ІДЕЯ СОБОРНОСТІ В ПУБЛІЦИСТИЦІ О. НАЗАРУКА ПЕРІОДУ МІЖВОЄННЯ

ІДЕЯ СОБОРНОСТІ В ПУБЛІЦИСТИЦІ О. НАЗАРУКА ПЕРІОДУ МІЖВОЄННЯ

Всі публікації стосовно письменника: ОСИП НАЗАРУК

Зоряна Величко

Розглядати та аналізувати сутність ідеї соборності в українській політичній думці 20 — 30-х років XX століття із сучасного погляду доволі непросто, оскільки неможливо окреслити її сенс винятково межами „соборності“. Час українського міжвоєння витворив абсолютно унікальні ідейні конструкції та духовні феномени. Бо ж українські моделі чи то націоналізму, чи то фемінізму та й інших -ізмів, а також смислова наповненість багатьох понять із сфери громадсько-політичного життя таки відрізняються від звичних нам трактувань та сенсів.

Варто підкреслити, що соборність — це, перш за все, духовний феномен. Звернімося хоча б до етимології слова, яка цілком прозоро акцентує власне на отому духовному вимірі та дозволяє тлумачити це поняття як об'єднання, згуртування довкола і для найвищих, можна сказати, „освячених“, людських (національних) ідеалів. Натомість тексти періоду 20–30-х свідчать про певну термінологічну розгубленість його сучасників, а інколи й про словесно-ідейне жонглювання, яке дало наслідки не просто семантичні, а й історичні, яке коштувало людських та державних жертв. Той сенс, яким наповнювали „соборність“ в час міжвоєння, часто зводився до надто буквального, винятково адміністративного, виміру. А відтак він фальшував, а далі й девальвував саме поняття соборності, його істинну суть. Бо, зрештою, навіть сьогодні ми не можемо говорити про „одну Україну“ на території, окресленій спільним державним кордоном. Тому постає логічне питання: чи „соборність“ дорівнює „унітарності“, чи все-таки це поняття з цілком різних сфер людського буття? Чи варто ототожнювати, так би мовити, фізику з метафізикою?

У час буремних міжвоєнних десятиліть ідея соборності стала однією з провідних в українській політичній думці. Йшлося, зрозуміло, про возз'єднання всіх питомо українських земель в межах однієї незалежної держави. Можемо зауважити той факт, що ідея соборності була невід'ємною від ідеї державності, обидві вони були взаємопов'язаними та зумовлювали одна одну, плекались та розвивались, так би мовити, парою, біномом „а (соборність) = b (державність)“.

І в цій ідейно-термінологічній плутанині була, беззаперечно, рація. Така химерна, багато в чому неповна, нечітка, а інколи — невідповідна, інтерпретація двох, цілком різних, ідей, була зумовлена певними історичними та політичними обставинами. Адже різноманітні спроби створити власні державні конструкти з обидвох боків Збруча впродовж 1917–1921рр. відразу ж демонстрували свою слабкість і практичну недієздатність. Усі намагання привернути увагу сильних європейських держав чи то до українського, чи то до східногалицького питання, усі клопотання бодай про найменшу політичну підтримку залишались марними. Щобільше, військово-політична агресія з боку найближчих сусідів-окупантів зводила всі спроби втримати оту щойно здобуту свободу нанівець. Єдиним способом протистояти зовнішньому ворогові у боротьбі за державу було внутрішнє об'єднання всіх сил, ресурсів і народної енергії.

Тому оця подвійна ідея „соборність/державність“ через початкову свою винятково практичну спрямованість уже не просто витала в колах політичної чи громадської еліти, як це було наприкінці XIX — на початку XX століть. Вона проникала із щораз більшою силою в якнайширші народні маси. А відтак набувала ознакєдиної спільної національної ідеї. Можемо стверджувати, що саме 1917–1921 роки стали своєрідною точкою відліку для української нації в її сучасному розумінні. Усвідомлення мешканцями обох берегів Збруча однієї для всіх України, а отже й приналежності до одного-єдиного народу, витворило по-справжньому міцний фундамент для формування української нації. Інше питання, що наступні історичні та політико-економічні реалії, в яких опинилась Україна, руйнували і ослаблювали той ґрунт, з якого починала рости наша нація. А ґрунт той був міцним та здоровим, оскільки формувався дуже природнім шляхом, зсередини, з доконечної необхідності народу самоідентифікуватися. У спогадах Івана Кедрина-Рудницького, публіциста й активного громадського діяча того періоду, знаходимо справедливе твердження про те, що саме в час Української Революції постала цілком нова „українська людина“ „з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією“ [4, с.66]. Іншими словами, з'явилось усвідомлення себе як громадянина, що має прагнення, мету, змагає і бореться за їх реалізацію.

