ПРОБЛЕМА ОЛЕСЯ

Всі публікації стосовно письменника: ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Дискусія з приводу оцінки Олеся як поета к 20 роках була проблемою розмежування двох генерацій, дискусією про дальші шляхи української поезії. На сьогодні справа так не стоїть. Дискусію обернено в минуле. Критиком керує свідомість своєї відповідальності! перед минулим.

І все ж таки остаточної ясності в питанні про Олеся на сьогодні немає. Кожне з поколінь зберігає свій погляд на Олеся.

Для Олесевих сучасників, для генерації „між двох революцій“, однаково для М. Грушевського або ж для С. Єфремова, Олесь —- „першорядний талант'', „першорядний лірик“ Поетична якість Олеся не підлягає жадному сумніву. Повноцінним золотом дзвенять для сучасників рядки Олесевих поезій.

Винниченко в прозі іі Олесь в поезії репрезентують для Єфремова українську літературу початку 20 століття.

Однісши Лесю Українку в розділі 13-ому до 80 років, Коцюбинського в р. 14-ому до 90 років, Сергій Єфремов в своїй „Історії українського письменства“ (1919. т. II) пише про Олеся в розділі 15-ому „На початку нового віку“: „В гурті молодих наших письменників своїм літературним хистом особливо визначаються два письменники, Винниченко в повістярстві та Олесь у поезії, а біля цих першорядних талантів гуртуються інші, часом великонадійні сили, що в цілому дають складний образ літератури Молодої України“ (с.290).

В протилежність цьому для наступного, післяреволюційного покоління, для генерації між двох воєн, Олесь жаден не поет. Істину поета взято під сумнів. Найзавзятіші з Олесевих антагоністів воліють ствердити смерть поета. З аркушів часописів це твердження переходить на сторінки підручників історії літератури. „Велика революція 1917 р. поховала Олеся“,— заявляє О.Дорошкевич (с.252). „Олесь не витримав вогненної проби революції“,— повторює Зеров.

„Неоклясики“ переймають на себе ініціятиву боротьби. Розмежовуючись зі своїми попередниками, в запалі змагань М.Зеров ладен закидати Олесеві „вузькість поетичних обріїв“ („До Джерел“, вид. 1043 р., с.230), „бідність па літературні стимули“ (є.231), „темп, образи іі ритми не нові й не свіжі“ (с.231), „набір зужитих кліше“ (с.233), „романтику трохи обивательського типу“, „присолоджений пейзаж“ (с.231), „обмеженість старим образовим матеріалом“ (с.235) і т.д.

Наведених цитат, здається, цілком досить, щоб показати, в якому пляні і що саме було неприйнятним в Олеся дня покоління 20-30 років. Олесеві закинено провінціалізм. Регіоналістичний модернізм Олеся стає об'єктом дня нападів.

На сьогодні, в 40 роках, в післявоєнний час, немає одностайності в поглядах на Олеся. Представники „старшого“ покоління продовжують підтримувати традицію незахитаного „олесефільства“. Їх прийняття Олеся остаточне й безумовне. Оцінка Олеся у Єфремова-Грушевського зберігає для них свою цілковиту повновартісність. Щодо „середнього“ покоління, то окремі критики, що репрезентують це покоління, так само стійко захищають „неоклясичні“ позиції. Вони не тільки не зрікаються заперечення Олеся у Зерова-Филиповича, але воліють загострити погляди останніх. Пошлемось, для прикладу, па усні висловлення В.Державина або І.Костецького. Ніщо в Олеся не існує для них. Їх неприйняття Олеся таке ж безумовне, як прийняття у представників „старшого“ покоління. Олесь, на їх думку, жадна не тема для критичної статті. Вони ладні трактувати Олеся, як res nullius ,quantitee negligeable, „людину (-поета) за бортом“.

Але поруч з тим інші критики, полемізуючи м Зеровим, роблять спробу ще раз переоцінити цінності іі естетично реабілітувати Олеся. Вкажемо на статтю ІО. Костюка в „Наших Днях“. Очевидячки, що спроба мистецької реабілітації Олеся як поета означала б разом з тим можливість компромісового розв'язання дилеми: якщо не цілий Олесь, ти, принаймні, „вибраний“, як-от, для прикладу, цілком можливий вибраний М. Вороний. Адже ж ми знаємо, що багато поетів і письменників, навіть первоклясних, входять в історію літератури не сукупністю своїх творів, а лише кількома окремими віршами, тією або іншою збіркою, кількома циклями. Чи „вибраний Олесь“ не може бути н існує тільки або-або: або цілий Олесь, або ніякий?

