ПЕРШИЙ СИМФОНІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Всі публікації стосовно письменника: ПАНАС МИРНИЙ

Натура Панаса Мирного радше мала б вражати дослідників саме своєю внутрішньою цільністю, силою духу, непохитністю митця, що зберіг до кінця своїх днів вірність творчому обов'язку, покликанню, яке він розумів як безкорисливе, самовіддане служіння народові. Не заради слави трудився Панас Якович — до слави він ставився спокійно. Була мета, висока і благородна, яка спонукала його працювати ночами, вслухаючись у голоси, що долинали з мороку вируючої дійсності. Цілеспрямована, зігріта глибокою любов'ю до народу, творчість письменника найвірогідніше від усього засвідчує, чим жила ця людина — суворий літописець епохи. Із найнадійнішого джерела — з книжок Панаса Мирного — ми безпомильно дізнаємося про його сокровенні думи й прагнення, дізнаємося, ким він був, у що вірив, в ім'я чого самозабутньо трудився. Варто прочитати бодай один із творів Панаса Мирного, і нам стане ясно, що під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань, серце, яке ніколи не остигало в своїй притаєній, нерекламованій любові до всіх тих безправних, знедолених і ображених, про яких деякі „народолюбці*, сягнувши чиновницького успіху, часом швидко забували.

У своїй великій літературній спадщині Панас Мирний залишив нам твори багатьох жанрів: оповідання, нариси, вірші (власні й перекладні), п'єси, серед яких вирізняється драма „Лимерівна”, Створена на основі фольклорної балади ХУЛІ ст., вона надовго ввійшла до репертуару українських театрів. Як і інші наші класики, писав він також для дітей, писав тепло, з тонким розумінням психології дитини. Знаний він і як автор високохудожніх повістей, зокрема повісті „Лихі люди” (1877) про різночинну інтелігенцію того часу. Однак творчих вершин своїх Панас Мирний досяг у жанрі соціально-психологічного роману; для нас він передовсім творець масштабних, сильних своєю правдивістю монументальних полотен, художній живопис яких дає незвичайно багате уявлення про сучасне письменникові суспільство, про життя пореформеної України з її напруженою похмурою атмосферою, в якій дедалі ясніше змигували блискавки майбутніх революційних грозовиць. Битва, власне, вже йшла, соціальний антагонізм досягав граничного напруження, і за цих умов правдиве слово письменника-демократа мало могутню викривальну силу.

Епоха скажених заборон, дискримінацій, переслідувань не щадила передову думку: кожен з творів Панаса Мирного з величезними труднощами пробивався до читачів. Перше його оповідання „Лихий попутав” (1872) було надруковане у Львові (завдяки сприянню Івана Франка), а перший роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, що його Панас Мирний написав у співавторстві з братом, після довгих поневірянь вийшов 1880 року в Женеві і тільки звідти, нарівні із забороненою літературою, міг з неабиякими труднощами потрапити в межі імперії, на Україну. А деякі інші твори взагалі лише частково опубліковані за життя автора, серед них і широковідомий тепер читачам роман „Повія”.

Підказаний життям образ головного героя, сільського протестанта, який виведений у романі під ім'ям Чіпки, привернув увагу письменника, напевне, передовсім тим, що давав змогу показати натуру сміливу, сильну, натуру, яка від природи мала благородні задатки, але так і не знайшла в житті простору для своїх первісних добрих поривань. У молодості Чіпка — горда й незалежна людина, він ладен стати на оборону правди людської, він здатний на вчинок безкорисливий. Іноді такі натури виявляли себе в справах героїчних, їхні імена, як, приміром, імена Олекси Довбуша чи Кармелюка, народ оповив легендами. Потенційно, внутрішнім ладом душі Чіпка чимось рідня цим натурам. Проте на відміну од них він пішов іншим шляхом, не став народним героєм, захисником вольниці й прав людських; Чіпку ми бачимо в іншому зламі його соціальної долі: понівечений, морально скалічений у нерівній боротьбі із системою гноблення й несправедливості, він, що подавав великі й світлі надії, в кінці роману деградує, втрачає людське обличчя, стає бандитом, кривавим убивцею, якого зрікається навіть рідна мати. Суворий реалізм письменника виявився і в тому, що він „не пожалів” свого героя, у всій нещадності показав його складну життєву еволюцію. З-поміж багатьох ґрунтовно виписаних характерів, що оточують Чіпку в романі, хотілося б виокремити образ його матері — уособлення народної моралі, а також образ коханої героя, чистої душею Галі, яка стала одним з найпоетичніших жіночих образів у нашій літературі. Створюючи образ матері й дружини, які осудили злочин Чіпки, письменник мовби наголошує на тій здоровій моральній першооснові, що притаманна трудовому народові. Чіпці, на совісті якого кров невинних людей, нема виправдання ні серед односельців, ні серед його рідних, хоч вій був і дорогий їм. Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” у підзаголовку має ще одну (і, гадаю, не лише для цензури придуману) назву: „Пропаща сила”. У ній ключ до розуміння і художнього задуму загалом і зокрема центрального персонажа твору, якого письменник змалював у всій суперечливості характеру, у всій складності його бентежної долі. У ній — роздуми художника про незреалізовану, „пропащу силу” людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях.

З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей. Погляд письменника найчастіше спокійний і мудрий, однак ніде він не приховує, на чиєму боці його глибинні симпатії. Найближчі йому люди прості, нехитрі, люди, що не втратили почуття честі й совісті. Це й сільські правдолюбці з маси, розореної куркулями, спролетаризованої бідноти, це також молоді інтелігенти з різночинців, які відчувають свій кревний зв'язок з народом і в ім'я його майбутнього стають на шлях подвижницької революційної боротьби. Образи інтелігентів добре вдавалися Панасові Мирному, вони становлять суттєву частину його творчості, позначеної рисами новаторства і в цьому розумінні.

Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення. З пильністю досвідченого психолога він досліджує вчинки своїх героїв, приховані причини їхньої поведінки, дає художній генезис цілих соціальних прошарків у їх розвитку, зв'язках і суперечностях. Ніде, одначе, в соціальних скупченнях письменник не випускає з поля зору окрему особистість, її індивідуальну неповторність.

Справжньою народністю позначені кращі твори письменника, що назавжди ввійшли до скарбниці нашої класики. Вищу красу мистецтва письменник вбачав у вірності митця життєвій правді, не визнавав ніяких словесних забавок і хитрувань, художню досконалість стилю він шукає в гранованій простоті, в ясності слова, в його природній пластиці і граничній щирості.

І змістом, і художньою формою своїх творів Панас Мирний вніс багато нового в українську літературу. Симфоніст, майстер епічного багатоголосся, він уперше заговорив про ритміку прози, її музичність, інтонаційну відповідність авторської мови змістові, конкретному настроєві. Тодішня белетристика ще не надавала важливого значення цим поняттям, музику прози в усій красі ми почуємо лише в творах наступного покоління українських письменників, таких, як Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Зауважимо, однак, що й нове покоління, що прийшло в літературу на світанку XX століття, високо цінувало старого майстра, який сорок років поєднував чиновницькі будні з напруженою літературною працею. Михайло Коцюбинський, цей блискучий стиліст, що піддавав слово філігранній обробці, відгукувався про Панаса Мирного з найглибшою пошаною, цінував просту мудрість його майстерності, називав письменника „силою і окрасою літератури нашої”.

1973 р.

Гончар Олесь. Письменницькі роздуми: Літературно-критичні статті. К., 1980.— С 65—67,68—69. 71—73.