Ольга Кобилянська – ідентичність чи автентичність?

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Ольга Кобилянська – ідентичність чи автентичність?

Може, треба починати від того, що ця книга давно була очікувана в Україні? Ще від початку десятиліття автор заінтриґував читача, публікуючи свої інтерпретації Кобилянської на сторінках періодики, зокрема в журналі „Сучасність” (2001–2003). На підставі тих публікацій напрошувалося враження, що заповідається на цілісну працю, причому евристичну, яка по-новому розставить акценти літературної класики. Напругу підігрівав і той факт, що протягом цього періоду наша суспільна думка менш чи більш активно „пережовувала” тему інтимних стосунків Кобилянської та Лесі Українки, неймовірно розрекламовану та розтиражовану в медіях. Оцінки ж Марка Павлишина виглядали в цьому контексті принаймні стриманими: дослідник явно не квапився приміряти на себе лаври скандальної слави першовідкривача „полунички”, хоча назагал критицизму його позиції не бракувало. Авторитет ученого заслужено піднесла (принаймні, в Україні) його попередня праця „Канон та іконостас” (1997), часто дискутована та цитована в середовищі гуманітаріїв. Якщо, міркували, Марко Павлишин так відважно й переконливо звойовує стереотипи та кліше („іконостаси”) української літератури, то й у царині Кобилянської від нього належить сподіватися нового погляду. Нарешті тепер згадана вище інтриґа розкривається: харківське видавництво „Акта” оприлюднило монографію відомого австралійського вченого, професора М. Павлишина з непретензійною, на перший погляд, назвою „Ольга Кобилянська: Прочитання”.

Головним персонажем книги стає текст Ольги Кобилянської. Уживаємо це поняття радше в його ширшому значенні, хоча не в універсально-лаканівському, де втрачається грань між вербалізованим та уявлюваним текстом. Коли ж оцінювати текст, опредмечуваний у монографії Марка Павлишина, то він присутній принаймні на кількох рівнях та в кількох якостях: 1) канонічний художній твір, що піддається вникливим інтерпретаціям та виявляє приховані від попередників смисли; 2) нехрестоматійний, марґінальний твір, якому досі не надавали поважного значення, трактуючи його як тло для канону (наприклад, ранній „Щоденник” або пізній роман „Апостол черні”); 3) епістолярне письмо, знання якого дає змогу арґументувати критику стереотипних образів письменниці; 4) автодокументальні свідчення, як-от кілька біографій Кобилянської, писаних у різні часи та з різного приводу, - блискучі документи змінної автопрезентації авторки в літературному житті її епохи. До цього сухого переліку слід додати, що критик не лише блискуче знає тексти та метатексти Кобилянської, а й підходить до їх прочитання делікатно, уважно, неупереджено, диференціюючи свою дослідницьку оптику залежно від характеру та функції аналізованого текстового матеріалу. Чомусь хочеться вживати для дефініції іменників, що починаються на літеру „п”: професійність, поважність, поміркованість, проникливість, - може, це через те, що й книгу Павлишин назвав коротко й незвично - „Прочитання”?

Уже поверховий огляд цієї праці переконує в послідовності реалізованого тут методу. У титулі книги автор подає український відповідник („прочитання”) замість зазвичай уживаного запозичення („інтерпретації”). У змісті розправи завважимо формулювання, що нагадують бінарні опозиції, нерідко ще й ускладнені парадоксальними підтекстами: „”Німеччина” чи ні?..”, „Природа людини”, „Ніцше чи ні?” (с. 3). В епіграфі з О. Кобилянської знову недвозначний натяк, бо йдеться про таке читання, коли в твори „углиблюються ... цілою істотою” (с. 5). І врешті, у передмові автор розставляє принципові акценти, розважаючи про способи читання Кобилянської зокрема й літературної класики („канону”) взагалі. Усе це впроваджує читача в певну дисципліну читання, яку пропонує йому автор. Як кожна дисципліна, вона вимагає самопосвяти, перш ніж обдарувати нас цінними здобутками.

