НОВИНИ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ - ІВАН ФРАНКО ПРО ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Володимир Винниченко

НОВИНИ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ - ІВАН ФРАНКО ПРО ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

„І відкіля ти такий узявся?” — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка.

Перше з поміщених тут оповідань, що дає свій титул цілій книжці „Краса і Сила”, се малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільності, яких душу відкрив або роздмухав трохи Максим Горький. Соціальне положення тих людей наш автор малює вірно і влучно, але дивиться на нього його власними очима: вони зовсім не тужать за іншим станом, хоч і відчувають прикрості свого побуту. Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство,— тут не має ніякого значення, тут се просто „робота”, щоденне заняття, спосіб життя. Як у кожнім нашім фаху, так і тут невдача в „роботі” грозить немилими пригодами, але такі пригоди, як тюрма, бійка і т. д. для них не мають ніякісінького етичного значення; се ж розуміється само собою, на се тільки один спосіб: бережись. І у автора нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. Се все у нього зовсім натуральна річ, так як для геолога зовсім натуральне те, що внизу лежить граніт, на ньому крейдяна верства, а там далі линка та плодюча земля. В кожній верстві є свої поняття, свої вподобання, своя сила й своя краса. От на такім тлі малює наш автор три фігури: двох парубків-злодіїв і дівчину, що, стоячи між ними, грається ними обома. Один із них, Ілько, то для неї ідеал краси, а другий, Андрій, то ідеал сили-волі. Сей контраст автор малює уже ярко і на дрібних, ніби буденних фактах та розмо-ах показує хитання дівочої душі між тими двома по-юсами, поки рішучий конфлікт, бійка між суперниками, в якій один одержує тяжку рану, не рішає її вибір на користь каторжника. Се оповідання, з яким Винниченко уперше виступив на поле українського письменства, було й першим його тріумфом; воно збудоване дуже гарно, визначається незвичайною драматичністю та ярким колоритом, а при тім певною, пластичною і вірною характеристикою дійових осіб. Ярмаркові сцени, разом з тим поле попису обох героїв у їх „роботі” передані з гумором і свідчать про те, що автор уміє добре обсервувати життєві події.

Прегарно скомпоноване також друге оповідання „Заручини”, що було окрасою одного з товстих літературних збірників ще за часів небіжчика абсолютизму. Як у попереднім сферу злодіїв та передміських „жуликів”, так тут сферу університетських студентів та тих буржуазних верстов, що стикаються зі студентами, автор малює майстерно, певними і пластичними рисами. Студент Семенюк закоханий в панночці Галі, дочці вдови-полковниці, з якою познайомився в її сусіда Сухобрієва, де давав приватні лекції. Галя вдає ідеалістку, читає книжки, що він дає їй, цікавиться українським питанням і доводить його до кохання, що сьогодні має завершитися їх заручинами. І автор розводить перед нами картину товариства студентів та купчиків, що зійшлися на заручини, характеризує весь той світик „умеренности и аккуратности”, в якім за рожевими заслонками скромності, доброго виховання та ідеалізму криються бруднота та рафінована розпуста. Семенюка гостять, упоюють до нестяму, будять „на заручини” — показується, що його Галя заручується з чоловіком, яким бридилась і гордувала, а його бажала звербувати собі на приятеля дому.

Найбільше розміром і найбагатше виведеними в ньому типами оповідання „Голота”, майстерна проба змалювання немов у перекрою важкої доби в життю нашого народу — переходу від спокійного хліборобського стану до повної пролетаризації. Тою перехідною добою являється служба в панськім дворі. Винниченко малює нам з великою силою і вірністю немов серце тої верстви — нутро „чорної кухні” при панській економії, немов оазис сірої барви між селом з його густою недолею та рідкою поезією і панським двором у блискучім освітленні. Тут бачимо наглядно, як ламаються давні моральні устої сільського життя, як простий сільський розум позбувається звільна всіх ілюзій і всі карти життя ставить на одно гасло — дбай за себе самого! З двора в злудному світлі пливе лише запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі, приміром Андрій, хоч ще ніби вважаються господарськими синами, все-таки мусять служити і заробляти в дворі і, мов риба об лід, б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат. Із сього соціалогічного погляду оповідання „Голота” — одно з найглибших і найкращих у Винниченка.

Що значить „ловити життя на гарячім учинку” і в моментальних знімках показати всю його глибінь та різнобарвність, се найліпше бачимо на чудовім нарисі „Біля машини”. Тема найпростіша, яку тільки можна здумати: серед українського лану в літню спеку працює молотарка, її обслуговує невеличкий гурток сільських зарібників, над ними держить догляд економ Ґудзик — ось і все. А гляньте ви, який живий, пластичний малюнок зробив із сього Винниченко! Скільки драматичного життя вніс у нього! Якими тонкими, ледве замітними рисами схарактеризував головні дійові особи — економа Ґудзика, безхарактерного панського підлизня, що всією душею ненавидить селян, яких праця годує його, опозиціоніста та бунтівника Карпа, його ніби суджену, що тут же при нім легкомисно віддається паничеві Ясеві для хвилевої втіхи — і зрозуміємо ту глуху, дику ненависть до панів, якою палає українське селянство і яку показало в недавніх розрухах.

У Винниченка гарна рука не лише в малюванні селян та пролетаріїв, але також у представленні інтелігентних сфер. Ми бачили се вже в „Заручинах”. Сю саму сферу міської буржуазії малює нам нарис „ Контрасти”, хоча сей малюнок і не глибокий, а обмежується на зазначенні контрасту між тою назверх блискучою, веселою та гулящою молодіжжю і бездомною біднотою українських пролетаріїв-бурлаків. Менше цікаві оповідання „Антрепреньор Гаркун-Задунайський” та „Мнімий господін”. Перше з них представляє мізерію акторського життя в глухій українській провінції, а друге — сценки з воєнного життя, де балакучий фельдфебель, помішаний на тім, що в нього в животі якась хвороба, всю ніч не дає спати своїм підкомандним воякам, утомленим цілоденною службою.

З усім тим ми вважаємо сей том оповідань одним із найкращих дарунків, якими обдарувало нас видавництво „Вік”. Не заступаючи вповні попереднього збірника оповідань д. Винниченка, виданого львівською видавничою спілкою і приступною тепер і в Росії, він дає кілька оповідань, яких не було там.

1907 р.

Франко Іван. Новини нашої літератури //Винниченко Володимир. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи.— К., 1993.— С 348—350.