ТВОРЧІСТЬ О. КОПИЛЕНКА КРІЗЬ ПРИЗМУ УНІВЕРСАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО АНАЛІЗУ

О.В. Пашник,

здобувач (Гуманітарний університет, м. Запоріжжя)

У статті аналізується проза О. Копиленка з використанням однієї з найновіших методологій літературознав­ства – універсально-культурного аналізу тексту. У творчості письменника визначаються основні онтологічні та культурно-історичні домінанти, що дозволяє простежити специфіку авторського світосприйняття, особ­ливість передачі його в тексті, а також вивчити й детально проаналізувати базові тенденції культурного

процесу 20-30-х років загалом.

У сучасному українському літературознавстві значне місце посідає проблема вивчення творчості письмен­ників 20-30-х рр. ХХ ст. Проте найбільше уваги звертається на художню спадщину митців „розстріляного відродження“ – М. Хвильового, В. Підмогильного, Г. Косинку та інших і часто ігнорується покоління так зва­ного „червоного відродження“, або, за словами Р. Корогодського, „полоненого відродження“, одним із пред­ставників якого і є Олександр Копиленко. У прозовому доробку цього автора ми можемо зафіксувати актуальні проблеми українського відродження 20-30-х: відображення нового ритму буття у постреволюційний період, спроба осягнення граничних основ буття тощо.

Незважаючи на це, простежуємо спорадичний інтерес українських літературознавців до його текстів. Проза письменника досліджувалася активно у 20-30-ті (Я. Савченко, Л. Підгайний та ін.), пізніше – вже у 60-ті роки (Б. Шнайдер, П. Свідер та ін.), а також у 80-ті (С. Крижанівський, О. Килимник, В. Мельник). Проте, на нашу думку, цілісного осмислення творчості митця на сьогодні ще не здійснено, що і є одним із центральних завдань нашої статті. Крім того, метою дослідження виступає реалізація універсально-культурного аналізу на матеріалі творчості письменника шляхом виявлення світоглядних констант, які допомагають розкрити не тільки спе­цифіку картини світу митця, а й простежити особливості відображення в тексті автора певної історико-культурної епохи.

Поняття універсально-культурного аналізу в сучасному літературознавстві є досить новим. Вивчення універсалій у літературознавчих дослідженнях здійснюється, як правило, на базі трьох основних підходів: 1) стру­ктурального – розробляється філософом О. Кирилюком [1] та його школою [2] (сюжет твору розкладається на структурні компоненти (схеми), і таким чином визначаються домінантні лінії, які підлягають інтерпретації з погляду наявних універсалій); 2) культурологічного – фіксуємо, зокрема, у працях літературознавця В. Халізєва [3] (аналізуються певні культурні універсалії та їх реалізація в художньому тексті як неодмінна основа філо­софського осмислення дійсності); 3) літературознавчого – розглядається в дослідженнях Л. Лиманської [4], І. Волкова [5] та ін. (визначаються окремі художні інваріанти). На нашу думку, необхідно зробити спроби поєд­нання базових підходів, тобто простежити специфіку реалізації універсалій як на різних рівнях текстуальної організації.

На позначення поняття „універсалій“ використовуються різні терміни: „інваріантні структури“, „начала“, „категорії граничних основ“, „світоглядні константи“, „константи буття“, „загальнолюдські інваріантні форму­ли“, „універсальні реалії“ та ін. У зв’язку із близькістю значення термінів „інваріант“ („елемент, сукупність елементів, які в певній комбінації зберігаються при всіх видозмінах даного явища“ [6:226]) та „універсалія“, а також необхідністю уникати тавтологічних структур, будемо використовувати їх як синоніми.

На наш погляд, класифікація універсальних категорій може мати такий вигляд: 1) онтологічні категорії гра­ничних основ – інваріантні структури народження, життя, смерті та безсмертя (в цьому пункті ми абсолютно погоджуємося з думкою О. Кирилюка про те, що саме ці категорії є найуніверсальнішими аспектами буття [1]); 2) культурно-історичні константи: а) власне культурні (універсалії дому, танцю, пісні, бенкету та ін.); б) міфопоетичні (зокрема, чотири стихії – вогонь, вода, земля, повітря); в) культурно-історичні реалії (на ґрунті української культури – степ, село та ін.); г) цивілізаційні універсалії (залізо, гроші тощо). Культурні константи експлікуються завжди на тлі домінанти певної онтологічної універсалії.

