Стаття ЛЕСЯ УКРАЇНКА
СПОСОБИ НОМІНАЦІЇ ОСОБИ У ДРАМАТИЧНИХ ТВОРАХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

(спроба дискурсивного підходу)

Л.М. Пархонюк,

кандидат філологічних наук, доцент (Тернопільський педуніверситет)

У статті розглядаються різні способи найменування особи Ісуса Христа у християнському циклі драматичних

поем Лесі Українки.

Різні найменування одного й того ж об’єкта дійсності закладені у можливості відмінного його позначення, “що є наслідком численних суджень, які можуть бути сформульовані про один і той же об’єкт (особу чи пред­мет)” [1:307]. Кожен письменник, публіцист чи журналіст залежно від задуму, від контекстів його втілення так чи інакше вдається до різних способів номінації зображуваної особи (як літературного персонажа чи героя на­рису і под.), в міру свого обдарування та володіння багатими ресурсами тієї мови, якою він творить.

Леся Українка належить до тих діячів української літератури, які не просто майстерно володіли рідною мо­вою, але й які, написавши твори вершинного рівня світової культури, об’єктивно творили мову, що прийнято називати літературною. Драматичні поеми християнського циклу, котрі, на жаль, незрідка не сприймалися аде­кватно до авторського замислу, крім того, зазнали ще й вульгарно-атеїстичного тлумачення в радянській історії української літератури. Між тим неослабний інтерес до історії християнства у його витоках і до самої особи Ісуса Христа у Лесі Українки зумовлений упертим прагненням, як вона формулює в одному з листів до А. Кримського, самій відчути “пахощі” древніх епох, прочитавши і переплавивши у горнилі свого бачення першоджерела, бо на “чужу інтерпретацію вона не могла і не хотіла покладатись” [2:395]. Через те і “В катако­мбах”, і інші драми циклу писалися “не з маху”, а з деякими vollдnfige Studien, як вона зазначає в одному з лис­тів до того ж адресата від 9.02.1906 р. [2: 154]. Саму письменницю у первісному християнстві приваблювали переважно жінки - учениці й послідовниці Ісуса, зокрема їх щиросердечні почуття, їх милосердя і проповідува­не та втілюване життям-діяльністю Христа почуття всепрощаючої любові до ближнього.

Отже, не випадково ядро драм християнської тематики становлять ті твори, у яких Ісус Христос виступає текстовим чи підтекстовим (частіше) персонажем, тобто його постать дається у сприйнятті людей, що його зна­ли (“Одержима”, “На полі крові”, “Йоганна, жінка Христова”). Твори, у яких йдеться про становлення гонимого й переслідуваного християнства як релігії у часи Римської імперії, можна віднести до периферії циклу за колом порушуваних проблем і мистецького їх розв’язання (“В катакомбах”, “Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартіан”).

Проте у всіх цих творах особа Спасителя виводиться або як художній персонаж, або як міфологема (з чітким акцентом на реальності історичної особи Ісуса). Тому у способах найменування особи Ісуса Христа відбиваєть­ся, з одного боку, ставлення інших героїв, їх сприйняття та оцінка Христа як непересічної особистості, з друго­го – особа Спасителя через різні способи його найменування у художньому дискурсі подається в історичному контексті, з третього – завдяки різним номінаціям Ісуса Христа можна виявити концептуально-естетичне осми­слення Боголюдини, Бога-Сина, у художній спадщині Лесі Українки. Крім того, за ними можна певною мірою судити про деякі особливості ідіостилю непересічного митця Лесі Українки.

