Стаття ЛЕСЯ УКРАЇНКА
КОМПЕНСАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ ДРАМАТИЧНИХ ГЕРОЇВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Г.І. Нікітчина,

вчителька (Мокренська ЗОШ І-ІІ ступенів)


У статті аналізуються вільні і незалежні характери героїв драматичних творів Лесі Українки як психологіч­на компенсація її фізичних недуг.

Визначальною рисою неоромантизму, який в українській літературі кінця ХІХ століття найяскравіше окрес­лився в творчості Лесі Українки, є конструктивна спроба подолати властивий романтизму розрив між ідеалом та дійсністю і завдяки силі волі непересічного героя зробити сподіване і можливе дійсним, не полишаючи те “можливе” на пасивну розгубленість юрби [7].

Послідовним утвердженням образу сильної незалежної особистості Леся Українка переконує читача у мож­ливості і навіть необхідності героїчного способу життя. Такий спосіб життя услід за К.Г.Юнгом можна назвати “безумовним”, тобто таким, що не залежить від обставин і який визначається доленосним рішенням. При чому рішення про вибір певного напряму діяльності залишається в силі навіть у випадку гірких, а то й трагічних її наслідків:

Путь на Голгофу велична тоді,

коли знає людина,

нащо й куди вона йде,

не прагнучи інших тріумфів,

знаючи іншу величність,

ніж ту, що з престолу гукає...” [8:1:388].

Утвердження героїчного у творах звучить ще переконливіше, коли врахувати стиль життя самої поетеси.

Її вибором була етика любові – добровільна покута за “безвинну провину”. Як і кожний інший український письменник, вона отримала “у спадок” цілий комплекс найрізноманітніших проблем і “неволь” свого народу. Який український геній був вільним і міг дивитися на творчість з висоти “естетичного імперативу”? Проте Леся була покарана ще й неволею власною. Життя проходило у боротьбі з хворобою. Її мучить фізична знесиленість, підвищення температури, виснажують часті переїзди. До цих бід долучаються недомовки лікарів, прикрі пери­петії з виданнями. Часто вона не може визначити, чим зумовлений її важкий фізичний стан: фізичними недуга­ми чи нападами “творчого божевілля, бо по ночах надходить юрба образів, сильніша за всі недуги і наказує пи­сати...” [8:12:394].

І все ж щось таки змушує нашу письменницю “mit Todesverachtung”* кидатися у дебрі світових тем” [8:8], виводити нашу літературу “на ґрунт вічних вселюдських змагань”, наповнюючи її образами світової літера­тури, і попри всі негаразди кинути виклик обставинам і долі: “Коли у мене справді є талан, то він не загине, -то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої немає в інших, здорових людей” [7:206].

Ця думка Лесі Українки нагадує ідею цілісності організму Альфреда Адлера, яка виявляється у різних фор­мах компенсації, зокрема у взаємному переході один в одний “комплексу недостатності” та “комплексу перева­ги”. Вчений стверджував, що почуття переваги може фіксуватися тільки на базі недостатності.

Тут доречно згадати також цілком справедливу антитезу І.Я.Франка про те, що за своєю духовною силою, творчою проблематикою і життєвою позицією “ся хвора слабосильна дівчина – трохи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну” [4:106]. Схоже до того, як у творах Ф.Шіллера, який страждав вадами зору, ми знаходимо багато особливо яскравих зорових образів; як у творах Ф.Ніцше, який за своїм станом здоров’я був залежний від найменших змін у погоді і жив поза сферою інстинктів, зустрічаємо заклик до дарування волі всім людським демонам-інстинктам - так у творах Лесі Українки, цієї “слабосилої дівчини”, ми незмінно зу­стрічаємо сильну особистість, яка відважно встає до боротьби з гнітючими обставинами.

Звідси й найболючіша проблема, яку намагається розв’язати у своїх творах Леся – проблема свободи. Вона постає перед читачем у найрізноманітніших іпостасях: як проблема політичної і національної свободи, свободи переконань і вірувань, індивідуальної духовної свободи, свободи творчості і, нарешті, свободи жінки. Таким чином, маємо якнайтісніший зв’язок особистих проблем з проблемами епохи. Ліна Костенко дала чудове ви­значення Лесі Українці як творця – “геній в умовах заблокованої культури”. До нього можна додати визначення Лесі як людини – жінка у замкнутому колі трагічного фатуму геніальної людини.

