МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ Душа окриленого реалізму

Всі публікації стосовно письменника: МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ

Іноді деякі маститі поети, прозаїки зневажливо відгукуються на адресу поетів-піснярів, тобто тих авторів, на чиї вірші співаються пісні. Мовляв, справжня поезія сьогодні майже не співається, співати серйозні речі не модно і важко, у пісенній творчості існують свої закони, а у нового покоління – свої уподобання, свої стандарти, спрощені новітніми мультимедійними технологіями. Певною мірою з цим важко не погодитися, бо сучасний пісенний інформаційний простір та концертні підмостки заполонив текстовий „блатняк” і словесний примітивізм, якому нині затишно існувати в новітніх музичних стандартах. Творці пісень, сучасні музиканти, не маючи певної літературної підготовки, в умовах вседозволеності почали віддавати перевагу примітивним текстам, а не художнім творам. Шкода, що творці сучасних пісенних сурогатів забувають національні традиції, якими споконвіку славилася українська пісня. Проте, хто б і що не казав і не писав, певен, кожен із поетів мріє, аби хоч один його вірш отримав музичні крила і став популярною піснею. Згадаймо славетного Дмитра Луценка, відомого усьому світові передусім як поет-пісняр. А популярні пісні на його прекрасні вірші стали народними. Сила пісенних віршів, так би мовити їхній музичний код, композиційно закладається поетом-піснярем у ритмомелодиці, у звуках поетичного слова. Якщо композиторові пощастить розшифрувати цей музичний код, то на світ може з’явитися пісня. Як на мене, першість у пісенному мистецтві належить саме творцям музичного коду, поетам-піснярам. Справжніх майстрів пісенного слова, працюючих у жанрі сучасної української пісні, в нашій літературі не так уже і багато: Юрій Рибчинський, Михайло Ткач, Ганна Чубач, Микола Луків, Вадим Крищенко. Особливими гранями мистецького таланту виблискує і творчість поета Миколи Сингаївського – автора славнозвісних „Чорнобривців”.

Микола Сингаївський – пісняр від народження. З дитинства він був зворушено закоханий в українську пісню. Ця любов привела Миколу Федоровича в літературу. Народна пісня для митця була і є неповторним скарбом української душі.

Щедрим джерелом пісенної творчості, в якому народжувалися народні пісні, завжди було українське село. Такою колискою, духовним джерелом для М. Сингаївського було і є його рідне село Шатрище на Житомирщині, де 12 листопада 1936 року у багатодітній родині хліборобів народився майбутній письменник.

Як і в багатьох дітей війни, у Миколи Федоровича є своя пам’ять серця, свої асоціації та спогади. „Живуча пам’ять, – з нею ми живі”, – каже поет. Але з усього, що довелося пережити письменникові за сімдесят років життя, він виніс те сокровенне, що особливо притаманне українцям, пам’ять душі, яка лікує рани та людські болі добротою щирих сердець.

Мої літа – не перекотиполе,

Вони в житті лишили добрий слід.

Ти поіменно спом’яни їх, доле, –

Як хліб духовний і насущний хліб.

Недарма ж, розповідаючи про своє дитинство, він трепетно каже: „Пам’ятаю, що все життя я десь працював. У дитинстві ми були найумілішими пастушками, нам першим відкривалися весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядки, не смакував першим хрумким огірком з грядки, той, здається, достовірно не знає, як пахне земля”. Спочатку хлопець працював у колгоспі, а згодом на будовах Кривого Рогу. З отих першокроків до борозни і плуга починалась у Миколи дорога до незвіданого, багатогранного та тривожного життя. Від отчої землі сільський хлопець набирався сил та духовної наснаги. А першим духовним причастям, тією стихією, що і сьогодні вирує в його душі, стала українська пісня.

Там я зростав, твій син, Полісся, –

Малий невтомний трудівник,

Тому зі мною праця й пісня

В душі лишилися навік.

Українська пісня у житті та творчості Миколи Сингаївського має свій генетичний код. Це той жанр мистецтва, до якого особливо небайдужа душа поета.

І знову образ твій здаля зоріє,

окрилюючи думи і життя.

Душа моя від пісні порадіє,

що збудить найніжніші почуття.

