Традиційна українська культура у творчості Олекси Стороженка

Всі публікації стосовно письменника: ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО

В. Погрєбенник,

доктор філологічних наук Київ

Нащадок козацької старшини з Борзнянщини і плеканець благословенної .Полтавщини, вихованець Слобідсько-Української гімназії, офіцер-кавалерист і чиновник особливих доручень (навіть слідчий у кримінальних справах), дійсний статський радник, Брестський повітовий предводитель дворянства і голова з'їзду мирових посередників, урешті горішинський козарлюга-пенсіонер, Олекса Стороженко був українським письменником-самітником, який потерпав від самодержавно-урядової опресії української культури. Багатообдарована творча особистість, він витворив свій самобутній художній світ: писав по-українськи і по-російськи, культивував майже всі різновиди тогочасної епіки, не без успіху спробував сили й у драматургії та поезії, відтворював минуле і сучасне України в складі Російської імперії, дотримуючися канонів естетики панівного у його творчості романтизму, що підляг образному синтезу з просвітницьким і етнографічним реалізмом, натуралізмом, зрідка вбираючи елемент Готики.

Змісто- і формотворчим компонентом його оповідань „З народних уст“ — „своїх“ у літературному „каре“ малої прози петербурзького часопису „Основа“ — був романтичний фольклоризм. Транспонувавши назву „основ'янської“ рубрики художньої прози на десять власних оповідань, О. Стороженко вже цим, властиво, засвідчив їх орієнтацію, зокрема мовностильову, на прототипи української народної прози, а також на набуту вітчизняною новою прозою перших десятиріч XIX ст. традицію опрацювання міфофольклорних структур, цієї „святої скрижалі“ (Адам Міцкевич) етноментального коду.

Оповідання циклу „З народних уст“ репрезентують домінантний у художньому світі епіка безпосередній генетично-типологічний зв'язок із уснопоетичними протомоделями. Також проливають світло на постать О. Стороженка як того літератора, який залюбки спілкувався при нагоді з народними розповідачами, в результаті майстерно огранюючи у слові явища „первородної“ творчості українців. Письменник посприяв завершенню в романтичному письменстві процесу надання літературного статусу казковому жанру (у циклі його представляють казки „Жонатий чорт“, „Два брати“, „Скарб“). Із приводу першого з цих творів іще М. Петров відзначив, що історія мук чорта у шлюбі відсилає до популярної казки „Зла Химка і чорт“, уміщеної згодом І. Біликом у його збірнику народних казок.

За прикладом Г. Квітки-Основ'яненка епік фабульно розбудував в оповідання мотиви українських анекдотів про дурнів („Лучче нехай буде злий, ніж дурний“; однак у творі „Дурень“ протагоніст, як і у народних казках про дурнів, насправді виявляється незбіса мудрим), а також ледарів („Скарб“). Окрім того, Стороженко „націоналізуюче“ асимілював народні апокрифи (про мудрість біблійного Соломона — в „приказці“ „Розумний бреше, щоб правди добути“), „інсценізував“ народні паремії („Вчи лінивого не молотом, а голодом“), художньо розкрив механізм постання приказки („Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав“). Сюжетна „матриця“ цього оповідання і його центральний персонаж „єхидна баба“ має численні паралелі в „антифемінних“ уснопоетичних структурах, втім у казках, зафіксованих письменниками („Чорт і баба“ в запису І, Білика).

У згаданих писаннях Стороженка знайдемо колоритні етологічні картини народного життя, національно виразні селянські „типажі“. Досі милує слух незіпсута рідна мова циклу. Продемонстровані форми „роботи“ письменника з національною уснопоетичною творчістю відповідні до ідейно-естетичних концептів фольклорної стильової течії художньої прози українського романтизму, монографічно дослідженої в Україні О. І. Гончарем. Закинути цим творам можна хіба те, що митець майже не вийшов у циклі за межі дрібнотем'я — вглиб зображуваних подій, не заглиблювався у внутрішній їх зміст, жертвував можливостями рефлексії заради гумористичного ефекту. Ця остання риса, справедливо відзначена ще істориком українського письменства С.Єфремовим, додамо, зближувала його манеру з наративними стратегіями народних розповідачів. Разом із тим у оповіданнях Стороженка було „багато природного мистецтва, багато грації й щиро українського гумору“ [1, 64].