Аналіз функціонуючих у драматичних поемах номінацій Ісуса Христа показує, що структурно вони поділя­ються на: 1) лексичні; 2) синтагматичні; 3) фразові. Перша модель є найбільш компактною (слово), однак вона недостатньо гнучка, оскільки майже не містить надлишкової інформації (пресупозитивну не враховуємо поки що): учитель, пророк, Месія, промовець, єсей, назорей, тесля, Христос, Бог, світло, слово. Синтагматична мо­дель достатньо гнучка і має й поза текстом надлишкову інформацію: син Божий, назаретський тесля, син тес­лі, великий чоловік, цар голоті, юдейський цар, світоч моїх очей, Господь Христос, Його син Ісус із Назарету, облесливий пророк (вживаються й інші епітети). У дискурсі ця модель розкриває закладені мовою глибокі поте­нційні можливості.

Максимальні ступінь гнучкості та свободу мовленнєвої реалізації має, безперечно, фразова модель, або за­позичена Лесею із євангеличних чи інших давніх текстів, або стилізована під них. Йдеться про складнопідрядне нерозчленоване речення, здебільшого займенниково-ототожнювальне: Той, хто всіх любив і всім прощав; Той, про кого за життя так мало дбали; Той, що недавно розп’яли („Одержима”); Такий, як всі; Отой, що ти продав (“На полі крові”), Той, хто прийняв за всіх нас муки хресні (“В катакомбах”). Напівпредикативні конс­трукції є поодинокими і зафіксовані лише в першому творі циклу – “Одержимій”: Він, зраджений землею й небом.

При використанні усіх структурних типів найменувань Ісуса Христа на етапі вибору того чи іншого імені Леся Українка намагається дотримуватися сформульованого О.Ф. Лосєвим естетико-філософського принципу: “… Творення відбувається шляхом називання імен, “словом” і словами. Назвати – для сутності значить створи­ти” [3: 227].

Таким чином, ім’я як розумово-тріадична енергія є міфологемою, а сам “міф є ім’я, розгорнуте в напрямку смислу й ідеї” [3: 232]. Леся Українка, геніальний художник-мислитель, це відчуває, і тому в доборі імені, слова у вершинних творах вона винятково строга й точна. У неї слово-мова як художня форма є, користуючись ви­словом цитованого вже філософа, “оновлюваною (і, таким чином, посталою), тобто енергійно-рухливою інакшістю смислової предметності, або смисловою предметністю, даною як своя власна енергійно-рухлива інакшість” [4: 54]. Сказане повною мірою стосується добору імені Ісуса Христа у всіх без винятку драмах христи­янської тематики, починаючи із ранньої і не зовсім досконалої “Одержимої”.

З точки зору мови-мовлення використовувані в драмах номінації Ісуса Христа, як узуальні, так і оказіональ­ні, перебувають у відношеннях співвідносності, інакше кажучи, мово-мовленнєвої синонімії. За характером внутрішньої форми (усі найменування її мають, причому максимально глибоку й містку, з високим рівнем інтенсіоналу) всі номінації особи Христа є прямими або непрямими, з переважанням останніх (Вчитель, пророк, Месія, слово, світло, цар голоті, юдейський цар і под.). Сам вибір імені залежить від того, який персонаж і за яких обставин вдається до найменування Ісуса. Для Лесі Українки ж земне життя його не є легендою-вимислом, а безперечним історичним фактом, адже не раз вона вдавалась, беручись до написання драми, до численних історичних студій, більшість першоджерел Леся читала в оригіналі або ж давньому перекладі, у то­му числі, очевидно, й Флавія, котрого не міг обминути жоден порядний історик чи культуролог усіх часів і на­родів. У 18-й книзі “Иудейських древностей”, де йдеться про події в Іудеї за земного життя Ісуса, Й. Флавій пише: “Близько цього часу жив Ісус, людина мудра, якщо її взагалі можна назвати людиною. Він здійснив чу­десні діяння і став наставником тих людей, які охоче сприймали істину. Він привабив багатьох іудеїв та елінів. То був Христос [5: 439].

