Вивчення біографічних та автобіографічних творів на уроках української літератури

М. Толстенкова,

пошуковець Івано-Франківськ

Вивчаючи постать і творчий шлях того чи іншого письменника в школі, завжди слід звертати особливу увагу на його біографію. Адже саме через особливі життєві моменти, які закарбовуються в пам'яті школяра, запам'ятовуються і його твори. Розповідати про видатних митців слова вчитель повинен з неабияким захопленням, а тому має знати про них усе, як про свого доброго друга чи брата. І тут у пригоді стають біографічні та автобіографічні твори.

Андре Моруа вказує точну дату виникнення біографії та ім'я її першого автора, а саме: „1910 рік, Літтон Стречі (прославився тонкосаркастичними життєвими описами діячів вікторіанської епохи)“ [6,18]. Однак деякі дослідники вважають, що все-таки не варто аж настільки уточнювати, бо існує ряд інших версій. Дмитро Стус у статті „Біографія: суб'єктивізація об'єкта“ початок жанру окреслює працями Плутарха „Порівняльні життєписи“ та Г. Транквілла „Життя дванадцяти цезарів“, що започаткували античну традицію біографічного жанру.

Біографічний твір може бути як лише художнім, так і художньо-документальним, залежно від того, яку мету поставив перед собою автор. Але у будь-якій біографії повинні бути достовірні факти, свідчення інших людей про реальний життєвий шлях героя, документальні матеріали. Людей завжди цікавили особистості з їхніми переживаннями, почуттями, поглядами, думками. Хоча таке зацікавлення є породженням певної суспільної еволюції, закономірністю історичного процесу; читачів цікавить те, що є документально підтвердженим, що не містить власне художнього домислу, що є винятково достовірним, що дає змогу читачеві для особистих висновків. Біографія та автобіографія доносять до читача взаємозв'язок людини і часу. На противагу художньому роману чи іншому художньому жанру, біографія робить предметом спостереження не типовий характер, а істинну реальну людину, неповторну особистість. Важливий не лише історичний резонанс прожитого життя героями біографічних книг, але й індивідуальний, особистісний їх духовний досвід. Як зазначає Д. Жуков у своїй статті „Біографія біографії“, створення художньої біографії насправді можна порівняти з мистецтвом портретиста, що не відкидає жодного з досягнень інших живописних жанрів, які пропускаються крізь призму власної манери [4,167]. У цій же статті дослідник зазначає, що саме філософський зміст біографічної книги, її соціальна спрямованість та особистий погляд автора завжди були і залишаються головними факторами, які визначають і форму, і художні компоненти побудови. І. Андроніков у збірнику власних праць зазначає, що напи сати біографію — означає показати, як формується геній, перемагаючи внутрішні протиріччя. „Написати біографію — це означає вловити момент натхнення і злету, знати героя як близького друга, але писати про нього, дивлячись здалеку“ [2,176-178]. Біографії великих людей — це своєрідні щаблі, якими піднімається людство, усвідомлюючи свій досвід. Відомим є і той факт, що написати біографічний твір про письменника — подвійно складно, адже героями тут постають і сам митець, і його твори, від яких він завжди невіддільний. Достовірність реальних подій захоплює читача з перших рядків творів біографічного жанру. Якщо авторові роману властива риса узагальнення, то авторові біографічного твору важлива конкретизація. Те, про що пише біограф, було насправді, було один-єдиний раз, воно ні на що не схоже і ніколи не може повторитися. Його герой — унікальна фігура, це наче сповідь, яка висловлена третьою особою. Герой реально жив до автора або разом з ним, а тому в книзі представлений своїм особистісним матеріалом: листами, щоденниками тощо. Я. Кумок у статті „Біографія і біограф“ визначає такі художні засоби біографа: „Власне, вони ті ж, що і в романіста. Пейзаж. Діалог. Ритм. Композиція. Повтори. Контраст. Відступ. І так далі“ [6,21].