Недарма Леся у своїх листах до друзів і знайомих жаліється часом на симптоми неврозу чи істерії. За К.Г.Юнгом, невроз є спробою індивіда розв’язати у собі самому всезагальну проблему, до того ж спробою не­вдалою. Його позитивний зміст полягає в тому, що він є спробою нового синтезу життя, це зародки, котрі не вдалися через несприятливі обставини зовнішньої та внутрішньої природи [10:51]. Проте це зовсім не означає, що вони не мають майбутнього.

У одній із своїх статей Леся Українка писала: “...тільки белетрист і поет можуть нам розказати про терни і квітки нових шляхів, про світло й плями нових світочів. Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятись, люби­ти й ненавидіти, будемо жити не тільки в минулому і в теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки в неї може сягнути наша фантазія. Хто відкриває прийдешність нашому почуттю, той поширює межі вічності нашій душі [8:8: 198].

І все ж, коли ми візьмемося розглядати ті твори Лесі Українки, у яких вона пробує розв’язати проблему сво­боди, то помітимо безнадійність усіх тих спроб. Звичайно ж, найбільше стосується це її драматургії. Своїх дійо­вих осіб Леся виводить за схемою героїв нової європейської драми – це сильні особистості, пригнічені обстави­нами життя, які унеможливлюють їх повну самореалізацію. Герої стають жертвами і часто гинуть, а драми ма­ють трагічне закінчення.

Сучасна дослідниця Леся Демська, аналізуючи проблему внутрішньої свободи особистості в драматургії Ле­сі Українки, окреслює два основні підходи до трактування свободи: позицію Марбурзької школи неокантіанства: воля людини – це перше джерело свободи, яке породжує цінності; це свобода етична; і позицію Баденської школи (В.Вундт, Б.Йодль, Ф.Паульсен): почуття – джерело цінностей і свободи; це свобода естетична [3:54].

Показово, що жодна з цих свобод не святкує перемогу у драматичних творах Лесі Українки.

Уже в першій психологічній драмі “Блакитна троянда” напруженість почуттів і деяка нервовість твору зу­мовлюються зіткненням двох людських свобод, одна з яких до того ж тривалий час перебуває у внутрішніх конфліктах.

Орест між почуттям і відповідальністю вибрав почуття. Як сильна особистість, він у своєму виборі послідов­ний. Героїня поставлена у набагато складніші обставини. Любов Гощинська змушена завжди вибирати страждан­ня: або втратити коханого чоловіка, або наділити спадковою хворобою своїх дітей. Її вибір обмежується “свобо­дою іншого”. Вона не може змушувати страждати разом із собою людину, яку вона любить, і вибирає відповіда­льність. “Немає виходу у “прекрасне”, оскільки герой стає заручником обставин життя. Вибирається розум чи нелюбов, що в кінцевому результаті знищує обох закоханих” [3:55].

Цікаво, що найперша назва п’єси – “Нічні метелики”. Олег Бабишкін пояснює цю назву порою реакції, “ко­ли тільки нічні метелики, що самозречено горіли на свічці громадянської відваги, чимось порушували пітьму існування. Недарма у всіх тогочасних рукописах п’єси час дії зазначено поняттям fin de siecle, що оцінювався з загальною світоглядною хворобою інтелегенції ХІХ століття [1:138].

Крім того, просто напрошується аналогія цих “нічних метеликів” із комплексом Емпедокла, виведеним фра­нцузьким філософом Гастоном Башляром.”Метелик-одноденка, приносячи себе в жертву всеспалення, дає нам настанову вічності. У смерті гарантія того, що ми перейдемо в інший світ, але в утробі вогню смерть перестає бути смертю... Вогонь був одним із елементів всесвіту, мабуть, тому, що в ньому начало мислення, найцінніше джерело фантазії [9:444].

У схожій до Любиної ситуації перебуває героїня психологічного етюду “Прощання”. Зображена вона теж у момент вибору між душею (почуттями) і розумом (відповідальністю). Передчуття кінця любові, хоча ще є реа­льна можливість залишитися, змушує Дівчину вибирати “нелюбов”. Це драма одного героя, у якій духовна си­туація хлопця служить всього-на-всього тлом. Дівчина, як і Любов, обмежує свою свободу свободою іншого. Але вибір її цікавий тим, що відбувається він у двох площинах. По-перше, між почуттям і розумом, по-друге, між внутрішньою свободою і внутрішнім рабством. Дівчина свідомо зрікається свого права на кохання, бо вже нема взаємного почуття [3:55].