Упродовж сорока років творчої діяльності поет мріяв і прагнув сам створювати пісні. Вся його поетична праця стала взірцем пісенно-поетичної діалектики. „Душа – як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела...” – каже поет. Обнадійливий початок у творчості Миколи Сингаївського: його „Чорнобривці” стали запорукою майбутніх перемог на шляху до поетичного Олімпу. З якою насолодою сьогодні сприймаються пісні видатних митців старшого покоління, поетів і композиторів: Платона Майбороди та Андрія Малишка, Дмитра Луценка та Ігоря Шамо, Михайла Ткача та Степана Сабодаша, Дмитра Павличка та Олександра Білаша. Однією з найпомітніших пісень тих часів була і пісня „Чорнобривців насіяла мати...”, створена Миколою Сингаївським у співпраці з композитором Володимиром Верменичем. До речі, у творчому доробку митця – майже п’ятсот пісень, написаних із багатьма відомими українськими композиторами: Климентієм Домінчиним, Ігорем Шамо, Віталієм та Аркадієм Філіпенками, Василем Волощуком, Олександром Зуєвим, Леонідом Попернацьким. Недарма ж оця подвижницька діяльність Сингаївського на пісенній ниві відзначена високим званням Заслуженого діяча мистецтв України. Пісня „Чорнобривців насіяла мати...” стала піснею-реквіємом не тільки його матері Уляні, а й усім нашим працьовитим матерям, вічною зорею, „зорею благовісною, маминою піснею”, що понад сорок років щемливо звучить в українському піднебессі. Вона вже перероблена багатьма ремейкерами на сучасний лад, по-сучасному оброблена на естраді, її актуальність цілком беззаперечна. Згодом ще кілька пісень на вірші Миколи Сингаївського набули популярності в народі, стали „співучими”: „Розляглося наше поле”, „Безсмертник”, „Полісяночка”, „Від серця до серця”, „В краю дитинства”, „Сонце в долонях”, „Рушники”, „Пролітали гуси”, „Зорепад”, „Україно, зоре моя”, „У вікна дивляться Карпати”, „Джерело” та інші. Воістину пісні Миколи Сингаївського з любов’ю співає народ, іноді навіть не знаючи імені поета. Пісні стають народними, а це чи не найвище визнання для кожного митця. Недарма ж одна з численних його поетичних збірок так і називається „Я родом із пісні”, що є освідченням автора в любові до цього важкого, але такого вдячного жанру, яким є для шанувальників українського слова наша рідна пісня

.

Життя моє без пісні – не життя,

Без неї я себе не уявляю.

Душа моя – мелодії дитя,

Тому душею зроду я співаю.

Отож дуже боляче сьогодні усвідомлювати відомому поетові-пісняру, що з деградацією українського села почала зникати з ужитку й українська народна пісня.

Голосистий, пісенний український народ перестає співати. Мабуть, не від доброго життя. В обезлюднених селах, що залишаються тільки на карті України, пісні нема кому співати. Та все одно Україна не може навіть у такий час жити без пісні. Замість народних прадавніх пісень козацьких, чумацьких, побутових, щемливих ліричних і веселих жартівливих особливо в містах масово поширюються так звані авторські пісні. Їхні творці зазвичай обдаровані українські поети й композитори, яких ще донедавна знали не тільки в Україні, а й далеко за межами колишнього СРСР. Відчуваючи інтуїтивно несприятливу ситуацію у пісенному мистецтві часів незалежної України, М. Сингаївський не полишає творчих надій, дарує багатьом сучасним композиторам свої вірші для створення нових пісень. Цікавою стала співдружність поета з відомим українським композитором і співаком із Житомирщини, колишнім солістом білоруського ансамблю „Сябри” Олесем Колядою. Обидва земляки у творчій гармонії створили низку цікавих пісень, які сподобалися багатьом нашим слухачам. У 1997 році, Олесь Коляда із піснею „Самота” на вірші Сингаївського переміг у конкурсі „Мелодія-97”. Творча дружба двох талановитих митців стала новим поштовхом у пісенному мистецтві житомирян, популяризації пісень їхньої малої батьківщини, з інтонаціями, діалектами та мелодикою, притаманною традиціям пісенного поліського краю.

Не тільки в поетичному слові, а саме у різнобарв’ї жанрів визрів багатогранний талант Миколи Федоровича. Адже він не лише знаний поет, а й відомий публіцист, прозаїк, плідно працює в галузі художнього перекладу. Літературний батько Сингаївського Михайло Стельмах не помилився у своєму передбаченні майбутніх творчих успіхів Миколи Федоровича. За твори для дітей та юнацтва в галузі дитячої літератури Микола Сингаївський удостоєний премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли до читанок, шкільних підручників, хрестоматій. За збірки поезій „Вогневиця” та „Поступ” у 1972 році він був удостоєний Республіканської літературної премії імені Миколи Островського.

Сьогодні про себе і свою творчість письменник висловлюється однозначно:

„Вся моя біографія – у книгах. І не лише дата народження, школярство, робота. В поезії – моя душевна, громадянська сповідь. Почуття людської гідності, краси і справедливості – то первопочатки літератури і поезії зокрема. Поезія завжди поклик. Боротьба добра і зла. І пронизана вона єдиною вірою в те, що добро переможе і життя стане кращим. Саме ця віра наснажує поета і його слово”. Тому поет з оптимізмом проголошує:

І серцю знов кажу: затям,

Я все спочатку починаю.

Стаю у чергу за життям,

А їй нема кінця і краю.

Таким непоборним оптимістом постає у своїй творчості Микола Сингаївський, слово якого народжується душею окриленого реалізму, народною правдою, відчуттям усього гуманного і людяного, розумінням своєї щоденної роботи як високої науки, що переростає у творчість, втілюючи письменницькі задуми у реальне життя.