Всі публікації щодо:
Історія літератури

Iдея соборності як методологічна засада західноукраїнської преси першої половини ХХ ст.

Cтепан Кость

Розгляд теми на сторiнках преси загалом свiдчить про те, що вона вiдображає якусь тенденцiю iсторичного розвитку суспiльства, якусь визначальну засаду функцiонування преси. Важливо не лише констатувати наявнiсть теми, певного iдейно-тематичного напряму, а й з'ясувати генезу цiєї iдеї, її становлення, еволюцію. Це тим бiльше стосується iдеї соборностi, яка в українському суспiльствi iснувала майже як молитва, та мало бракувало, щоб вона перетворилася в риторичну фразу. Справдi, iдея соборностi невiддiльна вiд української iсторичної долi, свiдомостi i навiть ментальностi так само, як i iдея державностi й iдея боротьби за неї. Щоправда, українська соборнiсть — то принципово iнше, нiж сумнозвiсне „собирание земель русских“, нiж „единонеделимство“ i безкомпромiсний, аж до кровi, захист „исконно русских земель“. Зрештою, є в нас традицiя, що сягає княжих часiв. I Володимира Великого називали збирачем руських (українських, тобто) земель, Ярослав Мудрий повернув, вiдiбравши у Польщi, Червенськi Городи, а згодом і Данило Галицький збирав руськi землi.

Не така складна, на перший погляд, у формально-теоретичному вiдношеннi, як iдея державностi, iдея соборностi появилася i викристалiзувалася в українськiй полiтичнiй думцi навiть ранiше, нiж iдея державностi, але протягом останнiх пiвтораста рокiв зазнала чимало деформацiй, перекручень i спекуляцiй, якi, до речi, не припинилися i досi.

Iдея соборностi як важлива методологiчна засада преси, а також полiтичного мислення й дiяльностi, вимагає розгляду українського iсторичного процесу не як механiчної сукупності вiдповiдних процесiв в окремих регiонах. „Регiональнiсть“ iсторичного процесу можна й треба дослiджувати, та не абсолютизувати, а розглядати у всеукраїнському нацiональному контекстi, особливо коли йдеться про кардинальнi питання, про доленоснi моменти в iсторiї.

Незважаючи на те, що з проблеми соборностi у минулому сторiччi появилися тисячi публiкацiй, єдиного визначення змiсту поняття нема.

I. Кедрин вважає, що справжня соборнiсть — це соборнiсть духа [25, с. 20]. С. Рудницький пише про соборностi культурну i полiтичну. Першої досягли майже всi великi народи, а полiтичної — жоден iз європейських народiв, хiба що росiяни [50, с. 381]. Аналiзуючи процес реалiзацiї iдеї соборностi мiжвоєнної доби, I. Лисяк-Рудницький пише у статтi „Українська нацiональна рада й iдея соборности“ про згладження давнiх культурних рiзниць, витворення нової всеукраїнської духовностi, унiфiкацiю лiтературної мови, правопису [36, с. 272-273]. Водночас I. Лисяк-Рудницький дорiкає галицьким українцям, що вони не спромоглися на жоден науковий iнститут чи фаховий журнал, що його метою було б вивчення пiдрадянської України, а також т.зв. „всесоюзної“ проблематики — такий почин, на його думку, був би найбiльшим свiдченням справдi всеукраїнської соборницької полiтики. Ще бiльш суб'єктивною є його критика нацiоналiстiв, у чиєму соборництвi Лисяк-Рудницький сумнiвається, оскiльки нацiоналiстам не вдалося „перескочити“ через Збруч, не вдалося знайти спiльної мови з людьми, якi вийшли iз пiдрадянського свiту. А наш сучасник, вiдомий iсторик Я. Дашкевич, вважає, що термiн „соборнiсть“ увiйшов до української полiтичної термiнологiї наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст. i одразу ж означив об'єднання українських етнiчнiх земель, саме в такому розумiннi термiн пройшов цiле ХХ ст. через теорiю та практику державного будiвництва. На думку Я. Дашкевича, „Переляк перед поняттям соборностi примусив декого з „теоретикiв“ — духовних колаборантів антиукраїнських кiл пропагувати змiну семантики слова „соборнiсть“. Намагаються — без будь-яких наукових пiдстав — злiквiдувати полiтичне поняття соборностi, пiдставляючи пiд нього розпливчасте i аморфне поняття „духовного плану“, тобто єдностi народу, що проживає на територiї України. Це явна фальсифiкацiя, бо єднiсть духовного плану — це цiлком iнша, не етнографiчна сфера, зрештою, цей „духовний план“ за змiстом нiяк не визначається. Вiд громадян неукраїнської нацiональностi не можна вимагати „духовної єдностi“ з українцями, але є всi пiдстави вимагати вiд них лояльностi до держави, в якiй вони мешкають, iз застосуванням передбачених законом санкцiй за антиукраїнську — антидержавну дiяльнiсть… Соборнiсть українських земель є й сьогоднi, й буде в майбутньому вiдповiдно до первiсного свого значення. В Україні це означає не лише боротьбу з намаганнями вiдторгнути будь-якi частини мiжнародно визнаної держави, але й нормальний патронат i допомогу українським меншинам у сумiжних державах, як це дiється без будь-яких перешкод у цiлому цивiлiзованому свiтi“ [10, с. 388].

До думки вiдомого iсторика треба прислухатися, хоча деякi застереження й, може, уточнення варто висловити. Соборнiсть — це категорiя, якою можна оперувати, аналiзуючи як духовну сферу, так i полiтичну. Iсторично вона виникла, радше, як вiдчуття, мрiя, стан душi, форма всеукраїнського мислення), не як реальний рух за об'єднання українських етнічних земель, а символ все ж таки духовної єдності. Iнша рiч, що навiть у такому сенсi це набувало полiтичного характеру, мало полiтичне значення.

Я. Дашкевич помиляється, коли вважає, що вiд громадян неукраїнської нацiональностi не можна вимагати „духовної єдностi“, бо і на цю сферу життя поширюється поняття соборностi, неукраїнцi — рiвноправнi громадяни i вiд них не просто „лояльностi“ треба вимагати, а вiрностi державi. Держава тодi сильна, коли її громадяни, незалежно вiд нацiональностi, духовно, морально-психологiчно єдинi. Не таємниця, що з росiйськомовного населення, з тих, хто виховувався на росiйськiй культурi, антиукраїнськi сили i в країнi, i за її межами намагаються створити п'яту колону. Лише репресивними заходами цьому не зарадиш (щоправда, за антиукраїнську дiяльнiсть у нас здебільшого перед законом не вiдповiдають). В. Липинський писав: „Не в тiм бiда, що вiн Москаль. I з Москалiв бували i єсть чеснi Українцi. …колонiя єсть колонiя: осадок людей рiзних племен, рас i вiр. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб з рiзних її племен, рас i вiр повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе дiло унезалежнення української колонiї приносить все найкраще, що єсть в ньому, в тiй культурi, з якої вiн до українства прийшов. Наприклад, з московської культури принести можна почуття авторитету, органiзацiї, дисциплiни — як раз те, чого українству бракує“ [34]. Я. Дашкевич суперечить собi, коли говорить про незмiннiсть первiсного значення цього поняття. Це зрозумiло, коли мова йде про територiальну цiлiснiсть нашої країни — але ж не приєднаємо ми до себе ні українцiв Кубанi, нi Приволжя, нi Берестейщини, нi Лемкiвщини й Холмщини, нi Пряшiвщини, нi Мармарощини з огляду на мiжнародне право i конституцiї сумiжних країн, щоб не наразитися на збройний конфлiкт. Не буде в найближчому майбуттi України вiд Сяну до Кавказу, отже з „тими“ українцями нас може єднати соборнiсть у сенсi духовного єднання. Бо повної соборностi у первiсному, за Я. Дашкевичем, розумiннi можна досягнути або в межах нової чужої надпотужної iмперiї, що поглине всi українськi землi, або через територiльну експансiю України, оперту на силi, на що сучасна Україна не спроможна піти i не пiде як цивiлiзована держава.

Тiльки соборницьке мислення, тiльки вiдчуття соборностi продиктувало Т. Шевченковi слова: „I мертвим, i живим, i ненарожденим землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi…“.

Теоретичнi (методологiчнi) передумови для наукового (i публiцистичного) розумiння поняття соборностi створив М. Грушевський. Вiн дав для iдеї соборностi наукову базу, довiв, що українцi як народ мають свiй власний, самобутнiй, незалежний вiд iнших iсторичний розвиток. Вiн виходив з єдностi iсторичного процесу на українських землях, з єдностi культурного i духовного процесiв. Як пише Я. Грицак, „Грушевський сконструював схему, яка поєднувала iсторiю рiзних українських земель вiд найдавнiших часiв i тим самим дозволила ствердити єднiсть усiєї української нацiї у просторi i часi. Вона була спрямована у першу чергу проти росiйської версiї схiдноєвропейської iсторiї, у якiй українцям як окремiй нацiї не знаходилося мiсця“ [7, с. 80]. Слушно, хоча оце „сконструював схему“ викликає враження чогось штучного, науково не обґрунтованого. Уже на пiдставi „Вступного викладу з давньої iсторiї Русi“, виголошеному у Львiвському унiверситетi 30 вересня 1894 р., можна було зрозумiти певнi засади М. Грушевського-iсторика: єднiсть культурних, економiчних, полiтичних процесiв у всіх регіонах; нерозривний зв'язок усiх перiодiв iсторiї Русi; розумiння народу, народної маси як чинника, що зв'язує окремi перiоди в одну цiлiсть, народ — „альфа i омега“ iсторичної розвiдки. Щоправда, дещо перебiльшене тлумачення ролi „народу“, бракує тут такої провiдної iдеї, як iдея державностi. У цiй лекцiї було те „народництво“, за яке М. Грушевському дорiкали тi, хто дотримувався державницької концепцiї iсторiї України.

Через десять рокiв М. Грушевський написав статтю „Про двi схеми схiдноєвропейської iсторiї“, яка вийшла друком у журналi „Статьи по славяноведению“ (1904). Стаття важлива, оскiльки М. Грушевський на основi численних дослiджень запропонував iншу наукову концепцiю, нiж це пропонували росiйськi iсторики. М. Грушевський уважав, що Київська Русь — це початок української державностi, а її спадкоємницею є, вiдповiдно, Україна, а не Московське царство. Щодо iдеї соборностi, то ця стаття теж має методологiчне значення, бо вказує на необхiднiсть розумiти iсторiю українського життя як цiлiсний i єдиний процес. Важлива думка М. Грушевського: „Соцiальний i культурний процес становить таким чином ту провiдну нитку, яка веде нас незмiнно через усi вагання, через усi флюктуацiї полiтичного життя — через стадiї його пiднесення i упадку — та в'яже в одну цiлiсть iсторiю українського життя, не вважаючи на рiзнi пертурбацiї, а навiть катастрофи, якi приходилося йому переживати. Звичайно робилося навпаки: слiдячи iсторiю полiтичних органiзацiй, пiдшивано куснi iсторiї українського народу до iсторiї державного життя польського чи великоросiйського народу, i вона розпадалася на ряд розiрваних, позбавлених всякої тяглостi i зв'язи епiзодiв. Навпаки, вона стає органiчною цiлiстю, коли в основу кладеться соцiальний i культурний процес, де тяглiсть не переривалася нiколи, де хоч би й найрiзнiшi змiни налягали на сталу, трiвку основу, яка тiльки поволi змiнилася пiд їх впливом“ [6, с. 17].