Водночас, на нашу думку, Єфремов надто критично поцінував цикл. І цей випадок не одиничний: у рецепції позитивістської критики подібна доля спіткала й віршові гуморески Степана Руданського, теж недооцінені як буцімто тільки гарні „блискучки“. Та й І. Франко у „Нарисі з історії українсько-руської літератури“ кривдно визнав Стороженка „талановитим анекдотистом“, але не „дійсним художником“ Однак на користь визнання ширшого значення за цими оповіданнями говорять: тенденція до філософування (маємо на увазі, зокрема, енергетику добротворення в історії про мудрого військового суддю — „Розумний бреше...“); привабливість релігієсофсько-морального розмірковування про сутність щастя людини в оповіданні „Скарб“; цікаві гендерні насвітлення і локальний колорит ряду творів; автентичного текстуальні постаті розповідачів (стара сліпа баба, колишній кобзар) тощо.

Врешті, з циклом „З народних уст“ пов'язуємо процес становлення української прози середини XIX ст. „на живлющому ґрунті усної поетичної творчості“ (П. Хропко), коли „пильна увага письменників Щ0 до фольклору, побуту, звичаїв, обряду народу, їх художнє переосмислення визначили один із етапів розвитку нашого прозового епосу“ [4, 206]. Кілька інших творів, написаних у манері „З народних уст“, прямо кореспондують із представленими в циклі, зокрема, своєю „прикордонністю“ з фольклорним світосприйняттям.

Це, наприклад, заснована на місцевому переказі „Чортова коршма“ чи так само видане окремо в Петербурзі оповідання „Не в добрий час“. Творчий профіль „фольклоризуючого“ циклу збагатили, зокрема, опубліковані в „Основі“, проте не належні до „З народних уст“ оповідання „Межигірський дід“ і „Закоханий чорт“. Перше з них — монологічне оповідання бабусі про те, як вона стала носієм фольклору. Тут „олітературено“ народний етнотип бувалого колишнього січовика й пасічника, що „публікує“ у творі — за посередництвом розповідачки — перейнятий нею зразок пісенної творчості героя „на народну нуту“ (Іван Франко). Оповідання принагідно окреслило „фольклоропороджуючий“ вплив дійсності, в цьому разі соціально-родинної.

Щемлива автобіографічна експозиція другого твору без жодних „скріпів“ переведена від автопсійності до інтертекстуальності. Річ у тім, що схарактеризоване в зачині село Липці, підточене деморалізуючими чужинецькими впливами, у тій же іпостасі фігурує в оповіданні „Салдацький патрет“ Г. Квітки-Основ'яненка. А сам цей фундатор нової української прози ввійшов до „Закоханого чорта“ як персонаж у показовому оцінному контексті: мандрівний каркас твору завів розповідача в Основу під Харковом, де „батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті“ [3, 75]. Іншим інтертекстуальним літературним чинником є вплив щедрих на демонологічні образи українських творів славетного краянина Миколи Гоголя, знайомого Стороженка й героя його белетризованого „Спогаду“.

Розкіш емоційно-лірично відтвореної української природи; така ж яскрава врода дівчат і молодиць; кордоцентричність вдач земляків (між якими, проте, спостережено чимало „лакейства“ у німецькому одязі) — все це прикрасило твір. Водночас атрибути рідного краю у романтика Стороженка, патріота України, в тім числі у її „малоросійській“ іпостасі, виступили в названому оповіданні у функції поетичного обрамлення для фантастичної історії розповідача про кохання до відьми, котра силою молитви пустельника стала щасливою дружиною. Такий ультраромантичний міфофольклорний сюжет — а у компонованні Стороженка такого типу фабули зазвичай подані як вставні, обрамлені — водночас був нетрадиційним своїми ремінісценціями з недемонологічних мотивів і жанрів (згадка про муки Наливайка у розпеченому ляхами мідному бику), залученням нових топосів. Зокрема, Святогір'я над Дінцем, ханської столиці Бахчисараю.