Людей усе більше цікавить література факту і все менше вигадані персонажі, події, обставини. Під впливом різних засобів масової інформації читач прагне до розуміння обставин, які безпосередньо чи опосередковано впливають на духовне, політичне і навіть повсякденне життя сучасної людини. Художня біографія — це величезне поле для прояву творчих індивідуальностей, манер, стилів авторів. Будь-яке людське життя, а тим паче життя відомих людей, настільки наповнене подіями та переживаннями, що автор, який присвятив свою творчість цьому жанру, має можливість розкритись повною мірою, наскільки вистачить духу і таланту. Створення книги-біографії — це свого роду величезна робота дослідника. Художня біографія потребує уваги. Д. Жуков порівнює біографа з „терпеливим майстром, який із різнокольорового скла“ викладає величезні вітражі. Шматками скла є історичні реалії, які набирають життєвої сили лише після того, як вміла рука складає їх у потрібний малюнок. Саме на них базується весь матеріал, будується віра читача в достовірність описаної події.

Син відомого поета-“шістдесятника“ — науковець Дмитро Стус — появу однієї з перших біографій в українській літературі визначає XV століттям, але ці твори належать більше до запозичених. Вивчаючи літературний матеріал XVI століття, знаходимо елементи біографії в українському речитативному епічному жанрі дум. А вже значно багатшою на біографічні твори виявилася доба бароко (XVII—XVIII ст.). Особливе місце в цей період посідають перекладні „агіографії“ та „житія“ святих, але маємо вже набагато ширший обсяг власне українських „протобіографій“ у жанрах епосу, повісті та хроніки. Значна перевага агіографій зумовлена особливостями життєвого укладу, адже найбільше часу для роздумування над життям мали ченці, а посполиті прошарки передусім мусили працювати, щоби прогодуватись. До найвизначніших зразків цього жанру відносять монументальні 12-то-мові „Четьи-Минеи“) Дмитра Туптала, в яких зібрані давні апокрифічні „житія“. Цікавою є й переосмислена в християнському дусі історія життя Будди — „Варлаам та Іоасаф“ [9,31]. Особливо багато місця виділено біографіям Хмельницького та Мазепи автором козацького літопису „Історія Русів“. Зразком популярного для бароко жанру автобіографії є духовні переживання суб'єкта у подорожі В.Григоровича-Барського святими землями.

У XIX столітті, незважаючи на національну підлеглість Російській та Австро-Угорській імперіям, з'являється багато цікавих автобіографічних та біографічних зразків. Чільне місце тут посідають „Щоденник“ Т. Шевченка та „Автобіографія“ М. Костомарова. Д. Стус також до біографічних творів відносить й „Історичні портрети“ М. Костомарова, зокрема портрети князів Володимира Святого, Володимира Мономаха і Данила Галицького. київського митрополита Петра Могили, а також гетьманів Зіновія-Богдана Хмельницького та Павла Полуботка. Надалі, аж до другої половини XIX століття, біографія як жанр набула значного поширення. Досить довго за взірець наукових підходів у царині біографії вважалося складення детальних літописів, хронік життя і творчості, які з надлишковою деталізацією фіксували будь-яку діяльність персонажа, і ця розпорошеність була головним недоліком мемуарів цього періоду. Відбувалось засипання фактами без жодних пояснень, без вибудовування причинно-наслідкових зв'язків. Фіксувався розвиток зовнішніх подій, які аж ніяк не були найважливішими, переломними для біографічного об'єкта, більше того, його внутрішній світ не обговорювався. Як вказує Д. Стус, в українській біографічній традиції все це продовжується і донині.

