Світло творчості Юрія Мушкетика

Світло творчості Юрія Мушкетика

Всі публікації стосовно письменника: Юрій Мушкетик

Вийшла книжка оповідань Юрія Мушкетика „Суд“.

Якщо зважити на неодноразове кількатомове видання творів письменника, то це може й не здатись подією. Тим більше, що назви низки оповідань уже зустрічалися нам і раніше.

Але не випадково збірка викликала щонайширший резонанс: і тому, що маємо справу з численними корективами до текстів, котрі, як правило, мають не стільки кількісний (здебільшого – у справі стиснення обсягів), скільки принципового значення якісний характер. Але, насамперед, тому, що опубліковані первісно написані ще кілька десятків років тому оповідання постали винятково сучасними своїм змістом, проблемами, пафосом. Сюжетно пов’язані з подіями і героями ще сивої давнини (еллінської Греції, давнього Риму, епох Київської Русі і Гетьманщини ХVІІ – ХVІІІ ст.) та недавнього минулого, вони заговорили, а то й заволали до нашої пам’яті, громадянської свідомості та національно-державницької гідності, совісті й честі, наче питаючи „голосом Тараса: „що ви?.. чиї, яких батьків діти?...“ Чи думаєте, „нащо вас мати привела – чи для добра, чи то для зла?“

Куди прямуєте, чого жадаєте і куди прийдете?

Чи маєте майбутнє?!

І саме ця пружність, мудрість та мужність змісту творів і спонукала ці роздуми. Як спробу розібратися і в творах, і в собі.

І. Якось на диспуті Віктор Коптілов написав записку: „Петре, дайте і мені слово для експромту, бо я над ним думаю ось уже кілька місяців“…

Аналогічним є і мій цей „експромт“: книжка видатного прозаїка Юрія Мушкетика „Суд“ вийшла в „Ґенезі“ на початку 2004 року, а я думаю про творчість митця доброго півстоліття.

Справді, коли ми (Юрій Михайлович – аспірант філологічного факультету Київського університету імені Т.Г.Шевченка і я – випускник) думали про майбутні життєві дороги, 1954 р. вийшов його перший епічний твір – повість „Семен Палій“. Твір – про далеке минуле. І не тільки – далеке: саме того року постановою ЦК компартії СРСР про 300-річчя „Переяславської ради“, яка буцімто стала волевиявленням усього українського народу „про возз'єднання України з Росією“, те минуле („Хмельниччина“) підносилось як особливо актуальне сучасності, оскільки саме тоді вперше офіційно рекламоване „возз’єднання“ потрактувалося як початок щасливого шляху, пригрітого „старшим“ (московським) братом „молодшого брата“ – України.

Нині той факт розглядається переважно у площині: чи всю правду і чи переконливо виразив Ю.Мушкетик про особу легендарного Палія. І це було дуже суттєвим, оскільки постать Семена Палія насправді була не тільки історично значущою, а й не менш суперечливою в оцінках дослідників, котрі бачили: були риси характеру Палія – визначної яскравої особистості, і були діяння як історичної особи, котрі не слугували інтересам свого народу. То ж не випадково одні застерігали від ідеалізації, а інші беззастережно підносили його й зі знаком плюс протиставляли трагічним, але істинним героям-патріотам. Семен Палій поставав реальним, далекоглядним політиком, мало не сподвижником Петра І у „великому ділі“ – перемозі Росії і, тим самим, – поразці українських національно-визвольних державницьких сил. На довгі століття. Як писали деякі письменники, – „навіки…“

Були й інші площини інтересу та виміру твору.

Один – у плані „актуальності“: деякі співці „щасливої сучасності“ запитували: хоч і 300-річчя „возз’єднання“, а все-таки – чому молодий письменник вдався до минулого?

Минуле тоді розглядалося як втеча від дійсності. Отже…

Отже, про минуле, та ще українське, мали право писати лише обрані.

І так думали не лише функціонери комуністичного режиму.

Подібну позицію відстоював і особливо авторитетний тоді Іван Ле.

Пригадую, як уже значно пізніше Івана Леонтійовича чекали на гостину в Степана Олійника. Довго чекали, але особливо вразило те, що І.Ле прийшов із засідання Президії СПУ не просто сердитий, а агресивно, роздратовано злий. На питання, що сталося, розпачливо відказав:

– Сьогодні на Президії розглядали кандидатури на членів Спілки. Уявляєте, всі молоді, але всі взялися за історичну тему! Література в небезпеці, а Павло Архипович ще й потурає…

Із властивим Степанові Олійнику тонким, а водночас й іронічним, гумором він розважливо зауважив:

– Сподіваюся, дорогий Іване Левонтійовичу, ви не допустили до вопіющої драми й голосували проти всіх дев’ятнадцяти!

– Утім то й річ, що змалодушничав. Трьох не викреслив і не прощу собі цього ніколи. Націоналізму не попущу! Я ще змушу Президію повернутись до цього питання.

– Дійсно – вопіюще, – ще раз підступно зіронізував Степан Іванович.

І основне, що вопіющість та була не абстрактною.

Долю молодого повістяра Юрія Мушкетика також вирішував й І.Ле. Ось і подумаймо, за яких умов і яким міг вийти на люди і Семен Палій, і повістяр?

Тим більше, що питанням Переяслава 1654 р. і його наслідків займалися не лише літератори, а й найвищі партійно-урядові інстанції, і не лише в Україні.

Саме в той час патріарх науки, а тоді молодий талановитий історик Михайло Брайчевський написав знамениту статтю „Возз’єднання чи приєднання“, у якій мужньо доводив: Переяславська рада не була всенародною; на ній гетьман Богдан Хмельницький ставив питання не про возз’єднання, та ще й на віки, а про протекторат чи то турецького султана, чи то хана кримського, чи то короля польського, чи то московського царя на час, допоки Україна зміцнить свій державний суверенітет. Протекторат був звичним явищем для країн Європи. Частина учасників Переяславських переговорів віддала перевагу близькому вірою московському цареві. Але й тоді на угоду не пристали ні частина полковників (у тому числі й Іван Богун) і старшини, ні найзначніші церковні ієрархи. Не було прийнято й угоди про союз – протекторат, оскільки розроблений урядом Хмельницького текст довго вивчався в Москві, а далі був…“загублений“.

Інші гетьмани укладали інші угоди.

Отже, ніякої всенародної угоди про возз’єднання двох народів не було, а була мова про протекторат. На жаль, вульгарно трактований царизмом.

Пізніше, скориставшись ситуацією, Москва приєднала до себе Україну, – і це стало початком (нашого) хресного шляху до Руїни.

Михайла Брайчевського фізично не знищили, бо стаття набула широкого розголосу в зарубіжних країнах, але позбавили всіх прав людини і науковця.

Що мали робити письменники?

Одні почали закликати бути „навіки разом“, інші вирішили скористатися нагодою, щоб повернути роздуми сучасників до діянь та пам’яті реальної історії. Як і писав великий Тарас: „Прочитайте тую славу від титла до коми та й спитайте тоді себе: що ми? Чиї, яких батьків діти? Ким, за що закуті?“ Щоб відповісти собі: „Нащо нас мати привела? Чи для добра, чи то для зла? Нащо живем, чого жадаєм?..“

Частина зомбованих „здрібнілих мікромалоросів“ (Є.Маланюк) вже не тільки не ставила цих питань, а й не читала навіть Т. Шевченка. Славила „кирпогнучкошиєнкових“ та шельменків-денщиків й угноювала ґрунт для „бузини“ на Хрещатиках.

Але ніколи матерія Всесвіту суцільно мертвою чи інертною не була. Вогнем пізнання, любові та ненависті, творення омріюваної України стала вона й для Юрія Мушкетика – автора „Семена Палія“, а згодом „Прийдімо, вклонімося“.

…“Навіть далеко не вичерпний аналіз історичного та літературного матеріалу дозволяє дійти висновку: першим твором національної літератури, де правдиво, всебічно й високохудожньо заналізовано гайдамаччину, є новий роман Ю.Мушкетика “Прийдімо, вклонімося...” Письменник реконструює історичні події із залученням активних суспільно-політичних чинників, що сприяє інтенсифікованій взаємопов'язаності минувшини й сьогодення. Більше того, історія часто стає в романі сферою суб'єктивних роздумів автора і героїв, непересічним матеріалом для виховання національної самосвідомості“.

ІІ.

Після опублікування в „Літературній Україні“ „крику душі“ митця – статті „Прощай, Україно“ – один справді патріотичний літератор із непідробним болем, однак і обуренням сказав мені: „Як Мушкетик міг зважитися на висновок про загибель України?! Це ж неправда, на основі лише частини фактів…“

А я подумав: а як кияни князя, що збудував Михайлівський собор, нарекли Окаянним? А як І.Вишенський піддав неоскаржній анафемі зрадливу, зажерливу, непатріотичну церковну еліту? А як Т.Шевченко прокляв тих „і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків“ за те, що зрадили демократію й волю, навіть зреклися імені свого святого й почали „гірше ляха“ розпинати свою Україну? А як П. Куліш міг написати „Народе без пуття, без честі, без поваги“?

