ІВАН ФРАНКО

ІВАН ФРАНКО

Астрономи твердять, що всесвіт виник з дрібного зернятка вогняної матерії, вибух якого наповнив простори зорями й планетами, хоч неможливо уявити силу, здатну вмістити програму космосу в одному зерні. Галактика творів Івана Франка так само народилася з пилинки вогню. На вигляд звичайна окалина,або, як кажуть бойки, дзиндра, а насправді незбагненна клітина божественного пломеню, „правдива іскра Прометея”, залетіла з батькового ковадла ще в дитяче серце поета, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи, заполонила його безмежну душу, обертаючи її в безліч світил, які ще й нині ростуть, роз'ятрюються, рухаються врозліт, розширюють свої національні і світові орбіти. В тій іскрі спресовувався віками національний і соціальний біль українського народу, недаремно ж вона вибризнула з-під молота в підкарпатській кузні, але її прометеївське єство не розгадаєш болестями самої лише рідної землі — в природі Франкового дару живе планетарна невситимість пізнання й творення.

1875 року дев'ятнадцятилітній випускник Дрогобицької гімназії, син коваля з Нагуєвичів, їде поступати на студії до Львівського університету. П'ятсот книг — а такою щодо кількості була вже тоді його бібліотека — він не міг одразу взяти з собою, але творчий багаж був при ньому. Збірка любовної лірики, в якій значаться також твори громадянського плану, звертання (і це дуже показово) до М. Шашкевича як до обновителя галицької землі, драми „Три князі на один престол”, „Славой і Хрудош”, віршові новели, поеми — одна, написана по німецьки, про Ромула й Рема, друга, по-польськи,— про нумідійського царя Ютурту, переклади „Антігони” й „Електри”, „Слова про полк Ігорів”, декількох глав Біблії, двох пісень із „Пісні про Нібелунгів”, двох пісень із „Одіссеї”, двох дій із „Урієля Акости”, ще на той час не викритого містифікаційного „Краледворського рукопису”, уривка із „Махабхарати” під заголовком „Смерть Гідімба”. Ось, безперечно, неповний перелік зробленого юнаком, який за три роки напише „Каменярів”, ось ще зелене, але за розмірами вже космічне гроно, яке, дозрівши, ніяк не вміститься в національні обрії. Хай з того пуп'янка ще не показалися червоні пелюстки революційної пристрасті, але в цьому зародку Франкового обдаровання уже двигтить жага охопити й пізнати світ, вібрує космогонічна енергія. Те, що написав Каменяр, не піддається й досі обчисленню, і, мабуть, не тільки ми, але й наші нащадки відкриватимуть нові астральні тіла в безмірі його літературної і громадсько-політичної діяльності.

І все ж подвиг Франка у світовому письменстві унікальний не просто кількістю написаного. Адже стільки ж або не набагато менше за сторінками створили деякі драматурги, прозаїки, навіть поети, скажімо, Лопе де Вега, Лев Толстой, Врхліцький, але створили в більш-менш одному жанрі, в той час як український титан працював з однаковою новаторською силою й успішністю в усіх родах, видах і підвидах літератури і в надмір цього збагатив ґрунтовними дослідженнями етнографію, фольклористику, історію, естетику, соціологію, політичну економію, філософію.

Мікеланджело слова, він не тільки валить скелі темноти й безправ'я, не тільки покриває бруком дорогу для свободи й освіти, а й витісує біля скривавленого каменярського шляху богатирські подобизни галицьких мужиків, облиті „киплячкою” ненависті до визискувачів фігури бориславських пролетарів, різьбить осяяні любов'ю до людини статуї подвижників поступу й справедливості, гігантські постаті Рубача, Івана Вишенського, Мойсея, образи революційних інтелігентів, будує пам'ятники десяткам творців світової літератури, серед яких — Софокл, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Міцкевич, Золя, Шевченко, Леся Українка, ставить на нашій землі перші храми вавилонській, індійській, еллінській, римській та арабській культурам. І все те робиться добротно, виковується в матеріалі неподатливому, і на всьому, навіть на незакінчених творах, ніби на скульптором розбуджених, та не виведених із мармурових брил рабах, видно печать могутнього ума й невтоленого людинолюбства.

Геній Франка — власне, тим геній, що живе серед нас, в наших думках і переконаннях, допомагає нашому народові осмислювати свої історичні кроки протягом усієї дореволюційної доби, на кожному етапі економічного й культурного розвитку ставить перед нами нові вимоги.