Різні найменування Ісуса в художньому дискурсі Лесі Українки дво- або навіть трипланові: 1) це засіб хара­ктеристики-оцінки і сприйняття тим чи іншим персонажем (здебільшого художнім героєм, а не історичною особою) особи Ісуса у конкретно-історичному вимірі, тобто контексті епохи (між Месія, пророк, Учитель, юдейський цар і под. є істотна відмінність); 2) це засіб самохарактеристики і саморозкриття літературного ге­роя (звернення одержимої Міріам до Ісуса переважно як Месіє-Месія само по собі показове для передачі обра­зу екзальтованої фанатички – художнього узагальнення більшості учнів, а особливо учениць, які супроводжу­вали Ісуса у його походах по Галілеї та Іудеї; 3) це один із потужних засобів концептуально-естетичного розв’язання того чи іншого замислу у кожній драматичній поемі і водночас один із показників етапу осмислен­ня проблеми християнства і релігії в цілому та ряду дотичних до неї проблем самою авторкою – Лесею Україн­кою.

Найбільш показовими у цьому аспекті є три твори письменниці – “Одержима”, “На полі крові” та “В ката­комбах”. Розглянемо кожен з них хоча б зарисово з погляду різних способів номінації особи Ісуса.

Почнемо з того, що саме ім’я Богоявленого Сина, про прихід якого на Землю сповіщено було ще у Ветхом у Завіті в книзі пророка Ісайї [6: 814–868], було дане не батьківською, а Господнею волею: Ісус – давньо-євр. Ієгошуа, Єшиє і означає “Бог спасе” [7: 40, 472]. Ісус – це Спаситель, Спас.

Наголосимо і повторимо, що для Лесі Українки звернення до постаті Ісуса аж ніяк не випадкове: вона нама­гається збагнути сама, осмислити і подати в притаманній їй блискучій художній формі, очистивши (і не лише для себе!) від буквально-фарисейського, якоюсь мірою талмудичного тлумачення, подати естетично саме при­значення Спасителя, віднайти істинний Божий Промисел, розкрити сутність проповідуваного Ісусом вчення-діяльності, основна підвалина якого “Возлюби ближнього свого, як самого себе”. У цьому плані всі християн­ські драми – спроба і різні етапи проникнення у сутність Божого Промислу – життя–смерти–Воскресіння Ісуса. Звернемось до найбільш вдалих, як на наш погляд, спроб чи певною мірою як етапних, показових.

“Одержима”. Хронологічно ця драма була першою у християнському циклі (1902 р.). Леся Українка напи­сала її протягом однієї ночі біля ліжка вмираючого С.К. Менжинського. Пізніше у листі до І.Я. Франка вона сама так визначила свій стан: “ … Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже жива ос­талась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J’en ai fait un drame” (фр. “Я з того створила драму”) [2:3:381].

Основні персонажі драми Месія та Міріам, одна з учениць Ісуса, сліпо і безтямно в нього закохана. Дія від­бувається напередодні і під час ув’язнення-страти Ісуса та звістки (від іншої учениці Йоганни) про його Воск­ресіння. Це не стільки дія, скільки діалог між Учителем та Міріам (І, ІІ дії), монологи Міріам (кінець ІІ та вся ІІІ дія), полілог з представниками влади та людьми з натовпу у день Воскресіння (IV дія). Для фанатичної Міріам основне ім’я Ісуса – Месія, рідше Учитель, Божий син, у стані хворобливої екзальтації вона вдається до мета­форичних перифразів, однослівних (“Я вірю, що ти слово …, що ти світло”) чи описових (“Учителю! Єдиний! О світочу моїх очей! ”). У ІІІ дії (Голгофа) використовуються займенник він у його граматичних формах та займенниково-ототожнювальні СПР на зразок Той, Хто всіх любив і всім прощав, лише зрідка – Месія, син Божий. У IV дії Міріам гине, засипана градом каміння, проклинаючи всіх і вся зі словами, які вказують на афе­ктивний стан дівчини і пояснюють причини нерозуміння сутності вчення Месії і сутності його Воскресіння: Месіє! Коли ти пролив за мене … / хоч краплю крові дарма … я тепер / за Тебе віддаю … життя … і кров … / і душу … все даремне! … не за щастя … / не за небесне царство … ні … з любові! ”.