У творчості О. Копиленка знаходять вираження онтологічні й культурно-історичні універсальні структури, домінантні для всієї прози періоду українського ренесансу початку ХХ століття. Однією із базових тенденцій творчості письменників у 20-х рр. виступає функціонування інваріантної категорії безсмертя (іммортальної універсалії), що тісно взаємодіє з генетивними структурами. Загальне піднесення постреволюційного часу зумови­ло актуалізацію „революційного романтизму“, або, як зазначав М. Хвильовий, „романтики вітаїзму“, що була позначена такими особливими рисами іммортальності, як героїзація людини (головним чином, не окремого ін­дивіда, а маси), гіперболізація її можливостей, акцентування спрямованості у майбутнє, прагнення „всесвітньої революції“. У кожному із цих аспектів знаходимо вираження концепції безсмертя людини (соціуму), що стало можливим саме завдяки новим умовам реальності. Однак через велику динаміку подій, неоднозначність у сприйнятті їх письменником часом фіксуємо антитетичність відображення реалій.

Характерним виявом універсалії безсмертя є образ маси, яка підкорює собі навколишній світ, прагнучи до то­тального панування у всесвіті, а отже, до вічності. О. Копиленко, як і, скажімо, М. Ірчан, вказує на силу такої соці­альної консолідації і таким чином здійснює космізацію хаотичної за своєю природою маси: „...ми – велетні, бо ми – маса...“ [7:181], а тому „...біографія окремого громадянина повинна загубитися, втонувши у водоспаді наших днів“ [8:60]. Проте прикметною рисою творчості О. Копиленка є те, що маса у прозі письменника набуває амбіва­лентного трактування і часто виступає хаотичним началом із елементами негативної конотативної семантики (як і

О.В. Пашник. Творчість О. Копиленка крізь призму універсально-культурного аналізу

в творчості Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного та ін.): „Розпливалась юрба (....) котилася тисячонога велетенська тварина – тисячоногий змій“ [8:316]. Така нівеляція творчої ролі маси й акцент на індивідуальності героя активно почали заперечуватися критикою на початку 30-х років як відірваність від реальності, дрібнобуржу­азна провокація. Тому, скажімо, у статті Л. Підгайного знаходимо засудження О. Копиленка за пропаганду „над­класового гуманізму“: „Копиленко головно малює не так революційну боротьбу бідняцького селянства, як індиві­дуальні подвиги, хоробрість й чудеса сміливости окремих одиниць“ [9:74].

Народження нового світу (генетивна універсалія) часто корелює із актуалізацією категорії смерті (мортального інваріанту). Загалом універсалія смерті в творчості прозаїка домінує у таких базових позиціях, як запере­чення „старого“ світу через артикуляцію смерті конкретних персонажів під час індивідуальної боротьби чи во­єнних подій; вказівка на смерть як необхідний етап народження „нового“ світу; фізична загибель жінки як мож­ливості продовження життя або смерть дитини та ін. Так, наприклад, в оповіданнях „Македон Блин“, „Весняні закутки“ та інших позитивний герой фізично знищує ворогів нового ладу. Поняття смерті як природної частини процесу народження нового можемо зафіксувати, скажімо, в оповіданні „Твердий матеріал“: „Тільки у нас бу­дуть нові да Вінчі, Рафаелі – вони родяться в крові після боротьби“ [10:156]. Загибель жінки, майбутньої матері, або втрата нею дитини, наявні в структурі текстів О. Копиленка (Пріся в романі „Визволення“ – самогубство, Мар’яна – робить аборти; Христя з однойменного оповідання гине вагітна, Мар’яна з повісті „Буйний хміль“ – втрачає дитину через зґвалтування тощо), на нашу думку, може символізувати підсвідоме відчуття письменни­ком загрози „світлому майбутньому“, на яке орієнтує курс нової реальності, адже зміна соціального ритму бут­тя впливає на підсвідомість людини й викликає мортальну агресію. Отже, якщо на текстуальному рівні авто­рських інтенцій домінує універсалія безсмертя, то на підсвідомому функціонує інваріантна категорія смерті, що створює певну антитетичність відображення історико-культурної ситуації у творчості письменника.