Франко перший в українській і один із перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних суспільних і філософських тем світової культури. Ще його учнівські гекзаметри (1874 рік!) зблискують характерним рядком: „Лиш що набуде наш труд; своїм те можем назвать”. А в першому своєму філософському трактаті „Поезія і її становисько в наших временах” Франко говорить, що духовне ледарство — то злочин супроти гуманності. Каменяр ніде не визначає труд як безтурботні радощі чи солодку втіху, навпаки, його максималістська просьба до матері-землі: „дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать” має скорботне забарвлення. Одначе то героїчна скорбота, вона відповідає нелегкому вихованню в собі не будь-якої активної волі, а головного закону людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Труд у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, рятувати її від іржавіння і ламкості, вселяти в неї весняні, живі пориви, давати їм життєву снагу, почування гідності й правди.

І в таку духовну силу може обертатися лише труд, в якому живе свідомість „ділання для добра суспільного”, громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Не дивно, отже, що Франко вище за книгу Іова, за „Божественну комедію” і за „Гамлета” ставить „Фауста”,твір хоч „далеко не викінчений в артистичнім згляді”, але своєю головною ідеєю переломний та основоположний для нової європейської культури. В творінні німецького просвітителя наш поет бачить „зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільності”.

Не треба, одначе, думати, що Франко залишався догматиком у цьому складному питанні, що він вимагав повного підпорядкування індивідуальності питанням загального добра. Ні, його самого можемо порівняти з Фаустом і тут побачимо — Франкові з початку життєвої дороги відкрилося те, що герой Гете пізнає наприкінці життя, але хіба уникнув дух нашого поета тих особистих мук і трагедій, розчарувань і скорбот, через які проходить Фауст? Ні, Франко страждає набагато більше, бо хоч знає, що вище благо — це праця для суспільства, хоч з упертістю Сізіфа намагається викотити з трясовини на гору, до сонця, не камінну брилу, а цілу Галичину, обкислу міщанським і клерикальним болотом, він змушений пройти через пекло насмішок і знущань з боку того ж галицького суспільства, через чистилище нерозділеного кохання.

Мефістофель, який з'являється доведеному до відчаю ліричному героєві „Зів'ялого листя” „не як мара рогата з копитами й хвостом, а як приємний пан в плащі і пелерині”, не хоче купити його душі. Він картає того героя за безбожництво й раціоналізм, тобто за те, що так не подобалось в особі Франка рутенській провінції. Відкинутий і зневажений верхами суспільності Франко не втрачає фаустівського ідеалу, бо стає на службу до низів, до безправних, гнаних і бідних, але все ж не до пролетарів духу.

Він приходить до переконання: крім праці, існує внутрішнє благо людини, її творчий надих, її пісня, здатна бодай на певний час відривати душу від земного, колючого, брудного падолу, переносити її понад проваллями розпуки, з вершини на вершину ясної надії і віри у завтрашній день. Жити лише для праці неможливо, як неможливо — й навіть злочинно — все життя співати. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини й природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія,книжка і хліб. Ставити пісню в залежність від хліба і проповідувати шлункові ситощі як умову для народження натхненних мелодій і доброго співу — означає заперечувати франківську двоєдиність волі й діяння, приписувати духовному началові підрядну роль у житті людини. Ми ще недавно любили повторювати порожнясту формулку „буде хліб, то буде й пісня”, зовсім забуваючи, що не скрізь, де є багато хліба, панує пісня, що сонце короваю чи понікельованого автомобільного колеса може давати світло людині лише тоді, коли його промені йдуть через широкі й чисті вікна книжок, що бездумна, жорстока і німотна ситість ніколи не народить пісні правди й свободи.

Одна з головних Франкових ідей у тому, що „правдивий, живий чоловік, людська одиниця” є найбільшою коштовністю на землі, бо вона — носій духу, а той дух, „вічний революцьонер”, нарівні з працею будує реальну дійсність, рухає життя і не може бути вбитий жодною підлістю, жодною зброєю. „Ще той не вродився жар, щоб в нім згоріло вічне діло духа...”, але „чий дух до земного прилип”, той загине, бо, вколисаний і приспаний матеріальними статками, втрачає висоти широкого й болісного мислення.

Від першого вірша „Народна пісня”, від „Каменярів” і „Гімну” до лірики важких і зрілих літ, через деякі оповідання, п'єси, повісті, статті Франко проводить думку про те, що духовний світ людини — її найдорожче надбання. Він визнає матеріалістичне тлумачення людської душі, яке полягає в тому, що зло не є природженою рисою людини — навпаки, в ній живе інстинкт доброти, але його заглушує середовище, насамперед усілякого роду нерівність, визиск, суспільна продажність і лжа.

Не в серці людськім зло! А зла основа —

Се глупота й тота міцна будова.

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре.до кості тіло.

Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло.

Хто з злом не боресь, той людей не любить.

У Франка боротьба зі злом завжди пов'язана з любов'ю до людей. Він закликає до революції в ім'я тієї любові, поет вірить, що зміна середовища може ублагородити людину, але вірить також в мистецтво, в художню високоморальну правду, яка дає людині силу за будь-яких умов залишатися людиною, а не рабом чужої чи власної жорстокості.

Франко заглянув дуже глибоко в плеса, в течію, в непохопну й мінливу, та все ж чимось дуже стабільну й благородну матерію людського духу. Той плин душі — ніби гірська річка: скеля, відколовшись від гори, не вб'є її, зробить лише кращою, створить веселчастий водоспад на ній. „Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. Та не менш франківський і той дух, що утворився від кам'яної перегороди на його шляху, дух, який скаржиться на безсилля, падає, ламається, навіть роздвоюється, бореться сам з собою — та не для того, щоб стражданнями пригнобити нас, а навпаки, для того, щоб показати нам, які тортури він спроможний подолати й залишитись неушкодженим. В поемі „Похорон”,в ліричній драмі „Зів'яле листя”, в збірці „Із днів журби”, зрештою в „Мойсеї” Франко являє трагічне лице того ж піднесеного й героїчного єства, яке ясним обличчям сяє у „Вічному революцьонері”, „Веснянках”, „Думах пролетарія”, „Вільних сонетах” та багатьох інших поезіях.

Люда, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити.

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить.

Спалимо вогнем то!

Лиш боротись — значить жить,

Vivere memento!

Порівняймо цей останній, найбравурніший акорд „Веснянок” з центральним мотивом збірки „Із днів журби”:

Люди! Діти!

До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

І все зроблю, що будете хотіти!

Чи крові треба — кров за вас проллю!

Чи діл — я сильний; віковічні скали

Розторощу, на землю повалю...—

і ми побачимо, що це — вияви одного Й того ж громадянського чуття любові. Хай вдруге воно приходить до поета обсноване павутиною рефлексії, та все ж то не бренькотлива мушка, яка має загинути в сітях зневіри, а полум'я, яке спалить міцне й самогубне плетиво песимістичних роздумів. Ліричний герой трагічного Франка зізнається лише в особистім нещасті, його проймає жаль, що він, стільки труду віддавши для суспільного добра, для визволення інших, не дочекає кращого життя й свободи, та це зовсім не означає, що воля й справедливість не прийдуть ніколи.

В одному з найкращих філософських віршів, звертаючись до матері-природи, поет звинувачує її за те, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає „свиням під ноги”. Ти, говорить він, „в душах розпалюєш дивні вогні, бажання і тугу, а потім працюєш щосили, щоб погасити, здушити, притлумить пориви, що ти сама розбудила. Ллєш на них дійсності воду холодну, куєш у матеріалізму кайдани, розчаруванням цупко обпалюєш крила...” Франко звертається до природи як справжній матеріаліст, але нарікає на „кайдани матеріалізму”. Мова йде не про філософські, а про реальні закони, які обертають людину в бездушного пожирача хліба, в раба фешенебельних речей і комфорту; це кайдани,якими добровільно обковуються ті, кому відсихають крила духовності, хто втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Оспівуючи науку як рушій поступу, порівнюючи людський ум з локомотивом, який тягне вагони, Франко писав, що той ум сильний лише доти, доки не зійшов з рейок, значить, доти, доки людина накидає свою волю техніці, машині, сліпому залізові. Найдосконалішими своїми творами показав: дорогу поступу осяває світло, яке постає з безодні людського духу.

Нема для нашого суспільства, для нашого часу та, думаю, ще й довго після нас не буде актуальнішої ідеї за франківську настанову, яка говорить, що людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, в болях своїх почувань, що в людських душах ми бачимо „таку ж реальну дійсність, такі ж великі явища, як в зорях”, і що в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, навзаєм цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства й любові.

Служіння пісні і праці, котрі, начебто днина в ніч, а ніч у днину, переходять одна в одну і створюють умову для повноцінності людського життя,— це перша Франкова заповідь. Але ж є ще й друга, така ж складна й глибока своєю діалектичною природою. Це заповідь любові до батьківщини й до людства, яка вимагає одночасно патріотичної і інтернаціональної служби. Любов до вітчизни може бути темною, як неосмислена суспільними завданнями праця, а прояснитись, усвідомитись, ушляхетнитись те почуття може тільки тоді, коли вбиратиме в себе любов до інших народів. Декларуючи своє почування до України, Франко питає:

І чи ж перечить ся любов

Тій другій, а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров.