Нацiональне вiдродження, що починалося в першiй третинi ХIХ ст., не могло не прийти до iдеї соборності — в iншому випадку воно було приречене на невдачу. I. Франко назвав „Руську Трiйцю“ явищем революцiйним. Цю революцiйнiсть можна пов'язувати з тим, що „Руська Трiйця“ розривала зв'язки iз церковнослов'янською мовою в лiтературi i впроваджувала мову народну. А можна цю революцiйнiсть побачити в iншому — „Русалка Днiстрова“ засвiдчила, що мiж мовою галицьких українцiв i надднiпрянських українцiв нема суттєвої рiзницi, що вони один i той же народ, тобто можна говорити про соборницький дух збiрки. Зауважимо, що „Руськiй Трiйцi“ були близькими й iдеали слов'янської федерацiї.

Пiд час „весни народiв“, 2 травня 1848 р., у Львовi було створено першу українську полiтичну партiю — Головну руську раду. У своєму манiфестi вона заявила, що галицькi русини є частиною „великого 15-мiльйонового руського народу“. Цю заяву можна вважати першим офiцiйним проголошенням iдеї соборностi, соборницького iдеалу. Закономiрно, що ця iдея виникла, власне, на захiдноукраїнських землях. У пошуках нацiональної iдентичностi очi тих, хто вважав себе українцем i хотiв ним бути, були завжди звернутi на схiд, до Києва. Адже і суть боротьби мiж народовцями i москвофiлами зводилася до одного: хто такi галицькi русини — українцi чи росiяни? Народовцi заявили про себе як про українцiв (залишiмо без уваги те, що вони були лояльними до Вiдня) на вiдмiну вiд москвофiлiв, якi теж були українцями за походженням, теж лояльними загалом до влади, але духовна i полiтична орiєнтацiя яких на Росiю перiодично спричинялася до явної компрометацiї їх поглядів. Уперше це сталося у 1882 р. — маємо на увазi процес проти О. Грабар i її товаришiв. I. Франко з цього приводу писав: „В міру, як в Україні під тиском реакції старші інтелігенти, а за ними й молодіж, усувалися від політики і заглиблювалися в студії предметів більше або менше далеких від злоби дня, в Галичині серед Русинів політичні інтереси розширювалися, чим раз більше ставало інтелігенції охочої до боротьби, освоєної з ширшими думками, далекими від давнього чорно-жовтого рутенства. Процес Ольги Грабар був першим міцним подивом, що прочистив троха повітря; галицьке москвофільство було змушене виступити перед світом без маски, і показалося в цілій своїй обридливій наготі. Його проводирі заманіфестували себе на процесі людьми без характеру, без цивільної відваги, без етичних принципів, і хоча юридично беручи процес випав на їх користь, але політично і морально вони вийшли з нього розбиті. Погань того процесу змусила навіть Барвінського виступити з дотеперішньої резерви і п'ятнувати москвофільство як патольогічний прояв у нашім житю“ [56, с. 30-31].

Безперечно, що „Руська Трiйця“ була добре знайома з iдеями молодих, романтично настроєних полякiв, читала „Ksiagi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego“ А. Мiцкевича, та й виникла вона вiдразу пiсля польського повстання 1830-1831 рр. Але соборницький дух, вiдчуття єдностi з Надднiпрянською Україною не був для „Руської Трiйцi“ результатом федералiстських iдей. Соборництво не появилося пiд впливом національного вiдродження захiдних слов'ян, а було наслідком нацiональної самоiндентифiкацiї. Iдея соборностi була сенсом дiяльностi тих, хто уважав себе українцем, частиною великого народу, хоча iнодi нiмецьку i польську мови знав краще, нiж свою рiдну, але збiрку „Зоря“ (так i не вийшла) i „Русалку Днiстрову“ готував українською (народною) мовою. Промовистою є доля двох членiв „Руської Трiйцi“, Я. Головацького та І. Вагилевича, погляди яких пiсля нацiонально-романтичної спрямованостi i соборницької сутi „Русалки Днiстрової“ були далекими вiд iдеї соборностi. Я. Головацький у 1846 р. написав статтю „Становище русинiв у Галичинi“, де критикував і полiтику полякiв, і ставлення греко-католицької церкви до української культури. Стаття була лояльною до уряду. Згодом Я. Головацький став переконаним москвофiлом, I. Вагилевич — полонофiлом… Та це не скомпрометувало ідею соборності., бо було „нормальним“ явищем у полiтичнiй думцi галицьких українцiв — iдея соборностi була, радше, романтичним вiдчуттям духовної єдностi з усiма українцями, а не полiтичним гаслом, iдеєю, яку треба реалiзувати. У 1846 р. о. В. Подолинський у відомій брошурі „Slowo przestrogi“ критикував i пропольську, i проавстрiйську, i проросiйську, й пронiмецьку орiєнтацiї, водночас обґрунтовував iдею соборної української держави. Ця iдея вже в умовах „весни народiв“ стала головною в манiфестi-декларацiї Головної руської ради.

Те, що iсторично iдея соборностi появилася на захiдноукраїнських землях, зрозумiло — галицькi українцi могли сподiватися на нацiональне вiдродження лише з огляду на славне минуле i культуру усього українського народу. Дещо iнша ситуацiя складалася для надднiпрянських українцiв. Спiльним було те, що можливiсть рiвноправного розвитку українського народу члени Кирило-Мефодiївського братства теж бачили в союзi слов'янських народiв, а Українi, що варто пiдкреслити, вiдводилася якщо не месiанська, то, принаймнi, провiдна, iнiцiативна роль. М.Костомаров написав „Книги Битiя українського народу“ пiд впливом А. Мiцкевича. Цю працю не знали i не читали сучасники, а тим бiльше в Галичинi. Загалом полiтичну програму братчикiв було викладено у їхнiх статтях, особливо М. Костомарова, та у творах Т. Шевченка. В „Книгах Битiя українського народу“ висловлено iдею української державностi в союзi (тобто у федерацiї) слов'янських народiв. Тут йдк мова і про соборність українських земель, якщо розумiти її у вузькому сенсi — як територiальну цiлiснiсть: „88. I билась Україна лiт п'ятдесят, i єсть то найсвятiша i славнiша война за свободу, яка тiльки єсть в iсторiї, а роздiл України єсть найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторiї“ [31, с. 57].

Тобто хай навiть i в контекстi iдеї федерацiї, але iдея соборностi була присутня у публiцистицi i полiтичнiй думцi наддніпрянських українців. Не мiг бути соборником, прихильником соборницької iдеї М. Драгоманов, який заперечував iдею української державностi, пропагуючи iдею федерацiї з Росiєю, вiддавав перевагу розв'язанню соцiальних проблем на шкоду нацiональним iнтересам, а розподiл територiї за етнографiчними кордонами заперечував, якщо це йшло на шкоду економiчним iнтересам. Iдея соборностi не суголосна з „шлунковими“ iнтересами народу, iз „загальними законами про нацiональностi“ чи адмiнiстративною автономiєю громад, як це уявляв собi М. Драгоманов.

Вiн розумiв iсторичну суперечливiсть Переяславської ради i трагiчнi наслiдки Андрусiвської угоди, за якою Польща i Московське царство роздiлили мiж собою Україну. Вiн писав: „Український рух i в самi наївнi часи в сутностi не мав iншої мети, окрiм повернення української нацiї до родини культурних європейських народiв, до котрої вона входила до кiнця ХVII ст., поки згаданий вище роздiл (йдеться про Андрусiвську угоду 1667 року. — С. К.) не пiдiрвав її сили, поки деспотична росiйська держава не провела кордону, що його важко здолати, помiж величезною бiльшiстю українцiв i Захiдною Європою, i поки державна централiзацiя, що все засушує, не паралiзувала розвиток українських культурних центрiв“ [23, с. 29]. Зауважимо, що остаточно цей кордон мiж Україною i Європою азiатська Росiя встановила пiсля останнього розподiлу Польщi (1795). Поза межами деспотичної iмперiї залишилася невелика частина українських земель, проте Москва вiд початку прагнула захопити решту. На думку А. Круглашова, першим кроком до повернення України до європейської цивiлiзацiї М. Драгоманов уважав здобуття Україною полiтичної свободи та єдностi її територiї [32, с. 224]. М. Драгоманов, зрештою, неодноразово говорив про необхiднiсть об'єднання українських земель. Тут можна говорити про соборність мислення. „Соборницькі“ погляди М. Драгоманова були своєрідними. За яких умов вiн бачив реалiзацiю цiєї iдеї? Вiн уважав, що саме Росiя, а не Австрiя має бiльше шансiв на таке об'єднання, щоправда, це має бути не росiйська iмперiя, а росiйська федеративна демократична республiка. Iсторичний i полiтичний нонсенс цих утопiй очевидний. Можна погодитися з тим, що український полiтичний рух був слабким, що передчасно було говорити про збройне повстання для самостiйного визволення з-пiд гнiту обох iмперiй, що не було достатньої мiжнародної пiдтримки i розумiння української iдеї, але сподiватися вiд Росiї (з будь-якою формою правлiння) реалiзацiї українських мрiй про об'єднання українських земель i ще й на певну державнiсть пiдстав не було, що й показало майбутнє. Це була не реалiстична полiтика, не тверезий погляд, — це була полiтична утопiя. Не просто соборнiсть як об'єднання усiх українських земель у рамках якоїсь держави могла забезпечити iсторичне майбутнє України, а лише власна державнiсть (до певної мiри державнiсть у рiвноправнiй федерацiї, у конфедерації рівноправних держав) могла його гарантувати, як i прискорити процес об'єднання всiх українських земель. Теоретично допускаючи рiзноманiтнi варiанти полiтичного розвитку подiй в Українi, М. Драгоманов нiколи серйозно не ставився до української державностi, вiн не обґрунтовував iдеї державностi як пiдставу i умову розв'язання усiх iнших проблем.

Як відомо, на противагу москвофiльському „Слову“ народовцi заснували свою газету. Її назвали „Дiлом“ i вона дуже прислужилася пропагандi й утвердженню мiж галицькими українцями iдеї соборностi.

У жовтнi 1885 р. у Львовi було утворено Народну раду, полiтичне керiвництво народовцiв, яку очолив Ю. Романчук. По сутi, вона була iдейною спадкоємницею Головної руської ради з 1848 р. i водночас противником Руської ради, полiтичного керiвництва галицьких москвофiлiв. У полiтичнiй програмi народовцi заявляли про свою приналежнiсть до 20-мiльйонного русько-українського народу, який має за собою тисячолiтнє iсторичне минуле, народу, який, втративши державну самостiйнiсть, вiками боровся за свої державно-полiтичнi права, але нiколи не зрiкався i не зрiкся прав самостiйного народу [33, с. 259].