І як та чому великий Каменяр міг написати, що ненавидить своє мужицьке-малоросійське походження та зізнатися: є ті, що хвалять Батьківщину „за хліб і кусень сала. Я ж гавкаю раз-в-раз, щоби вона не спала“ (Бо ж відомо: „Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі“).

А також: як і чому наважився протистояти самому Сталінові Олександр Довженко, наголосивши: „Моя „Україна в огні“ – то крик болю зраненої душі, доведеної до відчаю горем рідного народу“.

Сталін інкримінував О.Довженкові дві „злочинні“ провини (звичайно ж, від імені всього народу): занепадницьке очорнення дійсності та, як причину того, надмірну любов до свого народу на шкоду інтернаціоналізму. О.Довженко відповів: „Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізмом? Чи націоналізм у непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче? Нащо обернули ви моє життя на муку? Для чого одняли в мене радість? Розтоптали чоботом моє ім’я? Проте я прощаю Вас, бо я є частина народу. Я все-таки більше за Вас“ (1945).

Щоб зрозуміти мотиви і пафос творів Юрія Мушкетика, також необхідно бачити їх як єдиний Космос, виплеканий у глибинах душі, серця та інтелекту, реального всенародного досвіду, як сина свого народу, більшого і за тиранів, і за їхні режими та „правди“, бо той народ – то „правди сила“, що „ніким звойована ще не була“; він „ні в кого правди не питається“ (П.Тичина), живе своєю – і лише тоді спробувати відповісти на питання: як і чому мистець пише саме „так“.

Почну з того, що текстам оповідань книжки „Суд“ передує надзвичайно привабливе есе М.Жулинського „І виводив він душу з пітьми“. І привабливе насамперед тим, що маститий аналітик відчув доконечну потребу розглянути епіко-драматичні твори мистця через призму ліричної константи.

Зауважимо: мистецтво (як і мова) – це насамперед голос душі. Душі як феномена єдності мудрого серця і доброго (людяного) інтелекту. А твори – відбиток сутності автора. Міра, масштаби завершеності, глибини і краси творів – то міра, масштаби особистості творця.

Це не означає тотожності особи автора і образів персонажів (навіть коли твір написаний від імені „я“). Навпаки: душа письменника бачить людину і світ універсально-самодостатніми і – чи поетизує їх, чи дегероїзує – у всіх випадках чинить над ними (як певними явищами) суд.

І проникливо та підставно відзначає М.Жулинський, що й „ліричне“ письмо Ю.Мушкетика є не описом, не фотографією, не емоційною рефлексією, а судом: судом, до речі, не лише над історією та сучасністю, над іншими, а й над собою.

Коли точніше, то над собою найперше. В ім’я правди про інших.

І з цього погляду – всі твори Ю.Мушкетика “автобіографічні”, а М.Жулинський цілком логічно різноаспектний аналіз оповідань здійснює співвідносно як з особистістю автора, так і з його епічними творами.

…“Працює душа письменника, відбілює себе пошуками великої правди про долю українського народу. І ці пошуки завжди внутрішньо полемічні, діалогічні, з пристрасною громадською наснагою. Виростає ця правда в горнилі гострих психологічних колізій, завантажує душу огромом моральних проблем, а вона, виявляється, спроможна вмістити великий спектр історичних і сучасних явищ, колізій, суперечностей, без яких не може обійтись справжній письменник. Адже очищаючи власну душу, він не тільки її виводить із пітьми, але її світлом розганяє темряву в душах інших“.

Отож – “Семен Палій”. Він не в усьому історичний. Але те й не було надметою повістяра. Для Ю.Мушкетика важливе ширше коло проблем, і зокрема – проблеми особи, суспільства, історії. І не випадково автор доопрацьовував (точніше – переробляв) твір, керуючись також кредо О.Бальзака та В.Гюго: краща форма поліпшення твору – це краще написання нового. Бо історію не зміниш, світ для всіх однаковий, а от бачення його різне. Особистісне. І щоб виразити сутність світу, потрібно побачити його не лінійно, а всебічно, бо однолінійність – це одномірність і однозначність, а всебічність – це багатогранність і філософічність та максимальне наближення до сутності (істини). А світ і людина – універсально багатогранні.

Це й спонукає Ю.Мушкетика бачити в органічній єдності минуле й сучасне, людину в думці, почуттях і діях, а також Україну у співвіднесенні зі світовим досвідом. Як і було в дійсності.

Ще у зв’язку з 70-ти річчям я говорив:

…“ Загальновизнано: Ю.Мушкетик – суворий реаліст, його життя і твори переконують, він – ніжний, крилатий романтик. І це природно. Ядро романтизму – національна ідея.

Вона не вичерпала себе в Україні. То ж не вичерпаний і високий романтизм творчості митця.

Пізнаймо твори Юрія Михайловича – і ми пізнаємо його самого: справжнього інтелігента універсальних інтересів, особистість щедрого обдаровання й жаги добра; а пізнавши Ю.Мушкетика, пізнаємо Україну: на її шляху до слави й безчестя; в минулому, сучасному і грядущому“.

Тому то й постають цикли повістей та романів про минуле (історію) і сучасність: „Гайдамаки“, „Чорний хліб“, „Серце і камінь“, „Крапля крові“, „Останній острів“, „Жорстоке милосердя“ і „Біла тінь“, „Рубіж“, „Позиція“ і „Гетьманський скарб“, „Брат на брата“, „Яса“.

А паралельно – твори української та іншонародної життєвої сфери. (Як „Смерть Сократа“, „Суд над Сенекою“, „Цвіт кульбаби“).

Часом виникає питання: а чи не заширокими є ті рамки творчого інтересу, отже, чи не зловживав Ю.Мушкетик часопросторовими гігантськими масштабами: од української історії багатьох століть – до людей і подій еллінської Греції й імперського Риму, палаців і казематів Росії й фашистської Німеччини; а тим самим від таємниць душі Сократа й Сенеки – до феноменів Гоголя й Кукольника, Петра І і Полуботка, Самойловича, Сірка і Мазепи, людей буремного ХХ ст. – хліборобів і вчених, освітньої, мистецької, партійної й військової еліти, людей-універсумів типу Амосова і Глушкова?

Відповідь – у вже сказаному: межі творчості – це межі душі мистця. А душі – це океани.

…“Письменників у нас, може, й не так багато, як дехто схильний вважати, проте чимало – це безсумнівно. Але поміж чималої кількості письменників помітних особистостей менше, ніж хотілося б, ніж потрібно на користь загальної справи. Юрій Мушкетик належить до числа цих помітних особистостей у царині красного письменства“.

Ю.Мушкетик – людина універсальних інтересів та знань, і особливо важливо, що таким він створив себе передусім сам.

ІІІ.

Уточнимо: в його формуванні відігравало роль чимало факторів: родина, природа, освіта, наука, вітчизняна і зарубіжна громадська діяльність, культурологія. Однак чи не найвпливовішою була самоосвіта, оскільки справжні знання не набуваються, а здобуваються.

І кожен із тих чинників – надто важливий. Родина привчила до розуміння органічного зв'язку батьків і дітей, традицій і вимог життя, людини й природи, праці (до сьомого поту!) і людяності, етики та моралі, до вміння стійко переносити всі (часом карколомні, трагічні) повороти шляху. Суворі, люто негуманні 30-ті роки, коли всім випробам долі було піддано батька; війна й повоєнні руїни та голод (знову замовчуваний офіціозом), повсякденна наруга над людською й національною гідністю, коли справжньою героїнею-рятівницею виявила себе мати; загалом постала величезна роль жінки; родові виміри честі, порядності, краси, справжності людини і – творчість як незнищенний спадок тисячоліть. Творчість в усьому: в облаштуванні житла, в організації виробництва й дозвілля, у вихованні дітей, у пісні, музиці, слові. Творчість як сутність і міра життя, творчість на віки. Бо застійні джерела перетворюються в болота, людина стає тільки знаряддям виробництва (людей і речей), бездумним і бездушним споживачем без перспективи.

Достатньо було побачити матір Ю.Мушкетика, як ставало очевидним: ще в колисці – і піснею, і любов’ю – вона заклала йому гени творчості та гуманізму.