Образ Міріам психологічно доволі переконливий: це земна жінка, яка не здатна любити всіх, бо любить (без взаємності) одного і життя своє віддає за нього ж. Решту, тих, хто відвернувся, не підтримав, зрадив, хто послав на смерть, – решту вона проклинає, не розрізняючи друзів і ворогів, тому (цілком логічно) гине, бо, як сказав Месія у відповідь на одне з її проклять: “Не проклинай, вертається прокляття / на того, хто сказав його (І дія). З одного боку, Міріам – прототип значної частини послідовниць Ісуса, що любили його і залишилися вір­ними, на відміну від переляканих учнів, до кінця. Однак як суто земні жінки, як плоть від плоті свого конкрет­но-історичного та етносоціального оточення вони не могли прийняти багатьох його заповідей і, зокрема, голо­вної –“Возлюби”. З другого боку, Міріам – своєрідний психологічний прототип самої Лесі, котра, пишучи цю драму, сама переживала чимсь подібну. На відміну від Міріам, образ Месії досить-таки схематичний і невираз­ний. Правда, поетеса зуміла вловити і передати його психологічний стан напередодні відомого йому в деталях відходу: усвідомлення минущості і марності зусиль за життя. Як людині, йому все-таки трохи прикро, а може, й боляче …

Показово, що лише в цьому творі персонаж названий Месією (давньоєвр. машіах – помазаник; Христос – по-грецьки те саме). У Біблії перше є ветхо-, а друге – новозавітним іменами Спасителя). Сам Ісус, як відомо, кате­горично забороняв навіть учням називати себе так, можливо, тому що, за Промислом, не міг він стати, як того очікували не лише учні та прихильники, а й вся Галілея й немало людей з Іудеї, не міг він стати царем Іудеї, не міг коронуватися в Єрусалимі під час Пасхи, не міг перетворити поневолену Іудею на Ізраїль – землю обітовану, царство Боже на землі за свого життя. Він мав інше призначення і був цілком і завжди свідомий його, тому й не міг. Проте усвідомлення того, що його не розуміють навіть апостоли, не приймають через те його добротворчих заповідей, – усвідомлення це, при всій його мужності та розважливості, певною мірою трагічне. Сказане з болем: “Ні, для тебе / я не Месія. Ти мене не знаєш”, - стосується не тільки Міріам.

Таким чином, усі імена Спасителя у цій драмі відповідають авторському задумові і “працюють” разом з ін­шими мовними засобами на головну її естетично-філософську концепцію.

“На полі крові”. Поема була опублікована 1910 р. Судячи з чорнових варіантів, Леся Українка упродовж довгого часу працювала над нею: скорочувала текст, змінювала кінцівку. Бо саме остаточний текст з фінальним висловом-вистрілом прочанина “Тебе убити мало! ” [2: 5:156] як відповідь на спробу психологічного виправ­дання Юди: “Ні, не простив! Я пригадав – він докорив мені”,– видався письменниці психологічно логічним епі­логом поеми-діалогу (у чернетці Юда завішується). Одне з головних завдань, яке ставить перед собою Леся Українка, – не стільки розвінчати зрадника (це зроблено, й не раз, до неї;саме ж слово апелятизувалося і стало синонімом до зрадник), скільки дати естетично і психологічно переконливу відповідь на запитання: чому Юда, один із 12-ти апостолів, зрадив свого вчителя, чому продав його всього за 30 срібляників ворогам?