На соборницьких позицiях стояли i першi українськi полiтичнi партiї, що виникли в 90-х рр. ХIХ ст. в Галичинi — Русько-Українська радикальна партiя (1890), Українська нацiонально-демократична партiя (1899), Українська соцiал-демократична партiя (1899). До речi, початок полiтичної програми УНДП повторює початок програми Народної ради, але вже виразно сказано про мету: „… заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дiйти до того, щоби цiлий українсько-руський нарiд здобув собi культурну, економiчну i полiтичну самостiйнiсть та зєднав ся з часом в одноцiлий нацiональний органiзм…“[33, с. 327]. Соцiал-демократи хоча й говорили про безкомпромiсну, нещадну боротьбу за права трудящих i бачили шлях до кращого майбутнього в соцiалiстичнiй полiтицi, усе ж мету бачили у вiльнiй державi українського люду, в українськiй республiцi [5, с. 1-3, 14.].

Iдеї самостiйностi i соборностi намагався поєднати у своїй працi „Україна irredenta“ i Ю. Бачинський [1].

До iдеї соборностi знову прийшли i надднiпрянськi українцi. У згадуваній статті „Profession de foi молодих українцiв“ говорилося: „Для нас сьвiдомих українцiв єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська i Україна Росийська однак нам рiднi, i жаднi географiчнi межi не можуть роз'єднати одного народу…“ [48, с. 205].

На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у „Самостiйнiй Українi“: „...Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ [51].

Частково у Ю. Бачинського i однозначно в М. Мiхновського iдею соборностi було висловлено у зв'язку iз необхiднiстю здобути i мати свою державу. Це набагато важливiше, нiж те, що М. Мiхновський вважав географiчними межами соборної України. Соборнiсть — поняття далеко не географiчне, воно має значно глибший i складнiший змiст. Адже i сьогоднi, за умов державностi, поза межами України залишаються у складi кожної iз сусiднiх держав українськi етнiчнi територiї. З одного боку, це не заперечує традицiйного гасла соборностi, з iншого — iснування основної частини українських земель в умовах власної державностi не означає, що запанував дух соборностi.

Коли ми говорили, що iдея соборностi в українськiй полiтичнiй думцi, в публiцистицi появилася ранiше, нiж iдея державностi, то ми все ж зважали на те, що в ХIХ ст. панували iдеї всеслов'янського єднання, солiдарностi слов'ян. Ця iдея формувалася як реакцiя на активнiсть нiмецького чинника, а також (з iнiцiативи полякiв) у вiдповiдь на агресивнiсть росiйського чинника. Я. Iсаєвич слушно зауважує, що в українськiй полiтичнiй думцi ХХ ст. ставлення до федерації як форми державного устрою змiнювалося залежно вiд конкретних форм полiтизацiї нацiонального руху, а на раннiх його етапах перебудова на засадах демократичного федералiзму держав, до яких належали українськi землi, розглядалася багатьма українськими дiячами як єдино можливий шлях до суспiльного i культурного життя бездержавної нацiї. Бiльше цього — „навiть пiсля виникнення чисто самостiйницьких течiй їх прихильники усвiдомлювали, що федеративний устрiй служитиме децентралiзацiї монархiй i буде передумовою для боротьби за здобуття повної незалежностi [24, с. 106]. Не треба перебiльшувати iсторичне значення i позитивнiсть федералiстських iдей. Iдея слов'янської федерацiї не була навiть сурогатом державностi, але вона могла допомогти українцям вiдчути себе не племенем, а народом, причому великим народом iз численним населенням (це не 2,5 млн. „русинів“), із значною територiєю, зі славним минулим, з єдиною культурою i мовою. Щоправда, iдею слов'янського єднання не треба плутати iз панславiзмом у росiйському варiантi. Я. Iсаєвич схильний виправдовувати федералістськi iлюзiї вождiв української революцiї i визвольних змагань 1917-1920 рр., хоча сам же одразу й зауважує, що українцям довелося зiткнутися iз федералiзмом iншого типу — спрямованим на збереження iноземного панування на українських землях. Адже поляки, росiяни вважали українцiв не за окремий народ, а за частину своєї нацiї.

Погляди Ю. Бачинського i М. Мiхновського, тих, хто вперше наприкiнцi ХIХ ст. висловили iдею полiтичної незалежностi, започаткували новий етап у тлумаченнi соборностi. I. Франко пiсля появи працi Ю. Бачинського написав рецензiю „Ukraina irredenta“ [59, с. 471-483]. I. Франко подав змiстовний нарис еволюцiї нашої нацiональної свiдомостi в Галичинi, зазначивши у Ю. Бачинського перевагу абстрактно-логiчного мислення над еволюцiйно-iсторичним, вiн iронiчно вiдгукнувся про прямолiнiйно-схематичний метод „матерiалiстичного свiтогляду“, та насамкінець позитивно оцiнив працю Ю. Бачинського, яка, на його думку, була, радше, проявом нацiональної свiдомості, нiж науковим викладом: „Будь-що-будь, є се перша на галицько-руськiм ґрунтi проба сінтези певних поглядiв i наукового обставленя того, що автор вiдчув як потребу свого розуму i своєї душi. Може прогрiшу ся проти матерiялiстичного свiтогляду, коли скажу, що такi потреби так само як i потреби життя матерiяльного породжують великi iсторичнi подiї. А раз вiдчута буде — у кого з нацiональних, у кого з економiчних причин — потреба полiтичної самостiйности України, то справа ся вiйде на порядок дневний полiтичного життя Европи i не зiйде з него, поки не осущиться“ [59, с. 482]. Потреба полiтичної самостiйностi (i соборностi) дуже поволi входила на порядок дня полiтичного життя, але все ж захоплювала уми українських полiтикiв. Звичайно, стати соборником було набагато легше, нiж самостiйником, нiж усвiдомити потребу самостiйности. Галицькi полiтики, легко сприйнявши iдею соборностi, зовсiм не розумiли (або не хотiли розумiти), що її реалiзацiя не можлива без здобуття державностi. Вони, лояльнi до Австро-Угорської монархiї, навiть вважали, що найвищим здобутком була б автономiя Схiдної Галичини. Були й такi, хто думав про створення української держави пiд скiпетром Габсбургiв, — так само, як Драгоманов бачив позитивне в об'єднаннi українських земель у межах федеративної „демократичної“ Росiї. Цi полiтики не розумiли, що „соборна“ Україна у складi будь-якої iншої держави — це лише національна напiвсвобода, якщо не фiкцiя.

Iдея соборностi українських земель, в основi якої лежала проблема єдностi українцiв Сходу i Заходу, знайшла вiдображення у поглядах I. Франка i М. Грушевського. У їх статтях початку ХХ ст. на сторiнках „Лiтературно-наукового вiстника“ i було в основному сформовано ту iдейно-теоретичну основу, на якiй зростала iдея соборностi. Так, багатий матерiал для роздумiв про змiст поняття „соборнiсть“ дає вiдома дискусiя мiж I. Франком i Лесею Українкою на зламі 1896-1897 рр., яка загалом стосувалася питань тактики, стратегiї, перспектив українського полiтичного руху. За умов роздiленої чужими державними кордонами України нi в кого iз нацiонально свiдомих українцiв над Днiстром чи над Днiпром не виникало сумнiвiв щодо своєї нацiональної приналежностi. Можливо, що й навпаки — територіальна роз'єднанiсть лише змiцнювала почуття соборностi. Якщо соборнiсть — це поняття, що не є синонiмом лише територiальної цiлiсностi, що не є лише наслiдком прагнень до звичайного об'єднання етнiчних земель, а є поняттям, що крiм єдностi територiї передбачає i єднiсть iсторичного минулого, культури, духу, полiтичної волi, мети (тобто лише на цiй пiдставi й можна говорити про єднiсть), то згадана дискусiя засвiдчує, яким тернистим шляхом йшов український полiтичний рух — бо була прiрва мiж iнтелігенцiєю i народом, рiзне бачення тактики i стратегiї полiтичної боротьби, сотнi українцiв жертвували життям у боротьбi не за український нацiональний iдеал, а за росiйську революцiю [20, с. 406-407]. Тiльки завдяки соборницькому мисленню I. Франко написав, що „Українцi вже тепер в многих поглядах стоять лiпше вiд Галичан, у них є верства заможна i широко освiчена, та й серед простого народа живiйшi традицiї козацької волi. От тим то нам здається, що можемо вiд Українцiв вимагати бiльше, нiж вiд Галичан i що Українцi не мусять грiшити тими самими грiхами, якими вольно й невольно грiшили Галичани“ [55, с. 258]. Виявом цiєї соборницької позицiї був i заклик I.Франка „Порозумiймося!“ [55, с. 257], адресований галицьким i надднiпрянським українцям, бо вiн, на вiдмiну вiд М.Драгоманова, вважав їх українцями, а М. Драгоманов — „пiвденними росiянами“. Зацитуємо цей уривок iз вiдомої статтi „Поза межами можливого“: „Правда, в „Переднiм словi до „Громади“ вiн (М. Драгоманов. — С. К.) начеркнув етнографiчнi межi української нациї, а в своїх многоцiнних фолькльорних працях раз у раз зводив рiч на значiнє i становище українського народа як самостiйної нациї в розвитку духових зв'язкiв мiж заходом i сходом, мiж пiвднем i пiвнiччю. Але в його полiтичних писанях Українцi завсiгди тiлько пiвденнi Росияне i такими повиннi бути й на далi. Вiн силкував ся навiть мiцнiйше зв'язати Українцiв з Росиянами боротьбою зi спiльним ворогом — абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо в „Вiльнiй спiльцi“ дав зразок зовсiм безнацiональної (пiдкреслення наше. — С. К.) росiйської федерацiї, кладучи в основу той самий територияльний подiл, котрого недостаточнiсть для Австриї вiн ясно розумiв iще в 1875 р. Проти думки про український сепаратизм не тiльки pro praeterito (в сучасностi. — С. К.), а й pro futuro (в майбутньому. — С. К.), вiн не переставав протестувати до кiнця житя. Одним словом, глубока сильна вiра в захiдно-европейськi iдеали социяльної рiвности i полiтичної волi заслонювала перед його очима iдеал национальної самостiйности, ідеал, що не тiлько вмiщує в собi оба попереднi, але один тiлько може дати їм поле для повного розвою. I навпаки, не маючи в душi сего нацiонального iдеала найкращi українськi сили тонули в общеросийськiм морi, а тi, що лишили ся на свойому ґрунтi, попадали в зневiру i апатию [58, с.7-8]. Отже, „общеросiйське море“, „безнацiональна росiйська федерацiя“ — це заперечення не лише українського нацiонального iдеалу, української незалежностi, але й соборностi, бо, розвиваючи думку I.Франка, можна сказати, що iдеал нацiональної самостiйностi вмiщує в собi як iдеал соцiальної рiвностi й полiтичної волi, так i iдеал соборностi.