Я. Кумок у статті „Біографія і біограф“ підкреслює: „Велика людина цікава для нас всіма проявами — не лише творчою діяльністю, але й своїми уподобаннями і смаками, своїми зв'язками з людьми, своїми манерами і звичками, навіть своїми помилками, які завжди повчальні й історично зумовлені. З усього цього складається життя людини та її особистість — предмет уваги біографа“ [6,35]. Саме автор біографій повинен втілити в собі майстерність літературознавця і мистецтвознавця, знання історика і проникливість психолога. Лише володіючи всіма цими рисами, він зможе виконати величезну роботу: створити образ людини-діяча на тлі історичної епохи, показати його як невід'ємну частину життя, розкрити еволюцію його поглядів і його діяльності, намалювати портрети його сучасників — друзів та недругів, розкрити їх взаємозв'язки і відносини.

Однак письменники, якщо вони прагнуть відтворити особистість і життя історичного діяча, досить часто позбавляють себе права на художній домисел і звертаються до звичайної біографічної розповіді, заснованої тільки на широкому використанні документа. Так письменник стає біографом.

На уроках з використанням мемуарів, як писав Б. Степанишин, треба все зробити, щоб схвильоване слово автора біографії і вчителя живописало самобутню постать письменника, щоб він постав перед учнем мов живий і щоб таким залишився для нього на все життя. А коли письменник стане не тільки зрозумілою, а й близькою, рідною учневі людиною, він сприйматиме його і як митця, і як борця, і прийматиме його погляди, ідеї, його моральний і етичний кодекс, що якраз і є найпершим завданням літературного виховання“[8,182]. Автор повинен ретельно добирати біографічний матеріал, спираючись на достовірні джерела, а не гіпотетичні домисли, художньо осмислювати особистість великої людини, і саме тоді зі звичайних біографічних відомостей народжується справжня літературі :а перлина.

Біографічний жанр є особливим уже за своїм призначенням. Він наближає постать митця слова до читача з усіма його внутрішніми якостями, з усім його внутрішнім світом. Роль біографічного документа — щоденникових записів — глибоко відрізняється від життєвих описів вчених, історичних діячів і тих, чиє покликання — слово. Документи надзвичайно необхідні біографу, адже без них ми не пізнали б особистість. Нам не були б відомі обставини, які привели митця до кола тих чи інших особистостей свого часу. Незважаючи на фрагменти, на які поділяється біографія, вона завжди становить собою єдино ціле, як і весь життєвий і творчий шлях.

У статті „Біографія: суб'єктивізація об'єкта“ Стус подає такі види біографії письменника, які в свою чергу були визначені І. Лосієвським — російським літературознавцем:

— „роман-реконструкція“ (Ю. Лотман);

— літературознавче дослідження (Б. Мейлах, О. Демченко);

— особлива наукова праця, що позбавлена або майже позбавлена елементів літературознавчого аналізу та художньої творчості (М. Чудакова);

— „художня біографія“ — О. Демченко (навіть попри відстоювання принципу науковості у вивченні біографії) та О. Валєвський [9,31].

Дослідник також визначив види матеріалу, за формальними ознаками, у відповідності з функціональним призначенням біографічного тексту:

монографія — 5 підвидів наукових біографій (життєтворча концептуальна, творча концептуальна, життєтворча фактографічна, життєтворча змішаного виду і творча змішаного виду);

нарис може містити 5 підвидів наукової біографії;

енциклопедична, словникова стаття — життєтворчі підвиди фактографічного і змішаного видів наукової біографії;

літопис (хроніка) — життєтворчі підвиди фактографічного і змішаного видів наукової біографії;

науково-художня розповідь — життєтворчий підвид обох видів науково-художньої біографії;

есеї — всі 4 підвиди науково-художньої біографії [9,37].

