ОКСАНА ЛЯТУРИНСЬКА В КОЛІ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ЗАРУБІЖЖЯ

Всі публікації стосовно письменника: Оксана Лятуринська

Л.С. Монастирецький,

кандидат філологічних наук, професор;

В.І. Василюк,

аспірант (Житомирський педуніверситет)

В статті розглядається творчість маловідомої української письменниці Оксани Лятуринської, яка займає

визначне місце серед поетів празької школи

Оксані Лятуринській належить одне з провідних місць серед діячів культури українського зарубіжжя і, осо-бливо, в колі поетів-емігрантів, які об’єдналися в так званій „празькій поетичній школі“. Її творче зростання відбувалось поряд з відомими тепер на Україні поетами Є. Маланюком, Ю. Дараганом, О. Стефановичем, Л. Мосендзом, О. Ольжичем, О. Телігою, Н. Лівицькою-Холодною та ін. Опинившись волею обставин поза Ба-тьківщиною, вони мріяли про відродження держави, про розвиток національної культури, рідної мови, про дія-льність на благо Вітчизни, кордони якої для них були закриті. Їхня енергія кликала до дії, до творчості у сфері духовній, бо визвольні змагання уже закінчились, а висновки з уроків минулого були невтішними. Результатом осмислення цих уроків, як і результатом творчості, стали твори Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Лятуринської, О. Ольжича та ін.

Через багато років у збірці „Туга“, де домінують мотиви минулого, біль за втраченою батьківщиною і дру-зями, О. Лятуринська писала:

І, як чотки, перебирай наймення:

- за воїна Миколу, за Євгена,

за Юрія, Олега... Боже мій!

Кого з них спом’януть за упокій? [1:409].

Як бачимо, до цих імен досить легко додати прізвища поетів-сучасників О. Лятуринської, і стане зрозуміло, про кого йдеться.

Серед багатьох спільних рис поезії пражан (стильова манера, історіософічність, національний зріст і націо-нальна форма, тематичне спрямування, гармонійність образів) вірші О. Лятуринської відзначаються індивідуа-льністю її поетичного голосу (мужність, ніжність, пісенність, пластика). Це й було підставою для друзів поете-си висловлювати свої враження і захоплення та поціновувати її поезію з різних точок зору. Сучасники О. Лятуринської залишили ряд відгуків і спогадів про її творчість і нелегке життя емігрантки. Серед них Є. Маланюк, У. Самчук, Ю. Шерех (Шевельов), В. Барка, Г. Лащенко, О. Соловей, П. Форманюк, Н. Лівицька-Холодна та ін. Ці спогади якнайкраще характеризують О. Лятуринську як поетесу, скульптора, маляра, пере-кладача, есеїста...

„Пригадую перше враження, як я її побачила, - пише Галина Лащенко. Миле обличчя і запит в очах - вираз, який властивий глухим. В погляді темних „вишневих“ очей цікавість і наївність. Вічно жива цікавість до світу. Та життя ранило на кожному кроці – і від того гнів, який вражав деяких, переважно тих, хто мало її знав“ [1:450].

Якщо говорити про багатогранний образ О. Лятуринської, що постає у спогадах її друзів, то, на нашу думку, найкраще його художньо змалював Євген Маланюк у вірші „Проща“:

Аж пуща зашумить волинська

Й на оксамит і злотоглав

В сап’янцях легких Лятуринська

Виходить годувати пав.

Ворожить про весну колишню.

Любов виціловує в слова

І випускає – сокіл – пісню

З гаптованого рукава [2:268].

Вказуючи на місце О. Лятуринської в колі поетів „празької школи“, Є. Маланюк писав: „Оксана Лятуринсь-ка, поруч з О. Ольжичем – це, може, те найцінніше, що в ділянці найновішої поезії породила наша еміграція як така. Обидва вони – це вже діти еміграції, це покоління, що на еміграції виростало і формувалося. Тому чинник стилю грає в їх творчості ролю визначну, і рішальну. Нас, молодь 20-их років, еміграція зустріла, все ж, 18-25 літніми, і ми у вояцьких наплічниках принесли якісь матеріальні сліди Батьківщини, а в грудях – ковток рідного повітря. Вони ж виростали в умовах емігрантського „кесону“, в стиснутій атмосфері гострого історизму“ [3:5].

Продовжуючи думку про місце О. Лятуринської і її поезії в літературі, Є. Маланюк не без підстав зазначав: „... якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були поезіями Оксани Лятуринської. В нашій винят-ковій добі постать О. Лятуринської уявляється однією з найяскравіших „жон руських“ нашої поезії“ [4:32].

Наголошуючи на стильовій досконалості збірки „Гусла“, Є. Маланюк висловлював думку, що „ця доскона-лість, ця стильова завершеність аж наче насторожують. Справді, досконалість стилю поетки стоїть на самім краю тієї небезпеки, що зветься стилізацією. Один крок, і живе тривимірне життя її поезії може обернутися в плоску досконалість тривимірної графіки, в закам’янілий без рухмертвої краси.