Пуантом оповідання й питомою компонентою художнього світу автора є його образна візія походження фольклору рідного народу, що ґенералізує „фольклористично-ґенетичну“ лінію оповідання „Се така баба...“. Так, сама краса України, згідно з автором „Закоханого чорта“, „навіває на думи насіння поезії та чар“. Воно ж, у свою чергу, „зріє словесним колосом і складається в народні оповідання й легенди“ [3, 99].

Логічно було б очікувати, що прозові писання О.Стороженка у дусі „натуральної школи“ Миколи Гоголя мали б представити „позафольклорні“ вектори його художньої творчості. Проте така гіпотеза справджується при ближчому розгляді не такою вже значною мірою. Сказане стосується двомовного водночас оповідання „Вуси“. Анекдотичним є його фабульний засновок. Ще сучасники епіка посвідчили: художньо він відштовхнувся від анекдоту з репертуару народного гумориста і штукаря Животовського з Опішні. Та й подібні сюжети, додамо, цілком могли також побутувати як гумористичні бувальщини у чиновницькому оточенні Стороженка.

З усною народною творчістю „Вуси“ пов'язують також сливе фольклорні реакції героя, „ходачкового“ шляхтича; ним складена та вписана у невідповіднім місці жартівлива пісенька про галушки і подушки; простакуваті зовнішні асоціації свого вже безвусого обличчя з фізіономією знайомого німця; стильові фольклоризми чи просто характерні родові форми (середній рід замість чоловічого при словесному портретуванні „його превосходительства“) просторічної мови розповідача. Проте як невідповідний до фольклорних вояцьких мотивів можна потрактувати напівіронічний вияв царефільства служивої людини: марно служба цареві, мовляв, не пропадає, після 15 її безпорочних років одержуєш право на носіння вусів, якщо обстоїш його перед начальницьким самодурством.

Оповідання „Голка“ закорінене у фольклорному пласті української оповідної прози, пов'язаної з оригінальною постаттю „паливоди XVIII століття“ (І. Карпенко-Карий), популярного в Україні літературного та фольклорного персонажа переказів, оповідної прози, анекдотів, балад. Це магнат Потоцький, або Каньовський за місцем староства, жорстокий залицяльник-убивця Бондарівни. Його жорстокі витівки письменник поставив в історичний зв'язок зі звичками польської шляхти всіляко принижувати гідність підданців-“схизматів“. Збережена розповідна формула народного повістяра відтворила ілюзію спілкування зі слухачами: „Розкажу вам дещо про ...Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на свойому віку виробляв?“. Найгірше магнат коверзував над „жидами“, — актуалізував Стороженко мотиви української фольклорної прози, вводячи при тім у текст народні перекази чи анекдоти (скажімо, „Чорного кота“). В цілому ж оповідання про помсту дрібного шляхтича впливовому кривдникові може послужити масштабною художньою ілюстрацією до приказки „Натрапила коса на камінь“. Однак в імперії магнати всевладні: „правда та у них, як кий у руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить“.

„Кіндрат Бубненко-Швидкий“ становить своєрідну козакофільську ідейно-естетичну єдність із двома з „Оповідань Грицька Клюшника“ та „Споминками про Микиту Леонтійовича Коржа“. Ця єдність романтична і „героєцентрична“, Генетично заснована на ще свіжій у перших десятиліттях XIX ст. народній пам'яті про останні роки козаччини й гайдамаччину. Присвячений П. Гулаку-Артемовському перший із творів прикметний створеним у тій же манері .уснопоетичного повістування вельми колоритним образом столітнього діда, після котрого „досі по тульчинській околиці гоготить луна од його оповідань“. Майстерний розповідач, Стороженко побудував наративну стратегію на поетиці контрастів.

Так, у творі естетично співдіють дотепність фацецій про народних гумористів і штукарів, типи яких „колекціонував“ І. Нечуй-Левицький (Кіндрат Тарасович), а ще завзятих мисливців (історія захланного пана Цибульського, який зручно виплутався з убивства поросяти поясненням: думав, заєць...), із одного боку, — та розчулюючі вияви видимої мови почуття з другого (див. зворушливий пасаж із козацькою сльозою: І, 162—163). Автентичний історизм згадок про польсько-єзуїтське знущання над українцями згідно з „Історією...“ Маркевича, натуралізм картин уманської різні, кари Ґонти — й мудра філософемність фінального акорду теж доповнюють характеристики інтонаційно-мовного багатства стилю епіка.

