ЛІРИК - МИСЛИТЕЛЬ (Василь Пачовський)

Василь Пачовський

ЛІРИК - МИСЛИТЕЛЬ (Василь Пачовський)

(12 січня 1878 - 5 квітня 1942)

Ключ до поетичного світогляду Василя Пачовського знаходимо в його невеликій статті, написаній 1907 року; в ній віддзеркалюються також взаємини її автора і громадянства. Маю на увазі статтю „Поезія переломової хвилі“: про збірку поезій Миколи Філянського. Супроти холодного, почасти навіть ворожого відгуку тодішньої критики на збірку, пройняту релігійними мотивами. Василь Пачовський захоплено привітав її, відзначивши в ній „синтезу того глухою терпіння, застою і задуми, в яку попав наш нарід минулого віку після безуспішних зривів“. На думку автора статті, ніхто „від часу Шевченка“ не висловив „так глибоко з душі“ того стану. „Слово Філянського - се останнє слово пошевченківської доби, останнє і найкраще слово старої України з часу зневіри“.

Василь Пачовський, сам - поет з месіяністичною і містичною струною, приріднюе собі до серця і релігійні настрої збірки, і оспівування в тонах, близьких до молитовних, історичної слави предків в їхній боротьбі за свій народ. Він підхоплює віршові рядки Філянського - з їхнім смутком і скаргою на байдужість. Філянський дорікав:

І тим, що згинули в зорі весінніх літ,

хрестів поставити в свій час ми не зуміли.

Одна вечірняя вітає їх могили,

одна вечірняя їх чує заповіт.

Земляки серед розваг і побуту з провінціяльною дрібничковістю забули своїх героїв, - тільки вечірня зоря береже їх пам'ять.

Це правда і для часів Філянського, і - немалою мірою - для наших. Славна історія здебільшого губить свої полум'яні барви в теперішніх історичних працях. Як читати „затверджені“ підручники, обблискані від ідеологічних кумирів, то, справді, видно: „здерли авреолю зі своїх героїв руками сонних варварів науки“.

Найглибший відгомін у грудях автора статті знаходить журба Філянського - за „останньою луною колишньої слави“, що завмирає серед рокоту буденщини; за „великими картинами“ славної старовини.

Крім того мотиву: докору за новочасну змеженілість і за непростиме забуття „славних прадідів великих“ і крім замилування на величність минувшини, вирізнено в статті В.Пачовського високою похвалою також і сутній ліризм М.Філянського, його „упоення красою світу“, малювання природи „красками холодної краси“, вчування „в пісню хмар“ - той елегійний музицизм, що, як відомо, попередив і підготував появу „Сонячних кларнетів“ П.Тичини.

Стаття В.Пачовського промовляє про нього самого, лірика з історіософічними та філософськими уподобаннями, - не набагато менше, ніж про М.Філянського: вона відбиває в собі найживіше якраз ті мотиви з чужої збірки, що їх він сам вибрав як осередні в світлокрузі власної творчости.

В нього була відвага - визнавати і проголошувати непопулярні речі, як-от релігійну тему в поезії Філянського в час поширення „міжнародних кличів“ і його тужливу, чисту лірику природи серед „хвиль буденщини“

Він знаходив у збірці духовну синтезу, якої, на його особисту думку, не подавала навіть Леся Українка над . „єреміїними плачами“.

Твердою рисою в його характері була означена лицарська прикмета - говорити правду при всіх гострих наслідках для нього особисто. Зберігав вірно свій джентльменський принцип чести; хоч часом і помилявся, як і всі ми, але мужність мав - спростовувати власну оману. і вмів пробачити іншим брак цієї рішучости, зокрема філянському, який, па його погляд, не наважився випустити свою збірку трохи раніше: в „страшну хвилину мертвої точки“, коли інші поети, за висловом автора статті, „немов боялися говорити щиро про страшний занепад, аби не відбирати ілюзії і надії“. В глибокій вдячності - нехай і за спізнену збірку з її „найкращим словом“ „пошевченківської доби“ і найщирішою ліричністю, вій схиляв голову.

Що в тій збірці Пачовський схвалював, мало свіч повні відповідники в Його творчому кредо: і в ідеалізмі віруючої людини, і в рушанні почуттів.

Він, як і Філянський, в дечому попередив Тичину: зокрема його цикл „Замість сонетів і октав“ - на ціле десятиліття; звичайно, в відмінному освітленні теми.