Тому й „соборність“ набула для тієї „нової української людини“ уже цілком інших за своєю природою змістових відтінків. Якщо політики та й більшість активної в громадському сенсі еліти розуміли її, найперше, в суто „фізичному“ вимірі, тобто фактично ставили знак рівності між соборністю та унітарністю як формою державного устрою, то приклади істинно героїчного сподвижництва з боку населення (згадаймо хоча би похід Галицької Армії у Велику Україну 1919 року) свідчать про інше. Для свідомих народних мас ця ідея стала „живою“, вони йшли на жертви для того, щоб возз'єднати віками роздерте тіло національного організму. І тут ішлося не тільки про спільну та єдину територію. В маси прийшла жага відшукати спільну національну ідентичність.

Власне, таке розуміння ідеї соборності в парі з ідеєю державності та в контексті ідеї нації дає змогу окреслити її сутність, побачити динаміку розвитку та різноманітність її інтерпретацій.

Ще Іван Франко писав про те, що „здвигнення нашої національної будови в усій її цілості“ [9, с.175] вимагає цілковитого повалення „китайських стін“, які ділять українців на східних і західних. Автор наголошував на великому історичному завданні — „допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях“, „якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля“ [9, с.175]. В „Одвертому листі до галицької молодежі“ Іван Франко проявив надзвичайно глибоке розуміння самої сутності ідеї соборності, адже наголошував, власне, на найглибшому її психічному та духовному сенсі. „Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів“ [9, с.175]. Як бачимо, публіцист говорив про соборність саме як про єднання найтоншими та найглибшими духовними узами. Франко закликав пізнати братів наших, полюбити і прийняти оту „іншу“ Україну до тої міри, „щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його“ [9, с.176].

І ось уже через кілька десятиліть, коли Велика Україна переживала важке, переломне історичне випробування, Франкова вимога пожертви заради отих „інших“ своїх братів перейшла в ціле галицьке суспільство. Знамените гасло „Через Київ на Львів!“ повело собою, мабуть, найбільш свідоме та патріотичне військо в цілій українській історії обороняти столицю, залишивши напризволяще свою „малу Батьківщину“. Бо ж навіть ті наспіх змобілізовані селяни-волонтери мали свідомість того, що Січове Стрілецтво, „хоч походить з Галичини, зв'язане передовсім з держ[авними] інтересами Вел[икої] Укр[аїни], та що Київ важніщий чим Львів“ [8, с.8]. До столиці вони вступали із червоними стрічками на шоломах — символом власної крові, яку готові пролити на вівтарі соборної незалежної України. Від часу антигетьманського повстання і аж до остаточної трагічної поразки вкінці 1919 року Січові Стрільці були ідейним осердям українських збройних сил, що до них вперше за багато століть зійшлися з усіх куточків добровольці для спільної боротьби за спільну вільну Батьківщину.

У цьому контексті політичне проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року, як справедливо зауважив Іван Кедрин, було „вже тільки формальним завершенням тієї самостійницької і соборницької думки, яка викристалізувалася одночасно над Дніпром і Дністром“ [4, с.64]. Бо, можемо сказати, що тоді Україна вже була духовно соборною, а її народ єдиним. І тільки внутрішні трагічні непорозуміння політичного проводу призвели до „фатального заломлення об'єднаного українського фронту“ [5, ч.ІІ, с.5]. А вже через кілька років після поразки революції між двома Українами почала зростати справжня духовна прірва, неподолана остаточно й донині.

