ПОЕЗІЯ ОЛЕСЯ

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

ПОЕЗІЯ ОЛЕСЯ

1906 року поет виладив свою першу збірку, котру випустив в Петербурзі, з огляду на легшу цензуру, в січні 1907 p., під заголовком, узятим з одного з своїх віршів: „З журбою радість обнялась”. Майже не дебютувавши своїми ранніми творами, він і до сеї збірки не допустив нічого з своїх перших і недозрілих проб. Сам наближаючись уже до третього десятка літ, поет відразу дав себе пізнати громадянству в повній красі і дозрілости свого таланту, без оскоми яких-небудь кислих і Гірких літературних вправ. Тільки чотири поезії 1903 р. знаходимо в його першій книзі: дійсно ще тільки „приличні”, але без познак визначного таланту. Та вже поезії наступного року, в числі понад двадцять включені до сеї книжки, дали кілька прекрасних взірці її чистої лірики. Твори 1905 і 1906 років принесли їх ще більше. На повну сотню поезій першої збірки було дуже мало невдатних, зате кільканадцять таких, які відразу стали окрасою українського слова, були вивчені напам'ять, положені на ноти, стали улюбленими висловами настроїв, надій, жалів і молитв. Поет прийшов у слушний час з своєю першою книгою як речник молодого покоління, переживши разом з своєю громадою сі пам'ятні роки, коли вперше по довгих, безконечних віках захитались мури каторжної „в'язниці народів”, долетіли покрики волі через її заґратовані вікна й майнули прапори повсталого народу. Олесева „Журба і радість” була овіяна сими першими повівами розбудженого життя, і з однодушним ентузіязмом прийнято її суспільністю — а найбільше сею ж молоддю, від котрої по довгій, нудній перерві зароїлось знову в українській хаті.

З молодечим ентузіязмом вертаючись до свого слова, до своєї, досі не признаної національности, ся молодь з особливою утіхою вітала поета, який давав вираз її настроям, кидав між неї слова, котрих вона ждала від свого письменства. Десять літ пізніше згадуючи вихід своєї першої книги, поет влучно схарактеризував її вплив:

І мене любила дівчина-школярка,

І жила я часом в серці юнака...

І плила я вільно, як на небі хмарка,

Тиха і безжурна, ніжна і легка.

Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка. Дещо в поезії Олеся продовжувало Щоголіва, дещо Самійленка — його близьких земляків. Але те, що принесла вже перша книга Олеся, було, без сумніву, більше, сильнійше, суцільнійше і краще відповідало новим настроям відродження. Він справді став поетом його і того нового молодого покоління, котре з ним вступало в життє — з тими бадьорими, повними надій настроями, які звучали в поезії Олеся. Але заразом приносив він дещо й таке, що ставало вічним і невмирущим національним здобутком на всі часи.

Олесь прожив свої дитячі і молодечі роки на межі старої Гетьманщини і Слобожанщини, на горішній Сулі, недалеко м. Білополя, в тодішнім Лебединськім повіті Харківщини. Його дід по матері орендував великий панський маєток в селі Верхосулі, на північнім краю українського степу, і тут прожив свої молодечі літа Олесь. В гарній присвяті матері своєї другої книги він назвав себе вихованцем степу і дійсно ним був. Змалку „зробившись рідним братом вітру, простору і трав”, „він кидав нудну роботу і в зелений степ тікав” — пропадав в нім цілі дні на своїм конику, навзаводи ганяючись з степовим вітром — сам прозиваний вітром в родині за сі вічні утечі. На лоні сього зеленого степу пізнав він невичерпану красу природи України і під напливом її вражінь став її поетом на ціле життє: „Не виніс щастя-муки, і задзвеніли в серці звуки, і розітнувсь мій першій спів”.

Ся поезія степу оповила своєю красою його перші книги, а свій найповнійший вираз знайшла в його поемі „Щороку”, розпочатій ще 1904 p., але докінченій тільки шість літ пізнійше — справжній, невмирущій окрасі нашого письменства. Любов вітра до весни, оспівана в ній в дуже гарній і оригінальній, вповні модернізованій формі, була виразом молодечих настроїв поета, викоханих східноукраїнською природою і перейнятих ніжними відблисками її лагідної краси.

В сім, власне, молодий поет підходив до свого старшого земляка, котрого я вище згадав — Якова Щоголіва, що, хоч з меншими поетичними засобами, теж умів віддати дещо з степового роздолу Східної України, його краси і поезії, і до другого, на жаль, зламаного долею поета українського степу — Івана Манжури.

Але почуттє краси у Олеся далеко тонше і багатше мотивами і відчуваннями. Сердечні настрої, з котрими сплітаються й переливаються вражіння природи, незмірно ніжнійші і ріжнороднійші. Форма, в котрій вилиті сі ліричні настрої, значно артистичнійша, тонша і музикальнійша.

Після незрівнянно-гарних, але тільки принагідних настроїв, навіяних природою у Шевченка, по кількох розкішних, але теж тільки рідких образах природи у Куліша („Блакитне небо, мов дугасте море...”) — вперше в Олеся природа Східної України дістала свого закоханого співця, котрого їй бракувало.