Родове начало виснувало в душі хлопця й образ Чернігівщини: краю універсально багатої природи, славної, хоча й багатостраждальної історії: тут ще в давнину ходили вої Аскольда і Дира (що змусили 860 року навіть візантійського імператора укласти вигідну киянам угоду в його подоланій столиці); тут пролягав шлях із Варяг у Греки; тут проходила межа між двома цивілізаціями – праукраїнсько-європейською й азійською; тут досі зберігаються залишки трипільської культури; тут пройшла всі фази піднесення й руїни епоха національно-визвольної боротьби й державотворення; тут життєдіяли Володимир Мономах і Михайло Чернігівський (що не скорився навіть Батию, не впав перед ним на коліна: – Я ж князь Русі!), Павло Полуботок (що не поступився честю й Петру І) та Іван Мазепа; тут перед повішенням домальовував схему космічної ракети Микола Кибальчич і народилися світові генії М.Остроградський і П.Куліш, Павло Тичина й Олександр Довженко, геній-бджоляр Прокопович, видатний полководець Кирпонос (земляк Ю.Мушкетика) і творили Л.Баранович та М.Коцюбинський, великі педагоги Б.Грінченко й Софія Русова, К.Ушинський і Г.Ващенко... Ця „Зачарована Десна“ сформувала світогляд і волю, етику, національну самосвідомість та гідність Полуботка й Довженка.

Можна сказати: все те – добре, але в тому історично-життєвому просторі перебували й десятки інших (аж до сьогодні), але що і як писали та діяли?!

Та це тільки підтвердить: світ, люди – для всіх однакові. Але бачить їх кожен по-своєму: на рівні досвіду, емоцій, розуму, ідеалу, світорозуміння.

Рід дав Ю.Мушкетику знання реального життя і природи та витворені віками оцінні критерії як основу народності.

…“Герої Юрія Мушкетика це і реальні історичні особи, і витворені уявою письменника народні типи і характери, що втілюють в собі або добре українське начало, або нице, чуже, привнесене з інших країв: хоробрий Сірко, трагічний Полуботок, незаслужено зганьблений видатний гетьман Іван Виговський, московські прислужники Барабаш і Пушкар, і вже сучасні літературні персонажі, як учений Тищенко та його антипод Ірша, професори Холод і Білан, природозахисник Кузьменко... Їх багато – героїв і антигероїв численних творів Юрія Мушкетика, у яких читач виразно чує перегук різних епох української історії – і не тільки в доброму, а й у лихому).

Дехто вважає: родовий – то хоч і глибинний (фундамент), однак лише перший зріз світосприйняття буттєвої філософії.

Одначе, щоб природний коштовний камінь заграв всією красою, його потрібно відгранити. Але спочатку має бути коштовність. Далі прийдуть освіта й наука: спочатку в рідній Вертіївці, а потім у Київському університеті.

Часом чуємо і небезпідставні нарікання: радянська освіта більше деформувала, аніж гармоніювала природні обдаровання поколінь.

Проте якщо М.Гоголь був од природи генієм, то його не притлумив критикований ним ніжинський ліцей (як такий, за твердженням М.Гоголя, що йому мало дав), як не додав геніальності Н. Кукольнику („Жовтий цвіт кульбаби“).

Тут і постає проблема самотворення, визначальну роль у якому відіграють талант, самопізнання, свідома воля і праця.

Нема потреби доводити факт високої обдарованості Ю.Мушкетика: це визнано світом.

Але скільки навіть першорядних талантів так і не розквітли, лишились діамантами апріорі, але не де-факто! Так само, як фактом є те, що маси людей заполонюються славою мистців, дають „на гора“ масу писань, у жадобі стати мистцями наполегливою роботою досягають пристойного рівня майстерності, але так і лишаються ремісниками, а не творцями.

Потрібен не тільки талант, а талант пізнаний та відгранений. І найперше – самим собою.

Для цього потрібні і вчителі, їхній досвід, бо „при майстрах якось легше. Вони – як Атланти: держать небо на плечах і від того бува висота“ (Ліна Костенко). Були міра, критерії, орієнтири.

Як правило, шукають вчителів у середовищах школи та вищих навчальних закладів. І то – цілком логічно, хоча…

Насправді найпершими і найвпливовішими вчителями стають батьки і природа. Батьки (рід) закладають гени. І не тільки біологічні. Людина – це універсум: спочатку вона – природно-біологічна система; далі – родова, суспільна, культурна, політична, етнонаціональна не лише свідомістю, а й психікою. Скільки людей – стільки світів: обдарованням, характером, долею. Тож, як заповідав Г.Сковорода, найперше – це пізнай себе. Пізнай, бо кожна людина і народжена для щастя, і наділена від Бога неповторним талантом. Тільки відкривши (пізнавши) його, можна найповніше самореалізуватися, віднайти правильну дорогу до мети, найкраще прислужитися людям, а тим самим – стати і бути щасливим („Диявол не спить“).

Рід розкриває дитині сутність буття. А найвірнішим побратимом у цьому стає природа-макросвіт, що, за Сковородою, становить органічну єдність із мікросвітом (людиною) і Словом – найуніверсальнішою формою вираження тієї єдності.

Навряд чи хоч один читач творів Ю.Мушкетика не помітив, що природа для письменника – не тільки фізична субстанція, а й втілення міри реальності та розвитку людей, їх етики і моралі. Загалом – міра й творець краси, бо її сутність – Дух. Дух життя та творення й самотворення. Саме природа дає життя Мові – творцеві людей.

І це – природно, бо за цим і великі традиції. Ще автор „Велесової книги“ наголошував: ми стали собою лише тоді, коли знайшли і вибороли землю свою. Бо Земля – то Мати: вона народжує, захищає, плекає, дає силу й снагу, поєднує з Небом, богами і пращурами, у найвідповідніші моменти стає втіленням героїзму, Матір’ю – Славою.

Ще з найперших творів Ю.Мушкетик поставав як поет природи, ще з перших оповідань, повістей, романів він веде принципову полеміку з ідеологією тотальної урбанізації (нині – глобалізації) не лише міст, виробництва, а й психіки, людської душі. Відомий лозунг більшовицької ери: „Нам нічого ждати милостей від природи, взяти їх у неї – ось наше завдання!“ І брали! Брали, аж допоки політики й агромеліоратори не зруйнували інфраструктуру вітчизняного простору: зникли міріади водних капілярів у ґрунтах; зникли численні левади, гаї, ліси; затоплюючи найродючіші поля й пасовиська, загрозливо нависли над селами й містами штучні моря; нищення лісів стало загальною національною бідою – загрозою майбутньому, провісником екологічної кризи – як у природі, так і в свідомості, у душах людей. Логічно, що катастрофічно змінилася фауна й флора, а слідом за тим прийшли посухи й недороди, з’явилися „безперспективні“ села; вискалила зуби не лише підвищена смертність, а й демографічна загроза. 8 із 10 новонароджених виявляють ознаки патології… Та й що дивного? Щоб збільшити врожаї, ми „за велінням науки“ агротехніки безмежно збільшували неорганічні (хімічні) добрива. Перенасичена природа відповідає помстою: отруту повертає людині в численних продуктах її праці. Україна стала на поріг вимирання…

Хто винен? І що робити? – ось питання питань як у публіцистиці Ю.Мушкетика, так і в оповіданнях, повістях, романах (про всебічний зв’язок виробничої, соціально-політичної та культурно-духовної, психічної сфер і говорить роман-дослід „Останній острів“). І не тільки про сучасність, а й про історію! Бо проблема Природи є проблемою не тільки господарською, політичною, технологічною, а й – з давніх-давен – духовною (світоглядною, етно – націо – психологічною).

„Я припускаю, що тривале перебування людської спільноти в оточенні певного природного середовища формувало й специфічні психоетнічні естетичні уподобання, смаки й національне розуміння краси, що безпосередньо впливало на формування оригінальної національної свідомості та особливого світогляду“, – зазначає Валерій Сніжко в праці „Нариси з психоетнічної екології України“. Звідси при типологічних схожостях – принципові відмінності в поглядах на прекрасне (потворне, добро і зло, життя і смерть, честь і ганьбу) в англійців і арабів, китайців і українців, бразильців і єгиптян. І звідси ж – багатство культури, мистецтва, що зумовлюється багатством різноманітного світу. А також – традиційне і нове в погляді на природу сутності буття в кожній національній літературі, у тому числі й в українській: від „Велесової книги“ до „Літопису Аскольда“ (про події 860 – 867 рр.); від обрядово-родинних пісень сивої давнини до героїчного епосу Київської Русі – билин Київського циклу (прекрасно реставрованих сучасною мовою Миколою Карпенком і опублікованих у № 8 журналу „Українознавство“ за 2003 рік) та „Слова о полку Ігоревім“, як і від поезії часів Гетьманщини (українське бароко), народних дум та історичних пісень до творчості І.Котляревського й Т.Шевченка, І.Франка, О.Кобилянської і М.Коцюбинського, П.Тичини й О.Довженка, Б.І.Антонича, О.Гончара і М.Стельмаха, Ліни Костенко й М.Вінграновського. І, природно, в багатовіковій українській архітектурі (від часу трипільської культури) і музиці, у живопису і театрі, у неповторній міфології.