Отож, як бачимо, ідея соборності в українському суспільстві періоду міжвоєння та особливо в революційний час не була статичною, вона рухалась та розвивалась надзвичайно динамічно, „як на війні“ — „змагались думки, течії, ідеї [...] бували відступи і наступи, був реґрес і проґрес“ [4, с.64].

З цього огляду видається цікавою публіцистична та мемуарна спадщина Осипа Назарука, учасника та активного діяча Української Революції. Він, як ніхто інший, відображає своєю творчістю та діяльністю справжню бурхливість того часу, гарячкові зміни і пошуки ідей, поглядів та пріоритетів. Власне, його тексти дають змогу прослідкувати розвиток ідеї соборності та, найважливіше, широкий спектр її інтерпретації, всю ту сукупність значень і явищ, які наповнювали це поняття впродовж років революції та після її поразки.

Прикметним є факт, що Осип Назарук, хоч і був делегатом від Української Національної Ради до Павла Скоропадського, в якого Галичина просила допомоги проти Польщі, вже у Києві пережив різку зміну поглядів та пріоритетів. Саме за його ініціативи Січові Стрільці не перейшли Збруча для оборони Львова, а залишилися брати участь в антигетьманському повстанні. Встановлення влади Директорії давало надію на здійснення усіх ідей, які полонили народні маси, мовляв, здобули Київ, тож здобудемо і Львів, буде Україна незалежною, буде соборною.

Однак саме в цю добу дуже виразно проявилися всі ті гострі суперечності, які тяжіли над українським суспільством. Україна знову почала роздвоюватись. Вся виснажлива „боротьба соборним фронтом, досягнувши своєї найвищої точки влітку 1919 року, коли наша армія взяла столицю України — Київ, вже через два місяці закінчилася катастрофою“ [5, с.5]. Перехід Галицької Армії у Наддніпрянську Україну та об'єднання усіх військових сил під одним стягом припали на період глибокого загострення стосунків між двома урядами (Винниченка та Петрушевича). Тож ситуація „двоєвластя в Кам'янці“ [5, с.23] тільки додавала напруження та взаємного недовір'я до атмосфери у війську. Ідея духовного єднання заради високої спільної мети виявилася слабшою від вроджених, історично та культурно зумовлених розбіжностей між обидвома гілками українського народу. Виявилось, що перед реальними вимогами часу ідея соборності була „безпорадною“, тому поступово банкрутувала.

Цікаві і живі рефлексії з часу „Кам'янецької доби“ знаходимо власне у текстах Осипа Назарука, який хоч і був міністром у першому уряді Винниченка, однак розчарувавшись у політиці, провадженій з Києва, разом з галицькою армією перейшов у Наддніпрянську Україну. У Кам'янці він редагував газету „Стрілець“ та брав безпосередню участь у військово-політичному житті. Назарукові спомини з цього часу „Рік на Великій Україні“ містять емоційні, іноді надміру суб'єктивні, рефлексії про трагічні події другої половини 1919 року. Однак у них постає типовий образ отої „нової“ людини, громадянина, який означив і усвідомив себе українцем (не галичанином), проте так і не знайшов собі місця на широких просторах своєї „нової“ Батьківщини. Назарук описує ту катастрофічну ситуацію: „обі українські армії конали в муках і тифозній горячці [...] А між нами до кінця була незгода і навіть на гарну смерть не було виглядів“ [8, с.296].

І найгіршим було не протистояння урядів чи військових формувань, а настрої наддніпрянського населення, з яким воно ставилось до солдатів з Галичини. Розагітовані більшовицькою пропагандою, селяни бачили у них вже не своїх братів, а „панське“ військо, а „раненим Січовикам, які доволіклися до селянських хат, навіть води не хотіли подати“ [8, с.141-142]. Отож галицька армія відступала з єдиного соборного фронту, відступала не перед загарбником, а перед своїми-чужими українцями. Ті воїни, що „вже зжилися були з Наддніпрянською Україною, що „працювали для неї серед найтяжчих обставин й уважали себе представниками єдності всеї України“, ті, „що свого часу не пішли боронити Львова ізза Київа — втікали тепер, щоб боронити останнього шматка галицької землі“ [8, с.172]. І з відходом цієї „єдиної надійної частини“, пише також у своїх споминах „Україна в огні й бурі революції“ наддніпрянець І.Мазепа, „фактично українська армія, як цілість, вже не існувала“ [5, с.110].