Центральний герой драми – Ісус, якого добре знають і пам’ятають обидва текстові персонажі твору – проча­нин (земляк Ісуса із Назарета) і Юда (іудей із південного міста Керіот в Іудеї), спочатку він фігурує під іменем чоловік. Навколо постаті Ісуса точиться розмова з неговірким спочатку чоловіком (дія відбувається невдовзі по страті Ісуса), у ході якої з’ясовується, що чоловік – той самий Юда. І поле, яке він так тяжко обробляє, – те са­ме, що Юда зміг придбати за виручені гроші (небагато, бо ділянка препогана). Зав’язується суперечка, що пере­ходить у звинувачення-оборону і, зрештою, фінальний вирок прочанина. Образ Ісуса подається лише через сприйняття-оцінку обома персонажами: це ілюструють (і дуже промовисто!) ті номінації Ісуса, до яких вдають­ся співрозмовники. Основне, найбільш нейтральне з-поміж інших ім’я – це Учитель. Для прочанина Ісус – найперше вчитель, можливо, навіть пророк і взагалі великий чоловік. Проте він зовсім не Месія і аж ніяк не Божий син, бо прочанин добре знає його батьків, отже, це людський син.

У мовній партії Юди утворюється інший синонімічний ряд: промовець, спочатку солодкоголосий (уже по­тім облудний) – син Божий – Месія. Потрапити у царство Боже, в яке Юда так сліпо, так фанатично повірив і яке так хочеться купити для себе, він може в єдиний спосіб: роздавши добро, успадковане і примножене ним, голоті каріотській. Тяжко було зважитись на цей крок, але царство Боже здавалося таким близьким, таким реа­льним, що снилось і бачилось наяву з Месією на престолі і самим Юдою серед наближених, і, звичайно, так хотілось у ньому не просто жити, а й процвітати. Отже, Юда, послухавшись учителя, безоглядно повіривши його словам про царство Боже, таки роздає маєтності і лише після цього стає нарешті учнем Ісуса і навіть (ве­лике довір’я!) скарбником громади. Однак досить швидко, опинившись у гурті послідовників (а це переважно рибалки, один митар, решта – взагалі голота, якій, звичайно, нічого було втрачати) та учнів Ісуса, Юда розчаро­вується у своєму вчителеві, котрий із солодкоголосого промовця перетворюється в облудного (такий собі сло­весний еквілібрист!), із Месії, юдейського царя – в царя голоті. Така діалектика: зачарування, зокрема фана­тичне, неминуче призводить до розчарування. Спрацьовує і купецька психологія (такий у Юди доапостольський соціально-професійний статус), адже купець мусить продати знецінений товар, хоч і дешево, але продати. Виявляється, Учитель – не тільки не Месія, він навіть не збирається, не думає -не гадає стати юдейським ца­рем (стільки людей на це розраховувало!), тож вимріяна, виплекана надія жити у царстві Божім нереальна (йо­го обманули, і він, досвідчений купець, дав себе обманути – як таке пережити?) – пропала віра, як і роздане до­бро. Тому – логічно – Юда продає Учителя, адже учнівство він купив ціною втрати нажитого і ним, і батьками. Отже, зрада Юди, з його точки зору, – крок не просто виправданий, а необхідний, умотивований і ходом подій, і його дрібновласницькою психологією. Знецінений товар купець має і мусить продати, хоч і за безцінь – за скі­льки дають.

Досить слушною виглядає інтерпретація О. Меня: “Ім’я цієї людини стало символом підлості та віроломст­ва. Однак сумнівно, що Христос міг наблизити до себе моральну потвору, етично безнадійну людину. Драма Юди була пов’язана із в т р а т о ю віри в Учителя, розчарування породило в ньому почуття озлоблення і штовхнуло на шлях зради. В кожному разі, вважати, що Юда керувався лише жадібністю, – означає неправомі­рно спрощувати євангельську трагедію” [8:184].

Леся Українка пропонує дещо іншу інтерпретацію образу Юди, проте вона також не спрощує Євангеліє й апокрифічні перекази. На її думку, для Юди справжня пекельна кара Божа – прощення Вчителя, саме тому він, як утопленик за соломинку, хапається в суперечці з прочанином за пригадані, начебто чуті слова Ісуса, сказані ним під час ув’язнення (очевидно, вимисел Юди, скоріше слухова галюцинація): “Ні, не простив! Я пригадав – він докорив мені”. Це своєрідне психологічне виправдання, бо сутності проповідуваного Ісусом учення, одна з підвалин якого – акт прощення милосердя любови, йому (і чи лише йому?) не дано зрозуміти. Отже, за інтерпретацією Лесі Українки, прощення Вчителя – більша кара для Юди, ніж людський суд і навіть прокляття.

