо над Сулою“); згадано пам'ятник русичеві як символ княжої доби („Спустив меча, вдоволений війною. Суворо-мужній месник давнини“); названо с.Ковтуни, що поблизу Лубен, колись відоме виробництвом гусел („... Ковтуни Не раз хвалу співали гуслів грою“). Остання терцина містить докази соціальної впослідженості українців і сприймається як антитеза до попередніх строф : „Тепер, навмань обвішані свитками, Ідуть полоти спільні буряки Худі жінки з засмаглими литками“ [8; 361]. Таким чином, критицизм твору поет спрямовує проти московсько-імперської політики національного, соціального й духовного гноблення українського народу.

Останнє твердження, безперечно, можна поширити й на ті вірші, що відтворюють картини колоніальної кріпаччини в радянських колгоспах. На них натрапляємо у двох вищезгаданих збірках. У своїх інвективах на адресу автократичної Москви Яр Славутич спирався передусім на Шевченка. Великий Кобзар був духовно близьким поетові своїм баченням причини трагедії України, оскільки „відразу зрозумів і проголосив, що занепад України походить від московської неволі“ [6; 175]. Шевченківські інтонації помітні у вірші „Пам'яті Володимира Івасюка“. Як Великий Кобзар у вірші „І виріс я на чужині“ емоційно констатує перетворення вільних українців на німих рабів унаслідок запровадженого Катериною II жорстокого кріпацтва, так і Яр Славутич відтворює картини новітньої, всесоюзної; панщини як наслідку колоніальної політики Московської імперії, що протягом сімдесяти років XX століття так і залишалася тюрмою для вільнолюбних народів: „Одні сконали від в'язниці й кулі, Від муки — другі, треті — вже й самі, Мільйони йдуть, як череди знебулі, На всесоюзну панщину — німі!“ [8; 310].

На ремінісценціях з лірики Шевченка будується сонет Яра Славутича „Село“, епіграфом до якого є Тарасові слова „Село! І серце відпочине...“. Описуючи українську дійсність під московсько-радянським устроєм, поет з болем говорить, що від обіцяного Кремлем „колгоспного раю“, від людського щастя не залишилося й сліду („Село! І з болю серце захворіє, Коли на тебе глянуть не здаля“). Селян перетворено на „державних кріпаків“, які мусять „На несвоєму полі заробляти І на картоплю, і на хліб глевкий“, а працю перетворено на непосильну каторгу. Впосліджене становище українського народу на своїй землі постає з ряду оригінальних метафор, що створюють не тільки зорове, а й емоційне враження: „А піч, як домна, кизяком чадіє“, „Лише будяк між буркунів зоріє“, „Круті вибоїни по вулицях Парують гниллю“, „Похмурніли хати“ [8; 346]. Гіперболічна метафора з елементом сарказму „Забито в люд колоніальний цвях“ завершує сонет і найповніше передає дійсний стан українського народу в Радянському Союзі. При цій нагоді варто звернути особливу увагу на епітет „вихудле маля“, що стосовно дитини якнайкраще збуджує конкретна чуттєве уявлення, яке посилюється епітетом „висохле гілля“, вжитим у наступній строфі.

Варто додати, що в цьому сонеті Яр Славутич вдається до найулюбленішого звукопису Шевченка — алітерація приголосного її: „Село! І з болю серце захворіє, Коли на тебе глянуть не здаля. В подвір'ї квилить вихудле маля, А піч, як домна, кизяком чадіс“. Літера л повторюється у вірші 31 раз: у першій строфі — 8 разів, у другій — 9, у третій і четвертій — по сім. Як і в Шевченка, в сонеті Яра Славутича ця алітерація доповнюється повторенням літер н, в, м. Дев'ятнадцять н, одинадцять в, вісім м доводять виразну мету звукопису, хоч цього звичайний читач напевно не помічає. Такий інструментарій підсилюється ще й систематичним повторенням літер л у сполуці з я (7 разів), н — з а (6 разів), в — з и (4 рази), м — з у (3 рази), що не лише надає евфонії всьому твору, а й ніби створює відчуття квиління маляти. Можна говорити також про сполучення алітерації з асонансами голосних а (35 разів), і (23 рази), о (22 рази), и (20 разів), є (18 разів), у (16 разів) як про збагачення звуконаслідування.