А чи це так уже й важливо? – іронічно примружить око наш горопашний читач, вихований на анархо-гуляйпільських традиціях. Адже читання – акт суто суб’єктивний, ба навіть інтимний! На це Марко Павлишин із професорською непоступливістю таки переконуватиме: коли мова йде про класику, ми повинні читати по-філологічному уважно й повноцінно. „У літературознавстві приблизне читання, на підставі якого кожний літературний твір можна було наблизити до обов’язкових ідеологічних шаблонів, уможливлювало затримання в культурному обігу текстів, які за умови точного прочитання мусили б виглядати небезпечними. Недочитання й упереджене читання укорінилися в культуру зустрічі з каноном” (с. 9). Коли замислитися над цим висновком, то доведеться визнати, що всім нам треба посипати голову попелом. Бо найбільш популярним у нас є саме оте ідеологічне шаблонування прочитаного: його виховують у школі й виші, та й гори книжок у такому дусі понаписувано – про всіляких вершників та прапороносців з сіячами та борцями. Що з того, що нині ми змінюємо класові акценти на національно-патріотичні? Суть таки не змінюється, тобто характер читання, ставлення до тексту – інструментальне замість філологічного.

Прихований пафос дослідження Марка Павлишина якраз починається від культури читання як передумови сприйняття літературної класики. При цьому другорядним видається наївний критерій „подобається – не подобається”. Якщо ми визнаємо твори О. Кобилянської своєю національною класикою, то належить сприймати їх як потенційний комплекс різнорідних значень; байдуже, наскільки відповідають вони нашим сподіванням чи, навпаки, не підтверджують їх. Автор праці кілька разів делікатно торкається проблеми, увіч присутньої (часом не без пересади) в літературознавчих студіях останнього часу. Мова йде про своєрідний синдром розчарування Кобилянською. Спершу переживається апріорне захоплення її постаттю, котру так високо цінували модерністи й наші сучасники, а пізніше, коли, власне, пізнаються її тексти, читач не знаходить у них того, що, на його думку, мало би відповідати брендові „першої модерністки”, й розчаровується.

Марко Павлишин застерігає за собою право читати по-іншому. Може, це надто традиційний спосіб читання, як комусь може видатися. Але в цьому випадку він цілком виправданий: треба повернути авторці, що включена до національного канону, ті смисли й ідеї, які свого часу були – цілеспрямовано чи мимовільно, то вже річ інша – вилучені або не зауважені, тоді як без них ця творчість не виглядає органічною на тлі своєї доби. „Наскрізним залишається імпульс читати: бачити й фіксувати те, що що на сторінці, і шукати розуміння, яке здається адекватним прочитаному”, - декларує автор (с. 15). Його письмо, справді, в багатьох місцях нагадує практику американської „нової критики”, із тією, щоправда, відмінністю, що М. Павлишин не схильний абсолютизувати літературний текст, бо для нього мають значення ще й біографічні та естетичні контексти, здатні багато що пояснити. Про методику проникливого читання думаєш, спостерігаючи над вибудовуванням арґументації автора в суперечливих пунктах кобилянськозанвства. Аж на с. 148 натрапляємо, власне, на це класичне в теорії інтерпретації формулювання – close reading, яке автор тлумачить як точне читання в теорії Веллека та Воррена.

Очевидно, ефективність застосованої М. Павлишиним методики належить оцінювати з погляду отриманих результатів. У цьому сенсі можемо твердити, що книга не лише додає до нашого знання про Кобилянську, а й істотно переформатовує це знання. Виявляється, через недогляди попередніх дослідників (а це принаймні 4-5 поколінь поціновувачів письменниці!) чи цензурні обмеження окремі принципові проблеми творчості Кобилянської так і не були розв’язані досі. То ж Марко Павлишин цілком слушно може почуватися не „причинкарем”, котрий уточнює якісь несуттєві деталі (хоча й цю працю в літературознавстві на варто цілком легковажити), а першовідкривачем, який спрямовує світло в закутки, де досі панував неозначений морок.

Спробуємо коротко сформулювати цікаві, подекуди парадоксальні, висновки дослідника, що репрезентують його евристичні версії прочитань Кобилянської. Зрештою, вони досить добре виопуклюються у структурі праці, кожен розділ якої перетворюється у своєрідний детективний сюжет та обдаровує читача альтернативним прочитанням хрестоматійно знаних творів та біографічних акцентів буковинської письменниці, до того ж, критично відсторонених щодо стереотипів – від соцреалістичного образу „гірської орлиці” до постмодерного кліше „хтосічка чорненького”.