Соборність як феномен національного духа, як складник ідеї нації стрімко вичерпувалася. „Зник запал, з яким ми колись працювали, заки здобули Київ. Якась внутрішня пустка опановувала моє оточення“ [8, с.142], — пише Осип Назарук. Прийшло глибоке розчарування та відчуття намарної жертви. Виявилось, що, попри фатальні зовнішньо- та внутрішньополітичні чинники, само українське суспільство не було готовим із власної різнорідності витворити єдиний по-справжньому здоровий національний організм. Ідея соборності на десятиліття відступила на задній план. Для галичан першочерговою стала боротьба за свою малу Батьківщину, за незалежність бодай частини української землі. І ось уже через кілька років соборник Осип Назарук у споминах „Галицька делєґація в Ризі 1920 р.“ так категорично писав про Акт Злуки: „се колоніяльний акт України, котрий нашими власними підписами призначив усю нашу землю по обидвох боках Збруча на кольонію, призначив під впливом запаморочення теорією про „єдність“ того, в чім єдності не було й нема, а хіба може бути колись“ [6, ч. 30, с.5].

У той час Осип Назарук став близьким до диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, віддаючи багато зусиль для популяризації „галицької справи“ серед держав, які могли вплинути на становище Галичини. Як член делегації від уряду на Ризькій конференції він остаточно змінив свої переконання, адже влада Великої України (раніше УНР, тепер УРСР), тієї, з якою об'єднувалися, фактично зрікалася галицької землі на користь Польщі. Назарук почав аналізувати поразку української революції та особливо її наслідки для Галичини, яка, зрештою, мала шанс на державне самоозначення.

Публіцист почав переоцінювати всі вартості та міфи, до створення яких сам і прикладався. Він дійшов висновку, що причиною загибелі блискучої стотисячної галицької армії, а за нею й цілої „галицької справи“, був своєрідний синдром поклоніння перед містичною Східною Україною. Ще у Франка знаходимо вимогу „віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро“ [9, с.175]. Отой атавістичний галицький комплекс меншовартості публіцист вважав „головною недугою духа нашого, головним гріхом його“ [6, ч.18, с.4]. Він переконував, що „опінія“ про містичну Велику Україну залишалась у дусі романтичного XIX століття, тобто була „мракою“, „в котрій товклися мрійливі привиди козацьких шликів і шароварів“ [6, ч.16, с.5].

Осип Назарук почав розробляти свою концепцію взаємозв'язку та стосунків Галичини і Східної України. Згодом з-під його пера вийшов трактат „Галичина і Велика Україна“, своєрідна спроба компаративістичного аналізу особливостей, культурних та етнопсихологічних, різних частин нашої землі. В ній ішлося про вирішальну, місійну роль галичан у творенні української нації. Дехто звинувачував Назарука в „галицькому сепаратизмі“, „цькуванні одної частини нації на другу“ [10, с.182], поглибленні і так болючої кризи у стосунках між наддніпрянцями та галичанами.

Однак, як видається, Осип Назарук принципово був далеким від сепаратизму в дусі М.Лозинського. В його поглядах на соборність можна простежити як вихідну точку концепцію „малої Батьківщини“. „Та хто дивиться „на широкі обрії“, все одно східні чи західні, а не укріпиться на тім шматку землі, де вродився, — той мусить стати перекотиполем, на котрім уже дуба ніхто не защіпить“ [6, ч.22, с.4]. Осип Назарук пропонував шлях до правдивого об'єднання української нації: від Батьківщини малої до великої. Від Галичини, яка була найбільш національно скристалізованою і могла відіграти винятково конструктивну роль українського П'ємонту чи Прусії для цілої України.