Тут і постане цілком доречним нагадати: Ю.Мушкетик глибоко опанував ту спадщину. І опанував завдяки свідомій самонастанові (волі) та неперервній праці. Наголошуємо: завдяки свідомій самонастанові, – бо він був відмінником, персональним стипендіатом, аспірантом, підготував дисертацію і видав книжкою („Анатолій Шиян“), але хіба мало було й інших персональних стипендіатів та аспірантів? Маси опановували верхній шар знань, затруєних ідеологією деперсоналізації, денаціоналізації, дегуманізації, а відтак і деморалізації; до глибин же (як закликав М.Зеров – „ad fontes!“) – сягали одиниці.

Ю.Мушкетик прагнув глибин; звідси його жага знань правди про вітчизняну і зарубіжну історію, і не так на рівні загальної інформації (чим захоплювалися „ерудити“-інтернаціоналісти), як на рівні осмислення великих уроків буття, до того ж – через життя людини, що означало – її побуту й праці, успіхів і невдач, задумів і шляхів їх досягнення та наслідків. А все – на рівнях почуттів і роздумів, слів і дій, свідомого й підсвідомого, перемог і поразок. Тож і постали грані методу: людина в конкретному і вічному, у національному і загальнолюдському, у філософсько-етичних (як міра естетичного) категоріях життя і смерті.

ІV.

„Смерть Сократа. Три стрічі стратега з Сократом.“

Уже сам ракурс зображення абсолютно нетрадиційний: як правило, великого античного мудреця показували в моменти дотепності (шукання людини посеред дня зі свічкою в руках), тріумфу, слави, перемог. А тут – напередодні смерті. Смерті, яку трактують як ганебну, але й справедливу і якої можна уникнути (підготовлена втеча). Але в тім-то й секрет задуму, що конфлікт розгорається на особливих рівнях: не дилеми „фізично вижити чи вмерти“, а щонайвищого інтелектуально-душевного імперативу: що означає „жити“, „бути людиною“, надати перевагу життю чи існуванню як аналогам честі й тваринного раціоналізму.

Нагадаємо: перше видання з’явилося за режиму, який сповідував формули: „ми в загальнолюдську мораль не віримо, моральне все те, що служить інтересам партії“ (Ленін); „для досягнення мети всі засоби придатні“ (Сталін). Теперішнє видання „відкориговане“: воно лишає попередню колізію, але тепер враховує вже й дихотомію настроїв, зумовлюваних діями та „мораллю“ нових українців“: „прихватизуй, що можеш, совість, гуманізм, патріотизм почекають“. Тому ніби про них писав Т.Шевченко: „гірше ляха свої діти її (Україну – П.К.) розпинають“.

Не дивно, що вони в особі депутатів Верховної Ради „розіп’яли“ й самого Тараса Шевченка: більшістю відхилили державне відзначення 190-річчя великого поета-пророка. Як свого часу (1914 р.) царизм. І тим засвідчили: підноситься до рангу норми, а то й Закону люмпенізація суспільства, антилюдяність, антипатріотизм і найпримітивніша ерзацкультура.

Отож можна припускати, що й сьогодні Ю.Мушкетик, вдаючись до міфу про Сократа, втікає в далеке й чуже минуле від дійсності. Та все – якраз навпаки: еллінство, сократизм – вершина демократичної філософії та культури, і ним також письменник міряє сучасність. Тим більше, що окреслюється й інша парадигма: демократія та її видимість як у минулому, так і в сучасності. Особливо, коли врахувати, що Сократ – свідок жорстокої кризи еллінської демократії: коли стратеги типу Феогена лише маніпулювали думкою громадян, спекулювали на авторитеті законів, насправді культивуючи безсоромну корисливість, владо – і грошолюбство чи узаконювали аморалізм і розкладали суспільство, робили державу іграшкою сліпих сил.

„Гряде неоцинізм, – пише Ліна Костенко і про сучасність, рішуче відмежовуючись від тієї тенденції, – я в ньому не існую“. Але очевидно: у неоцинізмі не згоджується не те що жити, а навіть існувати Ліна Костенко. А інші?

І не лише в Україні? Адже і в одному з найпопулярніших шлягерів Заходу патетично говориться: життя стає мерзенним. І не лише через машинізацію у виробництві. А й тому, що в потоці метаморфоз людей беруть участь і освіта, мистецтво, культура: це вони, стаючи „одноразовими“ (відчуженими від внутрішнього життя сучасників), формують „одноразовою“ і людину. Тому: „Зупиніть Світ, я хочу з нього зійти!...“

Тому час суду приходить і до мистецтва: чому воно збивається на технізацію фізично-біологічних „рухів“ індивідів, заміняє й мову жаргоном, брутальністю чи лайкою, інтимне життя – порнографією, натуралізмом, а не вникає хоч би у верхні шари (як не глибини) психіки?.. Тим більше, що носії добра і зла, краси і потворності були в усі віки та в усіх суспільствах. А також в усіх поколіннях різні думки, ідеали, діяння різними людьми трактувались неоднозначно і це, як бачимо, і враховує Юрій Мушкетик.

Тому тривимірність у показі бачення Сенеки: колись, у наш час, і в зітканні тогочасних і сучасних інтерпретацій.

Стереоскопічність домінує й у показі Сократа (а водночас – і Павла Полуботка, Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Сірка, Гоголя і Кукольника, вигаданих і реальних сучасників). Бо принципи того методу образотворення випливають з естетичної етики Ю.Мушкетика: творчість – це відкриття. Доказ її – і метафорична повість „Жовтий цвіт кульбаби“ про реальних мистців – Гоголя та Кукольника, і не менш метафоричний твір про вигаданого митця – Сашка Долину: скульптора, котрий, пригнічений „недооцінкою“ його творчості, вимагає від бога допомогти негайно створити йому шедевр „на віки“. І створює. Скульптуру виставляють у пантеоні досягнень. Приходять слава і гроші. Але плата за них – фаустівська: продані серце і воля. Сашко з усіх сил прагне створити щось вартісне нове, але вершина – уже позаду. Тому її одвічний супутник – випробування на масштаб справжності, а далі – катастрофа. Крах ілюзій. Безплідність і моральний колапс як символ нещастя. Звідчаєний внутрішнім застоєм, Сашко Долина злодійкувато проникає до галереї і розбиває свій шедевр. У нього вистачає здорового глузду усвідомити: творчість – це поступальний рух до ідеалу, оволодіння огромом не лише зовнішнього, а й внутрішнього світу. Бо рушійна енергія творчості – краса і гуманізм. В органічній єдності. Як і гарантія творчого успіху – вірність їй аж до саможертовності. Інакше – жовтий цвіт кульбаби, що облітає від першого ж подиху життєвого виру. Отже, творчість – як дамоклів меч вибору життєвого шляху: йти, як М.Гоголь, що поєднував місію Прометея (давати людям вогонь – знання) з місією Геракла (чистити авгієві конюшні буттєвого бруду, очищати людей від душевної глухоти та анемії), чи як Н.Кукольник – загалом обдарований драматург, який, одначе, свій хист поставив на службу владоможцям?

Шлях М.Гоголя – це часом каторжні муки, праця й любов до людини, а тому – і неправедне шельмування генія „неистовыми виссарионами“ бєлінськими. Але й глибока вдячність людей, визнання, а далі – й немеркнуча слава. А слава – заповідь моя (Т.Шевченко). А все – через неосягнення істини, добре вираженої Марією Заньковецькою, дочкою Чернігівщини, у відповіді як цареві, так і Л.Толстому, котрі пропонували залишитися примадонною імператорського театру, бо тільки так можна піднестися до вершин слави: „Допоки мій народ буде в ярмі й недолі – я буду тільки з ним. Там моя доля“.

Шлях Н.Кукольника – аналогічний шляху Долини: спочатку шалений успіх, салютування гвардійців як коронованій особі, персні з руки імператора, захоплення чиновної „черні“, а потім збайдужіння до нього і забуття та вилучення з історії...

Від Овідія і Горація до Т.Шевченка осмислювалась проблема „народ (маса) і митець (одиниця)“, бо вони, хоч і споріднені, мають різні ідеали та критичну масу творчого начала (як у „Перебенді“ Т.Шевченка: розмовляти з Небом і Сонцем, з Природою і людьми особливою мовою, бо „то – Боже слово“).

Раніше у висвітленні історії Сократа наголошували на його безкорисливості. І, зокрема, й тим він був особливо близьким українській народній моралі. Достатньо нагадати філософію Г.Сковороди і Т.Шевченка: жити, як говорити (писати); говорити, як жити; а також селянина з „Фата моргани” М.Коцюбинського, який перед тим, як бути застреленим, наказує дружині розплатитись з боргами: народна етика веліла бути чистим і чесним навіть у смерті; інакше – фарисейство.