У своїх публiкацiях на початку столiття I. Франко продовжував обґрунтовувати необхiднiсть соборницького погляду на українську справу. Пiд час революцiї 1905 року в Росiї I. Франко пише „Отвертий лист до галицької української молодiжи“. „Велика доба для нашої нацiї почнеть ся з хвилею, коли в Росiї упаде абсолютизм“ [57, с.12], — вважає I. Франко. Вiн бачив те завдання, яке стояло перед українською iнтелігенцiєю — витворити з величезної етнiчної маси українського народу українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, спроможний на самостiйне і полiтичне життя, вiдпірний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, спроможний засвоювати собi загальнолюдськi культурнi здобутки. I у зв'язку з цим I. Франко говорить про обов'язок галицьких українцiв допомогти надднiпрянськiй України. А для цього — „Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офiцiяльних кордонiв. I се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичнi консеквенцiї“ [57, с.15]. Наполеглива праця в iм'я усiєї нацiї, а не патрiотичне базiкання, не фразеологiчний, не пiдкрiплений працею патрiотизм, думання i праця в загальнонацiональних, а не в регiональних iнтересах, — такою повинна була бути соборницька позицiя кожного українського iнтелігента на Буковинi чи Галичинi, на думку I. Франка.

М. Грушевський як історик не лише створив теоретичнi передумови для розумiння iдеї соборностi як методологiчної засади, а разом iз I. Франком, про що ми вже говорили, захищав соборнiсть в українському полiтичному життi на сторiнках „ЛНВ“ та iнших видань на початку ХІХ ст. На нашу думку, вiн навiть глибше, нiж I. Франко, розумiв проблему соборностi. Щоправда, він при цьому відкидав, заперечував ідею українського П'ємонту, провідну роль Галичини, та закликав усіх відігріти національне почуття, а з ним і почуття національної спільності, солідарності у різних частинах українського народу — інакше слабне і окрема частина, що втрачає зв'язок із цілістю, але слабне і цілість, все український організм. У статтi „Галичина і Україна“ М. Грушевський писав: „Треба розвивати в них (в усiх частинах українських земель) почутя єдности, солiдарности, близькости, а не роздмухувати рiжницi, якi їх дiлять...“ [8, с.493]. М. Грушевський застерiгав, що коли галичани i надднiпрянцi не докладуть вiдповiдних зусиль, то вони стануть у майбутньому двома нацiями, як це сталося з хорватами i сербами [8, с. 494]. Власне, порятунок вiд марнування i розпорошення сил вiн убачав в iдеї всеукраїнства: „Всеукраїнство, або український унiверсалiзм — тiсне єднаннє всiх частин української землi i пiдпорядкуваннє всiх рiжниць, якi їх дiлять, спiльнiй i єдинiй цiлi — нацiональному розвоєви, являєть ся кiнець кiнцем не тiльки бажаним само для себе — iдеально, так би сказати, але й для потреб місцевого житя її частин, для її близчих цiлей i завдань [9, с.56].

Але як iдеал державностi, так i iдеал соборностi залишалися для багатьох, не лише для I. Франка i М. Грушевського, „поза межами можливого“, вони залишалися iдеями, фактами iдеологiї, феноменом i станом української душi, але не практичною проблемою. Українськiй полiтичнiй думцi, полiтичному руховi бракувало практичного поєднання iдеї державностi i соборностi. На думку I. Кедрина, соборницьку думку з революцiйно-самостiйницькою було поєднано в стрiлецькiй iдеологiї, в дiяльностi товариства Українських сiчових стрiльцiв, перше з яких було створено у березнi 1913 р. [28, с.43].

На початку першої свiтової вiйни, 2 серпня 1914 р., у Львовi було створено центральну органiзацiю українського полiтичного руху — Головну українську раду, до складу якої увiйшли всi три основнi партiї: нацiонал-демократи, радикали i соцiал-демократи. Iз соборницьких позицiй вона проголосила свiй перший манiфест (3 серпня, 1914). На першому засiданнi ГУР за участi стрiлецької секцiї Українського сiчового союзу було вирiшено створити корпус воєнних добровольцiв для боротьби з Росiєю. Цю, першу пiсля тривалої перерви i першу в ХХ ст., українську вiйськову частину назвали „Українськi сiчовi стрiльцi“. Але i Головна українська рада, i Українська парламентарна репрезентацiя у Вiднi, у заявах якої теж неодноразово лунали соборницькi нотки, залишалися, зрозумiло лояльними до австрiйської монархiї.

Водночас iз Головною українською радою у Львовi виник Союз визволення України, який органiзували емiгранти iз підросiйської України — В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховсьий, М. Залiзняк, А. Жук. У „Платформi“ СВУ теж пролунала соборницька iдея: „Українцi добре розумiють, що у вiйнi цiй ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результатi вiйни український П'ємонт в Австрiї буде знищений, чи українське нацiональне життя розцвiте також по той бiк Збруча, аж за Днiпро i над Чорне море i тому не можуть зоставатися нiмими свiдками теперiшнiх подiй, а голосно i рiшуче пiдносять свої неоспоримi права на нацiональну самостiйнiсть.

Об'єктивна iсторична конечнiсть вимагає, щоб мiж захiдною Європою i Московщиною постала самостiйна українська держава. Потрiбно це для осягнення i утривалення европейської рiвноваги“ [45, с.1]. Як бачимо, СВУ, на вiдмiну вiд ГУР, сформулювала iдею самостiйної України. Вимогу створення самостiйної української держави було висловлено i поставлено i в зверненнi „До громадської думки Європи“, де було слушно зауважено, що вiйна вiдбувається не мiж „германством“ i „слов'янством“, а мiж культурою (Європи) i варварством (росiйської iмперiї) [22, с.2].

Зрозумiло, що СВУ як органiзацiя емiгрантiв могла дозволити собi говорити про соборну самостiйну українську державу, хоча це стосувалося i державних iнтересiв Австро-Угорщини. Галицькi полiтичнi дiячi не говорили про самостiйнiсть не через цензурнi мiркування — їх лояльнiсть до Вiдня була щирою i переконаною. М. Лозинський, вiдомий публiцист i громадсько-полiтичний дiяч того часу, автор багатьох публiкацiй на тему соборностi [17], писав у книзi „Галичина в рр. 1918-1920“, що нова ситуацiя вимагала нових людей, без колишнiх полiтичних шаблонiв, iз розмахом i запалом, якi б вiдповiдали вазi iсторичного перелому, здiбних зламати i повести за собою народ, а таких людей не було нi в Української парламентарної репрезентацiї, ні в громадянстві [37, с.22]. Так, про виступ Є. Левицького, українського посла, на засiданнi парламенту вiд 17 грудня 1917 р, де йшлося про участь народiв Австро-Угорщини у мирних переговорах, М.Лозинський сказав: „В сiй заявi з'єдиненнє з Великою Україною поставлено в формi такого далекого iдеалу, що реально найдальшим домаганням було властиво утворення української автономної провiнцiї в Австрiї [37, с.23].

Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради — нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУРади увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу — „Вiстника СВУ“ [13, с.40-54].

Окремо треба сказати про iдеологiю українського стрiлецтва, Сiчових стрiльцiв — цiєї золотої легенди нашої iсторiї. Соборницький характер iдеологiї стрiлецького руху безсумнiвний. Про це неодноразово заявляли i „Шляхи“ як орган стрiлецтва, i „Вiстник СВУ“. Останнiй, зокрема, писав у статтi „У другий Святий Вечiр“: „Ми всi без огляду на кордони, на партiї вдивилися в одно свiтло, що являється зорею нашої кращої будучности, наших сподiвань, нашої мети, котрої так потребуємо, як риба води — в Українських Сiчових Стрiльцiв… Символом чого являються вони, знаємо, ще бiльше вiдчуваємо… Ми сьогоднi сягаємо по нашу державну незалежнiсть…“ [54, с.2]. Але не будемо перебiльшувати значення патетичної державницької риторики. В.Кучабський слушно писав згодом: „… українське галицьке громадянство не розумiло тiєї рiжницi (йдеться про державнi iнтереси австрiйської монархiї i нацiональнi iнтереси українцiв. — С. К.) й мiшанина австрiйської лояльности й української самостiйно-державницької думки попала i в ряди Українських Сiчових Стрiльцiв“ [2, с.68]. Панiвною державницька iдея стала згодом. В.Кучабський пише так: „…Українське Сiчове Стрiлецтво прийшло нарештi в 1915 роцi до переконання, що його головне завдання ще не тепер в розгарi австрiйсько-росiйської вiйни, бо покищо йде все ще не за українську державу, а за iснування австрiйської монархiї, а що головне його завдання прийде щойно наприкiнцi вiйни, коли знесиляться обi ворожi сторони й кинення української збройної сили на вагу подiй зможе поважнiше вплинути на майбутню долю України“ [2]. Пiсля того, як на початку листопада 1916 р. Австро-Угорщина i Нiмеччина дали згоду на утворення самостiйного польського королiвства, а Вiдень ще й вирiшив розширити до прийнятних i безпечних для трону меж автономiю Галичини, українське громадянство, а насамперед стрiлецтво зрозумiли, що Вiдень вкотре зiгнорував українськi нацiональнi iнтереси на користь полякiв. Загальна українська рада склала свої повноваження, але Українська парламентарна репрезентацiя, яка перебрала полiтичне керiвництво, залишалася австрофільською, лояльною до останнього подиху монархiї. У середовищi стрiльцiв розчарування було таким глибоким, що думка про самолiквiдацiю Легiону УСС ставала щораз реальнiшою. До цього не допустила Українська боєва управа, яка звернулася до Сiчових стрiльцiв iз спецiальною заявою, в якій обґрунтувала необхiднiсть втримати зброю в руках українцiв [12, с. 823].

До органiчного поєднання соборницької й державницької iдеологiї дiйшло згодом, пiсля революцiї 1917 р. у Росiї, коли можливiсть української державностi стала не лише реальною, але й близькою. В. Кучабський писав: „I так, щойно в Кийівськiм Сiчовiм Стрiлецтвi завдяки обставинам, серед яких воно повстало, в 1917 роцi до свiдомого висновку прийшло те напівсвiдоме, яким жили галицькi УСС. А вислiд цей був незвичайний в своїм часi: „Всеукраїнська нацiональна-державна думка не орiєнтується нi на кого крiм бажань i збройної сили самої української нацiї“ [2]. Таким всеукраїнським вiйськом, яке боролося за всеукраїнську iдею i державу, i були Сiчовi стрiльцi.

Щоправда, суть проблеми все ж полягала не в настроях лише Сiчових стрiльцiв.

