ШЛЯХ ДО IСТИНИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Всі публікації стосовно письменника: МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Ємельянова Н.М.

Донецький національний університет

У творчості вітчизняних мислителів своє вираження знайшла унікальна вітчизняна ментальність. У той же час не можна заперечувати той вплив, який справила на них експресивна думка західних філософів, насамперед Маркса і Ніцше. Саме в цьому напрямку йшла еволюція поглядів М. Хвильового: від революційного романтизму до переоцінки цінностей, від загальної ідеї до екзистенціального „одиничного“.

За висловом Донцова, будь-яка революція починається у сфері духовного: формуючись у метафізичному „просторі“, вона сходить потім у площину фактів. Духовна революція Хвильового грунтувалася на усвідомленні трагічного зіткнення особистісних духовних запитів із безжалісною соціальною машиною, що не терпить ніяких відхилень від руху її механізмів. Відкинувши позицію „гвинтиків“, мислитель відважно протистояв офіційній ідеології. Його слово виражало і тугу за втраченою свободою ( особистою і національною, і провокувало співвітчизників на усвідомлений бунт. Предметом його філософської рефлексії була ціннісна порожнина існування заідеологізованої „більшості“, що перешкоджає справжній самореалізації.

Донцов охарактеризував Хвильового як людину з розколотим „я“; дійсно, у ньому хаотично перепліталися геніальні та божевільні ідеї. Сам він, глибоко переживаючи „темний“ шлях батьківщини і не відокремлюючи себе від народу, писав: „Ми не політики. Ми поети. Нема в нас північної жорстокості. Ми романтики“ [1, с. 33]. Драматизм долі „романтиків“ визначався драматизмом самої епохи, яка тонула в раціоналістичній безодні. „Ми бачимо, що західна цивілізація гниє й у ній гниє людяність“ [2, с. 448], ( стверджував Карно, герой „Повісті про санаторійну зону“. Зрозуміло, що це гниття в однаковій мірі торкалося і дійсності, у якій жив і творив Хвильовий. „Нівелююча отара“, що робила ставку на кількість на шкоду якості, ставала силою, яка без великих зусиль підмиває під себе „романтиків“.

Подібно до того, як Гоголя з усіх боків обступали „морди“ і „пики“, Хвильового переслідувала „харя непереможеного хама“. В анонімному листі, адресованому Анарху („Повість про санаторійну зону“), є характерні рядки: „Хто там у вас переоцінює цінності заради свого прекрасного шлунку?“ [2, с. 464]. Ця фраза могла б належати ніцшевському Заратустрі, який сповідував нові цінності. Звертаючись до людей, „які мигають“, стурбованих у першу чергу своїм маленьким душевним спокоєм, Заратустра помічає, що вони зручно влаштувалися: „Немає пастиря, одне лише стадо!.. Усі розумні і знають усе, що було... Вони ще сваряться, але незабаром миряться ( інакше це розстроювало б шлунок“ [3, с. 16]. Заперечення обивательських цінностей спонукало юного Хвильового до прагнення обірвати всі спадкоємні зв'язки зі старою традицією і спалити „гній“ буржуазної культури. Але цей писаревсько-базаровський максималізм поступово замінювався одухотвореним пошуком „нової“ людини, яку Сковорода іменував „істинною“, Ніцше ( „вищою“, а Хвильовий ( „невідомою“.

Темна ніч дійсності, на яку скаржиться героїня „Сентиментальної історії“, загубилась у таємному Космосі. Бажання пізнати „напівабстрактну далечінь“ власними силами виявилося для неї химерою: боротьба з Богом обернулася страшною екзистенціальною безвихіддю. Але легенда про „фантастичного доброго ангела“ продовжувала жити в її змученому серці. Та й самий Хвильовий, який розділяв, здавалося б, позицію антихристиянства, усе-таки приходив у своїй творчості до образу Спасителя. Подібно К'єркегору, він вірив у „велику і просту філософію“: через закони, які були проголошені непорушними, можна перестрибнути. Те, що в авторитарному розумовому просторі іменувалося необхідністю, для українського мислителя, як і для датського філософа, набувало статусу феномена, подоланого гарячою вірою. Якщо в К'єркегора ця екзальтована віра служила умовою переходу від жалюгідної щоденності до вільного існування самодостатнього індивіда, то у Хвильового віра означала торжество і особистісного, і національного звільнення. Він передбачав: коли земля відірветься від сонця і полетить у безодню, „тоді будуть смішні революції й автокефалії..., і буде первотвір“ [1, с. 37].

Тремтлива віра Хвильового в радісне прийдешнє не грунтувалася на позиції пасивного очікування; навпаки, він, як і його співвітчизник, наполягав на необхідності активно-бунтарського світотворення. На противагу „закону більшості“ він проголосив ідею бунту в ім'я повноти саморозкриття людського „я“. Він із гірким співчуттям сприймав „людське, занадто людське“: „Це філософія всесвітньої „кобилки“: навіть геній, якщо його зненацька вкусить блоха, миттєво забуває світові проблеми і думає тільки про маленьку блоху“ [2, с. 442]. Але, прощаючи іншим природні слабкості, Хвильовий був нещадним до самого себе. Не в силах існувати в рамках „філософії сіренького дня“, він розділив мученицьку долю мислителів, які поклали своє поранене серце на вівтар людської свободи. Нігілістичну настроєність він мужньо подолав палкою вірою у відродження душі, яка проясніла.

ЛIТЕРАТУРА

Хвильовий М.Г. Сині етюди: Новели, оповідання, єтюди. ( К., 1989.

Хвильовий М.Г. Повесть о санаторной зоне // Синие этюды. ( М.: Сов. Писатель, 1990.

Ницше Ф. Так говорил Заратустра. Книга для всех и ни для кого. ( М.: Изд-во МГУ, 1990.