До числа кращих у його спадщині належить розлоге оповідання „Прокіп Іванович“ — яскравий романтичний аполог „святої старовини“. Через біографії героїв, колишнього запорожця розповідача та Прокопа Івановича, в минулому його курінного та „щирої козацької душі“, маркуючим доленосним пасмом пролягло зруйнування Січі. Воно подане „зсередини“ — у баченні й відчуттях очевидця-розповідача. Вимовними є реакції бравого красеня-козарлюги Прокопа: його погляд із Дніпровського берега на сплюндровані курені й самотню церковцю посиротілої Січі-неньки викликав вибух плачу-розпуки навколішках. Так герой, а з ним і автор прилучився до відбитого у народних піснях і літературних писаннях (скажімо, Якова Щоголева) неприйняття завершеності історичної долі козацької Матері.

Нова життєва смуга вже не козарлюг, а степових гречкосіїв простелилася для них на панській землі. Малюючи взаємини героїв із дійсно добрим, але не безхарактерним паном, Стороженко дав іще критикові „Современника“ О.Пипіну, а за ними й радянським історикам літератури певну підставу для закидів у замилуванні віджилою патріархальщиною, відсутності так для них побажаних класових антагонізмів, в ідеалізації соціальної дійсності. Але цією „неідилічною ідилічністю“ показу шляхів гармонізації міжстанових людських стосунків твір, власне, й чарує читача.

Тональністю свого романтизму „Оповідання Грицька Ключника“ типологічно зіставні з ідейно-художніми особливостями „основ'янської“ прози. Прегарно зображені у них взаємини між двома репрезентантами української чоловічої вдачі, паном і Прокопом. Вони, як і історії одруження героїв, відтворені з м'яким гумором і вмінням передати індивідуальні вдачі, — позитивно атестують людинознавче-психологічні аспекти художнього світу письменника зокрема і його літературного хисту взагалі.

Історія Січей — від зруйнування Чортомлицької до Олешківської, а далі й будування нової на р. Підпільній, — увійшла в ретроспективну частину життєпису осавула в оповіданні „Дорош“. Відтворення останніх літ героя на зимівнику ввібрало під пером Стороженка стильові контури агіографічної літератури. Дорош-пасічник і садівник, який годував із рук диких сайгаків, нагадує праведного пустельника; творив-бо він добро і людям. Більше того, герой зумів підпорядкувати козацьку непримиренність до мусульманського історичного ворога власному вельми толерантному ставленню до нього. Про це свідчать факт приязні з татарським ватажком; епізод із гумористичним вивершенням урятування іншого татарина від козаків під порожнім вуликом (Грицько Ключник поінформував „слухачів“ про дальше життя вихреста у дусі народної прози). Тому не дивно, що життя й смерть праведника оповита в творі серпанком трьох чудес. Містичне начало виконало сюжето- й образотворчу роль і в дальших оповіданнях, як-от „Мірошник“.

„Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа“ — белетристичний нарис чи мандрівні записки про мандрівку Січами панича (іпостась автора) й самого Микити Коржа. До твору включено його розповіді про колишнє, втім про звичаї, одяг козаків, їх поведінку щодо новаків, про суд і кару тощо. Ці розповіді панич усотував удушу, керуючися фольклористичною, сказати б, настановою: „Будь ласкав, діду, розкажи... як твої уста склепляться навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею“.

Столітній запорожець Корж — реальна особа. З ним Стороженко запізнався у 1827 р. і відбув саме таку спільну подорож, при тім уразившися огромом баченого і пережитого січовиком, Микитиними енциклопедичними знаннями про козацтво, любов'ю до нього і незгаслою пам'яттю. Розповіді січовика спершу представила книжка „Устное повествование бывшего запорожца Коржа“ (опублікована в Одесі більш як за 20 років до першодруку „Споминків...“). Зладнав книжку і видав катеринославський єпископ Гавриїл, а познайомив їх автор „Українських оповідань“ — Стороженко.

