КОРОТКО ПРО ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

Всі публікації стосовно письменника: ПЛУЖНИК ЄВГЕН

(1898—1936)

Поет „розстріляного відродження”, був репресований, номер в ув'язненні на Соловках. На тлі гучної фальші тогочасної епохи його голос линув із глибини власної, Сповідальна надзвичайно лірична його поезія живилася духовними джерелами української нації. Глибоко закорінена в тогочасну дійсність, вона водночас була причаєним стоїчним опором тій облуді. Особливо це відчутно в поемах „Галілей” і „Канів”. За життя Євген Плужник видав збірки „Дні” (1926), „Рання осінь” (1927), у 1928—1933 pp. готував „Рівновагу”, але з'явилася вона тільки 1946 р. за кордоном. Уже в наш час вийшли „Поезії” (1988), „Змова у Києві. Роман, п'єси” (1992). Написав 4 п'єси, роман „Недуга” (1928, 1929), уклав разом із В. Підмогильним словник „Фразеологія ділової мови”.

* * *

Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність? Вона світилася негаснучим внутрішнім світлом і вірою відродження, що відкривало „прекрасний світ єдиний”. І вона (індивідуальність) витворювала протиотруту спасенного скептицизму і тоскної нудьги видющого самотника проти мухоморного суспільно-духового розчину більшовицької нівеляції і „колективізації” людини, забріханості і самофальшування та спромоглася на протест проти тиранії поліцая і догми. Велика віра великого скептика!.. А жив же Плужник без найменших ілюзій і, між іншим, точно спророкував кінець своєї долі в снігах далекої російської півночі. Хворий на невигойну спадкову туберкульозу, поет виявив рішучість загубити все, крім свого кредо і своєї індивідуальності.

Цей парадокс звертає нашу увагу на цілком своєрідну у Плужника здібність до інтроспекції — бачити самого себе на точно схопленому тлі речей і явищ, і доби. Еспанський філософ Ортега і Гассет вважає здібність бачити самого себе рисою найвищих культурнотворчих можливостей людини. Може, з цим зв'язаний і філософізм поезії Плужника, і його замкненість у собі, як у останній надійній фортеці.

Як у випадку Свідзинського, зовнішня біографія Плужника бліда, майже відсутня, тоді як внутрішньо, духово його коротеньке життя було інтенсивне та багате. В цій замкненій немногословній душі перетоплювався на вогні свідомості і болю велетенський матеріал велетенської своїми зломами і наслідками доби. <...>

Остання збірка поезій Плужника „Рівновага” —це є документ перемоги „духової людини”, що серед какофонії доби знайшла собі „тишу”, душевну рівновагу, певність своєї правди, красу „світу єдиною”, серед загального розпаду — „міцний зв'язок між днем біжучим і простором часу”. <...> В одній із своїх останніх і кращих поезії „Вона зійшла до моря...” Плужник несподівано вражає читача такою антично-прозорою і гармонійною лінією краси, якій позаздрив би і найбільший з неокласиків. І такою палаючою повнотою „жаркої, важкої і повної квітки”, повнотою сили —якій позаздрив би і найбільший майстер подібного типу образів Микола Бажан. Як могло статися таке чудо у поета якого дожирали сухоти і на якого чигала смерть від руки варвара-окупанта, чудо —зроджене у трупній тотального голоду і терору?..

(Лавріненко Юрій. Євген Плужник // Розстріляне відродження.— Париж, 1959.)