Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

МАТИ ЧАЙЧИХА І ЇЇ ДІТИ

Хрестоматійна „Чайка” Степана Васильченка, читана ще в дитинстві. Читана, звичайно, не самими тільки очима, а й свідомістю, бо до свідомості багатьох і звернена — змістом своїм, образами, пластичною силою стилістичних засобів, неповторною тональністю. Саме тональністю, бо в цьому творі вона, не втрачаючи авторської самобутності, водночас має інше коріння, заглиблене в народну психіку, в емоційний лад. І, природно, ця тональність максимально близька до тієї атмосфери, яка характерна для народнопісенної творчості, до старовинних дум, притч, голосінь,— тобто до форм художньої творчості, де спонтанна селянська свідомість виразилась із неперевершеним природним артистизмом.

„По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті...”

Тоді, в той сутужний повоєнний час, незбагненна магія цих поетичних рядків допомагала осягнути не тільки красу класичної української літератури, а й сприяла осягненню та зрозумінню навколишнього світу. Ця магія також формувала свідомість, заворожувала її — така, здається, проста, доступна й зрозуміла. Так багато часу минуло, так багато прекрасних книжок було прочитано, що, либонь, під їхньою горою неминуче мали б зникнути, безслідно пропасти ці васильченківські рядки із „Чайки”,— але ж чомусь не зникли, не пропали, чарівною мелодією бриніли постійно в свідомості.

Бриніли навіть тоді, коли задумувався над творчістю інших письменників, коли клопотався зовсім не літературними клопотами. І тепер, міркуючи над цим нехитрим феноменом, дошукуючись причини, доходжу висновку, що ці рядки з „Чайки”, як і інші оповідання письменника, мали вплив не тільки на мою свідомість, а й на подальшу творчість. Тепер, з певного відрізка життєвої дистанції, відчуваючи на собі цей вплив, гадаю: добре це чи зле? Адже під вплив ми потрапляємо, так би мовити, не зі своєї доброї волі, зазнаємо впливу більше підсвідомо. І не вибираємо того, хто б на нас впливав...

Який багатостраждальний образ матері Чайчихи створено в цьому оповіданні! Це образ народу, котрий так багато зазнав визиску в дореволюційну епоху поневолення й рабства, але палко усвідомлює необхідність класових і соціальних змін, в ім'я яких здатен на найбільші жертви. І не тільки усвідомлює, а й активно, мужньо виступає за такі зміни. Чайчиха — з селянської гущі, з її невдоволеного бідняцького виру, вона — живе втілення споконвічного материнського болю, але водночас — вона й вираження ясної віри в суспільну гармонію майбутнього.

Манера оповіді — наче подих думи чи казки:

„Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Петро — середульший, третій — той Андрійко безталанний. Четверта дочка — Маруся”.

Лапідарний, експресивний стиль, який ніде не збивається на літературну зумисність чи нарочитість. Вільне, як потік людського життя, монтування епізодів, котрі в своїй сукупності створюють не так мозаїчну, як масштабну картину в буремну епоху класового розшарування, соціальних зрушень і революційних бур. Сюжет оповідання — то життя матері в тісній сукупності з її сімейними радощами та горюваннями, й воно, життя Чайчихи, є красномовною деталлю з океану життя народного. Яким хистом слід було володіти, щоб на незначній площі короткого твору зуміти намалювати епоху так розмаїто й опукло, так переконливо й художньо достовірно,— та складна епоха озивається нині до нас гулом революційного потрясіння, що наростає й наростає, шукаючи справедливого соціального виходу, продиктованого невмолимою логікою історії.

Три сини в Чайчихи, та доля в них — спільна. Бо, ступивши на шлях революційної боротьби, будучи мужніми й не зраджуючи своїх ідеалів на цьому шляху, всі вони мають пройти крізь тортури й наругу царських посіпак, усі вони своєю гарячою кров'ю (власне, материнською кров'ю) мають заплатити за цю свою вірність, чистоту й незрадливість.

Сини матері Чайчихи були предтечами нового дня.

Вражають заключні епізоди оповідання. Мати, яка їздила по різних містах із тюрми до тюрми, щоб навідати своїх синів, дістається, нарешті, до Максима — найстаршого. Із камери, з-за ґрат в'язні бачать жінку, котра „і вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить” навпроти тюрми. Максим, який лежав на нарах, якому снилась „хата під ясенами”, почув розмову товаришів про ту загадкову жінку, проштовхався до ґрат.

Ось так і відбулася їхня драматична зустріч.

„Крикнув на всі груди:

— Мамо!..

Всі аж кинулись од його.

— Мамо Ковалихо!

Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіть зривається. Щось говорить — не чути...

...Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...”

Заключний акорд оповідання — мажорний. Твір по праву вінчають шевченківські рядки:

І буде правда на землі..

Повинна буть, бо сонце стане

І оскверненну землю спалить.

Несхитна віра Чайчихи і її синів у сонячну неминучість цієї правди — свята.

„Чайка” Степана Васильченка завжди викликала думки, будила емоції. Не зоставляє цей твір байдужим наші серця і нині, не зоставить і завтра.

1983 р.

Гуцало Євген. Мати Чайчиха і її діти//Майстер прози поетичної Степан Васильченко. — К., 1983.— С 130—133.