Різноаспектна багатопланова розповідь нарису вмістила літературні поетизми пейзажних описів, як-от погожого вечора, озвученого бринінням бджіл у саду Коржів; соціально забарвлений осуд панської захланності щодо землі; цікаві авторські коментативні реакції з приводу, наприклад, виховної функції народного сміху в Україні); нотатки про історію назв (перша назва Дніпропетровська, виявляється, — Половиця), конкретні місцевості (пороги з Ненаситцем, подніпрянські давні слободи запорозькі тощо) та події (освячення собору в Катеринославі); козацькі могили (Сірка, Гладкого) й епітафії на них. Простір мемуарів із перипетіями долі героя шириться поза межі України. Лиш удавано простацькими, насправді ж об'єктивно „країнознавчими“ постали зауваги Микити про відвідані ним туристичні об'єкти московського Кремля: „Скільки на них кошту стратили а дзвін [“Царь-колокол“] не дзвонить і пушка [ Царь-пушка“ — В. П.] не стріля!..“.

Українська ж історія „від Коржа а ще в момент сюжетної дії нарису, ввібрала показову народну точку зору на чимало подій і явищ минулого. Це ворогування козаків із „ляхами“, мандрівку цариці Катерини Україною і потьомкінські села, руйнування порогів Дніпра, розпочате буцімто ще німцями та самої Січі, прихильність султана до козацьких утікачів за Дунай. У цій історії є свої анахронізми – так, Хмельницький „був нібито поставлений од царя замість Мазепи“, — чи міфологізовані версії, як про походження козаків. Однак сам дух і обставини минулого схоплені й передані автентично, підпорядковані пієтету розповідача перед козацькою славою, яка „довіку не загине“ (виділення автора — В.П,).

Виклад „Споминок...“ принагідно оздоблений літературно-поетичними аплікаціями. Так, двовірш Лукреція в оригіналі сприймається природним компонентом розмислу освіченого панича про людську натуру. Дід Микита теж виявив очитаність доречним цитуванням „Енеїди“ І. Котляревського. З літературними джерелами співдіє фольклорний мелічний компонент. Народні пісні входять у мемуари як ритуалемний вияв радощів (Корж привітав Великий Луг співом „Ой, Січ — мати...“) або вияв жалоби від перебування серед святої руїни, на яку українська душа панича резонує рядками „Закряче ворон, степом летючи..“. Постпозиція ж твору взагалі переводить його в площину фольклористичної публікації цілої кобзарської думи про зруйнування Січі „Гей, із-за зеленого гаю...“, записаної автором у 1832 р. на іванівському ярмарку в Кременчуці (текстуальний елемент наукової паспортизації) — за три роки до смерті 104-літнього Микити Коржа.

Романтичноцентричні „Рассказы из крестьянского быта малороссиян“ О. Стороженка, подібно до більшості інших творів його малої прози, виявили органічність перебування епіка в кліматі національно-народних повір'їв, міфів, легенд і переказів, прислів'їв і приказок. Саме паремії виконують функції мотто в цих оповіданнях. Виняток складають лише „Матусино благословения“, де наводиться фрагмент із кобзарської думи, та оповідання „Убийца“, що розпочинається рядками балади Л. Боровиховського, теж „відфольклорної“. Тож письменник і тут перебував в осередді українського світосприймання й образного мислення. Традиції, обряди та вірування українського простолюду, його природне довкілля і соціальне становище, „ройове“ й індивідуальне життя становлять об'єкт художнього зображення в російськомовних творах, де селяни іноді розмовляють рідною українською гутіркою.