1. Відповідаючи на питання ролі „німеччини” в письменницькій біографії О. Кобилянської, автор студії заперечує популярне уявлення про нібито можливу успішну кар’єру письменниці в німецькій літературі. М. Павлишин доводить, що в таких твердженнях українські критики радше виявляли бажане за дійсне. Ще від першої оцінки Лесі Українки, яка наголошувала на провідній ролі „німеччини” в освіті та мистецьких критеріях буковинської авторки – як передумові її самобутньої постаті в українській культурі, - утвердився стереотип, що пов’язував Кобилянську з домінуючим німецько-культурним (власне, австрійсько-німецьким, мова йде про спільний мовно-культурний ареал) впливом. Критикуючи цю тезу, М. Павлишин перечитує біографічні свідчення самої авторки „Царівни”, аналізує факти публікацій та відгуків у німецькій пресі, аби верифікувати загальноприйняте твердження.

2. Дилеми ніцшеанства відстежуються в кількох проекціях. М. Павлишин прагне локалізувати цю тезу, зіставляючи тексти Ф. Ніцше та постулюючи окремі запозичення або впливи, присутні у творах Ольги Кобилянської. При цьому впливи могли бути не безпосередніми, а опосередкованими – через інші лектури, в яких пропагувалися ідеї „божевільного філософа”. Але й запозичення буковинської письменниці не буквальні, а творчі, свідомі. Іншу грань теми виявляють впливи дарвінської теорії, поступових ідей Конта та подібні, - адже світогляд Кобилянської не формувався виключно на культі надлюдини-Заратустри. У праці М. Павлишина ніцшеанству загалом приділяється чимало уваги, — ця тема порушується в кількох розділах книги.

3. Інтригуючу версію автор пропонує щодо трактування „Землі”. Відомо, що свого часу саме цей роман був поставлений у центр канону. Павлишин, однак, не обмежується деконструкцією соціологічного прочитання твору, як можна було б гадати. Він іде далі й зауважує стійку апорію інтерпретаційних схем, котру ніхто з дослідників так і не подолав. Це тема братовбивства в „Землі” - тема, яку, власне, критики нав’язали читачеві, бо в самому тексті відсутнє однозначне звинувачення Сави як братовбивці. Цей цікавий аспект твору різнобічно коментує автор, відділяючи авторський (аукторіальний) наратив від опосередкованих оцінок персонажів та беручи до уваги чинники, які пізніше нашаровувалися на первісний текст, а саме: а) оцінки критиків; б) коментарі письменниці, зокрема в листах та виступах; в) совєтський ідеологічний шаблон, який вихолощував текст до ролі ілюстрації марксівської теорії соціальної боротьби. Останній, здається, остаточно приглушив автентичний голос письменниці, репрезентований текстом роману, і накинув читачеві стереотип, чинний і подосі, в студіях останніх років. І про це цікаво розважає дослідник, окреслюючи цілком конкретну лакуну в читанні класичного твору письменниці.

4. Традиційно табуйованою сферою вважалося приватне життя „буковинської орлиці”, передовсім її стосунки з чоловіками. Марко Павлишин знімає це табу на прикладі чи не найзагадковішої та найскандальнішої на свій час історії – романсу з Осипом Маковеєм. Відтворити перипетії цієї любовної історії йому дає змогу кореспонденція обох літераторів, тим паче, що вона лише частково відома читачеві в 5-томному виданні, тоді як решта листів лишається неопублікованою. Уважно перечитуючи цей епістолярій в архівних сховищах, автор праці уточнює риси людського характеру своєї героїні. Утім, характерно, що він підходить до матеріалу неупереджено, адекватно – після стількох критиків, котрі дещо спрощено трактували ці взаємини та зазвичай докоряли Маковеєві, котрий, мовляв, злегковажив, дезертирував од особливої місії, яку йому як патріотові належало прийняти беззастережно.

5. Інше табу перекочувало в нашу епоху, радикально змінивши смисл заборони. Якщо раніше критика взагалі замовчувала пізній роман „Апостол черні”, вважаючи його незрілим та ідеологічно шкідливим, то в 90-х роках ХХ століття, навпаки, цей твір визнано мало не за еталонний, а його головного персонажа Юліана Цезаревича – за взірець національної ідентичності. Марко Павлишин, перечитуючи роман заново, засвідчує, що текстові інтенції виразно суперечать такій шаблонізації. Цезаревич зовсім не відповідає ідеалові письменниці (здається, ідеальний чоловічий персонаж узагалі не властивий її письму!), тоді як жіночі персонажі по-своєму конструктивніші у своїй життєвій програмі „малих діл”, ніж він. Узагалі, Кобилянська трактує поняття нації модерно, доводить Марко Павлишин, - як предмет вільного вибору, а не мус походження й традиції. Ця теза знаходить прикметне вираження на сторінках останнього роману письменниці.