Звукопис — це не самоціль у сонеті, він спрямований на емоційне поглиблення його смислового зв'язку. Яр Славутич, досліджуючи в статті „Шевченкова поетика“ алітерацію у вірші „Заповіт“, зауважує: „Я інакше не можу розуміти в як вітер — зрив — повстання, а т — як гніт, під яким закріпачений український народ зціплював зуби“ [9; 208]. З огляду на це, можна твердити, що за допомогою повторення літери т у сполуці з анафоричним ру в останній терцині добре сприяє висловленню авторського гніву та осуду колоніальної політики Москви щодо його рідного народу: „Круті вибоїни по вулицях Парують гниллю. Похмурніли хати. Забито в люд колоніальний цвях“ [8; 346]. Мимохіть повторення ру набуває в нашому сприйманні особливого символічного значення через асоціацію зі словом рубати як закликом розрубати кайдани неволі. Отже, розробляючи в нових соціально-політичних умовах теми й мотиви Великого Кобзаря, навчаючись у нього вправно орудувати алітераціями й асонансами, Яр Славутич продовжує кращу традицію Тараса — ставити слово на сторожі німих рабів.

Загарбницьку політику Росії щодо України поет розвінчує в гостро публіцистичних сонетах „Щербицький“, „Руцькой“, „Солженицин“, „Жирують жирно Жириновські“, „Горбачовіяда“, „Серп і молот — смерть і голод“ та ін. Мотив кари й прокляття наскрізь проймає ці вірші, а особливо цикл сонетів, присвячених Горбачову („Будь проклятий і ти, й твій смертний час!“). Яр Славутич засуджує його шовіністичну політику не лише щодо українців, а й до всіх інших народів, що входили до складу Радянського Союзу. Однак навряд чи можна погодитися із суцільною негацією образу Горбачова, для характеристики якого автор не шкодує зневажливих і дошкульних епітетів („меткий намовнику“, „запроданче Вкраїни, викрутас“, „мигальний жмикруте“, „махляр, підбурювач державних сфер“ та ін.). Слід взяти до уваги той факт, що розпад радянської імперії за президентства Горбачова мав для України позитивні наслідки, зокрема щодо відновлення її державного суверенітету.

Усім „бутним загарбникам московським“ пост дає свої власні характеристики: Брежнєв — татарський бик, зболгарений ім'ям“, „вождюк махровий“; Щербицький — „напівполяк, напівхохол — москаль!“; Руцькой — „убивця басмачів Афганістану“, „пів-малорос, пів-чудь і пів-єврей“, „смішний лжерус“; Солженицин — „пустошня, вицвіла душа“. Цікавим є авторське трактування етимології останнього прізвища —- від російського солгать („... в Україну, пробивний невсує, Пре Солженицин, щоб хохлам-солгать“).

Є у збірці „Шаблі тополь“ сильні інвективи, що своїм викривальним пафосом близькі до поем Шевченка „Сон“, „Кавказ“ і увиразнюють позицію автора в його прагненні підтримати інші народи в боротьбі проти радянської імперії. У циклі „Ічкерія“ Яр Славутич поетизує боротьбу кавказців за свою політичну незалежність, віщуючи попри страшні жертви за „триста лихоносних років“ державну перспективу їхньому краю: „Живе Дудай, бо ще живе Шаміль, Бо ще кипить по всіх аулах біль. Ніколи в горах воля не вмирає: Дух Прометея віє звідусіль“ („Помер Дудай, щоб землі розквітали...“) [8; 412]. Фактографічність в зображенні експансії Росії на Кавказ після розпаду СРСР та осягнення ментальної вдачі кавказців надають усьому циклу народознавчого характеру. Зокрема, наголошено на готовності горців заради волі віддати найдорожче — життя, але не скоритися хижим москвинам, які багатства Кавказу, „немов ясир, Собі гребуть на втіху і на жир“: „Зогляньсь, Аллаху! Люті вороги Нас душать, добивають — до ноги! Та ми, з ічкер, осети, кабардинці... Не здаємося... Юрмно й поодинці За волю стоїмо, за право — жить.“ („Дума Басая“) [8; 411]. Стверджуючи дух волі кавказьких народів в протидії „орді москалів“ („Чеченці, здавайтесь!“ — Орда москалів Реве з гучномовців, мов демон велів), автор у нових історичних умовах активізує адресований до них заповіт Великого Кобзаря: „Та поклик зі штабу, де мужній Дудай 3 братами стрічає не страх, не відчай: „Не даймось у петлі московських тенет. Борітесь — поборете! — кликав поет“ („Асланка“) [8; 408]. Таким чином, творчість поета-соборника цінна тим, що його патріотизм не суперечить братнім чуттям до інших народів, які на теренах колишнього СРСР змагаються за свою свободу і незалежність.

