МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ „ГАРМОНІЯ, ЩО З ДУМКИ ВИРОСТА”

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ „ГАРМОНІЯ, ЩО З ДУМКИ ВИРОСТА”

Вступне слово на вечорі з нагоди 90-річчя від дня народження Максима Рильського 19 березня 1985 року

В особі Максима Тадейовича Рильського, чиє 90-літ-тя сьогодні відзначаєм, у його багатющій творчій індивідуальності досить гармонійно поєднались визначний поет, учений і громадський діяч.

Звичайно, насамперед поет. Муза поезії з-поміж усіх інших до нього завжди була найближча. На шлях поетичної творчості майбутній автор „Слова про рідну матір” та „Троянд й винограду” став, як відомо, ще в часи дореволюційні, але вже й тоді його юна книжечка „На білих островах” привернула увагу своєю чистотою й музикальністю.

Потім будуть роки й роки творчого розвитку, постійного самовдосконалення, аж поки перед читачем постане зрілий поет, досвідчений майстер, чия життєлюбна лірика — коли журлива, а ще частіш усміхнена — раз у раз сягатиме класичних взірців.

Максим Рильський шанував класичні форми, по-своєму оновлював їх, бачились йому в цих, вивірених поколіннями поетів, формах мистецька доцільність, упорядкованість, а часто-густо й художня довершеність, ота „струнка гармонія, що з думки вироста”.

Як творчість справжнього поета, лірика Рильського має свій характерний тембр, ми одразу впізнаємо її по неповторній інтонації, природності тону та ще по тій теплій іронії чи самоіронії, що надають такої довірливої людяності кращим творам поета, які нині стали хрестоматійними.

Максим Тадейович справедливо вважається визнаним майстром пейзажної та інтимної лірики, хоча ці поетичні струмені в його творчості раз у раз єднаються нероздільно, адже через тонко відчуту природу, через її настрої в художника слова завжди промовляє людська душа. Слід зауважити, що Рильський, бувши істинним співцем природи, зображував живий довколишній світ не приблизно, не поверхово, а з високою достовірністю і, сказати б, шанобою та закоханістю, і це в ті роки, коли часом ставало гаслом дня боротися з природою, коли навіть і дітям прищеплювалось, що їхнім обов'язком буде підкоряти, приборкувати природу, хоча нині всім ясно, що треба було вчити людину насамперед дружити з природою, шукати з нею розумніших взаємин і турботливої злагоди і, може, якраз на цьому шляху відкривати для себе саму суть життя.

З цього погляду лірика Максима Рильського була творчістю людини справді проникливої, яка, довіряючись здоровій своїй інтуїції, вміла зазирати вперед, вміла дивитись на природу не тільки утилітарно. Бо хіба й сьогодні не стало для нас найактуальнішим досягати взаєморозуміння з довколишнім середовищем, прагнути кожним нервом відчути, що природа, яка тебе оточує,— це не мачуха, а це ж твоя мати, тож не виснажувати, не грабувати маєш її, а берегти, як своє найдорожче, як свою колиску, і домівку, і своє майбутнє.

Шляхи становлення молодої української літератури в перші пожовтневі роки були, як відомо, позначені складнощами, і поряд з народженням таких шедеврів, як „Плуг” Павла Тичини, „Червона зима” Володимира Сосюри, „17-й патруль” Миколи Бажана, творів, що стали етапними для всієї нашої поезії, в ті ж роки зчинялося й чимало „галасу даремно”, на передній план нерідко виступало крикливе псевдоноваторство, конче необхідним вважалося атакувати класику, скидати Пушкіна з корабля сучасності, модним було віддаватися деструктивним захопленням, а той, хто й далі тримався сонетів та октав, міг втрапити до числа відсталих, дістати репутацію оспівувача епох давно відшумілих. Тож треба віддати належне Рильському, який і за тих обставин — разом із Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та іншими неокласиками — зберігав вірність культурній спадщині, кращим традиціям вітчизняного й світового мистецтва, упродовж літ творчу свою снагу віддавав, зокрема, благородній перекладацькій праці, в якій завжди живе дух братерства, гуманності, інтернаціоналізму.

Роки Великої Вітчизняної для Максима Рильського, як і для всіх письменників країни, були роками посиленої патріотичної діяльності. Голос поета набуває нової енергії, пристрасті і громадянського звучання. Поряд із могутнім „Я утверждаюсь” Павла Тичини, „Клятвою” Миколи Бажана, „Фронтом” Олександра Корнійчука, поряд з полум'яною публіцистикою Олександра Довженка і Ярослава Галана та жагучою лірикою Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Леоніда Первомайського з'явилось „Слово про рідну матір” Максима Рильського, твір величезної емоційної сили, сповнений справді синівської любові до рідної землі, на той час розтерзаної ворогом, але не скореної.

Гірко згадувати, якої несправедливої, просто-таки безглуздої критики зазнав поет у перші повоєнні роки. Одначе духом він і тоді не занепав. Значними стають його здобутки в жанрі поеми. Як учений-академік, Рильський досліджує український фольклор, пише глибокі думками статті про Гоголя, Герцена, Чехова, Блока, Словацького, серію статей про Шевченка, Франка, Котляревського, Лесю Українку, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка.

А потім були ми свідками явища феноменального — маю на увазі золоту творчу осінь Максима Рильського, коли з-під його пера з'явились увінчані Ленінською премією „Троянди й виноград”, „Далекі небосхили”, а невдовзі і збірки „Голосіївська осінь”, „В затінку жайворонка” та інші ліричні шедеври, що, дихаючи самим життям, звертались до нас усім своїм мудрим людським досвідом, мовби заповідаючи новим поколінням щось безмірно важливе:

У щастя людського два рівних крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.

Рильський уславлював людину творчу, активну, людину найширших духовних запитів, яка прагне культури справжньої, не показної, і з цього погляду його поезія теж багато що може сказати сучасникам, зокрема нашій молоді. Адже дослідниками помічено, що в нашу технізовану епоху часом і в сферу мистецьку починає вдиратися споживацтво, примітив, тобто коли в книжках, у театрі чи на екрані декотрі шукають лише розваг і розваг, життя по-міщанськи спрощеного, яке не вимагало б зусиль думки й серйозного співпереживання, хоча ж для людини мислячої література й мистецтво завжди були й будуть джерелом духовності, світом значних ідей, сильних пристрастей, де відбувається активний пошук глибинних істин буття, шляхів формування майбутньої, більш досконалої, справді гармонійної особистості.

Максим Рильський прожив велике життя. Він чув живий голос Миколи Лисенка, Лесі Українки, душею вбирав художню культуру Івана Франка, Марії Заньковецької, „митця з митців” Миколи Садовського, Панаса Саксаганського; бачив Україну в загравищах громадянської війни, творчим зором поступово осягав, як відкривались перед республікою нові обрії, разом зі своїм народом пережив торжество великої історичної справедливості, коли настав день Возз'єднання українських земель, день, про який мріялося віками. Гідним громадянином на посту духовному був Рильський у роки Великої Вітчизняної. Його праця в Уфі була винятково результативною.

На схилі своїх літ поет, мовби вдруге розквітнувши, явив нам новий творчий злет, явив народові прощальний спалах душі — душі, яка в слові мудрому і прекрасному відкривала справжні глибини життя, його філософські гуманістичні цінності.

Таких це масштабів людина.

Слава йому і його великій творчій праці!

1985 р.

Гончар Олесь. Чим живемо. —К., 1992.—С 178—182.