Драматична поема “Одержима” має глибоке культурне коріння. В основі поеми – трагічний епізод. Поема дотична до критики християнства, розгорнутої на схилі віку.

Перша назва “Месія та Міріам” вказує на діалогізм голосів трагічного героя і жінки. Цим поема схожа до античних трагедій, які “охоплювали переважно сфери смерті та еросу” [5:3]. У них драматичний монолог героя доповнювався так званими “жіночими пристрастями”, які виражали жіночі хори. Міріам у цьому випадку за­ймає місце хору.

У Лесі Українки образи образи Месії та Міріам рівноцінні. У них авторка показує два шляхи, що можуть ви­вести людину із світу абсурду. Перший шлях – шлях Месії, шлях беззастережної віри в Бога і стоїчного ідеаліз­му. Другий шлях – шлях “одержимості духом”, індивідуалізму.

Міріам перебуває поза сферою Христа, поза сферою релігії. Вона жертвує собою за Месію з любові. Її по­гляд на Месію максимально наближається до його екзістенційної людської самотності. Словами Міріам про самотність Месії починається кожна сцена і підсумовується в кінці драми: “Умер він, зраджений землею й не­бом, як завжди, одинокий”. Таким чином “сакрального есхатологічного царя” – Месію – Леся Українка олюд­нює, вносить в ідеально-просвітлене й незмінне Божественне буття людський сенс” [2:21]. Міріам, котра жерт­вує собою даремне, не задля свого спасіння і вічного життя, - тим самим “мовби по-новому сакралізується, пе­ретворюється у своєрідний тотем, божество, що його, подібно до Діоніса, розриває розлючена юрба” [2:26]. І цим Міріам дорівнюється до Месії, і навіть перевершує його.

Отже, в драмі присутні два сильні індивіди, котрі роблять вибір у межах різних свобод: Міріам – у межах естетичної, а Месія – у межах етичної. Вибором Месії завжди керує необхідність. Він є втіленням розуму. Вер­шина його цінностей дещо абстрактна – “любов до ближнього”. Міріам, навпаки, є втіленим почуттям. Всі її вчинки мотивуються любов’ю до Месії та ненавистю до його ворогів. Проте і та, й інша любов, і обидві свобо­ди – приречені. Любов Месії розбивається об байдужість натовпу, любов Міріам розбивається об надлюдський вибір Месії.

Сама Леся Українка пояснює трагічну безвихідь цього твору в одному з листів до І.Я. Франка. Драматична поема писалася біля ліжка вмираючого С.Мержинського, “в самому апогею” туги. “Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла б відповісти: j’en ai fait un drame* (від 14 січня 1903 року) [7:163].

Леся Демська слушно зауважує, що Месія й Мірам сприймаються як одне ціле. Або ж є двома протилежни­ми одного цілого, що перебувають у постійному протиставленні [3:56].

Але, крім того, що у взаємодії героїв поеми простежується боротьба двох свобод, не буде, мабуть, помилко­вим зауваження, що ми маємо в образах Месії та Міріам дві протилежні одна одній природні установки, або спрямовані рухи, які Й.В.Гете назвав “діастолою” та “систолою”. К.Г.Юнг називає їх інтроверсією та екстраве­рсією. В основі протиставлення лежить перевага якоїсь однієї функції свідомості - мислення чи почуття. “Жод­на людина не є менш інтровертом або менш екстравертом, а поєднує обидві можливі установки, але так, що тільки одна із них має у неї розвиток як пристосування (...) у інтроверта на задньому плані у нерозвиненому стані дрімає екстраверсія, тоді як у екстраверта схоже тіньове існування має інтроверсія” [10: 49]. Ці дві уста­новки повинні були б ”своїм гармонійним чергуванням здійснювати ритм життя, однак (...) необхідне найвище мистецтво життя для того, щоб досягти цього ритму [10:64]. Месія є тим типом духовного складу людини, який визначається суб’єктом. Міріам, навпаки, набуває змісту через об’єкт. Відповідно вибір Месії і його “любов до ближнього” – це жадання влади, що і доводить багатовіковий розвиток християнства. Вибір Міріам – самозречена любов. Ні одна, ні інша установка не можуть виправдати себе в житті. Проте їх протилежність необхідна. “Без протилежності не існує ні рівноваги, ні самоврегульованої системи. Психіка, проте, є самоврегульованою системою” [10:67].