Втілення культурно-історичних універсалій у прозі О. Копиленка підпорядковується відтворенню реалій постреволюційного періоду. Особливу увагу письменник звертає на просторові координати буття людини, а отже, відбиває трансформацію концепту „дім“, яка реалізується в цей час у суспільній свідомості. У 20-30-ті рр. від­бувається радикальна зміна акцентів із індивідуально-особистісного простору дому на зовнішній, „масовий“, колективний, і увага зосереджується на вулицях міста, заводах, вокзалах (семантика вокзалу артикулює розімкнений простір). Основною категорією просторової організації виступає хаос. Але в творчості письменника він співвідноситься з універсалією життя, тобто отримує значення першохаосу, після якого відбудеться космізація простору. Так, в оповіданні О. Копиленка „Будинок, що на розі“ реалізується протистояння хаотичного життєствердного руху та холодного статичного спокою у протиставленні двох будинків: кількаповерхового житлового будинку „на розі“ та університету, функціонування якого визначається безперервним рухом мас. Хаос, який панує в університеті, навіть у вечірні та нічні години, є виявом життя, втіленим, зокрема, в універсалії пісні: „В університеті неначе не сплять всю ніч. Хоч о восьмій годині ранку вже дзвонять на сніданок, але вночі співи, гомін там чути далеко аж за північ. Співи з вікон високого будинку університету летять далеко на всі кінці й дратують тишу“ [7:342].

Універсалія дому корелює із генетивним інваріантом у романі „Народжується місто“, який розкриває про­блему „соціалістичного будівництва“. У творі здійснюється постійна актуалізація концепції оновлення, виник­нення „нового“, прагнення творення нового світу через народження міст: „Живі, повні руху, нашого кипучого життя... Я б хотів, щоб нові міста виростали щодня“ [7:66]. При цьому організація простору для індивідуально­го життя тісно переплітається із цивілізаційним простором, втіленим у концепті „завод“, який не протиставля­ється дому, а навпаки, часом виконує його функцію. Ситуації задивляння героїв у далечінь – на обрій, який за­туляють собою силуети заводів, можна прочитати як підсвідому орієнтацію на превалювання цивілізаційних універсалій у майбутньому житті соціуму: „Просто на північ лежали заводи, охопивши простір і закривши со­бою обрій“ [7:70].

Постійною актуалізацією цивілізаційного простору виступає й реалізація інваріантної категорії заліза, яка є трансформаційним фактором втілення універсалії дому в прозі 30-х рр. загалом. У романі О. Копиленка „Наро­джується місто“ домінантним матеріалом виступає „сталь“ – будується місто „Стальгород“, в якому „живуть нові люди нової, сталевої епохи...“ [7:61], що повинні працювати зі „стальною дисципліною“ і т.д. Подібну кон­цепцію ми зустрічаємо і в тексті роману „Визволення“, який також відображає народження нового життя у но­вій державі на тлі пошуків самореалізації окремого індивіда й акцентує протиставлення традиційності (камінь): для нового міста „замість камінців буде бетон і сталь“ [8:18]. Універсалія заліза виражена також через дескрип­тор залізниці, яка є атрибутом нового життя, „сталевою стежкою“, що забезпечить безсмертя нової індустрійної цивілізації. Залізниця не лише окреслює простір будівництва-народження, але й сам цивілізаційний топос заво­дів: „Вже хитрим плетивом рейок обплела навколо ці заводи залізниця (...) Всі рейки сталевими стежками збіга­лися на новій станції – Стальгород“ [7:71]. Отже, на нашу думку, саме з цивілізаційною універсалією заліза та її безпосередніми чи опосередкованими дескрипторами (машина, завод) пов’язана у творах письменників „черво­ного відродження“ мрія про майбутнє, тобто реалізація онтологічної категорії безсмертя. Так, у романі О. Копиленка „Визволення“ головний герой Сава так уявляє собі майбутнє нового світу: „Фабрика, завод, ма­шина виробляє для кожного солодку цукерочку щастя. Живи, твори, вихваляй день і славу перемоги природи (...) Давно вже забули люди, що є неврожай, холод зими і осіння мряка. Зиму можна перетворити в літо і осінь у весну (...) Планета Земля коливається навколо осі, мов бутоньєрка, приколота до грудей свого вічного шляху“ [8:84]. Як бачимо, тут наявні декілька негативних аспектів домінування цивілізаційних параметрів існування людства, які, проте, трактуються як цілком позитивне явище: необхідність „перемоги природи“, тобто остаточ­ного підкорення природи й утворення внаслідок цього хаотичного простору буття, що виявляється в можливості довільного чергування пір року, актуалізації тільки сприятливих кліматичних умов – весни та літа. Агресивне панування над природою виражається також у гаслі „Сонце повинно бути нашим рабом!..“ [8:83].