Місцем дії топографічно конкретних „Рассказов...“ є: в „Изворотливом малороссе“ на тему посоромлення негідника (до певної міри Сторожєнко тут виступив предтечею Ф.Достоєвського з його „Селом Степанчиковим і його мешканцями“) — надворсклянське село. В оповіданні „Ковбаса“ — Ромен із докладно описаним знаменитим ярмарком. „Голова себе на уме“ про край між Пирятином і Хоролом; „Матусино благословение“ відтворило місцевості між Ромном і Прилуками, а „Лесной дидько и непевный“ — Зіньківщину. Дія „Подкидыша“ переноситеся до золотоверхого Києва з його унікальною пам'яткою ще княжих часів (Олегове кладовище) та новобудовами царських (казарми мавританського стилю над Дніпром), окрасами церковної архітектури. Назвемо тільки втрачені з пам'яток — Десятинну церкву, Золотоверхий Михайлівський і Микільський військовий собори.

Деякі з цих оповідань дрібнуваті темою, страждають на самоповторення. В них варіюються образи добрих панів чи неодмінно вродливих яскравою українською красою — всі — поселянок, котрі нагадують про чисто чоловічі вподобання автора-розповідача. Можна закинути також нестачу композиційної стрункості через розповідацьке захоплення вставними історіями, іноді залежність від М. Гоголя* (вплив „Вія“ на „Ярчука“). Дещо архаїчними як на другу половину XIX ст. здаються демонологічні варіації. Автор подекуди реалістично пояснив „зустрічі“ з нечистю, але не розвінчав такі епізоди у дусі просвітницького реалізму. Чи не тому, що цю добу Сторожєнко атестував як „вік просвіщенних дурнів“. Проте, перш ніж закинути письменнику архаїчність малювання чортів і т.д., слід зважити: демонологічні вірування виступають у творах як правило складником світосприййяття простолюду.

Разом із тим ряд інших — добрих прикмет „Рассказов...“ — компенсують їх певні недохопи. Назвемо серед позитивів уміння досягнути емоційного катарсису, лейтмотивність деталі-символу (дуб „мати благослови“). Одним із перших у новій прозі — після Г. Квітки-Основ'яненка — Сторожєнко пластично відтворив яскраві картини побуту, зокрема подав етнографічно точний політональний опису ярмарку, густо „заселивши“ цю картину виразними народними типажами (кобзар і його прихований недоброзичливець поводир: „Ковбаса“). Епік підніс високу духовність зв'язку поколінь, створив справжні культи — давнини („Матусино благословение“) чи „малої вітчизни“, останній у поєднанні з поетизацією молодих літ людини („Ярчук“). Письменник розвінчав стереотип „безмозґлі хахли“, показав його як безпідставність: голова з однойменного твору дуже вже собі „на умі“. Окрім того, важливо підкреслити в контексті цієї студії слушність міркування А. Іщука, що стосується своєрідного внеску української і російськомовної прози митця в історичний розвій літературного фольклоризму XIX ст. та зростання у ньому питомої ваги суверенної самостійності літератора: „в більшості творів Олекси Стороженка етнографічний матеріал служить тільки оздобою розроблюваних сюжетів і в них письменник зовсім не прагнув до точної його передачі“ [2, 11].

Чи не першим у новій українській прозі епік мав сміливість акцентувати еротичний погляд на жіночих принадах, тим більше чужої дружини, чи відтворити „бокаччівську“ винахідливість українки в організації любовної зустрічі („Лесной дидько...“). Сторожєнко невимушено каламбурив із просторічними слівцями чи вдавався до народної словогри („штрикалка“ замість „шпага“), подекуди зблискував чистим золотом народного гумору, як у вплетенні жартівливої приказки „Пішли наші вгору — ...дядька повісили“. Навіть одна скупа фактуальна примітка автора могла нести вибуховий політичний „заряд“, як та (див. 11,10), що стосується конфесійної картини Волині, силоміць повернутої московськими царями з греко-католицької конфесії до православ'я. Серед приміток знайдемо у Стороженка і „фольклористичну“, про спосіб полегшити,мученицьке прощання грішника з душею (II, 64).

Художній „позафольклорний“ світ творчості Стороженка серед його „Рассказов из крестьянского быта малороссиян“ представляють якраз ті, що виходять за межі селянського суспільного стану. Це „Парижские тайны“, що гумористично відобразили залежність провінційного поміщицтва від модної пригодницької белетристики на зразок Е. Сю, та повість „натуральної школи“ „Тетушкина молитва“. До координата означеного світу належать, зокрема, нечисленні експліцитні вияви його власного культурного інтелігентського спілкування, як-от мистецьке порівняння героїні з мадонною Мурільйо.