Яр Славутич, залишаючись правдивим християнином, анітрохи не вагається кидати на адресу Бога гнівні звинувачення, як це у свій час робили Т. Г.Шевченко та І. Я. Франко: „Погнали люд Єгова та Аллах У московитий голокосту прах. А ти й проґавив, мудрий Святотворче! Я вношу позов — кидайсь по шаблі, Бо Судний День вергне й Тебе на корчі За людські кривди на Твоїй Землі“ („Коли Каган під'юдив норов Коби...“) [8; 363]. Ці рядки, на нашу думку, не варто трактувати як антирелігійну сатиру чи емігрантську позу автора. Горе українців, цькованих Москвою, залишається незагойною раною в серці поета-вигнанця, чиє релігійне чуття вимагає Найвищого Суду неправедних. Тож релігійне забарвлення національно-державницької теми має у творчості Яра Славутича конотацію оскарження перед Богом злочинів тоталітарної системи проти рідного народу.

Наведені приклади, гадаємо, переконливо доводять, що в поезіях Яра Славутича про Україну превалює історично-просторовий аспект. Але й не менш виразний у них аспект морально-етичний, що наповнює відповідним змістом образи двох світів — українського та комуністичного. Вірші про сталінсько-брежнєвські репресії, геноцид голодомором 1933 року, перебудовчі процеси, про втрачену домівку написані в традиційному народному ключі. У них домінує настрій туги й смутку, визначальні емоції — болю й праведного гніву. Загальний характер — декларативно-програмний.

Виокремлюючи специфічні риси антитоталітарного дискурсу в поезії Яра Славутича, потрібно відзначити, що особливо виразними в ньому є мотиви непохитності у відстоюванні національних прав українського народу, вірності Україні та її визвольній боротьбі.

Література

1. Бойчук Б. Вступна стаття // Богдан Кравців. Зібрані твори. — Нью-Йорк, 1978. — С 3—10.

2. Кравців Б. Зібрані твори. — Нью-Йорк, 1978. — 182 с

3. Крат А. Камертон дитинства в поетичному оркестрі Яра Славутича // Херсонський збірник. — Київ; Харків, 1998. — С 76—82.

4. Погребенник Ф. Яр Славутич (Штрихи до портрета) // Січеславський збірник. — К, 1999. — С 7—29.

5. Тарабун С. Степ у поезії Яра Славутича // Херсонський збірник. — Київ; Харків, 1998. — С 94—103.

6. Яр Славутич. Велич Тараса // Яр Славутич: У 5 т. — Київ; Едмонтон, 1998. — Т. 3. С 173—189.

7. Яр Славутич. „Перетопивши прагнення і пружність, Високим летом пориває мужність!“//Яр Славутич. Твори: У 5т. — Київ; Едмонтон, 1998. — Т. 5. — С 303—308.

8. Яр Славутич. Твори: У 5 т. — Київ; Едмонтон, 1998. — Т. 1. —469 с.

9. Яр Славутич. Шевченкова поетика // Яр Славутич. Твори: У 5т. — Київ; Едмонтон, 1998. — Т 3. — С 189—213.

АНОТАЦІЯ Статтю присвячено дослідженню специфіки мистецького осмислення проблеми тоталітаризму в поезії Яра Славутича. Аналізуються вірші, що найкраще відтворюють добу нищення радянською владою національної самобутності українського народу. Наголошено також прагнення автора підтримати інші народи в боротьбі за незалежність.

SUMMARY This article is devoted to the research of the specificity of artistic comprehension of problem of totalitarianism in the poetry of Yar Slavutych. Poems which reproduce time of elimination of national originality of tho Ukrainian people by soviet power are analysed. It is stressed also on the aspiration of author to support other people in a fight ток independence.

Рецензія на статтю „Антитоталітарний дискурс поезії Яра Славутича“

аспірантки Долинської С В.

Статтю присвячено непроминальній спадщині Яра Славутича, талановитого українського поета, професора Альбертського університету в Канаді. У студії систематизовано й осмислено ту частину поетичного доробку митця, що спрямована на руйнування імперського гегемонізму та легітимізацію й утвердження українськості. Аналізується оригінальність, глибина й актуальність авторських міркувань щодо з'ясування специфіки і домінанти мистецького осягнення проблеми тоталітаризму. Разом з тим акцентовано одержимість лірика ідеєю боротьби за самостійну Україну, його прагнення виховати активного, сповненого національної гідності українця.

Загалом поезія Яра Славутича представлена зразком того, як вільне українське слово, маючи можливість пролунати в діаспорі, сповняло свій патріотичний синівський обов'язок: викривало підступи1. якою радянський режим намагався за будь-яку ціну приховати від світу нечувані злочини, вчинені проти українського народу.

Науковий керівник проф. Погребенник В. Ф.