ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ

„Весна, весна... Надворі май”,— так починає одну з своїх поезій Грабовський, яка разом з його листом та іншими поезіями була надрукована спочатку І. Франком у журналі „Житє і слово” під назвою „Із дневника невольника”, а пізніше у збірці „З півночі”.

Надзвичайно виразними штрихами автор відтворює весну в далекому Сибіру (Грабовський перебував тоді у Вілюйську): і в травні тут „лежать сніги, Панує стужа навкруги”, „Дріма похмуро чорний гай”, „Густий серпанок темних хмар...”. Це ті окремі ескізні малюнки, які створюють цілу картину весни на місці заслання поета.

Своєрідна побудова поезії: в шестирядковій строфі автор майстерно використав римування, повтори (першого і четвертого рядків). Загалом строфа за смисловим значенням поділяється на дві частини, кожна з яких в свою чергу побудована за принципом контрасту, протиставлення:

Весна, весна... Надворі май;

А в нас лежать сніги;

Панує стужа навкруги...

Весна, весна... а в нас — гай-гай!

Дріма похмуро чорний гай

Та додає нудьги.

Однак поезію „Весна, весна... Надворі май” слід розглядати не лише з точки зору майстерного відтворення Грабовським пейзажу. Вона цікава для читача як людський документ, як сторінка думок і почувань поета-засланця. В цьому відношенні вірш „Весна, весна... Надворі май” перебуває в нерозривному зв'язку з іншими поезіями, з думками, висловленими Грабовським в листі до І. Франка (травень, 1895 p.).

П. Грабовський завжди з певними застереженнями писав про особисті мотиви у своїх творах: „Не подумайте, що я плачу або жалкую, що я шукаю співчуття, нарікаю на долю. Певно, мені тяжко, певно, я нарікаю, та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нівечитись не одному мені нині, нарікаю на ті обставини життя, що вбивають живу душу в людині і здорове тіло”.

Приречена на самотність жива душа поета прагне до великої мети — справжнього живого діла, керованого певними ідеалами громадськими. Але на шляху до здійснення цієї мети — „обставини життя” засланця. І стають по-людському зрозумілі почуття нудьги, безнадії, наявність „нерозважних дум”, що про них говорить Грабовський у поезії „Весна, весна... Надворі май”. Вони співзвучні тим похмурим малюнкам сибірської весни, які подає тут поет.

Тонка спостережливість, глибоке відчуття, образність характеризують першу поезію з циклу „Веснянки”. І система тропів, і ритмомелодика підпорядковані єдиній меті автора — дати широку картину пробудженої природи, картину, складену з окремих деталей, що виконують не лише смислову, але й слухову та зорову функції. А скільки справжнього, глибокого, непідробного ліризму в звертанні поета до ластівки — першої провісниці весни (друга поезія циклу „Веснянки”):

Знову, ластівочко-серце.

Ти вернулась, знов звила

В нас під хатою кубельце...

Заспівай же, де була?

Пейзажі Грабовського — це здебільшого пейзажі далекої і рідної серцю поета України, від якої назавжди був відірваний він засланням і яка увійшла як окремий самостійний образ в його поезію. Але слід ще раз підкреслити, що картини української природи для Грабовського — не самоціль. В більшості поезій вони виступають контрастом до тяжкого становища народних мас, до картин гіркого людського бідування.

Замилування красою рідної України не закриває перед поетом ні тяжкого сучасного животіння її народу, ні під'яремного існування в минулому. У поезії „О, яка ж ти сумна, Україно моя...” Грабовський писав:

Не складаю пісень твоїй дивній красі.

Бо не бачу у стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі.

Хто був паном у краї нещасному.

„У сні”, „Сон”, „Омана” — такі назви дає Грабовський тим своїм поезіям, у яких змальовуються картини уявного щасливого майбутнього його країни. Самі назви красномовно свідчать про зміст цих поезій. Уява, мрія поета була оманою — та й тільки. Насправді — муки і пекло, „всюди — злидні, скрізь незгода” на рідній Україні. В поезії „До України” він писав:

І випливаєш ти над мене

У тій збагнічевій красі.

Що не зруйнують, серпе-нене.

Твої пекельники усі

В чому ж полягала краса України для поета-революціонера Грабовського?

Красу і силу рідної країни поет бачив не в пейзажах, не в чарівних картинах природи, а в народі. Про „велич простого народа” пише він в поезії „До Русі-України”. Грабовський висловлює тут впевненість, що велич простого народу запанує на Русі — тобто прийде час, коли народ сам визначатиме шляхи розвитку країни, свою власну долю.

За годиною прокляття.

Мук, кайданів та крові.

Зрадно купленої слави,—

Панство волі йде услід,

І на чолі миросправи

Власно з'явиться нарід! —

писав він в іншій поезії („Надія”), новотвором „миро-справи”, засвідчуючи свою віру у велике прийдешнє, коли справи миру (світу) буде вирішувати народ.

1962 р.

Поважна Валентина. Павло Грабовський: Літ. Портрет — К., 1962— С 45—49.