На жаль, у нас не переведено анкетної перевірки мистецьких смаків і уподобань серед нашої громадськості!. Але, якщо взяти на увагу виступи літераторів і журналістів на останніх журналістсько-письменницьких з'їздах і конференціях, то доведеться визнати, що широкий громадський загал ще й досі стоїть на олесівських, навіть точніше — на передолесівських позиціях. На позиціях народницького, грінченківсько-етнографічного регіоналізму. Мало сказати: стоїть на цих позиціях; слід ствердити: войовниче обстоює їх. Ми були свідками бойових атак, скерованих на одній з цих конференцій однаково як протії статті Уласа Самчука, так і проти художньої продукції Юрія Косача... Годилося б послатися при цьому також на практику наших видавництв, що перевидають Марка Вовчка або, під тим чи іншим претекстом, С.Руданського і нікого іншого. Романтика Кащенка, цього українізованого Вальтера Скотта, Фенімора Купера, перенесеного на український грунт, „добрі почуття“ Бічер Стов в її „Хижці дяді Тома“ визначають міру, рівень і межу літературно-мистецьких визнань. Героїка, емоціоналізм і в першу чергу як найбільша приступність для загалу,— це є та сукупність вимог, що їх пред'являє до письменників наша громадськість.

Очевидячки, що за даного становища речей, в боротьбі з рецидивами регіоналістичного народництва, поезія Олеся зберігає всю свою вагу іі свою актуальність аж до сьогоднішнього дня. Ще й на сьогодні модернізм Олеся може бути бойовим прапором!.. Значення появи Олеся в українській літературі полягає в ствердженні: поезія і; вона є як поезія; вона існує в своїй творчій самодостатності як мистецтво.

Поява Олеся в українській поезії прийшла як одкровення, як розкриття! Народництво заперечувало поезію саму по собі й для себе. Теоретики народництва не визнавали поезії, незалежної від практичних завдань народництва, як громадської доктрини. Обстоюючи тезу про нерозчленованість „народу“, „поета“ і „поезії“, народництво, починаючи від Куліша, стверджувало поезію як пісню, як наслідування, переспів народної пісні. Воно обстоювало тотожність поезії з фольклор¬но-пісенною творчістю народу і розглядало поета не як творчу індивідуальність, а як записувача насамперед, як фольклориста в першу чергу. Принципові художньої, естетичної вартости не надавалося жадного значення. Прізвище письменника вважали лише за псевдонім народу.

З початком 900 років двадцятого століття народництву протистав деклярований Миколою Вороним модернізм. Твори Вороного, проза Винниченка й поезії Олеся з'явились як втілення цієї нової течії в українській літературі. Якщо народництво ототожнювало народ і поета, демократичне „мужицтво“ й мистецтво, то модернізм на перший плян висунув особу, особисті почуття індивіда, ліризм, нічим не зумовлений і ні від кого не залежний. Модернізм ствердив самодостатність індивідуальної творчості! поета. Особа поета, а не народ, була визнана за джерело творчости.

Мужицтво й оселянювання були догмами народницького погляду на літературу. Модернізм стимулював в письменстві відхід від села. Він відображав початок поступового відокремлення села від міста, розмежування селянства й інтелігенції, дедалі все більше помітний процес урбанізації інтелігенції, перехід інтелігенції з позицій нерозчленованого етнографізму на засади партійності!.

Пісня переставала бути програмою. Що більше інтелігенція втрачала свій зв'язок з селом, то менше вона вважала на пісню. Дорошкевич мав рацію ствердити, що Олесь „рішуче й остаточно вирвав її (поезію) з невиразних переспівів народної пісні“ (с. 255). Якщо ми й знайдемо у Олеся кілька зразків фольклорно-пісенних поезій, то вони становлять у нього вийняток, а ніяк не правило, в порівнянні з його попередниками.