Але авторка вміє вдержатись на цій строгій границі, і її поетичні емалі переливаються, пульсують і шуму-ють вічним життям справжнього мистецтва“ [4:30].

Про особливий поетичний світ О. Лятуринської щиро відгукувався і її земляк-письменник У. Самчук. Він писав: „Виринула вона на обрії поезії пізніше, в 30-х роках, коли-то появилась її перша збірка перших поезій з прикметною назвою „Гусла“, з якої відходить Печеніг, а виходить вже Лятуринська, де вона, переступивши ме-жу праслов’янщини, цілковито стає зачарованою жар-птицею доби давніх русичів“ [3:6]. Письменник веде мову про творче зростання О. Лятуринської, яка від перших віршів, підписаних псевдонімом Печеніг, досягла знач-них вершин, що проявилися у збірці „Гусла“ – вихід за межі символічних засад, нові стильові прикмети, тема-тичне розмаїття...

Через десятиліття, підсумовуючи творчу спадщину О. Лятуринської уже після її смерті, У. Самчук знову ж таки на високих регістрах говорив про досягнення поетеси: „Її прозора, ясно сонячна позачасова поемність кра-си була зіткана з особистого шовку, з надміру вразливості, з гіперболічного відчуття простору, в якому, здава-лось, не було меж досяжності, байдуже, як це було давно та далеко. Це була поетка зі справжньої божої ласки, призначеної лише вибранцям“ [3:5].

Про творчу еволюцію О. Лятуринської, її постійні пошуки в царині поезії написано і сказано немало. Зок-рема, Б. Рубчак і Б. Бойчук, відзначаючи поетичний дар поетеси, не без підстав зауважують, що „її поетичне мистецтво на перший погляд дуже невибагливе. Але насправді воно з великою уважністю мозаїчно ускладнене і визначається диво гідною вишуканістю техніки. Її поетичні мініатюри – це маленькі самобутні всесвіти, спов-нені чудових несподіванок і творчих відкрить... Контроль її творів засновується на скупості засобів, аскетизмі, лаконічності, а при тому – напруженій зосередженості: на тому, що Маланюк, пишучи про її творчість, назвав „суворою ощадністю слова“ [3:5].

Високо поціновуючи збірки О. Лятуринської „Гусла“ і „Княжа емаль“, Василь Барка стверджує, що вони „відзначені прикметами глибини і правдивості у висловах серця – навіть коли вірші ковано під залізну суво-рість літопису“. Наголошуючи на величі таланту О. Лятуринської, її заглибленості в історичну пам’ять народу, О. Ольжич особливо підкреслював, що творчість поетеси „органічно зв’язана з національно-народною творчіс-тю“. На цій характерній рисі творчості О. Лятуринської акцентував увагу і В. Державин, стверджуючи, що вона „засадично шукає зв’язку з напівмістичною та релігійною символікою нашої народної пісні“ [3:4].

Про широке коло друзів О. Лятуринської та шанувальників її творчості, про тих, хто був поруч неї в скрутні для поетки часи, розповідає в своїх спогадах Павло Форманюк. Серед названих ним імен зустрічаємо М. Чирського, Р. Лісовського, Н. Білецьку, А. Антоновича, Ю. Русова, В. Січинського, Яра Славутича та ін. „І хоч кожний, чи кожна з них, - згадує П. Форманюк, - висловлювались про О. Лятуринську в інший спосіб і про іншу грань її характеру, але заключення було співзвучне: О. Лятуринська, у першу чергу, у них була – як взі-рець високої моралі нашої жінки на чужині“ [5:78].

Дехто з друзів О. Лятуринської присвячував їй вірші. Зокрема, Є. Маланюк у 1949 році присвятив їй вірш „Камінь“:

Поглянь на камінь: він мовчить

Мовчанням мудрости і віри.

Гремить війна, дзвенять мечі.

Шаліє кров. Вирують вири

Та він холодний і нагий – На перехрестю. Мчаться авта.

Минає звільна крок ноги

Минає все. Лиш він як правда

Найбезумовніша, - застиг –

З незримим виразом погорди.

І той його камінний сміх

Не бачать перехожі орди [6:153].

У 1947 році в „Антології української поезії в Канаді“ видрукував вірш, присвячений О. Лятуринській, Яр Славутич:

Потужня повінь, що всевладно рине,

Тебе вітаю, сонце стопромінне,

Моєї плоті омивальний плин,

І пориває до сяйних вершин.

Тебе приймаю, корогве Яра,

Співних романів запашний вінок,

Тебе, що буйно ллєш, немов загара,

Гінкої радости п’янкий ковток

Потоку сили! Я тобі одному,

Тобі, що вирвалося з хащі хмар,

У заприсягненні молюсь ясному

І словом пристасти приношу дар

Бо тільки ти, відкинувши кирею,

Оповиваєш далі голубі,

Мій дух пашить щасливою землею

І розпливається в тобі! [7:24].

Наприклад, Н. Лівицька-Холодна до своїх поезій (збірка „Поезії старі і нові“, Нью-Йорк, 1986) часто вико-ристовує як епіграфи уривки з віршів О. Лятуринської. Це, зокрема, такі як „Ність тишини у нас у Таборі“, „Нема отчизни? – Іншої не треба! Ніколи не вросте у серце чужина“, „І зрине кінь у височінь, як є в похідній збруї“ та ін.

