Михайло Петрович Старицький

Михайло Петрович Старицький

В оцю-то незвичайну, гарячу і плідну добу, під впливом сеї плеяди і пройнятий її ідеями, виступає на літературну ниву Михайло Старицький. Хоча його літературна діяльність розпочалася вже давніше, 1865 р., то були се лише переклади, переважно з російських поетів, з якими він виступав перед публікою. Тільки 1868 р. він виступає уперше з оригінальними поезіями в львівській „Правді”.

Хоча в тих поезіях мало ще власного, пережитого і перечутого, то проте і в формі і в змісті їх бачимо заповідь чогось нового, бачимо перші признаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери. Бо коли в добі епігонів майже обов'язково було дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, афектувати селянську наївність, починати поезію від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка і потім більше-менше ex abrupto (Не закінчивши (латин.)). перескакувати на індивідуальне поетове „горе” або „щастя”; коли там усі людські відносини і вся природа мусили бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталей, більше менше в такім самім розмірі, як у орнаментах народних вишивок являються стилізовані квітки та листки, то Старицький відразу відкидає той конвенціональний стиль, кермуючись тим вірним почуттям, що той стиль був природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим в устах Куліша або пізнішого українського] поета. В тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до фікційного українського] народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його,— але до своїх рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почування. І спеціально — се уперше заговорив українським поетичним словом російський інтелігент, який почував себе ближчим духовно до загалу російської інтелігенції, ніж до маси темного українського люду, і який, виходячи із основної течії думок і поглядів тої російської інтелігенції, доходив зразу до спочування недолі та соціальному покривдженню українського люду для того, що він частина робучого люду загалом, а тільки з часом здужав докопатися до глибшого, ніжнішого чуття для сього люду з тої причини, що він рідний, свій, український. Настрій нашого поета сумний, думи важкі, але, шукаючи їх причин, ми віднайдемо їх не в якихсь місцевих обставинах, властивих лише українському окруженню, не в поетових особистих пригодах, а в настрої всеросійського інтелігента того часу.

...Старицький яко лірик займає в нашій літературі далеко не таке невидне місце, яке признавав йому Огоновський. Навпаки, згадавши, що він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості, і що тільки за ним пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування („Хуторна поезія”, „Магомет і Хадиза”, „Дзвін”, „Маруся Богуславка” і т. ін.), а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга молодших, ми мусимо признати немалу його заслугу. Та й лишаючи набоці той історичний момент і роздивляючи його ліричні поезії з чисто артистичного погляду, ми мусимо признати авторові немалий, хоч, розуміється, й не першорядний талант. Є щось форсоване, роблене в його версифікації; пафос у нього не все щирий, вірші, хоч старанно змайстровані, пливуть важко; тої легкості й грації, якою визначаються твори першорядних ліриків, у нього нема (не забуваймо, що якраз такими самими хибами визначається в значній часті й. лірика геніального німецького поета Шіллера!) — се так. Та проте ніхто не відмовить поезії Старицького ані серйозності її змісту, ані артизму в виконанні, ані глибокого почуття громадських потреб та хиб. Можна сказати навіть, що його лірика більше громадська, ніж індивідуальна, що він висловлював переважно погляди та почуття, якими одушевлялася тодішня київська Громада передових українців. Може, власне для того його лірика й не має того блиску безпосередності та індивідуальності, що була рефлексом загальнішої, громадської думки; та власне тому для історика нашої літератури вона подвійно цінна, бо, крім артистичної, вона має й документальну вартість.

1902 р.

Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т.— Т 33.—С. 238 — 239, 259.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.