Ця студія була б неповна без характеристики бодай швидким пером ширше закроєних полотен О. Стороженка, занурених в уснопоетичну стихію. Мова про „поему“ „из преданий и поверий запорожской старины“ „Марко Проклятий“ та „очерки Малороссии прошлого столетия“ „Братья-близнецы“.

Концептуальне ядро повісті, заснованої на міфо-фольклорних переказах і легендах про великого грішника, автор розкрив у цінному листі-автокоментарі до одеського книговидавця В. І. Белого від 13 грудня 1873 р.: „Существует у нас поговорка „Товчеться, як Марко по пеклу“ [автор ужив її як епіграф до „поеми“ — В. П.]. Стало быть в изустном предании народа должна существовать и легенда похождений Марка, и вот 30 лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал. Каждый народ имеет свого скитальца: французы — вечного жида Сантенера, испанцы — Мельтона, у немцев и англичан так их много, что не перечтешь, у русских — Кащей бессмертный, а у нас — Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев“..

Стороженко поєднав сюжет про українського Агасфера та історичну лінію Хмельниччини. Вмотивував це в передмові до твору так: „По народным преданиям, похождения Марка относятся к далеким временам Запорожской Сечи и имеют связь с войной 1648 года..“. Наділив мандрівника нестерпно тяжкою торбою за плечима з головами вбитих ним матері та сестри, що легшає від добрих справ Марка. Власне, історія Марка Проклятого є літературною реінтерпре-тацією міфофольклорних джерел про вбивцю власних матері, сестри та дитини від інцестного зв'язку з нею (а „кровосумішка“, як писав М. Драгоманов, у народному уявленні є найтяжчим гріхом), сконтамінованих із іншими легендами і переказами.

Автор урахував і старовинну віршу про Марка Пекельного (мотив прикрощів чортів у пеклі від козаків), все це доповнивши нововведеними сюжетними лініями. Зокрема, ретроспективною — войдування запорожців із Кабардою — та романічною, кохання Кобзи до княгині Корецької на грізному тлі Хмельниччини та боротьби повстанців із Яремою Вишневецьким.1

Характер малювання подій підляг у Стороженка визначальній літературній стратегії, за терміном Дм.Чижевського, „романтики жаху“, все ще модної у „пізньому“ романтизмі. Його авторський варіант прикметний поєднанням „своїх“ для фольклору елементів ґотики (Марка, довіку проклятого батьком, регулярно відвідують і мучать вихідці з того світу) та натуралізму. Останній придався для відтворення кривавих жахів протистояння: згадаймо розтрощену голівку немовляти чи оббілованих „ляхів“, шкірою яких повстанці накривали халабуди від дощу.

В малюванні польсько-українських стосунків Стороженко, по-перше, взорувався на історичну і художню літературу. Так, із Т Шевченком, наприклад, його єднає мотив братерського життя козаків із ляхами у давній Речі Посполитій до часів Баторія включно. А от лінією Єремії Вишневецького та згадкою про оборону Буші й подвиг сотничихи Завісної Стороженко випередив відповідно історичний роман І. Нечуя-Левицького та п'єсу і повість М. Старицького. По-друге ж, автор зобразив відповідно до народної пам'яті причини наступної тяжкої ворожнечі — наступ магнатів з єзуїтами на права, віру і людську гідність козацького народу, „жидівські“ оренди тощо. В свою чергу, належно відбитий у повісті розмах війни 1648—1654 pp. вмотивував апокаліптичне передчуття „ляхів“ (патер віщує: Москва забере Польщу).