Сократ Ю.Мушкетика також у дилемі „честь чи життя” обирає честь: без неї йому не жити: так „плебей”-мислитель дає урок духовного аристократизму, справжньої народної демократії не лише вищій державній особі, афінянам, а й нам. Де фальшивить душа, там фальшивить увесь суспільний „оркестр” – від солістів до всієї маси виконавців. А відтак і митець, адже „коли ти похитнувсь у слові – вважай, що похитнувся у собі” (Б.Олійник).

Прикметно: в трьох стрічах з Сократом постають діти й батьки, вожді й маса, але останні письменником не розкриваються зсередини: народ уже не є володарем долі й не випадково став підлеглим іншої (колись спорідненої) держави – агресивної, тиранічно-воєнізованої Спарти. Народ став масою.

Мовчить в триптихові і природа: вона для здеморалізованих афінян також стала лише фізичним довкіллям без душі. І Сократ кидає виклик не лише олігархічним Феогенам, а й сонному демосу: вони зрадили себе і тому стали на грані занепаду.

Тепер і нагадаємо історію та історіософські твори Ю.Мушкетика. Князь (каган, що було рівнозначно імператору) Аскольд 860 року та Володимир 988 року прийняли чужу релігію, але не за рахунок приниження своєї держави, а щоб утвердити її міжнародний діалог. Вони також кидали виклик і своєму суспільству (його вірі), – але домоглися піднесення держави (нагадаємо: 860 р. Аскольд переміг і змусив визнати свою силу навіть Константинополь – столицю наймогутнішої імперії). Але вони розкололи суспільство, а з ним митців (на Сивооків і Ситників). Як бачимо з роману П.Загребельного „Диво”, християнство впроваджувалося не лише мирно, а й „огнєм і мечем”. Державна жорстокість (необхідність) перемогла. Але не забуваймо імперативу Сивоока: межа влади – вільна людина, – а без свободи та вільної людини ні щасливих, ні сильних держав не буває.

Християнство збагатило політичний досвід Київської держави. Але розділило віру і церкву, а тим самим соціальну і конфесійну еліту. Оформився процес загальносуспільної дисгармонії. Віра і до сих пір переважає своя, а церква – чужа. Чужа церковна еліта століттями силкується трансплантувати українцям чужу віру – душу. Але ми й досі скоріше язичники, ніж „класичні” християни. А особливо прикро, що душі українців і досі мовби розполовинені: у серці живе своє – природне і родове, а в уявленнях, в ритуалах – чуже, нав'язуване.(„Своє рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить“. – П.Тичина).

Тому століттями частина церковної еліти була і непатріотичною, і, як показував ще І.Вишенський, неморальною. Тож не доводиться дивуватись, що й сьогодні всі галасують про єдиного бога, але множать поорієнтовані на чужі держави патріархати, чим фактично членують навіть Бога. Які ж тут честь, мораль і патріотизм? Святість?

Кидали виклик і Володимир Мономах та Михайло Чернігівський, Ярослав Мудрий і Павло Полуботок, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа і Пилип Орлик, Григорій Сковорода, а згодом Сократ нового часу – занепаду славної гетьманської державності, демократії і свободи – Тарас Шевченко.

Уточнимо: Володимир Мономах бачив, що його велика імперія розпадається на частини. Одні (як Юрій Довгорукий) пішли шукати долі на інші землі (угро-фінські, а далі й татарські), стали грабіжниками й паліями колись своєї землі (як Андрій Боголюбський). Інші, керуючись правилом „оце моє і те все також моє”, почали ділити й Київську Русь на частини. Ще до татаро-монгольського нашестя могутня держава почала ділитися за етнічними чинниками і, як і всі імперії, занепадати.

Тоді й народилось „Повчання дітям” – предтеча Шевченкового послання і мертвим, і живим, і ненарожденним землякам своїм, у якому з оптимальною силою родового начала великий князь виражав і життєтворний патріотизм, і канони українського світогляду – філософії серця. Серця як сонця людського організму, що зумовлює навіть політично-державні діяння, велить: дбати про удову й сироту, бідного прочанина (при цьому бути активно-людяним: Бог не схвалює споглядання й пустельництва); щоб творити добро, досягати щастя – необхідно пізнавати, як світ створено і що є людина, – для чого не лінуватися, а „вчитися, чого не знаєте, і не забувати набутого свого”. Подібного типу твори були у Візантії й Англії (з монаршими тронами яких Володимир Мономах був у родинних зв’язках). Але київський князь не випадково зауважував: можливо моє писання комусь не сподобається, однак дочитайте його до кінця: тут і щасливий, і гіркий досвід. Великий князь писав заповіт дітям – не лише синам (один із яких став його достойним продовжувачем розбудови держави), а й усьому народові. Писав світській і церковній еліті, яка все очевидніше відходила від інтересів суспільства. І хай це робили церковні керманичі: вони були посланцями Візантії і працювали не просто на неї, а й проти інтересів києво-руських. Не випадково ж саме вони, оголосивши, що київська мова негідна честі перекладу священних книг, спонукали киян звертатися за підтримкою до Папи римського, який, на його честь, рішуче заявив: дозволить переклади, оскільки Бог приймає молитву лише рідною мовою; а тих, хто ганить мову киян, – відлучати від церкви!

Іронія й абсурд! Пізніше (аж до сьогодні) відлучали тих, хто відстоював патріотичні позиції. І знову-таки, що дивуватись царизму, польській шляхті – вони відстоювали, як і візантійські місіонери, свої інтереси. А чиї інтереси відстоюють ті, що іменують себе українською церквою й урядовою елітою, а підпадають диктату церкви чужої держави?!

Володимир Мономах володів багатьма мовами, радив наслідувати батька, який знав п’ять мов (за що мав шану від сусідів), але – не за рахунок рідного найдорожчого скарбу. Статус і честь мови – то статус і честь держави, народу. Яка честь у тих, хто не має власної гідності, любові й самоповаги? І хіба не видно, що і з цього джерела черпав свої переконання Ю.Мушкетик?

Мономах знав грецьку філософію і культуру. Як і Сократ, він кидав виклик тим, хто зажерливість, власне дикунство настійно впроваждуване люмпенство атестували як торжество демократії... І цю сторінку історії також осягнув сучасний прозаїк.

Діяння Мономаха були і продовженнями родової традиції: ще Ярослав Мудрий кинув виклик і своїм, і чужим тоді, коли запровадив День рідної держави і День рідної мови, а також своєю владою настановив свого славнозвісного ченця Іларіона – митрополитом Київської держави, як, до речі, вчиняли реформатори англійської, німецької, чеської та ін. церков.

Нині в Україні патріархи служать, і не приховуючи цього, – від імені інших держав. Можна почути: так склалося; це – неправильно, але держава у справи віри втручатись не має права. Але й це знову – лукавство.

Бо справи віри – так: віра – винятково індивідуальне і недоторканне право кожної людини. То – володіння і таємниця душі.

Але зовсім інша справа – релігія й особливо церква: є релігії очевидно антигуманістичні, а церкви – це політичні інститути, – і їх діяльність завжди і скрізь обов’язково регулюється законами держави. Лише в Україні застосовується гра в демократію, і конфесії не стільки об’єднують, гармонізують, скільки антагонізують суспільство.

І як тут не згадати моральні листи Сенеки до Луцілія в інтерпретації Ю.Мушкетика: письменника притягує не „екзотика” життя імперського Риму, а одвічні парадигми: слово і діло, влада і совість. Вихователь Нерона, а згодом сам повновладний урядовець, Сенека відчув наближення розплати за власні зловживання й моральні лицедійства і захотів очиститися від них. На жаль, не ділами, а системою інтелектуальних словоплетив, силогізмами хитрого лиса, який готовий віддати навіть великі маєтності заради життя. Віддати, коли вже іншого виходу не існує, й Сенека, отже, вибирає не честь, як Сократ, а хай жалюгідне, однак існування.

Важливо: суд над Сенекою мають вчинити студенти університету, до того ж – правознавці й історики. Сучасного університету, до того ж – шляхом безпосереднього контакту з римськими аристократами. Несподівано, нетрадиційно, міфологічно, але завдяки цьому (як у романі Ч.Айтматова „І довше віку триває день“) перетинаються не тільки персонажі різних країн і суспільств, а й простір і час як категорії правди й лжі, краси і потворності, людяності справжньої й імітованої.

І саме в цьому Ю.Мушкетик – митець: для нього головне – не колізії та персонажі, хай і архивідомі, а методи шукання істини про сутність буття, відповіді на одвічні питання життя і смерті, мети буття і шляху до неї – як шляху до щастя.