Адже інтерпретація ідеї соборності в час революції як злуки всіх земель в унітарній державі виявила свою фатальну хибність. Революція вимагала негайних політичних рішень, від яких залежало існування української держави (держав). Оптимістичні розважання і медитації про негайне взаємно толерантне пристосування та термінове викристалізування нації не могли бути зреалізованими. Тому є рація у тому, що Осип Назарук розцінював Акт Злуки як суто механічне об'єднання земель, яке не могло забезпечити соборності, адже було дочасним та не відповідало політичним та психологічним вимогам часу. Він справедливо акцентував на тому, що швидше можна налагодити співжиття навіть двох різних народів, якщо відмінності між ними економічного характеру, аніж „співжиття двох племен одного народу, котрі мають інакшу культуру“ [6, ч.22,с.4].

Зрозуміло, що після поразки революції ідея соборності не перестала бути однією із головних в українській політичній та суспільній думці. Але вона набула інших смислових ознак, перейшла в площину духовну, а відтак стала метою і стимулом до громадської та культурної роботи. „Є тільки ОДНА Україна“ [7, ч.9, с.2], — ці слова Осипа Назарука можна вважати ключовими в концепції соборності. Та й ідеал залишився незмінним — одна українська держава. Адже навіть т.зв. галицькі сепаратисти хотіли „прилучення Галичини до Матері городів наших. Одначе з кількох важних причин не безумовно і не зараз“ [8, с.229].

І тут вимальовується нове трактування соборності, яке вже не було жодним чином пов'язане з унітарністю. В концепції Осипа Назарука реалізація ідеї соборності, навпаки, була єдино можливою тільки при втриманні Галичиною автономії та загальній федералізації України. Він переконував, що занадто великі культурні та економічні розбіжності між, наприклад, Галичиною і Херсонщиною, Волинню і Кримом, аби успішно вирішувати їхні справи в одному центральному київському парламенті [8, с.211]. Прикладом, гідним наслідування, публіцист вважав Німеччину, яка через децентралізацію влади стала „міцна й суцільна, мов кристал, що міниться ріжними колірами“ [8, с.211].

Прикметно, що й у сучасному галицькому суспільстві звучать подібні думки, подібні голоси. Проблема комплексу меншовартості галичан також залишилась актуальною. Бо таки є зерно правди у словах нашого сучасника: „Галичині багато залежить на Україні, але, переконаний, Україна із втратою Галичини втрачає більше — у першу чергу, європейськість та й, зрештою, самоідентичність“ [3, с.171]. Проблема як розуміти і сприймати соборність не вичерпала себе й донині. Адже за час існування в одній радянській республіці духовні кордони між Сходом і Заходом, видається, стали ще вищими. А тому виникла потреба зміни світоглядних орієнтирів, деконструкції старих міфів про опозицію „Львів — Донецьк“. Сьогодні наша „єдність і сила мали б витікати з усвідомленого та толерованого розмаїття“ [1, с.5]. Хоч насправді між галичанами і східними українцями різниця, мабуть, більша, ніж між східними українцями і росіянами. Але історія повторюється: українство знову пережило революцію, знову зазнає неминучого розчарування і знову отримало шанс стати соборним. Тому перед сучасною українською інтелігенцією, перед політичною елітою стоїть першорядне завдання „деміфологізації масової свідомості“, „переорієнтації її на конструктивний національний міф“ [2, с.12]. Тим паче, що в нашій політичній думці, історії є все необхідне для конструювання оновленої національної ідеї, яка змогла б духовно об'єднати Україну.



1. Возняк Т. Вступне слово // Ї. „Федеративна Республіка Україна“. — 2002.

2. Грабовська І. Міфи масової свідомості як засіб самоідентифікації нації та особистості в сучасній Україні // Український регіональний вісник. — 2001. (цит. за Інтернет-виданням).

3. Друль О. Украина vs Українськости // Ї. „Федеративна Республіка Україна“. — 2002.

4. Кедрин І. Життя — події — люди. Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976.

5. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 — 1921. — У 3-х ч. — 1950.

6. Назарук О. Галицька Делєґація в Ризі 1920 р. // Нова Зоря. — 1930. — Ч.14 — 56.

7. Назарук О. Є тільки ОДНА Україна // Січ. — 1925. — Ч.9.

8. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з укр. революції. — Нью-Йорк, 1978.

9. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі // Націоналізм. Антологія. (Упор.: Проценко С., Лісовий В.) — К., 2000.

10. ЦДІА у м.Львові, ф. 359, опис 1, спр. 1.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.