В поезії серця, що нерозлучно спливається з поезією природи і займає таке велике місце в перших збірках і я, він являється майстром півтонів. Сердечні відчуті пня лежать в одній площині з відчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рідко виступає пожадливе почуттє, зовсім чуже задоволене раюваннє. „Журба і радість”, навіяні ними, однаково ясні й блаженні. Найчастійше поет і тут любується в красі, а властиво, в своїх відчуваннях її, в тонких вібраціях симпатії й її естетичної насолоди в своїй душі, зовсім аналогічних а враженнями доохрестної природи. Він не аналізує звичайно свого почуття, не шукає навіть яскравих і сильних виразів для нього, вдовольняючись легкими натяками і обрисами. „Висловлена гадка єсть лож” — сей афоризм одного з великих ліриків відчувається в сердечній ліриці Олеся. Він не звіряє свого чуття слову до кінця, не покладаючись на його тони — навіть під власною рукою.

В дальших роках (1911 —1913) він постарався поглибити мотиви і настрої, які його займали, в ряді коротких драматичних поем — „Над Дніпром”, „Трагедія серця”, „Тихого вечера”, „Осінь”, „При світі ватри”. Характеристичне й тут тісне об'єднаннє поезії природи з поезією серця. Воно виступає особливо яскраво в прекраснім ліричнім лібретто „Над Дніпром”, написанім для нездійсненої опери, і в гарнім настройовім образку „Осінь”. Оба якнайтіснійше в'яжуться з поемою вітра в „Щороку”, лише трохи пересуваючи поетичний нерв від образів природи до настроїв серця.

„Над Дніпром” прегарно сплітає розбудженнє старої любови під весняним подихом весни з розбудженнєм старого Дніпра і його хвиль та перетворює образ природи в символіку народнього визволення.

В другім образі трагічний осінній фінал літньої любови ледве зазначуеться на тлі осіннього смерку.

Прегарні настроєві місця приходять також в иньших образках з ледве зарисованою трагедією любови, її роздвоєннєм, розщепленнєм вічно голодного почуття, органічно нездатного бути заспокоєним і зрівноваженим — засудженого на вічне шуканнє і тугу за красою.

Тонкі, невловимі настільки, що їх здебільшого не можна вирвати з цілости, навіть щоб процитувати, сі злегка зазначені настройові образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкого і облітають навіть під люблячою рукою.

Так і се може бути характеристичною прикметою поезії такого почуття, що вона не збирається в кристалізовані програмні афоризми, а розливається ледве приступною аналізови субстанцією в творчости поета.

* * *

Але поет не схотів обмежитись сферою суб'єктивних поетичних настроїв. Не той був час — і не з тих був поет.

Виступаючи в передреволюційній атмосфері в лавах молоді і разом з нею відчуваючи всім своїм єством приливи і відливи революційної енергії, поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. „О слово! Будь мечем моїм!”,— пише він в одній поезії 1907 р.— року пам'ятного погрому конституційних надій громадянства, після ганебного зламання царським режимом всіх даних ним приречень. Сі слова „Будь мечем моїм” Олесь хотів поставити й заголовком своєї другої книги, що містила поезії 1907 і 1908 р., в котрих особливо сильно відбивались сі громадські настрої. Але в тодішніх цензурних умовах такий заголовок був неможливий.

Та і в тісних цензурних лещатах поет умів знайти незвичайно глибокий і щирий вираз і революційному ентузіязмови, і палючому гнівови на зрадників, і докорови інертній і байдужій масі. Його „Три менти” пролунали як бойовий розказ серед напруженої тиші. Незрівнянний вірш — „Яка краса: відродження країни!” — проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня побіди. Але частійш, ніж сі радісні пісні, виливались у нього сумні жалі і докори на адресу і ближчого окружения, і того народу, що в переважній більшости тільки „стояв і безмолствував” — недосяжний поетовим покликам. В другій половині вже цитованої поезії з нагоди десятиліття першої збірки читаємо сумні спостереження про її другу — громадську, революційну пісню:

Крику ран смертельних не почують вуха

Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,

Очі їх не вглядять крил святого духа,

Що над ними віяв і ридав без слів.

Трагедію революційного проводиря і маси-юрби з її інерцією і вульгарним скептицизмом або так званим • здоровим розумом”, глибоко відчувши її в тодішніх відносинах, поет прегарно вмів відтворити в своїй драматичній поемі „По дорозі в казку”, найбільшім і, мабуть, чи не найкращім своїм творі, написанім р. 1912.

В символічнім образі шукання стежки в глухім лісі він умів прозоро і сильно представити тяжку путь пророчого духа. Брак зрозуміння для його ідеального пориву у обмеженої, пригніченої лихом юрби; її переходи до віри і обожания вождя під його самопевним покликом; короткий революційний патос і раптовий упадок при перших проявах слабости і вагання у „вчителя” — віддані незвичайно різко і виразно в трьох актах-ситуаціях сеї поеми-феєрії. Оригінальна форма — майже всюди в масових сценах, дуже гарно приладжена до її завдань. На жаль, досі вона не діждалась відповідного випровадження на сцені.

Кілька літ пізнійше, в перших днях великої революції поет ще раз вернувся до сеї теми, що, видимо, глибоко його займала,— в гарній поезії „Лебідь”:

На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман..

. Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран...

1923 р.

Грушевський Михайло. Поезія Олеся // Українське слово: Хрестом, укр. літератури та літ. критики / Упоряд. Василь Яременко, Євген Федоренко.—К., 1994.—Т. 1.--С, 259—293.