Пархонюк Л.М. Способи номінації особи у драматичних творах Лесі Українки (спроба дискурсивного підходу)

Обидва антипоти драми – чесний, добропорядний прочанин і безчесний, підступний Юда –однаковою мі­рою не розуміли, не зрозуміли і ніколи не зрозуміють сутності акту прощення, його добротворчої функції, як не розуміють вони самого Християнського вчення. Проте розіп’ятий-розп’ятий Ісус постає у їх пам’яті таким, яким був за життя, – це і є його в о с к р е с і н н я . За тогочасних соціально-історичних та суб’єктивно-етнопсихологічних обставин воно таке, відповідне до контексту епохи, співзвучне з ним. В іншому дискурсі воскресіння набуває і набуде іншого смислу. І цей смисл наблизиться чи, може, й буде відповідним до Божого Промислу, якщо окрема людина і людство в цілому с п о в і д у в а т и м е християнські заповіді, тобто керуватиметься цією високогуманною мораллю у своєму повсякденному житті-діяльності, у своєму бутті. Оце і буде іст инне воскресіння.

Леся Українка прагне осмислити і дати образне естетично-концептуальне розв’язання проблеми зради і прощення у цій драмі; саме тому вона, як засвідчує епістолярія, в останньому періоді творчості постійно повер­тається до християнської тематики: її думку, її уяву хвилює історія перших християн, становлення самого хрис­тиянства як всесвітньої релігії. Номінація Вчитель, основна в поемі, відбиває її замисел – показати сутність проповідуваного і втілюваного Ісусом учення, розкрити комплекс причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, неадекватного його сприйняття або ж і нерозуміння, які мали і мають, на думку поетеси, фатальні для соціуму наслідки.

“В катакомбах”. Цю драму Леся Українка написала восени 1905 р., а опублікувала 1906 р. в Полтаві (жур­нал “Рідний край”). Дія відбувається поблизу Рима усередині або в другій половині ІІ ст. н.е. [2: 156].

Від періоду земного життя Ісуса уже пройшло достатньо часу, аби постать Спасителя міфологізувалася, ін­акше кажучи, його найменування, канонізовані у євангеличних (уже записаних натоді) текстах, тлумачення йо­го імен служителями церкви стали сприйматися як “символічно здійснений міф” [4: 34]. Номінації особи Ісуса, перефразовуючи вислів цитованого філософа, становлять логічний синтез знання і віри, а це породжує в і -д а н н я , тобто поєднання й примирення віри зі знанням. Церква, зокрема її служителі, пішли шляхом абсо­лютної міфології, проте з акцентом на першому компоненті – вірі.

Леся Українка керується тезою (це засвідчує наведений вище лист до А. Кримського), що учення Ісуса – Бо­голюдини було перекручене ще в зародку священиками: “Сина людського вони забули прос­то” [2:12:155]. Християни, як і іудейські фарисеї, за дотриманням ритуалів, за приписами обрядовірування не­рідко, на що вказує й О. Мень, “забували, що для Христа любов до Бога і людей незрівнянно вища, ніж будь-які зовнішні приписи” [8:189].