„Геть од села!“— проклямує Олесь властиве гасло часу. Він наважується сказати те, що повинно було прозвучати як виклик:

Плаває-в'ється над річкою мла,

Ваблють, всміхаючись, луки...

Дай мені руку, і геть од села.

Де нам дались тільки муки.

Дай мені руку, і в поле біжім,

В степ голубий та широкий,

Там серед нього, під небом ясним

Знайдем ми втіху і спокій.

Хай „муки“ з'явились в цій поезії лише як примусовий асортимент римування і примушено вибрана рима зумовила необов'язковість змісту цілого рядка, демаскуючи технічну недосвідченість поета, попри все те поезія є типовою Для Олеся. Типово олесівська поезія, ляндшафтно-настроева, з поетично-прикрашеною узагальненістю деталів (небо — ясне; степ — широкий, луки всміхаються), що в ній центр ваги перенесено на суб'єктивний ліризм.

„Пост особистих переживаннів“ (с. 303) — твердить про Олеся С.Єфремов. На „здібність і прихильність до особистих тем (с.252) з властивою для нього ляпідарною манерою висловлюватись вказує у Олеся О.Дорошкевич, А.Шамран пробує розгорнути цю тему на тлі широко накресленої ним історико-літературної схеми. Він пише в своїй „Українській літературі“ 1928 року: „Етнографічний романтизм наших поетів 40-60 років, з явним наміром до стилізації народної пісні, не в спромозі був передати всієї емоціональної й стилістичної складності! європейського романтизму. Сувора муза Шевченка й програмове версифікаторство народників уникали суб'єктивної лірики настроїв, справжньої, так би мовити, лірики,— в творах Олеся вона залунала з нечуваною до того ніжністю та інтимністю. В цьому значення творчости Олеся і в цьому секрет його великого впливу на сучасників“ (сі 17).

Поети, представники як романтичного народництва 40-60 років, так і позитивістичного народництва 70-90 років, стилізуючи свої твори під народну пісню, запозичали свої образи з усної народної поезії. Олесь образи для своїх поезій бере з літератури. Фольклорній усно-народній традиції Олесь протиставляє літературну, селянсько-просвітянській поезії — інтелігентську й міську. Олесь відмовляється од програмового учительства народницького радикалізму й відповідно до того позбавляє свою поезію дидактизму.

Традиціоналізм був властивий Олесеві, але не фольклористичний, як народникам, а літературний. Традиціоналізм літературних образів у Олеся був проявом його антитрадиціоналізму.

„Зужиті кліше!“— кидає Зеров па адресу Олесевих образів.

Згодимося: так — зужиті; згодимося: так — кліше! Але саме ці зужиті кліше були для Олеся знаряддям боротьби проти всевладної тенденції „змужичувати“ літературу, якої дотримувалися свого масу и дотримуються ще й нині народники та їх епігони. Отже, тут потрібна остаточна ясність: або Олесь „першорядний лірик“ (Єфремов), „правдивий віртуоз ніжної лірики“ (Дорошкевич), „найвидатніший лірик дореволюційної доби“ (Шамрай), або „ніякий не талант“. Якщо ж талант, то „клішова зужитість образів“, сконстатована в Олеся Зеровим, повинна вважатись за одну з властивих ознак його таланту, не за хибу, а за досягнення іі здобуток, за органічну ланку в системі поетики. За приналежність стилю. Певну естетичну категорію.

Мова йде про критєрій оцінки. Зеров в своїй статті про Олеся, па докір останньому, зіставляє одну з поезій Олеся й поезій В'ячеслава Іванова. Тим часом суттю справи таке зіставлення є неслушним, бо Олесь і В'ячеслав Іванов художньо різнонлянові поети. Вони не сполучувані. Це різноякісні поети не за обсягом таланту, а за типом.

Є поети — представники вченої поезії. Вони насамперед учені, тоді вже поети. їх поетична творчість — плід їх учености, фахової освіти, знання, творчої дисципліни, внучки. їх майстерність — учена майстерність. Філологізм с засадою їх поетичної обдарованості!. Що ж до Олеся, то в відношенні до нього справа стоїть зовсім інакше. Він не кінчав філологічного факультету. Він не є жаден клясик. Клясична філологія, наука поезії й джерела поезії йому чужі. Він ніколи не прагнув стати поетом після того, як він став би ученим. Його поезія не є продуктом його вчености, творчим висновком з його студій і скарбів ерудиції. Ні, предтечею „неоклясиків“ Олесь не був!.. Не знання, а, в протилежність тому, нутряний принцип стихійної творчости означав для Олеся повноту розкриття ним себе як поета.