Але що таки водило пером О. Кобилянської – поміж контроверсій і драм її особистої долі? Це питання супроводжує інтриґу читання книги Марка Павлишина від початку до кінця. Наприкінці книги, як додаток до розвідки, вміщено неопубліковане оповідання „Доля”, яке видавалося дослідникам надто автобіографічним, щоб його оприлюднювати, - й воно цілком доречно завершує приватно-біографічну тему книги. З одного боку, екзотична „німеччина”, яка приваблювала молоду авторку, але нерідко відлякувала її земляків-критиків. З іншого, власна хата із традиційними Василями та Марусями – культурний стереотип, який не раз висміювала Кобилянська і який принципово старалася перебороти своєю літературною (й не тільки) діяльністю. Саме в місці ймовірного зіштовхування цих двох культурних стихій автор розвідки пропонує шукати розгадки таланту Ольги Кобилянської. Він, скажімо, стверджує: „Мрія про переборення тієї уявної прірви між своїм народом і культурною спільнотою світу..., була одним з провідних мотивів усієї творчості Кобилянської” (с. 72). Виходить, це стало драмою цілого творчого життя письменниці? А нас у школі вчили, що вона, подорослішавши, відкинула ту осоружну „німеччину”, зобразивши натомість „соціальний конфлікт” у „Землі” та передового борця за національну ідею в „Апостолі черні”...

Це лише основні проблемні фокуси кобилянськознавства, котрі Марко Павлишин не лише всебічно, професійно насвітлює, а й евристично осягає, переконуючи читача у слушності його власних версій, радикально відмінних від традиційних. При цьому дослідник критично сприймає як старі догми, так і постмодерні окуляри, крізь які вже оцінювали Кобилянську С. Павличко й Т. Гундорова. Вірність букві тексту для нього важить більше, ніж спокуса піднести знакову авторку, підтягуючи її до власних чи групових уявлень „моди” та „модерності”. Тому-то автор сторониться скандальних ефектів (на зразок тих, що пропагують „Леську й Ольку” як перших лесбіянок в укрліті!). Разом з тим він переконує читача, що справжні відкриття (в тому й скандальні – чому б і ні?) можуть бути зроблені на підставі проникливого вивчення текстів.

Треба, щоправда, зауважити, що професійні „прочитання” М. Павлишина – лише позірно проста річ. Насправді, вони стали результатом багаторічної праці над першоджерелами, й не тільки. Додаймо до цього блискучу філологічну підготовку автора, зокрема перфектне володіння німецькою: таке чи не вперше трапляється в нашому кобилянськознавстві, і це тим паче варте похвали, що твори (зокрема німецькомовні рукописи) Кобилянської врешті дочекалися інтерпретатора з відповідними компетенціями. Плюс також досконалий і виважений інструментарій – поєднання різних методик із класичною основою пильного читання текстів. Кобилянська стає привабливою постаттю у дослідженні Марка Павлишина не завдяки скандалізації рис її біографії чи приватного побуту, а через застосування адекватної інтерпретації, через відтворення духу та букви її доби, що значною мірою проектували й власну поведінку та літературну кар’єру авторки „Землі”. Картинам старих майстрів таки затишніше у класичній оправі, хоч як би нам хотілося поекспериментувати з ними, вміщуючи в сучасному інтер’єрі... Сказане, очевидно, не означає, що не вільно „осучаснювати” класику, перечитуючи її в різних ракурсах. Утім, це вже окрема дискусійна тема, яку не вдасться вичерпати в тісних рамцях рецензії. Тому хай вона вихлюпується поза ці межі. Благо, що читач мережевого ресурсу має простір для формулювання власної думки.

Повертаючись до оцінки праці Марка Павлишина, лишається сказати, що вона не вичерпує всіх проблемних аспектів (навіть навпаки, окреслює багате поле для дискусій) заявленої теми, однак істотно наближує нас до пізнання ідентичності (автентичності, хочеться обмовитися) Кобилянської як письменниці – в насвітленні різних граней її творчої особистості. А разом з тим – верифікує поняття українського літературного модернізму. І риторично апелює до сучасних уявлень про літературний канон в цілому, виявляючи релятивні механізми його дії.