Вiдомо, як вождi української революцiї ставилися до головного питання будь-якої революцiї — до влади. Їх сумнiви, нерiшучiсть, вагання, „надмiрна“ iнтелігентнiсть щодо українофобiв стали „притчею во язицех“. „Демократична“ Росiя в особi Тимчасового уряду i чути не хотiла про федеративну Росiю iз автономною Україною. В. Винниченко писав: „Вимiряючи територiю майбутньої України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харьківщини. I тут, вiд одної думки, вiд одної уяви, що донецький i херсонський вугiль, що катеринославське залiзо, що харкiвська iндустрiя однiметься в них, вони захвилювались, що забули про свою професорську мантiю, про свою науку, про високi Установчi Збори, почали вимахувати руками, розхрістались i виявили всю суть свого руського, гладкого, жадного нацiоналiзму“ [4, с.167]. В результатi впертої боротьби Тимчасовий уряду погодився на автономну Україну, до складу якої мали входити п'ять губернiй — Київська, Волинська, Подiльська, Полтавська i Чернiгiвська), про що було записано в „Тимчасовiй інструкцiї Генеральному секретарiатовi Тимчасового правительства на Українi“. В. Винниченко бачив у цiй „Iнструкцiї“ позитивний момент. На його думку, це був перший щабель нашої „законної“, юридично-правової державностi. Iншим позитивним моментом було те, що ця „Інструкцiя“, „...дмухала в вогонь нацiональної свiдомости, не давала йому притихнути, розпiкала до бiлого нацiональну волю… Крiм того, вони (обмеження, до яких вдавався росiйський Тимчасовий уряд. — С. К.) об'єднували, цi обмеження гуртували соборну Україну. До Iнструкцiї „окраїни“ (Таврiя, Харкiвщина, почасти Катеринославщина) будучи вiддаленими вiд центру нацiонального руху, виявляли вiдносно малу нацiональну активнiсть. Iнструкцiя ж, вiдрiзавши їх вiд усього нацiонального тiла, зразу вдмухнула гаряче почуття спiльности iнтересiв, чуття образи, гнiву, обурення. „Окраїни“ заворушилися, захвилювались, стали тягнутись до „автономної“ України“.

Розбурхане нацiональне чуття стало кристалiзуватись i формуватись у виразнi домагання. З усiх кiнцiв України посипались протести проти подiлу єдиного народу, проти шматування нацiонального тiла. Клич єдиної, неподiльної України залунав по всiй українськiй землi, єднав усiх, збивав до одного цiлого навiть тi елементи, якi до того часу були байдужими до нацiонального вiдродження“ [4, с.47-48].

Так оцiнював ситуацiю один iз вождiв три роки згодом, не зауважуючи, що до соборностi й державностi нас змусили зовнiшнi чинники і сили, у цьому випадку — одвiчний iсторичний ворог української державностi, Росiя; що саме нашiй полiтичнiй елiтi i бракувало волi, розпеченої „до бiлого“, нацiональної волi до державностi й соборностi. „Ми хочемо, щоб держава, до складу котрої входитиме автономна Україна, була федеративною демократичною республiкою,“ — так писав М. Грушевський у 1917 р. у працi „Якої ми хочемо автономiї i федерацiї [60, с.127]. Оце „ми хочемо“ було проханням, а не виявом рiшучостi, сили й нацiональної волi. Еволюцiю, повiльну i вимушену, української полiтичної думки завершив аж IV Унiверсал і лише пiсля того, як разом iз „кабiнетом“ М. Грушевського згорiла й орiєнтацiя на Московщину, про що М. Грушевський писав у статтi „Кiнець московської орiєнтацiї“. У цiй же статтi він пише: „Я вважаю таке визволення вiд „песього обов'язку“ супроти Московщини незвичайно важним i цiнним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстрiляних українських iнтелігентiв i молодi, коли вона принесла чи закрiпила духовне визволення нашого народу вiд найтяжчого й найшкiдливiшого ярма, яке може бути: добровiльно прийнятого духовного чи морального закрiпачення“ [60, с.141].

Але чи остаточно звiльнився М. Грушевський вiд цього „песього обов'язку“? Це питання можна сформулювати делiкатнiше, як це роблять сучаснi дослiдники: чи вiдкинув М. Грушевський iдею федерацiї з Росiєю як принцип взагалi? Чи це заперечення, що мало тимчасовий характер? Або — чи справді вірив М. Грушевський в об'єктивну неминучість, за його словами, проголошення у IV Унiверсалi незалежностi України? Так ось, навiть пiсля проголошення цього Унiверсалу М. Грушевський ще вiрив у федерацiю, а у 1920 р. вiдповiдав так: „Чи було се домагання, се гасло неминуче? Нi! На мiй погляд, воно лежало бiльш в психологiї вiдпору всiм, хто хотiв накидати свою волю українському народовi. Тому ставлячи величезну крапку над i, бiльшу, нiж треба було сiй буквi, хапалось найбільшого калібру, щоб нарештi не лишити мiсця нiяким неясностям i недоговоренностям. Те, що в дiйсностi хотiлося i дiйсно треба було захистити сувереннiсть українського народу, незайманiсть його нацiональних, економiчних i полiтичних iнтересiв, се, розумiється, можна було забезпечити i в федеративнiй формi, якби обставини були нормальнi, якби час не був такий пожарний“ [11, с.8]. У контекстi вiри у можливiсть вiльного розвитку України у федерацiї з Росiєю вже не таким випадковим i необдуманим здається його повернення в Україну.

Успiх Листопадового чину 1918 р. i проголошення Захiдно-Української Народної Республiки, а також успiшне повстання Директорiї проти Гетьмана П.Скоропадського викликали хвилю піднесення — вперше iдея возз'єднання українських земель стала близькою i реальною. I. Кедрин з цього приводу писав: „Свiдомiсть галичан, що вони становлять тiльки вiтку великого українського народу, iшла впарi iз свiдомим в одних i пiдсвiдомим в других бажанням зберегти свою самостiйнiсть чи широку автономнiсть і тому проголошено — (пiдкреслення наше. — С. К.) Захiдньо-Українську Народню Республiку“ [28, с.45]. Думка не цiлком коректна. Проголошення ЗУНР вiдбулося, по-перше, як логiчний наслiдок успiшної вiйськової операцiї 1 листопада; по-друге, його можна розглядати як вiдновлення української державностi з часiв Галицько-Волинської держави; по-третє, рiшення про злуку було прийнято 10 листопада 1918 р. на засiданнi Української Нацiональної Ради, тобто, тодi, коли проросiйська полiтика Гетьмана П.Скоропадського була очевидною; вiн, щоправда, пообiцяв делегатам УНРади допомогу для ЗУНР. У короткій резолюції УНРади („Українська Нацiональна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархiї в домаганнi до здiйснення нацiонального iдеалу всього українського народу наручає Державному Секретарiатовi поробити потрiбнi заходи для з'єднання всiх українських земель в єдину державу“ [18]) не було сказано, з ким конкретно об'єднується ЗУНР — це й зрозумiло, оскiльки тривала пiдготовка до протигетьманського повстання i В. Винниченко гостро виступив проти того, щоб вiдпустити в Галичину Сiчових стрiльцiв. Зате 1 грудня 1918 р. було укладено договiр мiж Радою державних секретарiв ЗУНР i Директорiєю УНР про злуку обох українських держав в одну державу. 3 сiчня 1919 р. у Станiславi сесiя УНРади ухвалила постанову про злуку ЗУНР i УНР. Акт злуки вiдбувся 22 сiчня 1919 р. у Києвi. ЗУНР стала „областю“ УНР, зберiгаючи автономiю (очевидно, I.Кедрин саме цей момент мав на увазi).

Ситуацiя складалася так, що проголошення об'єднання не порушило незалежностi обох держав. Це об'єднання було, радше, формальним. Крiм несприятливої ситуацiї, важливим чинником були й розбiжностi у поглядах на деякi засадничі питання. Це, наприклад, стосується земельної реформи, приватної власностi, УНР не оголосила вiйну Польщi. Навпаки, С.Петлюра почав шукати пiдтримки у Ю.Пiлсудського. 6 листопада 1919 р., пiсля вiдомої наради у Головного отамана С.Петлюри, керiвництво УГА уклало договiр iз Денiкiним. Iншого виходу у тiй трагiчнiй ситуацiї не було, що довiв генерал М. Тарнавський на судi [14]. У груднi 1919 р. українська дипломатична мiсiя на чолi з А. Лiвицьким зробила у Варшавi заяву, в якiй визнавала права Польщi на Схiдну Галичину, незважаючи на протести галицьких членiв мiсiї i одного надднiпрянського [15]. 22 квiтня 1920 р. було пiдписано Варшавський договiр мiж Польщею i УНР. Так С. Петлюра намагався знайти коштом територіальних поступок, жертвуючи Галичиною і соборницьким ідеалом, не лише союзника в особi Польщi, але й пiдтримку Антанти. Але у жовтнi 1920 р. Польща пiдписала прелiмiнарний договiр з більшовицькою Росією, за яким вона вiдрiклася вiд свого союзника, УНР, армiя якої допомогла їй створити „чудо над Вiслою“, i визнала т.зв. Українську радянську республiку. На протести делегацiї ЗУНР (К. Левицький) нiхто не зважав, а делегацiю (у день припинення воєнних дій проти більшовицьких військ — 18 жовтня 1920 р.— Ю. Пілсудський звернувся із кротальним словом до Армії УНР. Чого вартували його слова про мужність української армії, про спільну пролляту кров, про гасло спільної боротьби „За нашу і вашу свободу“? [43, с.177]). УНР навiть не допустили до переговорiв. Остаточно все було завершено 18 березня 1921 р. у Ризi, коли було укладено договiр мiж радянськими Росiєю i Україною, з одного боку, i Польщею, з iншого боку. Зрозумiло, що визнання незалежностi України i Бiлорусiї („радянських“) мало формальний характер. До Польщi вiдходили захiдноукраїнськi (Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Пiдляшшя, Полiсся) i захiднобiлоруськi землi. Так було покiнчено з українською державнiстю i самостiйнiстю. Здавалося, що й iдеї соборностi було завдано смертельного удару, — якщо соборнiсть ототожнювати з територiальною цiлiстю, а не розглядати її як феномен духовний, як чинник морально-психологiчного характеру, жорстко не пов'язаний iз полiтичною боротьбою, iз конкретним суспiльно-iсторичним контекстом.

Полiтичнi кроки С. Петлюри, спрямованi на те, щоб урятувати українську державнiсть коштом Галичини, жертвуючи ідеєю соборності і власне соборністю, територіальною цілісністю, навiть з огляду на неминучiсть i вимушенiсть, не знайшли пiдтримки в галицьких українцiв. У 1922 р. М. Лозинський написав статтю „Iдея соборностi i Галичина“. Вiн показав ту величезну роль, яку вiдiграли галицькi українцi в утвердженнi iдеї соборностi вiд часiв „Руської Трiйцi“ i до визвольних змагань. Щоправда, М. Лозинський доходить до пародоксального висновку: „Навiть такий сумний факт, як угода галицької армiї з Денiкiним, — коли його оцiнювати зi становища iдеї соборности, — находить тiльки, що галичани хотiли цiною державної самостiйностi врятувати соборність українських земель“ [37], — парадоксальним це твердження є тому, що лише iдея державностi є визначальною, що лише в iм'я цiєї iдеї можна жертвувати всiм iншим, а розумiння цього iмперативу бракувало багатьом українським дiячам.

