МИКОЛА ВОРОНИЙ

Вороний знав європейську літературу. Знайомство з іноземними літературами за тих часів серед українських письменників було такою ж рідкістю, як і знання чужоземних мов (звичайно, ми не говоримо тут про письменників закордонної України); але й ті, хто був озброєний цим, не завжди відважувалися відверто визнати безсумнівний факт народження міського інтелігентного читача і просто до цього читача звертатися. Запрошуючи молодих письменників узяти участь в альманахові, що він задумав, „який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських”, висловлював побажання одержати твори „хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом... де б було хоч трошки філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю”.

При цьому тут же підкреслювалось, що на „естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага”. Крім цієї друкованої відозви, тоді ж він розіслав листи до багатьох визначних представників української літератури старшого покоління, де думки, що висловлювались в друкованому листі, набувають уточнення. Проголошується гасло чистого мистецтва („вільна та чиста штука, справжня запашна поезія”), без тенденції й моралі, мистецтва, що йде шляхом, який проклали найбільші художники Європи (називаються імена Метерлінка, Гауптмана, Ібсена, Тетмаєра, а також Едгара По, Бодлера, Верлена й Малларме — останніх трьох з застереженням). Оголошується війна народницькому шаблону, поезії-катеринці, що „переспівує старі збиті співи...” Слову-образу в творчості Вороного належить другорядна роль. Першорядну займає „музика”. Щодо того, як протікає у поета його творчий процес, то ми маємо визнання його самого. „Я почав писати,— каже він,— з такого ж побудження, з якого люди починають співати. От почуваю собі якийсь мрійний настрій і якусь ритмічну розгойданість, причому виразно відчуваю, що в усі щось дзвенить. Що напишу, не знаю, бо в голові проносяться якісь уривки образів і мелькають, об'єднуючись у вирази, окремі слова — здебільшого це одно чи два-три слова, але найважніші, наймиліші, що здаються дуже гарними (красивими). Це початок, основа, до якої почнуть чіплятись інші слова, і т. д. Найважніше, щоб в усі задзвеніло — тоді, хочеться складати і йде легко. Виходить, що я починав не так од образу, як од звуку. І, дійсно, мелос, спершу примітивний, далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша”.

Піклування про музичність не обмежується у нього одною метричною стороною. Хронологію його окремих віршових п'єс ми не завжди знаємо; як видно, він не відразу став звертати увагу на „звукопис”, але серед його віршів ми могли б відшукати немало зразків влучного вживання алітерацій, подібнозвуччя голосних, внутрішніх рим та ін. Тут, не дозволяючи собі специфічних фокусів, на зразок тих, до яких звертався Бальмонт, поетові щастить давати те, чого, звичайно, він не може дати лише словами,— мальовничість, майже конкретність слухового враження.

Різноманітність звучання досягається у Вороного, між іншим, і великим піклуванням про різноманітність строфічної будови. У цій галузі, почасти за допомогою іншомовних зразків (російських, а також і Верлена), він особливо винахідливий. Для нього не характерна пристрасть до одного будь-якого метра; він полюбляє різноманітні строфи. Поруч із чотиривіршовими ми знайдемо строфи з двох, з шістьох і з восьми віршів і т. д.— взагалі з системою римування, до нього не вживаною в українській поезії.

1929 р.

Білецький Олександр. Зібр. праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.— С 603—620.