Більшість істориків літератури визначають Олеся як романтика, але жаден з них не зробив спроби розкрити цю тезу. Вимога безпосередності й наївності лежали в основі романтичної доктрини. Саме таким прагнув бути Олесь. Він намагався творити безпосередньо, природньо, співати wie der Vogel singt і бути або принаймні здаватись наївним. Він творив, як співає птах: без жадних правил. Супроти правил і в зневазі до правил.

Неоромантична рецепція поезії в модернізмі 900 років сполучувала всі ці ідеї: ідею поета, що співає, як птах, ідею безпосередності й наївности, ідею творчої свободи поета. І те, що Олесь був автодидактом, це цілком відповідало комплексові тих ідей. „Технічна недосконалість автодидакта“ може бути приватною, біографічною справою митця, але може бути й особливістю стилю. В модерному мистецтві 20 століття вона набула ваги принципа.

Ікона, дитячий малюнок, вивіска крамниці і т.д. лягли в основу проблематики загального мистецтвознавства. Протягом останніх чотирьох десятиліть довкола сукупності” цих питань накопичалася величезна література. Я не хотів би, щоб посилання на це було сприйняте як „прохідна“ фраза. Нас цікавить доктринний сенс Олесевої поезії. В боротьбі за естетизм протії аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний пейзаж. „Сніг в гаю, але весною розів'ється гай — Може, долею ясною зацвіте іі мій крап“. „За зимою йде весна“. Олесі, не боїться банальности або штампу. Він не уникає кліш. Він утримує поетичність своїх поезій. Поетичну стилізацію своїх поезій він доводите до тих меж, на яких вона стає умовністю. Усе, що грінченківське народництво викреслювало з змісту поезій, Олесь запроваджує з ретельністю колекціонера.

З поезії в поезію він повторює ті самі образи. „Сміявся день“ (3), „Весь божий день сміявсь“ (3), „В сльозах, як в жемчугах, мій сміх“ (4), „Ваблють, всміхаючись, луки“ (12), „Буде проміння всміхатися нам“ (13), „Пісні, і сміх, і радість скрізь“ (15), „трава всміхалась“ (26), „усміхи сонця“ (26), „сміються солов'ї“ (36), „сонце сміється“ (38), „хвиля вже давно сміється“ (42), „усмішки блискучого сонця“ (47), „сонце всміхалося“ (47), „сонце сміялось“ (47), „сміється ніч“ (50), „сміялось сонце“ (56), „йому лілея усміхалась“ (78). З поезії в поезію, з рядка в рядок... Уся збірка „З журбою радість обнялась“ становить собою варіації кількох, дуже нечисленних, образів. Наступні дослідники-літературознавці, що матимуть для того час і яким дозволить на те місце, певне, пророблять в усій послідовності іі повноті систему образів, властиву Олесевій поезії. Але яку естетичну вартість має ця система іі ці образи?..

Саме наша доба поширила обсяг нашого поняття естетичної вартости. Вона перенесла його на ділянки іі категорії, речі іі явища, процеси, які ще зовсім нещодавно розглядались в мистецтві як позаестетичні. Ми навчилися розуміти мистецьку цінність міщанського романсу, середньовічної легенди, візантійської ікони, дитячого малюнку, перської (Іранської) мініятюри, оцінювати їх, як високе іі добірне, Довершене в собі мистецтво поза жадним зіставленням їх з реалістичним мистецтвом європейського Ренесансу.

Не кожне мистецтво є реалістичним, і якість не кожного мистецького твору оцінюється об'єктивною точністю зображення або відповідністю його до клясичного ідеалу вроди. Буває умовне мистецтво, мистецтво осібного розуміння вроди. Якщо поезія Олеся є мистецтво, .і вона в таким, то ії належить віднести до мистецтва стилізаторського. Вибір образів, бари і ліній зумовлено не прагненням до технічної досконалої ті і твору або до реалістичності! зображення, а тими чи іншими, прямими або побічними настановами митця.