Пачовський склав лірично-інвективний цикл із різкими сатиричними барвами: „Український сміх“ (Терновий вінок“, літературно-артистичний альманах, Київ, 1908).

На початку - панорама бездержавного мурашника в його розтечі. Родяться зорі, і гори рівняються. Азія відривається від Европи, - тільки мурашник незмінний. Далі знайдемо рядки з сатиричними алегоріями, близькими до Тичининих.

„Колись мали всі маленькі голови з великими ротами. Головами кивали, а ротами кричали... Але раз родився виродок. Мав велику голову з малим ротом...

- Виродок! - гукнув найбільший рот.

- Відкусим йому голову, - заверещала товпа великих ротів. І відкусили. А потім знов тільки брали поживу до шлунка і кивали головами“.

Лягала хмара чорна і синя на гори...

Сотворіння, із страху перед великою головою, почали відкушувати голови всім, і незабаром стали родитись діти без голів.

Мощі великоголових „виродків“ закопано в високу могилу. Діти дивилися на неї - огненні стовпи ставали звідти. Аж синя комаха з півночі забриніла до безголовців: „Та вивезіть землю за царину, щоб і не пахло духом виродків між. вами! То кармазини, то грязь, то сміття! - кричала вона па цілий рот, - то пани, а ви люди!“

Послухались безголовці. Діти вже не дивились на могилу: „стовпи огненні погасли“.

Часом стилістичні звороти в Пачовського і Тичини зближаються: „Зоріє. А па світанні хтось трубить па горах: Рятуй!..“ „Що у полі забіліло? Ой, чи гуси, чи лебеді?“ „А як зійде сонце... Затрубить шершень третій раз.

Ой, леле! - то вже одіб'еться кривавий відгомін, а від гомону сонце надовго пригасне за хмарою важкою...“

Ліричними інтонаціями з частим повтором, а також разючим сарказмом у малюнках-алегоріях, при значущій лаконічності, ці дві речі: „Український сміх“ В.Пачовського і „Замість сонетів і октав“ П.Тичини найбільш підходять одна до одної серед усіх інвектив на тему нашого історичного підупаду до стану довгочасної недержавности.

Що лірика Пачовського була найближчою українською попередницею феноменального Тичининого „клярнетизму“, -спостеріг М.Степняк у статті „Поети „Молодої Музи“ (Червоний шлях, ч. 1, 1933 р.). Наведу декотрі вислови звідти:

„Постійне повторювання рядків у межах однієї строфи з певними варіяціями, омонімічні й внутрішні рими, різноманітні фігури синтаксичного паралелізму роблять ритмомелодику Пачовського надзвичайно вигадливою. Безперечно, до Тичини українська поезія не мала такого майстра ритмічної техніки, як Пачовський, безперечним нам здається і вплив Пачовського на Тичину в цій галузі“. В примітках додано:

„Взагалі поезія Пачовського мала значення для формування Тичининої поетики. Трапляються навіть текстуальні аналогії між Пачовським і Тичиною...“

„Тичина мав українського попередника в особі В.Пачовського. Тичинине „опромінений“ - одно з улюблених слів Пачовського“.

Про бездержавність говорить В.Пачовський з горючою патетикою і найгіркішими скаргами - постійно. В імпресіоністичних філіппіках твору „З блакитної книги“ в 1923 р. додається бичування Европи - за підмогу в розподілі України між її сусідами. Початок молитовний.

„Чому ж ми досі не маємо держави, Боже Великий? Чи тому, що наш дух скарлуватів і ми стали рабами на своїй землі … І ми, замість сповнити свій заповіт, знадіялись на лож панів цього світу обману і насильства?“

Далі покарбовано, в здогадах-запитах, інші ґанджі наші: „сваримося за форму, не за зміст, малу річ беремо за велику“, „велику робимо малою“, „не вирвали ми зеленої гадюки зависти зі серця“, „не вложили туди великої волі до створення державности“, „караємося, аби спокутувати гріх батьків“.

Зрештою, припущено, що, можливо, „Бог відсунув нашу державу від світу злочину“, аби ми „не були причасниками“ в „стоптанні законів правди і людського серця“, - і тут уже український народ уподібнюється до вибраного Ізраїля, з великою милостю, з'явленою йому - ради витерплених мук.