М. Лозинський правильно вчинив, коли позитивно оцінив політику Є. Петрушевича, коли той пiсля варшавської декларацiї вiд 2 грудня 1919 р. i варшавського договору вiд 22 квiтня 1920 р., тобто від фактів зближення Петлюри і Пілсудського почав провадити окрему галицьку полiтику, домагаючись вiд Антанти згоди на утворення незалежної галицької республiки. М.Лозинський слушно вважав, що не „Галичина вiдокремилась вiд Приднiпрянщини, тiльки Українська Народна Республiка (опiсля так само українська соцiалiстична радянська республiка) вiдокремила Галичину вiд инших українських земель [37], що „окрема галицька полiтика“ (на той час, тобто до остаточного вирiшення питання про державнiсть Сх. Галичини на Радi амбасадорiв 14 березня 1923 р.) не була грiхом, а заслугою для всеукраїнської iдеї, „бо вона хоче врятувати Галичину для соборної України. Бо нема сумнiву, що весь український народ Галичини вважає концепцiю галицької республiки тимчасовою, щоби зберегти українське лице сеї української землi до того часу, коли можна буде здiйснити iдею соборности“ [37].

До цiєї ситуацiї повертався у своїй публіцистиці i С.Петлюра. Так, проблему соборностi вiн порушував і в статтi „Перед судом iсторiї. Слово до сучасникiв i нащадкiв“ [41], написанiй на початку 20-х рокiв у формi листа до одного iз своїх генералів колишньої Армiї УНР, i в листi до М. Гуменюка вiд 10 травня 1926 р., написаному майже напередоднi вбивства. Думки С. Петлюри про соборнiсть не лише цiкавi, але й глибокi. Ось головнi пункти його позицiї: а) у справах територiальних треба керуватися принципом соборностi, етнографiчно-територiального принципу нацiї здiйснити не можна, то було би божевiллям на догоду територiальному максималiзмовi відмовлятися вiд самостiйностi там, де цю самостiйнiсть можна зберегти; б) тiльки нечесний демагог може дозволити собi говорити, що Петлюра продав Галичину, Волинь, шлях до української державностi стелеться через Київ, а не через Львiв; тiльки тодi, коли українська державнiсть закрiпиться на горах Днiпра i бiля Чорного моря, можна буде думати, як про реальну рiч, про збирання українських земель, захоплених сусiдами; в) за такого стану нацiональної свiдомости нашого народу, його органiзованостi й дисциплiнованостi, на якому застав його 1917-1918 рр., лише скоординованою акцiєю обох частин — „галичан“ i „надднiпрянцiв“ можна було досягнути iдеалу державної самостiйности; г) не треба робити собi iлюзiй щодо цiєї легкостi, з якою iдеал Соборної України може бути здійснений. I, можливо, найголовнiше, бо стосується воно не просто соборностi як принципу визвольної боротьби, хай навiть принципу i стратегiчного, а самої сутi розумiння соборностi: „Фактично iдея Соборної України була фразою, якою користувались для святочних промов, декларацiй i з якої не умiли i не хотiли витягнути обов'язуючих логiчних наслiдкiв. Стратегiя нацiональної боротьби, як i боротьби вiйськової, вимагає бити в першу чергу по головному вороговi, а з другорядним потiм можна раду дати. В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина. Це ясно кожному, не заслiпленому мiсцевим патрiотизмом“ [ 42, с.452]. Звичайно, якби полiтика С.Петлюри допровадила до збереження державностi, то його тимчасову вiдмову вiд соборностi виправдали б галицькi українцi, а зрозуміли б усi. А так С.Петлюра надовго втратив популярнiсть серед галицької громадськостi, про що свiдчать хоч би публiкацiї С.Томашiвського („Петлюра (політичний некролог)“ в ч. 29 „Українського слова“ за 1921 р.) чи О. Назарука („Про Книгу Голубину. Значення культу героїв і чи Симона Петлюру можна вважати національним героєм?“ в одному із травневих чисел „Нової зорі“ за 1936 р.). Проте пiсля пiдступного вбивства С. Петлюра i для галицьких українцiв поступово став символом України — Соборної України. Промовистою у цьому вiдношеннi є стаття Д. Донцова, написана з нагоди десятої рiчницi загибелi Головного Отамана у „Вістнику“.

Дуже промовистим було гiрке визнання С.Петлюри, що iдея Соборної України була святковою фразою. Це визнання пролунало як осторога, воно наштовхувало на думку про дуже складний, може, у чомусь i суперечливий змiст самого поняття, iдеї, iдеалу соборностi. Це визнання наштовхувало на думку, що рiзнi вiтки українського народу, рiзнi регiони української держави по-рiзному можуть тлумачити цю iдею (хоча по-iншому в умовах роздiленої мiж iмперiями протягом сторiч країни i не могло бути).

До поразки українцiв у визвольних змаганнях спричинилися не лише помилки керiвникiв ЗУНР i УНР. Незалежну i соборну Україну на полiтичнiй картi Європи не хотiли бачити не лише „червона“ i „бiла“ Росiї, а також i Європа . Але iз втратою державностi iдея соборностi не загинула, хоча в планах деяких полiтичних груп знову набувала потворних форм та iнтерпретацiй.

На державно-соборницьких позицiях стояла Українська вiйськова органiзацiя. Варто зазначити, що поки УВО пiдтримувала зв'язки з урядом Є. Петрушевича, який у боротьбi проти Польщі незалежнiсть Галичини розраховував на пiдтримку радянської України, тобто Москви, радянофiльська орiєнтацiя Є.Петрушевича зумовлювала вiдповiднi iлюзiї i настрої в деяких членiв УВО. Але УВО однозначно заявила, що „Не в iм'я злуки українських земель i не для добра Української Нацiї ведуть большевики свою каїнову роботу“ [53, с.21].

Iдея соборностi i після поразки визвольних змагань залишалася популярною в українському супiльствi Сх. Галичини та iнших захiдноукраїнських земель. „У такiй атмосферi (тобто нацiонально-територiального антагонiзму, полемiки мiж урядами ЗУНР i УНР, полонофiльських тенденцiй т.зв. Тарнавського центру, непослiдовності полiтики С. Петрушевича з його то промосковськими, то проантантівськими iлюзiями тощо. — С. К.) перебувало в краю кiлька визначних старшин, що, не органiзованi, кожний з власної волi почали працювати будьто в Горожанському Комiтетi, будьто над справою Українського Унiверситету, будьто в органiзацiях молодi. Всюди вони пропагували iдеї соборництва, нацiонального активiзму й вiри у власнi сили як протилежнiсть до сепаратизму, урядового сервілізму та вiри в спасiння з боку Антанти, джерелом чого була диктатура президента др.Петрушевича. Цi думки проводились теж у резолюцiях великого студентського з'їзду (у Львовi, липень 1921 р.)…“ [30, с.44-45], — писав Є. Коновалець у працi „Причинки до iсторiї української революцiї“.

Є. Коновалець не випадково згадав про студентську молодь. Iдеї державностi й соборностi, прагнення продовжувати боротьбу нуртували саме в її середовищi, саме тут знайшли пiдтримку iдеї й гасла нового напряму в українськiй полiтичнiй думцi — нацiоналiзму. Залишалося багато документальних свiдчень про активну соборницьку позицiю студентської молодi того часу. Йдеться як про архiвнi документи, так i про молодiжну пресу, хоча й не дуже численну у першiй половинi 20-х рр. На сторiнках „Студентського вiстника“, „Нашого шляху“, „Нацiональної думки“ соборницька iдея була провiдною.

Для утвердження соборницької iдеологiї багато зробив Є.Коновалець. Ще в лютому 1921 р. вiн увiйшов до складу Всеукраїнської нацiональної ради у Вiднi, з якої згодом на вимогу Є. Петрушевича галичани вийшли. Там же, у Вiднi, Є.Коновалець виступив iнiцiатором створення органiзацiї „Молода Галичина“, що мала започаткувати створення громадсько-полiтичної органiзацiї всеукраїнського характеру i протиставитися територiальному сепаратизмовi. Намагався вiн пiдтримувати зв'язки i з антибiльшовицьким пiдпiллям у радянськiй Українi.

На соборницьких позицiях стояли друкованi видання УВО — „Наш шлях“ i „Сурма“ [19, с. 174]. Про „Сурму“ один iз її редакторiв М. Мартинець згадував: „Ми устiйнили спiльно напрями: „Сурма“ повинна оголосити цiлу низку iдеологiчно-полiтичних статей, узятих в певну систему. Передусiм треба з'ясувати цiлу проблематику соборности — отже повиннi бути статтi проти радянофiльства й большевизму, проти автономізмів i угодовства, а уґрунтування iдеалу Самостiйної i Соборної Української Держави, спертого на принцип власних сил“ [38, с. 195-196].

Радянофiльські настрої й iлюзiї були небезпечні. Є. Коновалець пiд тиском Є. Петрушевича навiть вiдiйшов вiд керiвництва УВО, але iдейно здоровi сили взяли гору. Прихильники радянофiльської полiтики Є. Петрушевича, пiсля того, як їх усунули iз лав УВО, створили т. зв. Захiдно-українську народну революцiйну органiзацiю (ЗУНРО) та почали видавати пiдпiльну газету „Український революцiонер“, а не здобувши впливу i пiдтримки, ЗУНРО самолiквiдувалася [39, с. 41].

Радянофiльством хворіло кiлька партiй. Це, зрозумiло, т.зв. Комунiстична партiя Захiдної України, а також Українське селянсько-робiтниче соцiалiстичне об'єднання, Українська соцiал-демократична партiя, частково i опосередковано через свої соцiалiстичнi iдеали й Українська соцiалістично-радикальна партiя. Не варто говорити про тих, чиє радянофiльство оплачувалося радянськими чи комiнтернiвськими (тобто теж радянськими) грошима. Серед галицьких українцiв багато було й таких, хто наївно вiрив у реальну українську державнiсть у формі Української Радянської Соцiалiстичної Республiки, хто вiрив, що радянська Україна спричиниться до об'єднання усiх українських земель й iдея соборностi таким чином буде реалiзована. Багато хто не розумiв, що т.зв. „українiзацiя“ — це лише маневр росiйських бiльшовикiв, що це лише тимчасова i певною мiрою вимушена перерва (українське село опиралося колективізації і більшовицьким порядка зі зброєю в руках) зросiйщенню i колонiзацiї. Якими утопiчними i короткозорими були надiї на радянську Україну, такими ж iсторично безпiдставними й безперспективними були сподiвання на справедливе рiшення Антанти щодо незалежної державностi Сх. Галичини. Але соборницькi ілюзії щодо радянської України, сподiвання на її соборницькi можливостi зменшилися пiсля процесу над Спiлкою визволення України, пiсля колективiзацiї i остаточно — пiсля органiзованого Москвою голодомору 1932-1933 рр.