Сонце може сміятися, сміятися може: весна, хвиля, піч, солов'ї... Хмари на небі можуть бути послідовно сині й рожеві так само, як і хата з рожевими стінами й небесно-блакитними дверима чи вікнами. Дерева поблизу хати, відповідно до того, мають ті самі барви: на рожевих гілках синє листя, причому кожен листок — їх взагалі небагато — розташований симетрично й виписаний чітко іі осібно. Так або подібно до того творить дитина, візантійський чернець, японський чи китайський графік, зображуючи світ, в якому Бог, небо, людина іі космос однаково близькі й тотожні.

Чому ми цінимо картини Руссо, Сар'яна й Марка Шагала й відмовляємо в естетичній цінності поезіям Олеся, коли вони так само прекрасно наївні? Поетична барвистість Олесевих поезій нескладна й безпретенсійна. Їх щирість позбавлена лукавости, в тім числі й естетичної. Старомодний світ, який творить і в якому живе пост,— ідеальний світ чисто поетичного, однаково, чи це є світ радості!, чи журби.

Що було б з українською поезією, якщо в пій була б Леся Українка-Косач і не було Олеся-Кандиби? Якщо б Олесь-Кандиба не ствердив, що існує не лише самотня поезія усамотненого митця, поезія ізольованих образів, але й поезія загально сприйнятного, поезія узагальненої поетичності! з образами, вся специфічна оригінальність яких полягає в їх ще зі школи засвоєній звичності?

Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Євген Тимченко — поети, що про них згадувано в кожній історії української літератури. Вони писали іі працювали над складанням словника української мови. Живої чи історичної, це, зрештою, в даному разі байдуже. В кожнім разі в своїй творчій практиці лексикографічну працю воші ставили вище за поетичну. І це було послідовно з їх боку, оскільки вони так або інакше стояли на ґрунті народницької доктрини. Слово, записане з уст народу в Звенигороді чи на Чернігівщині або ж виписане з Євангелії к. XV ст., важило для них далеко більше, ніж поетичне слово.

Олесь не видав жадного словника. Він не склав жадної шкільної граматики. Він не досліджував ні граматичних, пі синтаксичних форм української мови. Вій не був мовознавцем. Адже ж він не був уже народником. Але він не став, однак, і літературознавцем, як „неоклясики“. Олесь писав поезії й підносив поетичне слово вище за слово, записане з уст народу. Рідне слово він ототожнював з поетичним словом.

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх..

. Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий!

О слово рідне! Шум дерев,

Музика з гір блакитнооких,

Шовковин спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

Олесеві властива надзвичайна устійненість поетичного слова. Якщо в цьому вірші фігурує „шовковий спів степів широких“, то в іншому: „шумів травою степ шовковий“ („З журбою“..., с. 3), але ще в іншому „Степ голубий і широкий“ (с.22). Ні, Олесь не прагнув зрізноманітнювати ні образи свої, ні в образах епітети.

Ми могли б закинути Олесеві творчу інертність, безініціятивність, небажання працювати над індивідуалізацією образового матеріялу, яким він користується для своїх поезій, але ми зігнорували б головне: піднести рідне слово як поетичне слово було сміливим кроком з боку Олеся, і цей зроблений ним крок забезпечив йому творчий успіх і визнання.

Значення Олеся в українській літературі можна порівняти зі значенням Котляревського. Що зробив Котляревський? Іван Котляревський запровадив до літератури семінарську поезію в усій її характерній жанровій і мовній відмінності. Олесь запровадив альбомну, романсову, революційну, студентську, взагалі інтелігентську, ту поезію й таку, що доти в українському письменстві лишалась поза межами громадського визнання.

„Перелицьована Енеїда“ Котляревського й збірка Олесевих поезій „З журбою радість обнялась“ попри всю свою неподібність викопали однакову функцію. Приватній поезії, партикулярному жанрові, що був приналежністю окремих соціальних прошарків і не був визнаний в літературі, Котляревський і Олесь надали прав, в яких їм досі відмовлено.