Але не знати, котра ж відповідь правдива? - автор звертається з дорученням: „нехай же нас, українців, держить усіх разом ця велика загадка: що суджено нам сповнити?“

Біблейною вимовою плачів починається картання Европи, а міняється воно в картину якогось символізованого гротеску:

Европа „має викривлену губу, а по її обличчі немов перебіг гнів Божий! Одне око в неї сміється, а друге плаче...

Хоче відмовитись від старечости! Одним оком шлеться за золотою плашкою, що відлетіла від неї па захід за глибокі моря, а другим спозирае на схід до краю Будди і Конфуція за горн високі...“

Закінчується оскарження топами думи - про майбутність, коли виб'ється народ з темниці „на тихі води“. Скрізь по картині ніби відблискують луни з полум'я нашої давньої полемічної літератури в барокковій формації.

Ведення мотивів через найкрайніші суперечності до суверенної тези, що в неї автор вірить огненно і ради неї схрещує полемічну шпагу з супротивниками; частий вжиток контрастів для найближчого зіставлення; спосіб посилювати враження - або до прекрасного верхів'я добра, або до гротескної потворності зла; патетичний тон; любов до алегорій, розвиток основної думки через часте розгалуження: всі ці прикмети вподібнюють стильову манеру В.Пачовського до бароккових взірців нашого письменства.

Перша книжка поезій В.Пачовського „Розсипані перли“, видана 1901 р. в Львові, дістала прихильну оцінку від Франка в Літературно-науковому віснику (стаття „Наша поезія в 1901 р.“). І.Франко вважав:

„Тепер у д. Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий, талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався в мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком порушити в серці симпатичні струни, збудити побажаний настрій і видержати його до кінця. Одним словом, щодо своєї якости і поетичної стійкости книжка д. Пачовського зробила мені найбільшу і найприємнішу несподіванку.

В.Пачовський - справжній талант, поезія пливе в нього натурально, не силувана, як найпростіший вислів його чуття“. Після Франка інші рецензенти подали добрий відгук про збірку.

В надрукованій 1903 р. трагедії „Сон української ночі“ покладена в основу змісту думка, що, крім меча, себто „розвалу“ сковуючого ладу, народ повинен бачити також і „золотий вінець“: державну ідею.

Друга збірка ліричних поезій, „На стоці гір“, появилася 1907 року в видавництві модерністичної групи літераторів „Молода муза“, що, за висловом В.Пачовського, її учасника, „поклала собі за ціль культивувати гасло „мистецтво для мистецтва“. В цій книжці повно захватного ліризму, часом - ніби з орієнтальною розкішшю в описах весняної природи і душевного стану.

Трагедія „Сонце Руїни“, написана в року 1908-9 (ритмікою і мовою дум“, - як зазначає сам автор), вийшла в світ через два роки після її закінчення. Осередні проблеми, пов'язані з історичною долею народу, кристалізуються тут волею його героя, Дорошенка, але - в обставинах, коли бездержавна нація руйнує найсильніші характери силою свого анархізму і сама обертається в мурашник на потоптання від перехожих. П'єса відображає також світоглядовий перелом, що його переживай тоді В.Пачовський: це - зневіра в матеріялістичних ідеях, розчарування в загальній позитивістичній атмосфері європейського інтелектуального життя, пізнання обмеженості! модерної цивілізації, що в ній „не лежить послівній ключ мудрости“. Сам Пачовський окреслює загальну зміну - як свою власну:

„В Европі пробудилася метафізична потреба, що жила в середніх віках. Зі землі глибші уми глянули вгору до останніх проблем і загадок, що окружають наше життя. Зачинало родиться щось у роді релігійності!, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя. і я перебував перелом спершу несвідомий у своїй духовності, та й станув перед містичною загадкою свого народу...“

Відповідно до цього, окремі постаті трагедії змальовані в символічному світлі: при відчутті перемін, що наближалися як наїзд апокаліптичних вершників.

Через рік після „Сонця Руїни“ надрукувалася ілюстрована лірична збірка „Ладі й Марені: терновий огонь мій!“ (1912). Збірка складена в модерністичному характері, з рясною символікою, що переходить через вірші кохання, часом поєднуючися з натуралістичними рисами. Подекуди і мотив національний введено в ліричний круг збірки: скажім, мотив історичної слави з часів Козаччини.

