ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ Дещо про його життя і діяльність

Всі публікації стосовно письменника: ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ

В р. 1897 усі наші часописи повторили за „Житєм і словом” сумну звістку, що десь там далеко на півночі в Сибіру пропадає щирий і талановитий поет-українець Павло Граб, которого російські власті за молодечі ідеали, за самі пориви молодечого серця, бо він ще не мав ні часу, яі нагоди, ні сили їх виконати, запроторили в північні болота та ліси на довголітню самоту та муку душі і тіла. І ця сумна вістка звучала нам так, як гомін колишніх мук українських патріотів з минувших століть і цього століття,— Павло Граб здавався нам епігоном тих муче-виків, котрих насилу забирали з України і веліли їм коротати гірке життя в чужині і в неволі. Пригадалася нам знову гірка доля Шевченка, бо оце в тридцять літ по його смерті знов один наш поет з далекої-далекої, холодної та непривітної півночі прислав нам свої пісні, повні щирого бажання добра для України і смутку замученої душі. Хоч у тих піснях і не було сили Шевченкового слова, але була в них попри інші добрі прикмети поезії — правда, і ця правда сильно вражала читачів збірників поезій Граба п. з. „Пролісок” і „З півночі”,а ще більше тих,що з листів Граба знали дещо про його життя. Найкращі поезії Граба суть ті ліричні, що в них він пише про себе; вони з ваги на причини, з яких повстали, і на обставини, в яких зродилися, мають не лише особисте значення для поета, але й більше загальне; вони зворушують душу читача і роблять її вражливою на ту недолю, яка мучить поета і його товаришів та товаришок, що не мають таланту, щоб виповісти сильно свої гадки й почування; але ті поезії потребують деяких пояснень, деяких відомостей з життя поета, щоб їх правдивість і силу розуміли всі читачі. Тому-то я бажав би познайомити наших читачів ближче з поетом на підставі його листів, які я міг роздобути, його поезій і тих відомостей, які він часами подавав про себе при нагоді в часописах.

Посилаючи свій перший збірник поезій „Пролісок” видавцеві Костеві Паньківському до друку, Грабовський писав: „Убогенький мій „Пролісок”, але від щирого серця... Не шукайте в нім солодких пахощів, та й не барвистий він до того; звичайно, як усякий пролісок, що ледве-ледве пробився з-під снігу на мир... Тож вибачте! Заманулось до Божого світла — от і склалась збірочка. Вже чого варта, так нехай і вітають. Вміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; відкинув я поеми, просторі річі епічні та дещо змісту особистого, не рушивши перекладів, котрі згодом гадаю видати окремою книжечкою. Все,що в „Проліску”,написане мною,починаючи з 1890 року; віршів два-три хіба складені раніше, але потім перероблені — остався один зміст”.

Таким способом, поезії у „Проліску” треба вважати першими пробами Грабовського; в них справді находимо, як я вже сказав, багато молодечих, теоретичних поглядів на людей і на світ; він ще не раз стоїть на тім, що про свої особисті справи йому, як суспільному діячеві, і не випадає говорити, він занадто свідомо тямить, що повинен або не повинен думати і робити з уваги на громаду і на ідеали; але в тім же збірнику поміж довгими не раз поезіями на тему суспільного щастя ми находимо справді маленькі проліски, прегарні ліричні поезії, що не обнімають цілого світа, не падькають над недолею „людськості”, а тільки плачуть над недолею конкретних людей, чи то кількох, чи одної таки особи. І от на тих пролісках ми спинюємося, вражені і зворушені. Збірка присвячена сестрі, товаришці недолі Грабовського, котру спіткала якась незвісна нам лиха доля. Крім того, у збірці є згадка ще про інші особи, близькі серцю поета, і ми, відаючи його долю, далеко більше спочуваємо йому у його особистій долі, ніж у його громадських покликах. Смутком сибірського бору, про котрий Грабовський писав, віє з деяких його поезій про природу...

Оцею простою, а також трагічною поезією кінчиться „Пролісок”. Я не наводив тюремних думок Грабовського — вони хоч далеко сильніші від його громадянських покликів, але їх сам Грабовський притьмив своєю другою збіркою „З півночі”. Жаль сказати, що автора трохи не довело до могили, це дало нашій літературі незвичайно сильні з кожного боку тюремні думки. І хоч у них автор так займається собою, що йому аж соромно признатись, а проте ті його особисті поезії суть справдішніми поезіями. У передмові до цієї збірки він каже: „Переважна частина того, що я зібрав отут докупи, написана в нинішньому, 1895 році, а явилась впливом тих тяжких болів душевних, які пережив я останнього часу. Тому-то такі сумні, тужливі звуки посилаю до рідного краю „з півночі” і тому-то так багацько в збірничку особистих мотивів, котрими по моїй думці найменше повинен займатися співець-громадянин. Але думка думкою, а почування почуванням. Може, мені соромно буде колись згадати про ту слабість внутрішніх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані оце читачеві мої розпучні співи, може... Гірко подумати, та ще гірше було би знищити без жалю ті вистраждані співи, власними руками пошматувати своє намучене серце; знайдуться людці, що й без нас „цю панщину відбудуть”,— нехай же відбувають! Коли б серед моїх хорих зойків щира юнацька душа відшукала для себе часом і дещо втішного та відрадного — з мене було б досить”.

Так писав Грабовський у червні 1895 р. Він даремно боявся, що критика пошматує його намучене серце; приходиться, як кажу, в інтересі літератури радше тішитися з Його нещастя. Така вже доля поетів! І даремно Грабовський боїться, що в його збірничку багато особистих мотивів; він у тих мотивах — поет, коли тим часом у віршованих творах на тему недолі людської він повторяє старі пісні, та й то недобре.

1899 р.

Маковей Осип. Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях. — К.. 1965.— С 224—228.