Головна проблема у цій драматичній поемі – проблема сліпої віри, служіння Христовій вірі, дотримання її ритуалів, а не дотримання, не слідування заповідям. Ця проблема розв’язується у конфлікті між єпископом і рабом-неофітом. Церква уже є, але вона переслідувана й гонима – в катакомбах, усі прихожани приховують свою віру, вони раби господні – господні, але раби. Конфлікт – основна пружина драми – простежується, прав­да, неповною мірою, в найменуваннях Спасителя (їх у драмі мало, бо період інший): єпископ, служитель церк­ви, називає його Христос (грецький відповідник імені Месія) або Господь Христос. Єпископ-пастир і перші християни, його вівці, фанатично віддані і вірні Христу, керуються тим, що йому треба вірити і беззастережно служити, як і Творцеві, адже “Христос віддав і плоть, і кров свою в поживу вірним” [слова Єпископа – [2:3:261], і за “Того, Хто прийняв за всіх нас муки хресні” [слова молодого християнина – [2:3:260] у разі потре­би, нагальної необхідності слід віддати й життя. Найголовніші чесноти християн – це покора, терпіння і вірне служіння “Тому, Хто за всіх людей постраждав”. Для неофіта-раба, котрий не може, та й не хоче, сліпо вірити (це передано і в дискурсі, і в найменуваннях Ісуса у мовній партії неофіта: “Якщо тільки правда, що він є Бог … ”, “Адже Месія ваш не посоромивсь укупі з розбишаками конати на тім Хресті”), рабство господнє ні­чим не краще від соціального, бо з будь-яким епітетом сутність рабства однакова. Трагедія в тому, що сам Ісус прагнув виокремити людину з натовпу, пробудити в ній зерна добра, любов чи жаль до ближнього, а перші християни в період становлення християнства як релігії змушені були змістити акценти: лише вірне служіння, господнє рабство могло згуртувати їх для утвердження, для розширення кола віруючих чи хоча б прихильних. Тому такі люди, як неофіт, і об’єктивно, і суб’єктивно не могли бути серед перших християн, вони були б не просто зайвими, а могли б і нашкодити справі.

Леся Українка у центрі уваги поставила особистісний конфлікт єпископа й неофіта, тому твір не сприймався багатьма як художньо переконливий. Більше того, оскільки вона виходила з тези, що “теперішня форма христи­янства є логічним і фатальним наслідком його н а й п е р в і с н і ш о ї форми” (лист до А. Кримського, якому і присвячено сам твір), тобто християнство як вчення, а потім і всесвітня релігія у ході становлення й утвердження було перекручене, то саме це вона й показала і об’єктивно, завдяки цій драмі (мо­же, й поза бажанням – скоріше так!), не могла не стати донькою Прометея. Сам же твір не міг не бути поцінований радянською літературною історіографією як відверто атеїстичний. Хоч у задумі і не зовсім художньому його втіленні він таким не є, але таким може сприйматися. Певного прометеївського запалу йому додали істо­ричні події 1905 р. (революція у царській Росії) – інакше кажучи, той соціально-історичний контекст, який зна­чною мірою сприяв появі саме такого, як читаємо, як сприймаємо, як вивчали, – сприяв появі відповідного ху­дожнього дискурсу “В катакомбах”.

Підсумуємо сказане. У розглянутих драматичних поемах християнського циклу Леся Українка використовує різні способи номінації особи Ісуса Христа, що зумовлено цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних, мов­них і позамовних, історико-культурологічних та індивідуально-авторських – цілим комплексом причин. Усі ці найменування органічні в її художньому дискурсі і виконують низку ієрархічних функцій, які ми спробували показати у цій статті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арутюнова Н.Д. Номинация и текст // Языковая номинация: Виды наименований. – М.: Наука, 1977. – С. 304–357.

2. Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1979.

3. Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. – М.: Мысль, 1994. – 920 с.

4. Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. – М.: Мысль, 1995. – 944 с.

5. Флавий Иосиф. Иудейские древности: В 2 т. Т. 2. – Минск: Беларусь, 1994. – 606 с.

6. Святе письмо Старого та Нового Завіту. – Ukrainian Bible 63 DC: United Bible Societies, 1991. – 1070 с. і 324 с.

7. Справочник личных имен народов РСФСР. – М.: Русский язык, 1989. – 655 с.

8. Мень Александр. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни. Кн. І. – М.: Форум, 1998. – 215 с.