Не обходила О. Лятуринська увагою і своїх друзів. Вона залишила цікаві спогади і відгуки про О. Телігу, У. Самчука, Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Стефановича та інших діячів українського зарубіжжя. Про О. Телігу, наприклад, вона писала: „Люблю в ній живо творчість, чинність, відвагу, щедрість. Жити, жити й не міняти життя за мідяки. Роздавати усміхи, розсипати усміхи, розсипати перли. Як крилата Ніке, поривати за собою...“ [8:448].

Високо оцінюючи картини художника-імпресіоніста Олекси Булавицького, О. Лятуринська писала, що „в його картинах є „мова серця“, почуття, щирість і велика сентиментальність художника... У своїх портретних працях Булавицький, окрім оптичних проблем світлотіні, барви, колориту, - шукає характерності душі суб’єкта. У його пейзажах – настроєність, у мертвій природі – інтимність. Майже всюди – ліризм, поетичність, відбиток м’якої вдачі“. Цей відгук О. Лятуринської засвідчує про її глибокі професійні знання законів малярського мис-тецтва, вміння запримітити особливості стилю митця.

Не менш теплий і щирий спогад залишила О. Лятуринська і про Ю. Дарагана, хоч за життя з ним не зустрі-чалась. В її уяві „Дараган – гридень бога і сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний – ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає „за лиман“ зима, синонім усього темного й злого. Її нагоняють його білі коні і топчуть.

Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира – Красного Сонечка, скаче по полю сірим вовком, шугає соколом...“. Підставу для такої оцінки творчості Ю. Дарагана дала їй збірка віршів поета „Сагайдак“ [9:23]. Ві-рші Ю. Дарагана, глибоко закорінені у рідну українську землю, були співзвучними О. Лятуринській, її душі і помислам, спрямованим на рідну Волинь.

Свої почуття і повагу Є. Маланюкові Оксана Лятуринська висловила у присвяченому йому вірші „На далеку дорогу“:

Він кликав посестрою й побратимом

І був за посестру й за побратима.

І прислюб вірності він дав мені, мені, немов царині,

чого бодай би з опалу

не склав чужинці!

І насадив при слюбі перстень з сардоніксом,

І вкрав намистом золоте опріччя [10:385].

Протягом багатьох років О. Лятуринська підтримувала дружні зв’язки з У. Самчуком, що також давало їй підставу для оцінки творчості свого земляка. Поряд з позитивними відгуками про монументальність його прози О. Лятуринська зауважувала, що письменник не прагне до „широкого ознайомлення з загальним мистецтвом і його проблемами“. Це зауваження засвідчує про власні пошуки О. Лятуринської, про її творче удосконалення. Адже традиційність у її поезії тісно перепліталась з новаторством, прагненням піднятись до вершин мистецтва.

У „Зібраних творах“ (Торонто, 1983 р.) О. Лятуринської знаходимо надзвичайно теплі слова про О. Ольжича, поезією якого вона захоплювалася. З О. Ольжичем поетеса не була знайома, але їх об’єднувала любов до України, ідея державності і духовності нації.

Не претендуючи, як і інші колеги, які досліджують творчість письменників української діаспори взагалі і

0. Лятуринської зокрема, на вичерпність обраної теми, ми намагались узагальнити набутки у дослідженні твор-

чості поетеси, простежити у спогадах її сучасників творчу еволюцію письменниці і її нелегкий життєвий шлях,

осмислити роль і місце її постаті в нашій національній культурі.

Цілком зрозуміло, що ґрунтовні дослідження творчості О. Лятуринської будуть можливі з появою на Украї-ні її творів. Не говоримо вже за всю творчу спадщину, а хоч би про видання на Україні її „Зібраних творів“, що вийшли в Торонто 1983 року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Юрій Шерех. Третя сторожа. – К., 1993. – С. 409-454.

2. Атом серця. Українська поезія першої половини ХХ століття // Оксана Лятуринська. – К., 1993. – С. 291-293.

3. Тарас Салила. Одна з найяскравіших „жон руських нашої поезії“// Українська мова і література в школі. – 1992. - № 7-8. – С. 3-6.

4. Ільницький М. Словам –суворість і глибінь // Слово і час. – 1993.- № 2. – С. 30-39.

5. Форманюк П. Спогад про Оксану Лятуринську // роде наш красний... Волинь у долях края і людських документах у 3-х т. – Луцьк, 1996. – Т. 1. – С. 69-85.

6. Маланюк Є. Невичерпальність. – К.: 2001. – С.153.

7. Муза любові й боротьби. – К., 1995.

8. Оксана Лятуринська. Поезії Олени Теліги // Олена Теліга. Збірник. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. – С. 47-448.

9. Оксана Лятуринська. Юрій Дараган // Слово і час. – 1994. - № 8. – С. 23-24.

10. Кононенко П. Княгиня української духовності // Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 3-х т. – К., 1994. – Т. 2. – С. 384-389.