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, відповідає поет. І не один раз наголошуватиме він, що нема суперечності між інтернаціоналізмом і патріотизмом, навпаки, ці почуття одне без одного вироджуються.

Представляючи Шевченка у вигляді європейського світильника, зробленого з „українського воску”, бачачи взагалі справжнього для „цілої освіченої людськості” цікавого й провідного письменника в образі дерева, що корінням проникає в національний ґрунт, а кроною — в загальнолюдські небеса, Франко увиразнює й передає взаємодію двох не тільки для літератури, а й для кожної людини необхідних начал життя й діяльності. Інтернаціоналізм Франка — явище на його часи неповторне. Річ не тільки в тому, що Франко як художній талант і проникливий розум не вміщається в національних рамках, що в його творах живуть представники різних народів, що не лише українській, а й російській, польській, німецькій та, власне, майже всім європейським націям він, досліджуючи їхнє письменство, дає додаткову можливість пізнати самих себе, що він перезнайомлює і зближує між собою численні стародавні й сучасні культури, що фактично не визнає жодних кордонів у мистецтві, а ще і головне в тому, що як сповідувач передових поглядів ламає границі брехливого інтернаціоналізму, обертає туманну й фразерську любов „до всіх братів” на сувору науку єднання народів на базі спільних інтересів.

Між молодим і дозрілим Франком існує глибокий конфлікт, протистояння, яке наукою не вивчене, але помітне всякому, хто пробував розглядати феномен Каменяра. Запеклий соціаліст, проповідник марксизму обертається в одного з перших і одного з найпроникливіших критиків класової теорії суспільства і тих рецептів, за якими намагалися будувати пізніше комунізм в СРСР. У філософській праці „Що таке поступ?” Франко розвінчує соціал-демократичну концепцію держави і пророкує: „Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою” .

Неможливо читати ці слова без подиву, без здригання душі — адже це написано про державу „реального соціалізму”, про нашу командно-адміністративну систему, про режим добре нам знаної монопартійної ідеології, яка пригноблювала народи, трималася на страху та невинно пролитій крові. Франко помітив так само, що марксизм несе загибель селянству, бо головну вагу в суспільному розвитку кладе на робітництво й тим самим несправедливо роз'єднує трудові маси і взагалі нехтує працею та прив'язаністю хлібороба до землі.

І все ж, незважаючи на це драматичне протиборство ідей, яке кипіло в душі великого письменника, він залишився навдивовижу цілісним генієм; тріщини в тому гігантському дзвоні не були аж такими глибокими й наскрізними, щоб голос його зробився сипким і дразливим. Все поєднується в творчості Франка, як в самому житті, бо він і був живим життям.

Важко знайти в світовій літературі постать величнішу й трагічнішу, більше схожу на Мойсея, що сорок літ провадив свій народ до обітованої землі, але так і не ступив на неї, аніж фігура Франка, що сорок літ був духовним вождем поневоленого українського народу, але не діждався пришестя волі. Як поему „Мойсей” конкретизує й пояснює вступ до неї, так сутність нової української історії, джерела її розвитку й натхнення, національно-державні устремління наповнює діяльним змістом слово Каменяра. Безперечно, воно виділене ще далі, в часи, коли свобода й справедливість пануватимуть повсюдно, а людство боротись буде тільки проти своєї варварської минувшини, долаючи в собі дедалі слабнучі рудименти соціальної та національної ненависті.

Народжений з болінь українського народу, сформований трьома великими силами, а саме творчістю Шевченка, матеріалістичною філософією і світовою демократичною літературою, Франко сам став ідейною й художньою потугою, яка впливає на життя нових часів, на вироблення нового ідеалу. Загальнолюдське значення Франка насамперед у тому, що він висловив багато думок, створив багато образів, які в його часи були мрією, а в наші — дійсністю. Світовий читач не зможе в майбутньому обходитись без кращих творінь Франка, а те, що вони сьогодні тому читачеві маловідомі,— результат несправедливості, яка існує й доти існуватиме при розподілі культурних надбань людства, доки всі народи не будуть рівними членами загальнолюдської сім'ї. Але є ще інше світове значення Франка. Воно — у воскресінні його вітчизни. Він прийшов, як „розвидняющийся день”, і розбудженому Шевченком українському народові засвітив до революції, до національно-визвольної боротьби, допоміг прийняти не тільки радощі, а й трудні обов'язки учасника побудови справедливого світу. Франко — це ж і є та сила, яка вміщає в найменшій іскрі нашої національної свідомості програму космосу — код незнищенної любові до праці, до правди, до свободи.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

1991 р. Франко Іван. Твори: В 3 т.— К.. 1991— Т. І,— С. 8—11.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.