Ті студенти-сучасники, насамперед юристи, і кому, як не їм, має бути притаманною жага справедливості, поваги до прав людини і верховенства закону?! Тим більше, що ще не загоїлись рани 1918-80-х років ХХ ст., коли з вини і судових органів та посадовців гинули мільйони, у тому числі й представників правосуддя.

Розвінчання сталінізму обнадіювало в торжестві правових і гуманістичних норм, та ейфорія тривала недовно: сталася тільки заміна форми. І честь літературі, що вона першою відзначила появу новочасних моральних циніків, демагогів та хамелеонів. І не тільки серед старших („Дочка прокурора” Ю.Яновського, „Тронка”, „Собор” О.Гончара, „Правда і кривда” М.Стельмаха), а й підростаючих морально-правових нігілістів, як Алік у „Поемі про море” О.Довженка, котрий вирішив стати суддею лише тому, що не міг опанувати і мінімумом знань.

Чутливим нервом виявилася й творчість Ю.Мушкетика – синтез досвіду найрізноманітніших людей, поколінь, систем та епох.

V.

Це з усією очевидністю постає і тоді, коли перечитуємо оповідання, історичні нариси („Заступила чорна хмара”) щойно виданої книжки „Суд”. Вона вражає і тематично, і часопросторовою масштабністю: „Смерть Сократа”, „Правда про Сізіфа”, „Правда про Прометея”, притчі про уроки життя людей далекої грецької античності. „Диявол не спить” – історія драми душі та свідомості часу Григорія Сковороди. „Страх підстарости Чаплинського”, „Заступила чорна хмара” – портрети-притчі про людей , пов'язаних з епохальною хмельниччиною. „Христос і Марія у срібнім окладі” – драма народу часу голодомору, „Хто і як виграв Другу світову війну” вводять у хитросплетіння борні з нашестям фашизму. „Черевики” відкривають дорогу до подій від повоєнного часу до сучасності („Мертвий прах”, „Лавровий вінок”, „Солодке життя Оникія Зайця”, „Курис”, „Націоналіст”). При цьому знову постануть роки і люди України й Суматри, старої (комуно-імперської) і сучасної державно-політичних систем. Надзвичайно різноманітною постає й обрана система: від колгоспників – до інтелігенції і від рядових – до генсеків та маршалів („Мертвий птах”), князі („Вовчою стежкою”) і чільні представники конфесій.

Могла б вийти мозаїка хай і цікавих, але надто віддалених від цілісності якогось (у даному разі – українського) світу образів, подій та настроїв.

Однак знову повернемося до тези: органічно поєднаними в творчості Ю.Мушкетика є як „мала” і „велика” проза та драматургія, так і сюжети та образи збірки „Суд”.

І поєднує їх творчий імператив письменника: головне – людина. Вона є „ниткою Аріадни”, що єднає рід, націю і вселюдство, віки й покоління, уявлення і дійсність, а відтак – справжність або ілюзорність життя (почуттів, мислення, діяння, ідеалу, волі).

Як і личить „малій” прозі, вона лірична й гостросюжетна: людина розкривається через долю і душу, а зафіксований епізод життя обов’язково є кульмінаційно-характеристичним у житті Персонажа.

Такими, як ми бачили, є „суди” в долі Сократа й Сенеки. Аналогічною є роль уже радянського суду в житті Ганни Розсохи – колгоспниці, що мужньо трималася в усіх випробах трагічного ХХ століття, але коли на суді лицемірно виступив голова колгоспу Устим Рукавиця – свідок її чесного, жертовного життя – „заплакала з образи за неправду”. Невтомну трудівницю Ганну звинувачували... у неробстві та антипатріотизмі, як, до речі, і поміркованого киянина у націоналізмі („Націоналіст“).

Можна сказати: так було в совєцькому суспільстві. Але як це співвіднести з античністю та пізнішими суспільними формаціями?

Відповідь дасть „Правда про Прометея”: великий благодійник , легендарний тираноборець заради людей відчужив у богів вогонь. Тисячоліттями прикутого до скелі героя славили Есхіл і Софокл, Т.Шевченко і Леся Українка, А.Малишко – як взірець наслідування любові.

Але настали часи ленінсько-сталінської та троцькістської „демократії” і П.Тичина в трагедійній феєрії „Прометей” кидає виклик і літературній традиції, і режиму: люди-фанати забувають навіть ім’я Прометея! Адже будівникам нового світу ніколи думати про культуру і людяність. Їхня мета – ідеальний „палац щастя”... Тож на питання запідозреного в лиходійстві Прометея, чиж насправді вони є щасливими, ті архіреволюціонери-інтернаціоналісти боязко (запам’ятаємо цей фетиш!) відповідають:

...щасливі ми,

це так, але те щастя в нас казенне,

і мова рабства. Скільки, скільки мук.

Коли б ти знав. В нас мерзость і покора!

Панує сила в нас і деспотизм...

Тоді (трагедія творилася в 1917 – 23 рр.) будівничі нового світу мріяли про щастя і звільненого Прометея, – але П.Тичина ще тоді побачив: оберненими в рабство, не людьми, а тільки числами, упослідженими тиранією були і Прометей, і будівничі.

На жаль, наша критика, що досі належним чином не прочитала ні “Смерті Каїна” І.Франка, ні драм Лесі Українки та В.Винниченка, не прочитала й пророчої феєрії П.Тичини “Прометей”.

Тому оповідання Ю.Мушкетика не може розглядатися лише як ще одна міфологема. У ньому письменник відкриває трагедію абсурду вже ХХ ст.: обурений невдячністю людей Прометей стає лютим тираном. А поборники свободи та демократії, вдягнувши на шиї його ярмо, ще й ставлять пам'ятник з надписом “нашому дорогому тирану Прометею”.

Як бачимо, аналогічно до новочасних поборників демократії, одні з яких ставили по всіх селах і містах пам'ятники дорогим тиранам радянізму, а інші досі оберігають їх, навіть на бульварі Шевченка у Києві, який відкривається постаментом тому, хто реально твердив: “Росії без України бути не може!”, – але фальшиво писав: “тільки при єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови”.

Отож: про суверенітет не ведіть навіть мови, а щоб не сумніватися – пам'ятайте, як “на допомогу” українським пролетарям, на їх прохання (як пишуть і “малоруські” історики) ще 1918 року на Київ було послано московсько-петербурзькі орди “пролетарів”, які знищили українську державність... Всупереч конституційним нормам про державну символіку ті “герої” досі прикрашають міста і села України.

Таке можливе тому, полюбляють патякати, що історія нічому не вчить, а люди, народи – од природи порочні... Ю.Мушкетик не тільки знає: уміли вчитись в історії американці й японці, англійці, німці, італійці й французи, зовсім недавно – поляки і чехи, литовці й грузини, – а й вірить, що й українці ХХІ ст. спроможні прислухатися до Т.Шевченка і “прочитати” минулу “славу” та поставити, як те зробив М.Хвильовий, питання: дух Фауста (Європа) – чи московське позадництво? А тим самим – “Україна – чи Малоросія”?!

Ось чому ціла система романів про сфальсифіковану, але неминучу історію, персонажами якої постають політики, мислителі, керманичі церкви і представники найширших верств суспільства. Вони привертають увагу і неординарністю характерів та долі. Але не випадково один із романів визивно названо “Брат на брата”, а в книжці оповідань “Суд” особливе місце посідають твори-розмисли, і найперше – “Диявол не спить”.

Його центральний персонаж – славетний Григорій Сковорода: і тут – природно-людяний, мисливий, охоплений жагою пізнання й самопізнання, навернення людей до правди і щастя. Так і здається: традиційно поетизований (як у симфонії “Сковорода” П.Тичини).

Одначе не випадково раніше ми бачили драму Сашка Долини, а в збірці оповідань постає притча (правда) про Сізіфа: і цей історичний персонаж таки встановлює камінь на вершині гори! Але тут же усвідомлює: саме в той момент він втрачає мотивацію життя. Життя – це боротьба за вогонь, боротьба з інерцією почуттів, мислення, волі, боротьба за перетворення маси в енергію, існування в життя, споживачів у людей, а маси в народи. Це, як і наголошував Мономах, – активний гуманізм.

І не в риторичних питаннях, проповідях, філософських мудруваннях і силогізмах, а в дії.

Ось тут і криється ядро творчості загалом та конфліктності у Ю.Мушкетика: відкривати не видимості (форми), а сутності.

В оповіданні-метафорі “Диявол не спить” Ю.Мушкетик на дорогу життя Г.Сковороди виводить ще два персонажі: історичного митрополита Самуїла Миславського та літературного Корінця-Даниленка.