Коли ж психіка людини потрапляє в екстремальну ситуацію, коли в душі відбувається глибинне збурення всіх сил, з дна її можуть підніматися навіть невластиві їй зазвичай напрями думок і бажань. Діалоги Месії і Міріам у поемі “Одержима” цілком можуть виражати взаємодію двох вище вказаних установок особистості Лесі Українки: переважаючої екстраверсії, яка в Міріам перемагає і через смерть здобуває вічне життя, та недостат­ньої інтроверсії, яка в образі Месії зазнає поразки.

Ще одним твором, у якому персонажі є виразниками протилежних типів установки, є драма “Камінний гос­подар”. У цій драмі екстравертом з особливим акцентом на об’єкті виступає Долорес. На противагу їй яскраво інтровертованою особистістю є Анна. Анна не приховує свого жадання влади під любов’ю до ближнього. Про­те і та, й інша не є переможницями у житті.

Цікавим з погляду розв’язання проблеми свободи виступає чи не найоригінальніший твір Лесі Українки – драма-феєрія “Лісова пісня”. Л.Демська називає “Лісову пісню” “драмою випробовування свободою. Зрештою, Лукаш не витримує цього випробовування” [3:56]. У цій драмі Леся показує всю трагедію добровільної втрати свободи, або ж вибір духовного рабства.

Будь-яка свобода складається з кількох етапів: по-перше, це проблема вибору; по-друге, усвідомлення від­повідальності за цей вибір; по-третє, необхідність свободи іншого як постійного джерела для підтримки влас­ної свободи. “Чому майже всі сильні особистості з глибоким усвідомленням внутрішньої свободи доби Відро­дження однозначно гинуть? Вони самотні, їх знищує власна свобода. Біля них немає рівної їм особистості, сво­бода якої була б і джерелом їхньої свободи, і межею” [3:57]. Відсутність рівного корелята внутрішньої свободи має два виходи: у смерть або у божевілля.

Коли Міріам має такого корелята у Месії, то Мавка на певному етапі втрачає його. Лукаш не герой. Свобода для нього непосильний тягар, і він зрікається її. Для Мавки найвищі цінності – це воля і краса. Саме вони дають їй змогу підніматися навіть над своєю любов’ю. Цим вона вивищується над світом людей.

Той вогонь, що запалила у її серці любов до Лукаша, перетворюється на очисний вогонь творчості. Той во­гонь знищує світ, до якого належить Лукаш і який заважає йому “до себе дорівнятись”. Типовий фінал для ба­гатьох творів Лесі Українки: герой через смерть переходить в інший вимір, здобуває вічне життя.

За сторінками Лесиних творів вчувається невимовний біль і щирий жаль над своєю долею молодої жінки, прикутої невиліковною хворобою до ліжка. За ними звичайне людське безсилля перед долею, приреченість ми­тця на неповноцінне особисте життя. А повні оптимізму заклики до боротьби, утвердження сміху крізь сльози, гордого радісного співу серед суму – то сила духу, народжена із безсилля і виснаженості тілесної, то спалювана на творчому вогні душа геніальної людини, яка ніколи не належить тільки собі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабишкін О. У мандрівку століть. – К.: Радянський письменник, 1964. – 272с.

2. Гундорова Т. Леся Українка: християнство-екзистенціалізм-фемінізм // Слово і час. – 1996. - № 8-9. – С. 19-28.

3. Демська Л. Проблема внутрішньої свободи в драматургії Лесі Українки // Слово і час. – 1998. - № 7. – С. 54-57.

4. Зеров М. Твори в двох томах. Т. 2. – К.: Дніпро, 1990. – 601 с.

5. Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літературна Україна. – 1991. – 26 вересня. - С. 1-3.

6. Літературознавчий словник - довідник. – К.: Академія,1997.– 752 с.

7. Мороз М.О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: Наукова думка, 1992. – 628 с.

Українка Леся. Твори в 12 т.– Т. 8. – К.: Наукова думка, 1977.

9. Романець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. – К.:Либідь, 1998. – 992 с.

10. Юнг К.Г. Психология бессознательного. – М.: Изд-во Канон + ОН Реабилитация. – 400 с.