Концентрація на концепті майбутнього позначилася на сприйнятті реальності як тимчасовості, хаотичного простору, який буде космізовано новим суспільством. Тому відтворення сьогочасного місця існування супро­воджується артикуляцією несталості, химерності, несправжності приміщення: „Кімнатка чомусь нагадувала макет (...) ...дехто й називав цю кімнату каютою“ [7:28]. Несталість топосу посилюється відчуттям хаотичного руху іманентно статичних атрибутів буттєвого простору: „В цьому тимчасовому будиночку і речі здавалися тимчасовими. В другій кімнаті, куди вийшла Рая, столи стояли нерівно. Вони ніби гуляли і забули, де їхнє міс­це. Вони жили самостійно (...) Стіл Галі завжди стоїть під якимсь химерним кутом, зсунутий під стіну. Так бу­ває, коли не встигли в кімнаті встановити меблі або збираються їх зараз вантажити, перевозити в інше місце“ [7:11]. Таким чином, динаміка реальності вказує на її лімінальність у процесі переходу в майбутнє життя.

У творчості О. Копиленка знаходимо й реалізацію універсалії степу, складової ментальності українського на­роду. Проте, оскільки основна увага автора закцентована на урбанізмі, на трансформації інваріантної категорії дому, степ у текстах письменника є спорадичною реалією, яка семантизує неактуальний статичний космос, що не відповідає сучасному темпоритмові буття. Тому персонаж, який прагне дистанціюватися від динаміки міста, ви­словлює, наприклад, в оповіданні „Esse homo!“, прагнення втечі в степ: „...я вже не можу терпіти більше свого льоху. Навіть уже здається мені, що я зовсім не люблю великого міста, а люблю степ“ [8:294]. Неоднозначність у трактуванні культурно-історичної універсалії степу може засвідчити роман „Визволення“, в якому декларується необхідність підкорення степів, тобто, динамізування неактуального для сучасності простору: „Перед ним лежали степи, що їх треба було орати, засівати. Змагався з величезними просторами степу, кидаючи туди в ненажерливу пащу сіл машини“ [8:159]. Універсалія степу в творчості О. Копиленка може набувати також традиційної співвід­несеності із міфологемою землі в її генетивній функції. Так, у романі „Визволення“ письменник розкриває зв’язок „жінка-земля“ саме через дескриптор степу: „...віє від неї плодовитим степом. Широкими ланами пшениці... У ній заховане те краще, що є в селянській дівчині, яка приходить у місто“ [8:70].

Отже, у творчості О. Копиленка 20-30-х рр. ХХ століття відображено основні зрушення в свідомості індиві­да, пов’язані з постреволюційною дійсністю. Як і для прози М. Ірчана, І. Дніпровського та інших авторів, для текстів письменника на ідейно-пафосному рівні характерне домінування універсалії безсмертя (іммортальної структури), що тісно взаємодіє з інваріантною категорією народження. Проте в структурі сюжету, на персонажному рівні у творчості О. Копиленка фіксуємо мортальний інваріант, що може свідчити про підсвідомо антите­тичну оцінку нової реальності. Серед культурно-історичних універсалій базове місце посідає відображення трансформації інваріанту „дім“, пов’язаної з переорієнтацією індивідуально-особистісного простору на зовніш­ній, „масовий“, колективний, а також із активним функціонуванням цивілізаційних реалій. Це зумовлює й зме­ншення активності ментальних структур, зокрема, універсалії степу. Загалом, як бачимо, специфіка постреволюційної дійсності, що визначала особливість рецепції реальності у творчості письменників 20-30-х років, ак­тивно вплинула на реалізацію в текстах онтологічних і культурно-історичних інваріантів. Необхідність цілісно­го осмислення літературного процесу, зокрема, соціокультурних трансформацій, відображених у прозі пись­менників цього періоду, зумовлює актуальність подальшого дослідження означеної проблеми.

1. Кирилюк О. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Миф. – Одесса: Рось, 1996. – 143 с.

2. Універсальні виміри української культури / НАН України. – Одеса: Друк, 2000. – 216 с.

3. Хализев В.Е. Теория литературы. Учеб. 2-е изд. – М.: Высшая школа, 2000. – 398 с.

4. http://open_museum.rsuh.ru/KONF/an-tez02.htm
5. Волков И. Теория литературы. – М: Просвещение; Владос, 1995. – 256 с.

6. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

7. Копиленко О. Твори в чотирьох томах. – К.: Держ. вид-во худ.літ., 1961. – Т.2. – 380 с.

8. Копиленко О.І. Буйний хміль: Роман; Повість; Оповідання. – К.: Дніпро, 1990. – 416 с.

9. Підгайний Л. Дрібно-буржуазна творча метода: Про творчість О.Копиленка // Критика. – 1931. – № 11-12. – С. 69-94.

Копиленко О. Твори в чотирьох томах. – К.: Держ. вид-во худ.літ., 1961. – Т.1. – 487 с.