Для шукача гармонії (у тому числі – симфонічності мислення та на його основі – філософії серця) Григорія Сковороди дисонансно-конфліктною постає й зустріч із Самуїлом Миславським – подібним до тих, кого піддавав нищівній критиці ще І.Вишенський: пихатим барином, який і в реальності воював з українським світом, ставши ініціатором заборони української мови в Києво-Могилянській академії.

Та апогею конфліктності сягає зустріч Григорія з колишнім однокурсником Корінцем-Даниленком. І не стільки тому, що той веде малоестетичний спосіб життя, бурлакує й не думає дбати про спасіння душі, – скільки тому, що несподівано для Сковороди ставить йому воістину сакраментальні питання: Чому філософ живе наче “у власному коконі. Власної душі, власних думок“ “З людьми, для людей” (іронізує він над Григорієм). Зробив кому-небудь справжнє добро? Пожалів кого-небудь?.. Окрім пташки жовтобокої. А мені жаль... Січі славної, гетьманщини, скасованої і сплюндрованої, давнин і законів наших, заповітів батьків, гайдамаків жаль. Ох, як жаль. А ти... правильно робиш... не жалій їх. Бо пожалієш – не будеш святим. Захочеш зубами комусь перегризти горлянку. Вгризтися у світ захочеш... Щоб кістки захрумтіли, щоб бризнула кров. Нащо це тобі! Ти знайшов личину... Гарну личину. Ніхто такої не знаходив.

…“Це оригінальнний історико-художній світ не тільки тому, що в ньому переважно відкривається різними гранями наша легендарна козаччина, незабутня Січ у могутніх, колоритних постатях і в постатях мало привабливих. Тут – національна слава, і ганьба, і біль, і гідність над усе, і поразки, розпука, і окрадений, відтятий від своєї історії народ, винищення цвіту нації, її мови, духовності).

Ми знаємо, що Григорій Сковорода зробив справжнє добро усьому світовому українству. Що ті питання – як Мефістофеля Фаустові, безжальні й, отже, в глибинах і несправедливі.

Одначе світ не одноплощинний. Тарас Шевченко був не лише мисливо-людяним, а й вимагав: коли доброї долі жаль, Боже, то дай злої, злої! Бо “страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі”. Тому як гуманіст-патріот і почував, і мислив, і творив, і діяв, закликаючи не тільки до щирих братніх обіймів, а й до сокири, – а тому мав право сказати: “ми просто йшли: у нас нема зерна неправди за собою”. А всій імперській Росії кинути виклик, так визначивши сутність життя:

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Изведать пропасти страстей,

Познать на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы –

Се человек!

(“Тризна”).

Григорій Сковорода був сином і духовним батьком України, творцем концепції Батьківщини – Терену. І він протестував проти “немытой России, страны рабов, страны господ” (М.Лермонтов) та “послушного им народа”. Однак Корінець-Даниленко вже відчув запах тліну на філософії Гетьманщини – раніше найосвіченішої в Європі національно-демократичної республіки, а тепер – покірного васала царату, і вимагає, кажучи словами П.Тичини, “голосу Тараса”. Філософії боротьби, вольової дії. І це, як наголошував І.Драч, була вимога синтезу слова й меча, як те й було в Україні віками: поряд ішли князі і поети, гетьмани і філософи, а та однодійність породила як билини київського циклу, “Слово о полку Ігоревім”, так і народні думи, історичні пісні, козацькі літописи, “Історію Русів”. Зрештою і гетьмана, котрий нагадував: потребуємо єдності і боротьби, бо лише ”през шаблю маєм право”, а також і великого Григорія Сковороду – предтечу Т.Шевченка.

Однозначно: абсолютної правди як не було, так і немає. Але те, що шлях до неї необхідно шукати завжди і всім, – це однозначна правда, яку й утверджує Ю.Мушкетик.

І саме тому він звертається до проблеми страху: дисгармонії в світі і в собі, страху як патології дрібної душі, яку б посаду не займав її власник. Страху як субстрату люмпенізації й рабства.

У книжці оповідань – це “Страх підстарости Чаплинського”, “героїв” “Вовчої стежки” і “Мертвого птаха”: персонажів тих творів (чи то історичного антагоніста Богдана Хмельницького, чи то князя, що прагне втекти від свого народу, чи то, судячи з реалій, Сталіна), котрі жили й досі живуть жалюгідною психічною настановою на існування (як у казці “Хо” М.Коцюбинського) хоч би й ціною совісті, честі, брудного себелюбства та кривавого терору.

На жаль, філософи страху не обмежують його вплив лише на самих себе, вони прагнуть поширити його на всіх, надати тотальної дії: і тим зрівняти героїв із нікчемами, патріотів зі зрадниками й яничарами, миротворців із ґвалтівниками, садистів і жертви.

Ще більше жаль, що, як показує Ю.Мушкетик, тому гіпнозу піддаються цілі товщі суспільних верств. Страх проникає в психоідеологію суспільств і паралізує їх. Так паралізувалась воля малоросів Петром І і Катериною ІІ, царями й вождями інших народів, та найстрашніше – що не лише носіями, а й ідеологами страху ставали свої – і вожді, і маси: від гетьманів Брюховецького й Скоропадського до Кагановичів і Косіорів, їхніх підручних – істориків, економістів, культурологів, діячів літератури й мистецтва (що переконливо показано В.Винниченком у “Слові за тобою, Сталіне!”).

Петро І з Меншиковим не подолали б столиці І.Мазепи Батурина, коли б не зрадив сотник Ніс. Не було б перемоги чужинців під Полтавою, коли б не зайняли “нейтральної” позиції деякі українські полки і запорожці. Не були б подоланими УНР, Гетьманат, Директорія, коли б не стали поплічниками московських “інтернаціоналістів” українські угодовці – речники єдиних дій великоруського й українського пролетаріату. Без “своїх” не було б голодоморів і державно-політичної капітуляції, без проповіді рабства і страху як норм життя не було б теперішнього маразматичного шукання орієнтації на Росію чи на Захід, ігноруючи власний народ. І надзвичайно важливо, що Ю.Мушкетик бачить матерію страху не тільки в фізичних та матеріальних площинах: кривдник родини Хмельницького боїться кари за злочини; Сталін боїться за життя як за владу тирана; козацька старшина боїться не стати дворянством або втратити маєтності; церковники – що втратять прибуткові приходи, єпископства чи можливість бути відзначеними орденами й ласкою атеїстів; колишні ініціатори голодоморів і терору, що їм воздасться за содіяне...

І той страх загалом можна зрозуміти: йдеться про шкурні інтереси.

Але страх проник і в підсвідомість приречених на кріпацтво та рабство колгоспників і робітників; доведених до жебракування вчителів, лікарів, письменників, діячів культури, учених.

Чого бояться вони?!

Чому не бояться, що й з їхньої згоди страх став на рівень способу життя? Чому нагадують чукч, яких винесло на край Арктики, але які бояться розповісти анекдота, бо їх кудись... зашлють... Вони обожнюють страх. Більше того – вважають за доблесть, а тому й зраду – як священний обов'язок, і зраду не якихось приписів чи службових присяг, а зраду природного права бути собою.

Страх бути людьми...

Камо грядеші?!

Може, й насправді людина від природи порочна, а цивілізація й культура – вичерпали себе? І, можливо, від цього Мушкетикове “Прощай, Україно”?

VІІ

Що й казати, у творах Ю.Мушкетика злива сцен сумних і печальних, драматичних і трагічних.

Але те – від песимістичної налаштованості одинокої „душі мистця“ чи від характеру та психічного еґо маси, її містичного потягу до колективного життя? Тобто маємо справу з домінантою настрою чи суворого реалізму інтелектуального аналізу?

Декому здалося, що в “Прощай, Україно” панує відчай однієї людини. Однак і при цьому не можемо не поставити питання: а яка причина того відчаю? (Якщо він, звичайно, є. Бо буває і відчай, а буває, як те ми бачимо у Володимира Мономаха, І.Вишенського, І.Мазепи, Т.Шевченка, П.Куліша, П.Тичини, О.Довженка, – крик зболеної душі, яка хоче збудити оспалих і збайдужілих, щоб вони не прокинулися в огні палаючої хати).

“Гайдамаки” (яких трактували як “разбойников, воров”) – чи були це ті, про кого можна писати спокійно? А в творах про Гетьманщину, коли вирішувалися долі не лише України, а й Росії, Польщі, Туреччини, всієї Європи, і коли одні заполонювалися міфом про незчисленні скарби гетьмана Полуботка (і їх настійливо розшукували у банках Великої Британії та Німеччини, сподіваючись так вирішити всі проблеми розвитку суверенної України), а Ю.Мушкетик поставив питання на реальний грунт. Так, в українській долі часом жахливу роль відігравали й сусіди (вони також прагнули, як писав про своїх князів Володимир Мономах, не так будувати, як ділити і володіти), – але годі покивувати тільки на інших. „Росія сльозам не вірить“, і це добре. Хоч так, можливо, привчить до самостійності мислення, ідеалів, державотворення (цей непростий шлях взаємодії з сусідами проходили французи й німці, англійці і канадці, чехи й поляки). Прислухаймось до Т.Шевченка про нашу славу, яка умивалася кров’ю й зачаєна на козацьких трупах, – а це тому, що віками в Україні людоловами були й свої Брюховецькі та Кочубеї, і вони полювали “Брат на брата” не згірше татар... І, як не дивно, тоді наче і не боялись нікого й нічого.