Щодо Галичини — навiть без державностi вона залишалася носiєм i хранителем iдеалiв соборностi. Справдi, є вiдома стаття П. Лисяка „Совiт нечестивих“ [35, с. 349-354], у якiй вiн критикує уряд Є.Петрушевича за його галицький партикуляризм, за його полемiку з урядом УНР в емiграцiї, за те, що вiн називав С. Петлюру зрадником. Не можна дорiкати Є. Петрушевичу за його спроби добитися визнання ЗУНР, хоча помилок i стратегiчного, i тактичного характеру вiн наробив чимало. I. Кедрин у 1989 р. (на початку краху радянської iмперiї) написав статтю „Чи може iснувати незалежна галицька держава?“, у якiй доводить, що не через перевагу польських впливiв у Парижi галицькi українцi (уряд Є. Петрушевича) програли битву за незалежнiсть Сх.Галичини на дипломатичному фронтi. Вiн уважає, що „українська частина Галичини не може бути незалежною державою, бо 1) нема мiжнародної галицької проблеми, а є тiльки проблема українська…; 2) Смiшно говорити про можливiсть iснування Схiдної Галичини, чи пак ЗУНР, помiж Польшею i Росiєю“ [29, с. 10]. Проте не галицький партикуляризм спричинився до поразки. Логiка в полiтицi Антанти була — якщо вона не захотiла допомогти УНР, потенцiйнiй державi iз 30-мiльйонним населенням, то який був сенс допомагати ЗУНР iз 4-мiльйонним населенням i промислово нерозвинутiй? Визнання ЗУНР було можливе лише теоретично, за сприятливої геополiтичної ситуацiї — але її треба було створити. Якби Париж мiг передбачити, яким слабким союзником буде мiжвоєнна Польща, може, й подiї розвивалися б по-iншому. Отже, аргументацiя I.Кедрина непереконлива (iнша рiч, що вiн мав на увазi не лише Галичину початку 20-х рр. ХХ ст., але й Галичину кiнця 80-х рр., коли теж появлялися думки про її окреме державне iснування!).

Iнша рiч, коли Д. Донцов критикував партикуляризм, „провансальство“. Але вiн критикував „провансальцiв“ (за його словами членiв не нацiї, а племенi) за вiдсутнiсть державницької iдеї, за нелюбов до державностi, за вiдстоювання права особистостi, а не нацiї, за небажання стати полiтичною (i владною) нацiєю. Оскiльки йдеться про захiдноукраїнськi терени, то треба зауважити, що Д. Донцов рiзко критикував партикуляризм (регiональнiсть), а галицький — зокрема: „Особливо помiтний цей партикуляризм у галичан..., але хорують на нього так само й великоукраїнцi, якi з запалом визнавали сепарацiю Криму, створення гумористичної „молдавської республiки“ на живiм тiлi України. Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся у нас головно пiд впливом Драгоманова. Вiн рiдко мислив категорiєю нацiї, натомiсть iснували для нього тiльки „землi“. З трьох чинникiв, з яких складається дозрiла полiтична нацiя, з територiї (землi), людности i влади, для нього, як i для всiх соцiялiстiв, демократiв i радикалiв, найменш важливим був чинник останнiй — влада“ [21, c.74]. Ось де треба шукати ключ до розумiння проблеми соборностi — в державностi, в розумiннi народу як полiтично дозрiлої нацiї, а не племенi, не землi.

Характерною для настроїв галицької громадськостi (старшого поколiння) була i згадана стаття С. Рудницького „Галичина та Соборна Україна“ [49]. Так, вiн вважає помилкою, що тi галицькi українцi, якi були в Києвi, не прийшли на допомогу ЗУНР у листопадi 1918 р.— мотивуючи це iдеєю Соборної України, тим, що дорога до Львова веде через Київ, а не навпаки. Це, пише С. Рудницький, було першим доказом хибного розумiння i застосування „соборництва“. Серед iнших помилок — полiтика галичан щодо автономiї i уряду ЗУНР. Помилкою вiн вважає передчасне об'єднання Галичини i Великої України в сiчнi 1919 р. С. Рудницький критикує „Молоду Галичину“ з її соборницькими кличами. Статтю С. Рудницький завершує так: „Дорога до Соборної України йде етапами. Тепер актуальним етапом є утворення самостiйної невтральної Галицькоукраїнської Держави. Не вигукуймо про соборнiсть, а працюймо для неї“. Як бачимо, i С. Рудницький не виступав проти iдеї соборностi. Промовистий приклад вiдомого публiциста В. Панейка, який був соборником i одним iз тих, хто формулював соборницько-державницьку платформу галицьких українцiв напередоднi першої свiтової вiйни. Проте він належав до тих, які залишилися в душi обласними галичанами… [25, с.19]. I. Кедрин писав: „...здається, що ненависть до Польшi, невдача Листопадового зриву в дальшому ходi воєнних подiй та розчарування до революцiї в Надднiпрянськiй Українi поруч iз вiдродженням великоросiйської потуги, хоч i в червонiй формi, були тими свiдомими чи пiдсвiдомимим спонуками, якi штовхнули Василя Панейка в обiйми полiтичного русофiльства. Василь Панейко не був партикуляристом тому, що не був провiнцiялом. Вiн був соборником, але в тому розумiннi, що здiйснення соборництва вважав за можливе тiльки в рамках схiдноєвропейської федерацiї“ [26, с.115] (I. Кедрин мав на увазi книжку В. Панейка „З'єдиненi Держави Схiдньої Європи“, що вийшла 1922 року в Парижi).

Щодо партикуляризму, то I. Кедрин писав у вступному словi до книги „Золотi ворота: Iсторiя Сiчових стрiльцiв“ (Львiв, 1937): „Бо проклiн партикуляризму вiчно ще лежить на деяких вiдломах сучасного поколiння i в майбутньому може ще накоїти величезнi лиха. Бо проблема „ми“ i „ви“, мiж якими були колись та й нинi є полiтичнi кордони, не минулися. Бо з волi лихої долi не завершився ще остаточно й без решти процес перетоплювання рiжних частин народу в одну велику Нацiю, i не тiльки з одною мовою та одною культурою, але й одною полiтичною думкою“. Хрестоматiйною у цьому вiдношеннi є i стаття I. Кедрина „Ми“ надднiпрянцi i“ви“ галичани“ [27]. Вiн порушує проблему, яка протягом багатьох десятилiть хвилювала українське громадянство, до якої неодноразово зверталися полiтики й публiцисти, яка ще й сьогоднi залишається актуальною. Це проблема стосункiв мiж українцями галицькими й надднiпрянськими у контекстi всеукраїнської iдеї. I. Кедрин критикував тих емiгрантiв iз Надднiпрянщини, якi пiдтримували подiл українського народу на цi два вiдлами i культивували рiзницю мiж двома вiтками українського народу.

Проте й узагальнювати теж не можна. У 1929 р. С. Томашівський за сприяння Інституту дослідів національних справ (Варшава) виступив із доповіддю в Краківському університеті, в якому він працював [52]. У доповіді С. Томашівський висловив кілька не лише парадоксальних, але й утопічних думок. Перше. Так, на його думку, українська національна ідея, що була пересаджена на галицький ґрунт і виросла тут, була чи не головним тараном, що розбив загальноукраїнську єдність — національну і політичну. Друге. С. Томашівський справедливо критикує радянофільство (і справедливо — надії на радянську Україну в реалізації соборницької ідеї були безглуздям) і виступає за польсько-українське зближення, за цей новий політичний симбіоз, для якого провідним ідеалом повинна стати міжнародна солідарність обох народів і їх історична місія — С. Томашівський не здавав собі справи, що це, по суті, була відмова як від ідеї державності, так і від ідеї соборності. Позицію С. Томашівського критикувало „Діло“, але підтримувала „Нова зоря“, орган Української християнскої організації, патроном якої був єпископ Г. Хомишин.

У 1931 р. на сторінках „Тризуба“ (орган УНР, виходив у Парижі) О. Шульгин виступив із серією статей (згодом вийшла окремою брошурою „Державність чи гайдамаччина“), що теж засвідчували полонофільську орієнтацію автора. Крім цього, він писав, що зараз нема такої сили, яка могла б відібрати у Москви та її західних сусідів усі українські землі. Він мав рацію, коли писав, що радянська Україна — це ілюзія державності, але, на жаль, водночас нещадно критикував ідеологічні і політичні постулати українських націоналістів: ідею соборності, культ власних сил, національну революцію. Для О. Шульгина соборність була лише мрією, як для кожного українця, але не засадою сучасної практичної діяльності, як писав М. О. на сторінках „Самостійної думки“ (Чернівці) у статті „Банкроцтво Уенерівщини“ (1934 р., кн.3.).

Певний галицький патріотизм З. Пеленського (стаття „Схід чи Захід України у ч. 2 журналу „Шлях нації“ за 1935 р.), а особливо О. Назарука „Галичина й Велика Україна: Трактат присвячений українським жінкам і військовим“ (розділи цієї книги друкувала „Нова зоря“ у 1936 р.) зумовлений тим, що радянська Україна не могла виконувати свого всеукраїнського призначення.

І. Кедрин глибше розумів суть проблеми і писав, що галичани не вважають наддніпрянських українців емігрантами, оскільки вони перебувають на українській землі, хоча і в межах чужої держави. Ось чому не треба підносити своє емігрантство на ступінь почесного фаху. І. Кедрин виступив проти спроб з будь-якого боку узурпувати право репрезентувати весь український народ (такі спроби були і з боку галицьких публіцистів). З огляду на ідею соборності І. Кедрин стверджував, що нема галичан і наддніпрянців, а є українці — думка, яку ще на початку століття пропагували І. Франко і М. Грушевський.

Еволюція соборницької ідеології завершилася в політичній думці і діяльності націоналістичного руху. Починаючи від УВО ідея соборності була однією із провідних засад націоналістичної думки, що знайшла своє відображення як у публіцистиці, так і в програмних документах.

Так, Є. Коновалець не випадково звернувся до недавніх визвольних змагань у праці „Причини до історії ролі січових стрільців в Українській революції“ [30, с.8-23]. Автор показав, що Січові стрільці, сформовані спочатку в основному із галичан, захищали Центральну Раду як символ української державності, підтримували її авторитет силою зброї і коштом свого життя . Незважаючи на те, що Січові стрільці потрібні були тут, у Галичині, вони залишилися у Києві, щоб рятувати українську державність й ідею соборності, не наголошуючи, а навпаки, стираючи різницю між українцями Заходу і Сходу. Київські Січові стрільці довели, що похід УГА на Київ, гасло „Через Київ до Львова!“, може, був помилкою з огляду на військово-політичну стратегію, але вони були породженням морально-духовної аури соборницької ідеї. Таким чином, ідея соборності, як і ідея державності, перестала бути лише теоретичною істиною і духовною вартістю, вона стала реальним завданням, яке потрібно було виконувати.

Проблему соборності порушив і Ю. Вассиян у праці „Ідеологічні основи українського націоналізму“ [3, с.65- 67]. Ю. Вассиян теж поєднував ідею державності і соборності. Розвиток нації він вбачав у здійсненні ідеї соборного державного руху.

У постановах Конгресу українських націоналістів (28 січня — 3 лютого, 1929), на якому, власне, й було створено Організацію українських націоналістів, було записано: „Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава“ [47, с.5]. Положення про самостійну соборну державу залишалося надалі одним із основних, стратегічних в усіх програмних документах ОУН (після розколу — в обох її частинах).

На початку 30-х член Проводу ОУН М. Сціборський написав відому статтю „Соборність політики і психології — засада визволення“ („Самостійна думка“, ч. 1, 1931), де обґрунтував не лише соборницький ідеал, а й конечність поєднання цих двох важливих складників ідеї соборності.