Народництво з властивим йому доктринерським ригоризмом усувало з літератури специфічно інтелігентські жанри, хоч в побуті їм належало почесне місце. Наприклад, романс. З народницької літератури його виключено. Олесь вводить його. Романсова стихія панує в його творчості. Досі право на літературу належало тільки народові, модернізм 000 років намагається право на літературу передати інтелігенції. Інтелігенція претендує репрезентувати народ. Тим-то і в літературі поч. 20 віку типово інтелігентські жанри висуваються на перший плян.

У цьому реформаторське значення поезії Олеся.

Дихають тихо акації ніжні.

Злегка колишуться в сутіні срібній,

Дивлюся мовчки на місяць, на зорі,

Дивлються в світ, ним ясним зачарований (с20).

Типовий романс! Акації, срібні сутінки, місячне сяйво, рояль, вона за роялем, його баритон; двері одчинені на терасу; вологни сад, чари ночі. „О, не дивуйсь, що піч така блакитна“... (с.32).

„Орлій клекіт“ вабив молодь 005-007 років. Олесь був не інший, не інакшоякісний за цю інтелігентську молоді, тих років, плоть од плоті її, думка од думки, з потужньою фразеологією й тотожньою образовою номенклятурою, як-от, приміром:“Вічно я страждав по ідеалу і досягнуть його не міг“ (с. 21).

„Типічні переживання інтелігента-революціонера найшли в його віршах яскравий вираз. Може, трошки перебільшений несвідомо, патос його революційних поезій підкупає своєю щирістю й красою вислову, даючи безперечно видатні зразки громадянської лірики. Такі його вірші, як „Ми плакали на цвинтарі безсилі“ чи „Жалібна пісня“ являються взагалі кращими в його творчості“ (А.Шамрай, с. 115).

Отже, мова йде про типові переживання української інтелігенції з часів 905-907 років. Але не переоцінюймо революційности цієї інтелігенції!.. Ніхто, за дуже незначними хіба вийнятками, з цієї молоді, що в роках 905-907 купчилася коло „Просвіт“, не написав би в рубриці „професія“: революціонер. Професійних революціонерів серед неї було дуже мало. її революційність була аматорською. В революції вона була, як і в поезії, автодидактом.

„Олесь не був людиною реальної революційної справи“,— зауважує О.Дорошкевич (с. 155), як, додамо від себе, й переважна більшість тієї інтелігентської молоді, настрої якої Олесь відобразив в революції 905-907 років. Звідціля геральдична умовність образів всіх олесівських орлів. Звідціля неконкретність, патетизм, але розпливчаста невиразність уявлення, як станеться революційне відродження країни. „Якось то станеться“. „Якось то воно буде!“ „Враз!..“

Так спить орел,— і враз, розкривши очі.

Побачить світ, красу і простір голубіні,—

І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче

Про вільний лет орлів, про ранок золотий!

Враз станеться диво!

Я вірю в диво! Прийде час —

І вільні й рівні встануть люде,

І здійсняться всі мрії враз! (с. 23).

Як надзвичайно характерне це „відкільсь!“ в славетному Олесевому вірші:

Яка краса — відродження країни.

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів...

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла,—

| ось дивись: в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона!

„В бурхливих подіях знайшов він,— пише С.Єфремов, коментуючи цей вірш,— нову велику красу, перед якою спинився в захваті!“ (с. 304).

Коментуючи цей вірш, С.Єфремов відзначив в ньому „нову й велику красу“, „захват поета“, але він обминув ту невиразність однаково: політичної доктрини й художніх образів, що позначилися як на цьому вірші, так і на цілому поетичному доробкові Олеся.

Як високо ставило сучасне Олесеве покоління його громадянські вірші, видно з того, що С.Єфремов знаходив можливим заявити про них: „Обурення проти .насильства, гніву за окривджених повно в поезіях Олеся 1905-1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської справді високої поезії, до якої по Шевченкові ніхто ще так високо не здіймався на Україні“ (с. 304). Емоціоналізм цінить Сергій Єфремов. Він цінить почуття: обурення і гнів. Ми ж цінимо також і думку. Не лише віру в чудо, в те, що відкільсь візьметься міць шалена і гімн перемоги заспіває невільна сторона, але п велику тверезість.

Те, чого саме бракувало поезії Олеся...

Віктор ПЕТРОВ