А нині... у Биківні діти грали черепами в футбол, бо батьки, боячись правди, прийняли ідеологему про злочинне винищення української еліти не енкаведистами, а німцями. За цих умов совість могла безтурботно дрімати.

Колись Європа жахнулася ордизмом московського царя, котрий винищив чисто всю людність Батурина. Лишився слід лише в похованні дитячих черепів, прострелених у потилиці. Варварство й канібальство не мають меж.

Захисників української свободи Європа уславила тоді талантом Байрона, Меріме і Вольтера, художників і композиторів. Бо йшлося про найдорожчі загальнолюдські цінності.

Нині Батурин своєю праславою не переймається. Покоління ростуть у безпам?ятстві: їх досі сковує й паралізує страх за героїку великих прадідів. Тому волає до оспалих жертовний хрест, поставлений з ініціативи В.Ющенка, і по-варварському занедбаний палац гетьмана Розумовського, який так і проситься стати університетом або музеєм слави великого минулого.

Та ще – церкви: майже суцільного російського патріархату! Держава й суспільство інспіруються релігією і волею... іншої держави. Подібного – свідомої трансплантації чужого серця у свої груди – історія не знала.

Страх і байдужість, лицемірство, двоєдушність і безвідповідальність – ось що десятиліттями ятрило душу авторові „Білої плями” і „Краплі крові”, „Жорстокого милосердя” й „Обвалу”, „Гетьманського скарбу” й „Позиції”, бо Ю.Мушкетик пильно досліджував макро – і мікрочастини не лише чужої, а й своєї душі, стоячи на позиції, ще 1920 року у збірці „Замість сонетів і октав” так вираженої П.Тичиною:

Аероплани й усе довершенство техніки – до

чого це коли люде одне одному в вічі

не дивляться?

Не хватайте озлоблених у тюрми: вони

самі собі тюрма.

Університет, музеї й бібліотеки не дадуть

того, що можуть дати

карі,

сірі,

блакитні...

Очі – як дзеркала душі.

Отже, не зводьмо антигуманізм глобалізму в релігію перелицьованого „інтернаціоналізму”.

Як вимогливо запитував В.Симоненко: „Ти знаєш, що ти – людина”? А коли не знаєш, то чи хоч плекаєш воління знати?

У кожному з творів Ю.Мушкетика є індивіди, які мають свою позицію – морально-етичну, громадсько-політичну, світоглядно-гуманістичну. Мотив – концепційний: з творів вичитується, що для Ю.Мушкетика найвища мета – суверенна Україна, але суверенітет держави починається з суверенної особистості (сім’ї, нації, мови, культури). Не випадково саме тієї породи людям живеться важче: збільшення кількості населення, матеріальних благ, вселюдських технологій не збагачує всю планету щирістю і теплом, людяністю й мудрістю. За Добро і Красу доводиться воювати. Як те пізнали діячі пізнього Відродження та Просвітництва, навіть наука більше активізує раціоналізм, ніж серце; навіть гроші і влада (як показував Шекспір у „Венеційському купцеві” та в „Бурі”) не гарантують щастя, а то й не ведуть до нього. Людина, як наголошувала Леся Українка, не завжди піднімається до себе самої.

Зазнає поразки, а то й катастрофи. Страх вижити, втопитися „в ложці води” і нівелює її „я”, волю до життя в боротьбі, робить іграшкою обставин.

…“Роман “Брат на брата” такий повний перегуків з нашим сьогоденням і алюзій на його небезпеки і навіть загрози, що зайве, можливо, ще раз про це нагадувати. Але це – не парабола на ультрасучасні теми, не перевдягнена в шати минулого злободенність, а таки справжній історичний роман з густою й дотикальною художньою “плоттю”. Роман, що схиляє до занепокоєних, схвильованих роздумів“.

Ю.Мушкетик постійно синтезує багатовіковий досвід із сучасним. Він не байдужий до проблем матеріальних.

Але його планета шукань і мрії – добра, мудра, красива й велична людська душа.

І хіба то вина Мушкетика, що він, подібно Сократові, Мономахові, Сковороді, Шевченкові, Франкові посеред дня зі свічкою в руках вимушений шукати оту симоненкову – єдину у світі від природної напередвизначеності – людину? Шукати і в „неперспективному” (через людську глупоту) селі, і в палацах урядовців, можновладних церковників, увінчаних нагородами науковців та працівників освіти й культури, партійних лідерів.

Тих, до речі, представників „еліти”, котрі, жадаючи піднятися над „Загалом”, спочатку відчужуються від роду, зрікаються середовища (особливо сільського – своєї істинної материзни), народної мови, культури, етики й естетики. Обмежені світоглядом, мілкотравні душею, вони пнуться на вершини чужих світів, не ставлячи при цьому питання: навіщо вони – безликі споживачі – тим світам? Що принесуть вони, чим поділяться і збагатять? Старцівською торбою? Так старців скрізь вистачає своїх... Від того, як показує Микола Карпенко в історичних поемах та псалмах, – „марнот-марнота і суєта-суєт“.

Воскреснути б із попелу великих змагань! Але для цього необхідний активний будитель – інтелігенція. Але де вона – воістину національно-державницька? Нерідко постає лише маса володарів різного роду дипломів. Однак вища освіта не є ні гарантом, ні аналогом елітності (інтелігентності), як святкова ряса чи гори золота в храмах не є доказом святості їхніх володарів. Часто – навпаки: душевна бідність завжди прагнула прикритися бундючною пишнотою.

Тож держава й живе без власної філософії розвитку, як човен без вітрил і без весел та штурмана. Як наслідок: розпродується баришниками земля і село – українське село, котре підносило культуру Австралії й США, Росії й Канади, годувало Європу – нині задихається без людей і хліба, втрачає криниці культури. І, що найсумніше, не дуже прагне мати свою „Позицію“ на дорозі до майбуття.

Ще більше нівелюється, знеособлюється в культурі місто. Розбрелись по світах представники освіти й науки, молодь, що й сьогодні бреде по чужих вітчизнах „мов каліки журавлі, що відбилися від свого ключа” (М.Коцюбинський). А телебачення й преса мільярдно тиражують антикультуру, сексіндустрію, убивства, садизм, безтурботну розпусту закордонних „зірок”.

Насичуйтесь і отваринюйтесь!

Слухайте панів Чижа і Саєнка про інформативну (за їх визначенням) окупацію України і радуйтесь, що вони про це напрочуд демократично говорять і так само демократично... потурають тій антинародній експансії.

Чи ж дивно, що в інформаційну блокаду-окупацію потрапляє і чесна українська книжка? Мистецька творчість?..

У „Львівських сонетах” Д.Павличко писав про час, коли „За мною стежив шпик, як звірина двонога; А дома я писав о зляканій порі, як піднімаються з нужди пролетарі Побудувати світ без правди і без Бога. А правду на Сибір вивозили кати...” Чи визначились ми в меті сьогодні?

Байдуже сумління заспокоює: за те у нас найвищий відсоток приросту продукції! – не кажучи: а від яких рівнів ведеться облік? Від наших нещасних 50 мільярдів гривень чи від трильйонів євро і доларів?.. А також забуваючи: немає підстав говорити про будь-який прогрес там, де немає прогресу людини!

Герої і в Мушкетика – не Геракли, спроможні звершити по 7 вікопомних подвигів. Вони – і Петро Дорошенко, і Павло Полуботок, і рядові Запорожці, Хлібороби, освітяни, вчені, митці – є реальними людьми. Тому живуть у напруженому вирі сучасних пристрастей, радощів і незгод. Часто й вони не знаходять виходу з кризових ситуацій та процесів. Часом і вони готові опустити руки й сказати: все! Сил більше немає боротись. Прощай Україно – батьківщино найвеличніших помислів і мрій. Очевидно, нам ще довго виглядати вогника в кінці тунелю, бо не знаємо навіть ,де той тунель...

Але вони – люди, серця яких сповнені любові до життя, правди і справедливості. Тому й творять постійний суд над собою і світом, шукають істинні сутності. Не втратили віри в Шевченкове: „борітеся – поборете!”

Борються за людяність і красу й твори Юрія Мушкетика. Прекрасні твори, спрямовані до грядущого.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.