Звісно, не могла у цьому творі не спрацювати й романтична „відфольклорна“ причина зміни на гірше українсько-польських взаємин: чорт Фарнагій, подібно до трьох ворон у „містерії“ „Великий льох“ Шевченка, свідомо підкопує і нищить краще майбутнє етносів, добросусідство козацького народу з „ляхами“. Цікаво, що мандри трагічного героя дали змогу авторові розбудувати антигерметичний дискурс повісті, звичайно, в згоді з народними давніми географічними уявленнями про далекі чужі краї та їхніх мешканців — Кавказ, черкеський і цесарський краї, вірменський Арарат, Персіянську й арабську землю, Русалим, південний і північний кінці світа, — висвітлити народні уявлення й про народи — ближчі сусіди, як-от „жидів“ і циган. У цілому ж навіть незакінченою повість, що постала на ґрунті народних релігійних уявлень про надприродне й утривалила романтичні традиції „Страшної помсти“ М. Гоголя, вабить гуманним пафосом творення добра на землі.

Якщо „Марко Проклятий“ завершив тему України у творчості Стороженка, то „Братья-близнецы“, навпаки, започаткували її в популярній у романтизмі й реалізмі хронікальній формі. На цей раз маємо родинну хроніку за два покоління, розповідь про обмежене інтересами, але доброчинне життя провінціалів із Полтавщини (і не раз при тому смисловим і настроєвим камертоном для окреслення нової пори у житті братів Івана та Семена Бульбашок є епіграфи з приказок, пісень, голосінь). З цих „нарисів“ розпочалися у творчості Стороженка конотації Києва як нашого Єрусалиму, тема Гаркуші, українознавчий характер описів ярмарків та ін., гоголівські навіяння при зображенні побуту провінційного панства, містичний, демонологічний і Готичний елемент його прози (див.II, 180, 325, 413 тощо), самобутня рецепція іноетнічних образів француза, німця, грека, єврея.

Вкраїна постала у романі як „сторонушка благодатная“, за визнанням майора, „не то что наша костромская“, хоча — симптоматична деталь — гетьманський Суботів і у XVIII перебуває в оренді у Гершка Рабиновича. Дарами щедрої землі, вродою її доньок Україна, пацифікована і занадто вірнопіддано до царів налаштована в зображенні Стороженка саме й вабить служивих москалів. У творі втілилися вірнопіддані настрої письменника у котрого (цікаво, наскільки щиро) Виговський віроломний Мазепа зрадник, а ідеолог гайдамаків М. Значко-Яворський — натхненний русофіл і проповідник підкорення народів Росії.

Але 3об'єктивізмом реаліста епік показав, як мосіалі без жодного опору (такий він далекосяглий результат бажання Хмельницького послужити „православному царству“), забирають козацьких нащадків у своє військо на загарбницькі війни, живляться їх статками або й відкрито вимагають у чоловіка його законну дружину: „Отдай Марфушу“. Хоча сам художній фактаж об'єктивно зайшов у суперечність із втіленими історично-політичними ідеями, романові додало вартості якраз „олітературення“ української ще не асимільованої стихії — вдач, звичаїв і обрядів (весілля), взагалі фольклору й мови. До речі, багаті на народнопісенні аплікації також і драматичні „картини“ „Гаркуша“ (аж до неправдоподібності: співає-бо навіть „ухоплена“ дівчина).

Таким чином, романтичний фольклоризм становить один із чільних і посутніх компонентів художнього світу Олекси Стороженка, константну рису його української і російськомовної епічної творчості. Цей зв'язок із широким спектром уснопоетичних жанрів був утілений у слово, воднораз мистецьке й українознавче своїм характером, що відтворило національний Психо-Космо-Логос (С. Андрусів), цілі „культурні ландшафти“ (В. Дільтей) минулого України.

1Колізію протиборства між князем Яремою й інсургентами Воргури відіграла сюжетотворчу роль і у „Матусином благословении“, що засвідчило частотність мотиву в естетичному „будівництві“ письменника. До речі, про Кривоноса, Павлюгу і князя Четвертинського розповідав Стороженкові у 1825 р. у подільському Немирові сліпий столітній дід.

Література

1. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — У 2 т. — Вид.4. — Мюнхен. 1989. — T.2. — 495 с

2. Іщук Арсен. Олекса Стороженко. Твори: В 2 т. — К., 1957. —Т.1. —С.5—18.

3. Там само. — Т.1. — 437 с.

4. Хропко Петро. Олекса Стороженко [рукопис колективного підручника „Історія української літератури 40—90-х pp. XIX ст.“ за ред. В. Ф. Погребенника]. — С.196—219.