А наприкінці 30-х ідея соборності знову стала не лише предметом дискусії, але й практичної діяльності у зв'язку з проблемою Карпатської України, яка від літа 1938 р. Привернула увагу всіх українців, що були розсіяні по всьому світу. На початку вересня 1938 р. в Нью-Йорку відбулися конгреси українських націоналістів Америки, Організації державного визволення України та інших українських організацій, які прийняли таку резолюцію: „Вітаємо ідею створення української держави на Закарпатській Україні, яка у відповідну хвилину зіллється воєдино з Українською Великою державою в Києві! Кожне зазіхання на Закарпатську Україну будь-ким з її сусідів стріне рішучий спротив усіх українців [61, c.94]. Карпатських українців підтримувала українська громадськість Галичини і Буковини, Центральний комітет УНДО, інші легальні політичні партії й організації теж зайняли соборницьку позицію. Тема Карпатської України стала однією із головних на сторінках провідних українських газет. Коли наприкінці жовтня прем'єром став о. А. Волошин, його привітав листом Митрополит А. Шептицький. 10 лютого 1939 р. Центральна Національна Рада Карпатської України виступила із зверненням „До всіх українців на рідних землях і в розсіяні сущих!“ [40].

Найактивнішу, бо конкретну, участь у розбудові державного життя в Карпатській Україні взяли участь члени ОУН із Галичини. Треба зазначити, що події в Карпатській Україні виявили серйозну розбіжність, що намітилася в поглядах і оцінках Проводу ОУН і ОУН у краю. Багато членів ОУН із краю взяло участь у збройній боротьбі з мадярськими окупантами всупереч наказам Проводу ОУН. В липні 1939 р., коли уряд Карпатської України вже був на еміграції, між ним і Проводом ОУН було підписано договір, в якому стверджувалося, що обидві сторони, виходячи із засади соборності, обстоюють становище невідривності Карпатської України і заявляють, що принцип соборності українських земель є непорушним [16, с.561].

У вересні 1939 р. кордон по р. Збруч існувати перестав і проблему соборності було розв'язано. Росія (чи Радянський Союз) об'єднала українські землі. Можна згадати М. Драгоманова, який у „Передньому слові до „Громади“ писав, що саме за допомогою Росії українці мають шанс об'єднатися [32, с.224]. Проте сучасний дослідник, не вчитавшись, навіть не сумнівається: „саме Росії“ і пише без іронії: „Історія наступного ХХ століття показала, що це передбачення виявилося напрочуд справедливим“... [36, с.276].

Але ж і такий відомий автор, як І. Лисяк-Рудницький, вважає, що об'єднання Західної і Наддніпрянської України в межах УРСР не позбавлене позитивних рис: вперше від 17 ст. політична єдність нашої держави існує не як постулат, не як далекий ідеал, а як факт. Якби ж ця „УРСР“ була незалежною українською державою! А так відомому історикові доводиться лише з жалем констатувати велетенські страждання в чужому ярмі.

Цей варіант реалізації ідеї соборності, цього „об'єднання“ чи „возз'єднання“ ще раз засвідчив: без своєї державності, а тим більше в межах держави, що завжди була історичним ворогом української державності, соборність має лише формальний характер. На щастя, „возз'єднання“ у вересні 1939 р. було лише трагічним, хоча й досить тривалим періодом, але історично проминальним на шляху до державності й соборності.

Ідея соборності була визначальною і для українського збройного підпілля під час другої світової війни і в повоєнні роки. Коли наприкінці війни виникла потреба сформувати нове політичне представництво на демократичній основі (демократична платформа давала можливість увійти до керівництва визвольною боротьбою всім національно свідомим українським патріотом незалежно від їхніх політичних поглядів), то ініціативний комітет серед основних пунктів політичної платформи, що мали стати основою формування нового плітичного представництва, назвав такі: 1) беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу; 2) визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу доцільними методами визвольної боротьби; 3) задекларувати своє вороже ставлення супроти московських більшовиків та німців як окупантів України; 4) визнати демократію як устроєвий (статутний) принцип представництва. Про це писав Р. Шухевич у статті „До генези УГВР“ [6, с. 58-59]. Відзначимо ще два принципові положення цієї статті — Р. Шухевич зазначив, що найхарактернішим явищем українського національного життя 1921-1939 рр. було виникнення і постійне зростання визвольної підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу; він писав про реорганізацію усіх збройних відділів у загальнонаціональну понадпартійну Українську Повстанську Армію, тобто, ми можемо зробити висновок про соборницький принцип формування і діяльності УПА (промовистий факт, що в УПА воювали не лише люди з різними політичними поглядами, але й представники різних національностей).

Щодо Української Головної Визвольної Ради (УГВР), яку було створено 11 липня 1944 р., то не лише метою і завданням її було „Об'єднати і координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) [44, с.11], але й принципом діяльності були соборницький підхід, соборницьке мислення, ідея соборності.

Соборність як мету і засаду діяльності захищали і відомі публіцисти українського збройного підпілля. Так, про це писав П. Полтава у статті „Елементи революційности українського націоналізму“. Він, до речі, розумів ідею Української Самостійної Соборної Держави не лише як ідею політичного визволення, але також як „ідею соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безкласове суспільство“ [46, с.143]. До речі, поява в лексиконі публіцистики українського збройного підпілля гасел-постулатів, що ними широко послуговувалася радянська пропаганда („експлуатація людини людиною“, „безкласове суспільство“ як мета тощо) лише частково свідчить про теоретичні пошуки політичної думки підпілля, скорше це можна розцінювати і як пропагандистський прийом, оскільки П. Полтава, як і інші публіцисти, звернувся до широкої аудиторії, серед якої були вже і „радянські люди“, які в умовах більшовицького режиму прожили майже три десятиріччя (статтю вперше було надруковано в теоретичному органі ОУН, у журналі „Ідея і чин“ у 1946 р.).



1.Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924.

2.Бой. Українські Січові Стрільці і Січові Стрільці // Календар „Червоної Калини“ на 1924 р. — Львів, 1923.

3.Вассиян Ю. Ідеологічні основи українського націоналізму // Розбудова нації. — 1929. — Ч. 3-4.

4.Винниченко В. Відродження нації. — Київ; Відень, 1920. — Ч. 1.

5.Воля. — 1900. — Т.І.

6.Генерал Тарас Чупринка [Р. Шухевич]. До генези Української Головної Визвольної Ради // УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр.: Зб. документів. — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1956.

7.Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К., 1996.

8.Грушевський М. Галичина і Україна // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. ХХХVI. — Кн. ХІІ.

9.Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок // Літературно-науковий вістник. — 1910. — Т. XLI. — Кн. 1.

10.Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.

11.Дашкевич Я. Єдність української нації не виключає її багатогранності // Хроніка. — К., 2000. — Вип. 31-32.

12.Див.: Вістник СВУ. — 1916. — 17 груд.

13.Див.: „Вістник Союза визволення України“ як орган національно-визвольної думки // Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. — Львів, 1998.

14.Див.: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. — Нью-Йорк, 1974.

15.Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. — Нью-Йорк, 1970.

16.Див.: Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939. — Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. — Том I.

17.Див., напр.: цикл його статей під назвою „Галичина в житті України“, що появився на сторінках „Вістника СВУ“ за 1916 р., статтю „Ідея соборности й Галичина“ на сторінках газети „Українська трибуна“ від 12 січня 1922 р.

18.Див.: Січовий голос. — 1918. — 20 лист.

19.Див.: С. Кость. Є. Коновалець: концепція визвольної боротьби // Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. — Львів, 1998.

20.Див.: Франко І. С кінцем року // Житє і слово. — 1896. — Т. V. — Кн. 6.

21.Донцов Д. Націоналізм Лондон, 1966.

22.До громадської думки Європи //Вістник СВУ. — 1914. — Ч. І.

23.Драгоманов М. Вольный Союз — Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. — Женева, 1884.

24.Ісаєвич Я. Федералізм та гасло солідарності слов'ян: ідеологія й політика // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб.наук. пр. — Львів, 2000. — Вип. 7.

25.Кедрин І. Декляративна і дійсна соборність // Вісті комбатанта. — 1969.– Ч. 1.

26.Кедрин І. Життя. Події. Люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976.

27.Кедрин І. „Ми“ наддніпрянці і „ви“ галичани // Діло. — 1937. — 17 лют.

28.Кедрин І. Соборність: 3 нагоди 60-річчя Акту 22 січня 1919 року //Альманах УНС. — Нью-Йорк, 1979.

29.Кедрин І. Чи може існувати незалежна Галицька держава? // Вісті комбатанта. — 1989. — Ч. 3.

30.Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — 1948.

31.Костомаров М. Книги Битія українського народу // Вивід прав України. — Львів, 1991.

32.Круглашов А. У пошуках геополітичної ідентичності України: з теоретичної спадщини Михайла Драгоманова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість: Зб. наук. пр. — Львів, 2000. — Вип.7.

33.Левицький Л. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Перша часть. — Львів, 1926.

34.Липинський П. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Нью Йорк, 1954.

35.Лисяк П. Совіт нечестивих // Воля. — 1921. — 3 жовт.

36.Лисяк-Рудницький І. Українська національна рада й ідея соборності // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2.

37.Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. — Нью-Йорк, 1970.

38.Мартинець В. Українське підпілля від У. В. О. до О. У. Н.: Спогади і матеріали до передісторії українського організованого націоналізму. — 1949.

39.Мірчук П. Нарис історії ОУН. — Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968.

40.Нова свобода. — 1939. — 15 лют.

41.Петлюра С. Перед судом історії: Слово до сучасників і нащадків // Українські вісті. — 1955. — 3 квітня.

42.Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — Нью-Йорк, 1956. — С. 452.

43.Pilsudski J. Pisma zbiorowe. — Warszawa, 1937.

44.Платформа Української Визвольної Ради // До генези Української Головної Визвольної Ради // УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр.: Зб. документів. — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1956.

45.Плятформа Союзу Визволення України // Вістник СВУ. — 1914. — Ч. 1.

46.Полтава П. Збірник підпільних писань. — Мюнхен, 1959.

47.Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. (30 документів). — Видання ЗЧ ОУН. — 1955.

48.Правда.. — 1893. — Т. XVII. — Вип. L.

49.Рудницький С. Галичина та Соборна Україна // Укр. прапор. — 1922.

50.Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994.

51.Самостійна Україна: Промова. — Львів, 1900.

52.Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі: переклад стенограми відчиту, уложеного Інститутом дослідів національних справ у Варшаві 12.IV.1929. — Львів, 1929.

53.У. В. О. — Б. м. в. , 1929.

54.У другий Святий Вечір // Вістник СВУ. — 1915. — Ч. 61-62.

55.Франко І. Коли не по конях, то хоч по оглоблях // Житє і слово. — 1897. — Кн. 3.

56.Франко І. Молода Україна. Частина перша: Провідні ідеї й епізоди. — Львів, 1910.

57.Франко І. Отвертий лист до гал. української молодіжи // Літературно-науковий вістник. — 1907. — Т.ХХХ. — К.IV. — С. 12.

58.Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. — 1900. — Т. ХІІ. — Кн. 10.

59.Франко І. Ukraina irredenta // Житє і слово. — 1895. — Т.V.

60.Цит. за: Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992.

61.Цит. за: Стерчо П. Карпато-Українська Держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. — Львів, 1994.