Біографія та автобіографія — це невичерпні джерела духовного збагачення читача. Це ті глибини пізнання, які завжди будуть мати велику популярність. Читаючи біографічні матеріали, мабуть, кожен намагається там знайти проекцію на „свої“ вчинки, „свої“ риси, „свої“ думки, самого себе. Кожен прагне стати кращим або зрозуміти, що є ще хтось, хто так мислить, у кого подібна життєва доля. Дехто просто вчиться робити ті чи інші висновки для свого життя. Створюючи образ героїв біографії, біограф часто-густо, незалежно від свого бачення, створює і свій власний образ автора. Без цього образу, без ставлення письменника до героя, без погляду автора на предмет опису не було б художньої книги взагалі. Незалежно від тих засобів, якими користується біограф, а вони, звичайно, багатогранні, ми маємо право зробити висновок, що особистість письменника і праця героя в їх нерозривній цілісності і є тим фундаментом, з якого вибудовується „будівля“ сучасної біографії, на цьому фундаменті можна побудувати дуже багато, а особливо якщо будівничі будуть талановиті і захоплені своєю нелегкою, але благородною працею.

Слід підкреслити, що біографія складає достатній простір для белетризованої і навіть романізованої подачі зібраного матеріалу, в тому числі й проникнення у внутрішній світ своїх героїв. Герой біографічного твору зазвичай є відомою особистістю. І це, безперечно, додає відповідальності авторові такого твору.

Жанр науково-художньої біографії, як зазначає С. Семанов у статті „Створити теорію жанру“ [7,51], вимагає від авторів певного самообмеження. Автор статті підкреслює, що у таких творах, як біографія, все суб'єктивно-індивідуальне має бути свідомо представлене як вторинне. І це сприймається природно, адже головним завданням є створення образу центрального героя, а все інше, як зазначає дослідник, яке відволікає, повинно залишатися поза твором.

С Семанов стверджує, що російська біографічна література, загалом, зберегла і утвердила це „поважне самообмеження“ автора у відношенні до свого героя. Для прикладу науковець згадує відомих літописців, які, в свою чергу, ніколи не називали в текстах свого імені, бо головне вбачали у своєму безіменному служінні майбутньому. Відповідаючи на запитання „Чи старіють біографії?“, С Семанов стверджує, що так. Адже, на його думку; біографічний твір — це синтез двох середовищ — фактологічного та ідеологічного, і старінню підлягають обидва [7,52].

Книги про життя відомих письменників мають доносити до учнів яскравий образ непересічної особистості з усіма притаманними їй людськими слабкостями. Життя кожного — безперестанне самопізнання, щоденний суд над собою. Саме щоденники являють собою матеріали, які відтворюють духовне і творче обличчя митців слова. Особисте життя письменників, загалом людей творчих, є вагомою частиною, з якої і вибудовуються їхні щоденники. Знати відомих людей — означає знати міру і форму їх особистості, пізнати їхні протиріччя. Зрештою, ніщо не зможе так відкрити нам таємниці їхніх шедеврів, як людська душа, що прагне прекрасного, потребує додаткових відомостей і про прекрасне творіння, і про його творця. Метою вивчання біографії письменника у школі є наближення дітей до нього самого як автора. Справою авторів-бібліографів є створення образу митців слова, а для цього необхідно досконало знати, якими вони були в житті.

Список використаних джерел

1. Акимова А. Жизнь писатели: Заметки о биографическом жанре // Вопросы литературы. — 1996. — №12. — С.175—100.

2. Андроников И. Собрание сочинений. В 3-х томах -М., „Худ. лит“, 1980.— 432 с.

3. Братусь І. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів // Сучасний погляд на літературу — Вип.4. — К.,2000. — С. 123—137.

4. Жуков Д. Биография етнографии // Наш современник — 1979. — №11.— С.166— 165.

5. Кудряшова Л. Жанр литературной биографии: обзор // Вопросы литературы. — 1072.— №9. — С.130— 104.

6. Кумок Я. Биография и биограф // Вопросы литературы- 1973. - №10.- С.18-33.

7.Семенов С. Создать теорию жанра // Вопросы литературы.— 1973. — №10. — С.47— 53.

8. Степанишин Б. Викладання української літератури в школі— К.: РЕЦ „Проза“, 1985. — 25c.