В день убивства в Сараєві виходить п'єса „Сфінкс Европи“-вона дивує читача передчуттям прийдешніх подій. Поява інших драматичних творів відмежована від неї роками громадської праці: „Роман Великий“ (1918), „Гетьман Мазепа“ (1933).

Пачовському належить також „Історія Підкарпатської Руси“ (1921) і перший в нас переклад „Повісти временних літ“ (1938).

Найбільший літературний твір В.Пачовського - „Золоті Ворота“, „містичний епос“, він виріс як монументальне видіння з поеми, що називалася „Марко Проклятий“.

Автор, вибравши форму терцини, відзначив різницю від Дантового війкового в'язання в римах: сполучив окремими групами скрізь - по шість рядків. Поклав також вододіл між своєю оповіддю і епопеями клясичного взору, вказуючи, що його твір - „ряд візій трагедії“ народної, „не реальні картини, а експресія душі народу“, він так і побудував її: з широкими фантастичними плямами для подій і долі алегоричних постатей, що проходять весь час через несподівані ситуації, в примхливій течії сюжетного розвитку і в постійному розгортанні єдиної ідеї перед увагою читача.

Згадаймо власні зауваги автора до цієї ідеї: „Над усіма українцями тяжить прокляття бездержавносте почуття вини і гріха за розвал своєї держави, який жде підкуплений через жертви героїв. Над усіма тяжить первородний гріх нашої нації, що завалили свою державу за татарських часів татарськими людьми. Ось і генеза Марка Проклятого...“

„Ніхто не винен, а всі винні, бо всі родились як прокажені бездержавним духом, який, замість ставити, все валити готов!“

Перша частина поеми, „Пекло України“, відкриває панораму анархії 1917-22 років: вона, на погляд автора, повторює в собі всю шістсотлітню трагедію з історії України.

Марко Проклятим діє в новій українськім революції: в низках картин з руїнними виявами безверхости. Сам він - роздвоєна вдача, як діяч і борець, що має відбудувати державу; він і герой „з лицем Святослава Хороброго, лицаря великого чину нашої держави“, і одночасно - „співець безверхих руїнників татарських“, і якраз ця друга сторона перемагає в ньому, а перша обертається ніби в її тінь, з докорами сумління. Убитий своїми дітьми, він попадає в пекло і там бачить вовкулаків - великих людей, що перекинулися до націй, антагоністичних супроти власного народу, і, вносячи дух заперечення до них самих, також пожирають і власний народ, як людські істоти з вовчою душею.

Марко із темного пекла України переходить до чистилища історії: там побачить всі гріхи народні. В чистилищі мучаться історичні діячі, що занедбали в нації свій заповіт; щоб вернутися до нового життя, мусять очиститься кров'ю героїв, зібраною в Грааль України. З Марка-бурлаки повинен стати звитяжець для нового життя.

Третя частина, „Небо України“, плянована в чернетках-ескізах, зосталася ненаписана. В ній Марко мав би - за словами автора в його нотатках - розв'язати загадку буття нації і свою як людини, бо маючи державу, він може творити вищі цінності людського духу“.

Плян поеми. „Золоті Ворота“ закроєно для світового видива з долею України в його осередньому кручі. Тому і приподібнено цей плян, повний алегоричних задумів, - до побудови незрівнянного взірця „універсальної“ поеми: „Божественної комедії“ Данте. Так робили письменники і попереду: наприклад, Бальзак в „Людській комедії“ чи Красінський в „Небожественній комедії“, а пізнішого часу - Клен в поемі „Попіл імперії“, що, на жаль, як і „Золоті Ворота“, зосталася незавершена.

Першу частину складають 43 пісні (132 сторінки тісного машинкового друку), другу - 33 пісні (102 сторінки). Хоч і „незакінчена, поема цими двома частинами стала в українській літературі XX століття як один з її найнезвичайніших творів. В.Липинський назвав її „грандіозною працею“ і поклав такі висновки: „По силі відчуття нашої трагедії я нічого рівного не зустрів у сучаснім нашім краснім письменстві“.

