Стаття - ДРАМАТУРГІЯ М. П. СТАРИЦЬКОГО

Михайло Петрович Старицький

Стаття - ДРАМАТУРГІЯ М. П. СТАРИЦЬКОГО

Перу Старицького належить драма „Талан” (1893), цілком присвячена інтелігенції. Зображені в драмі події відбуваються у добре знайомому драматургові театральному середовищі, розкривають складний і хвилюючий світ духовного життя провінціальних акторів. Письменник показує їх побут, важкі умови праці, взаємини між собою і з можновладними представниками панівних верхів. У центрі уваги Старицького — становище митця в дворянсько-буржуазному суспільстві, питання про місце й роль мистецтва в житті народу, про шляхи його розвитку і ставлення до нього різних класів і прошарків на Україні в кінці XIX ст.

У центрі драми „Талан” — обдарована артистка Марія Лучицька, на прикладі життя і мистецької діяльності якої драматург підніс і розв'язав з демократичних позицій ряд найважливіших питань, які хвилювали громадськість в часи створення п'єси. Любов до театру в Лучицької спалахнула тоді, коли в її серці пригас вогонь кохання до молодого поміщика Квітки — людини багатої і впливової в своєму середовищі. Вступивши на сцену з найблагороднішим наміром служити народній справі, Лучицька стає свідком брудних інтриг та повсякденної боротьби, що точиться в театрі і навколо нього. Одні вважали, що театр — це тільки джерело прибутку. Інші були переконані, що театральне мистецтво повинно бути виключно розважальним, що не його справа нести в маси глядачів серйозні думки, високі ідеї. Треті — а серед них і Лучицька — вірили у високе суспільно-виховне призначення театру. „Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою,— говорить колега, щирий приятель і однодумець Лучицької Безродний,— але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його”.

Ця принципова протилежність у поглядах на роль мистецтва в суспільстві лежить в основі конфлікту драми і пронизує весь її зміст, хоч прямих дискусій чи хоч би розмов на цю тему між дійовими персонажами, власне, немає.

На ниві мистецької діяльності Лучицька знову зустрічається з тими самими підступами і злощастями, котрі отруювали їй життя до вступу в театр. Першим її ворогом стає суперниця по сцені бездарна акторка Квятковська, яка раніше виконувала перші ролі і небезуспішно залицялась до Квітки, а з появою в театрі Лучицької мусила відійти на другий план.

Деспотичний і грубий антрепренер Юрій Котенко, продажний писака-репортер газети Аврам Юркевич та їхні прихильники підтримують колишню примадонну і створюють нестерпні умови для творчої роботи талановитої артистки. Задушлива атмосфера в театрі призводить Лучицьку до розчарування й зневіри, знесилює її в боротьбі за високе мистецтво. Тим часом до неї повертається Квітка, клянеться в щирості свого кохання, благає простити йому колишні провини, просить згоди одружитися з ним, погрожуючи, що в разі її відмови він вкоротить собі життя.

Після тривалих вагань, тяжкої душевної боротьби, під тиском жалю і не згаслого почуття кохання до Квітки, Лучицька повірила його запевненням, зважилась залишити сцену і стати його дружиною.

Та не знайшла вона щастя серед розкоші й блиску, якими оточив її Квітка. Наболілу душу в'ялила журба, невгасима дошкульна тута за сценою, за товаришами по мистецтву. Зла свекруха при кожній нагоді намагалась очорнити її перед сином. Безвольний чоловік, що швидко збайдужів до дружини, все більше піддавався намовам матері. Вирвану нею сторінку з переписаної колись ролі Квітка вважає листом коханця до дружини, ревнує її до літнього суфлера, який проїздом завернув у його маєток, щоб подякувати благодійниці — колишній товаришці по праці в театрі — за турботу про його дочку. Зрештою Квітка, який не так давно присягався Лучицькій кохати до останньої хвилини життя, заявив Ш, що вона може йти куди хоче. В горобину ніч зневажена і скривджена Лучицька залишає осоружний їй поміщицький дім. „Пішки піду! — говорить вона рішуче. — Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і недокатовують... Ходім!”

Марія Лучицька повернулася на сцену, і знову розквітнув її блискучий талант. Але фізичні й моральні сили артистки-ослабли, здоров'я було підірване. В день вистави, в якій Лучицька мала виконувати головну роль, перед самим підняттям завіси вона знепритомніла. Квітка тоді-був у театрі, сидів разом з Квятковською в одній ложі. При появі на сцені Лучицької він втратив рівновагу, зірвався з місця, вигукував образливі слова. Почувши його голос, вона непритомніє вдруге, на цей раз уже на сцені.

Закінчується трагічна історія життя артистки хвилюючим епізодом: тяжко хвору Лучицьку прийшли привітати українські і російські студенти — палкі шанувальники її таланту, відданого театру, народові.

Марія Лучицька помирає, оточена вірними друзями — товаришами по мистецтву, з думкою про долю рідного театру, з вірою у його велике майбутнє.

Драму „Талан” М. Старицький присвятив геніальній українській артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій, до якої ставився з великою шаною. Вона ж певною мірою була прототипом Лучицької. Ряд епізодів п'єси автор взяв з біографії Заньковецької, навіть не дуже змінивши їх. Так, наприклад, розмова Лучицької з редактором газети Антиповим досить точно відтворює спробу редактора реакційної газети „Новое время” О. Суворіна переманити Марію Костянтинівну на сцену імператорського театру. В образі Ганни Кулішевич не важко впізнати артистку Ганну Петрівну Затиркевич-Карпинську. Степан Іванович Безродний — „середніх літ пан, спочатку антрепренер, а далі помічник режисера” — своїм характером, поглядами, ставленням до театру і до акторів, нарешті, низкою біографічних моментів нагадує самого М. Старицького. Проте це не звужує типовості образів драми і не зменшує сили її реалізму. Драма „Талан” належить до кращих зразків української реалістичної драматургії.

Сценічне життя п'єса розпочала в бенефіс М. К. Заньковецької в Москві 26 березня 1894 p., де в той час гастролювала трупа М. Садовського. Роль Лучицької бенефіціантка зіграла тоді з величезним успіхом, але пізніше відмовлялась від неї, мотивуючи це тим, що їй тяжко грати саму себе.

1969 р.

Стеценко Леонід. Історія української літератури: У 8 т.— Е., 1969.— Т. 4,— Кн. 2.— С 306—312.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.