Дуже різко вибивається скрізь, через усі пісні, погляд самого автора на події та історичні постаті. Його тенденція громадська і філософська вигострена, як лезо ножа, і в ньому можна помітити вкрай особисті уподобання чи відрази: так ставалося досі, мабуть, в більшості широких поем. Автор докладно розгортає мережу своїх політичних міркувань: в цілім системі прибічника одного напрямку, пов'язаного з великими гетьманськими і княжими традиціями. Але одночасно його поетична панорама, виконана пекучими барвами, містить зображення найбурхливішої реальності, вражаючі зображення багатьох епізодів українського життя, з виявами і „руїнного гріха“, і відчайдушної героїки - через весь революційний вир, починаючи від повалення царату.

Зокрема в 41 та 42 піснях „Пекла України“ і на початку „Чистилища України“ сцени голоду і людоїдства в родині змальовано з візійною силою, що ранить уяви, як в Осьмачки. А на всій неозоримій картині, справді, за висловом автора, „українське царство“ в поемі „грає красками, наче море в ніч“.

Історичні постаті окреслюються переважно в контрастних освітленнях: або звитяжницькому, або руїнницькому, - тут вирішує . концепція поета. От митрополит Шептицький: маєстатична фігура, провідник об'єднання Церков, в пісні, що зветься „Фіолетний круг священиків“. З глибокою шаною згадано Липинського: „віщун Липинський“ залізною формулою означує основну передумову до побудови держави - єдність

людности і суспільного проводу.

В різноманітних оцінках - численні портрети з наших громадських рухів; згадані також: Хвильовий, Марія Башкирцева, Боян, Гоголь, Маруся Богуславка, Він, Агасфер, Див.

Можна знайти в поемі декотрі стилісті ги іі екстравагантності чи недоробки. Але вся вона здебільшого - жива, рядки тріпочуться, мов пструги в гірських потоках: в стилі повно нервових іскор і запальчивости, вражаючих рис - їх подає найгостріша спостережливість автора. Часом повно полеміки в рядках, що напливають живою хвилею, легкою і завжди забарвленою найщирішим почуттям, сміливо висловленим, хвилею з блиском думки, невтомної і загостреної весь час: в оцінках і присудах, як і в цілому струмуванні розповіді.

А в ній, при загальному романтичному тоні, з постійними алегоричними рисунками, зливаються три основні течії: імпресіоністична, часто в символічному ключі; часткові переходи до експресіоністичного образу і до метафори жорстокого реалізму при описах людською нещастя; світоглядові виклади чи формулювання і прозово-риторичними складниками.

Щодо самої артистичної сторони віршів, то поема нею . нерівна; зустрінемо крилаті піднесення: до вершинного успіху ' в модерній поетиці, і часом, якщо можна так назвати, журналістичні рядки; зрештою, сам автор бачив недоробки.

Його твір містить цікаві паралелі до могутніх стильових зусиль нашого відродження 20-х років на східних землях. Там складалася теж „універсальна“ поема; в її центрі - постать з минулого, сповинута легендами: Григорій Сковорода, в візіях Тичини, з додачею до них революційної модернізації. Пачовський, вибравши цілком легендарну постать, переніс її в революційні! обставини модерного часу. В обох поемах спільна проблема: нація в неволі - і герой, що покликаний розбудити її і повести до вирішення історичної долі через найжорстокіші хуртовини життя.

Але глибока різниця в концепціях. Тичина перемінив історичну атмосферу релігійного життя за часів Сковороди, великого християнського мислителя, навіяв штучну атмосферу вільнодумства, в якій Сковорода скидається на полум'яного діяча Гайдамаччини. Це цілком у характері нашого нерелігійного літературного відродження 20-х років. На відміну від нього, Пачовський склав християнську концепцію для своєї поеми, і в цьому він, здається, єдиний з епічних поетів усієї доби українського письменства, що розгорнулася між двома війнами. Він став провісником великого, в світових вимірах, прийдешнього відродження нашої літератури як відродження духовного. Тут - невмируща заслуга В.Пачовського, виразника того загальноєвропейського повороту в літературі до християнських цінностей, що означився в кінці XIX - на початку XX століть і, з великими перервами, продовжується в наш час.

В.Пачовський міг помилятися в своїх соціяльних поглядах чи літературних, але духовна дорога була правдива. Дерево поезії, яке він виростив, дає живлющі плоди.

Крім творів, що вийшли окремими книжками чи були вміщені в журналах і часописах, низка його праць залишилася в рукописах, дожидаючи видавців; тут - ліричні поезії, новели, драми і переклади, зокрема переклади 36 билин княжого часу.

Василь БАРКА



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.