Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

ШЕВЧЕНКО НЕПРОЧИТАНИЙ

Тарас Шевченко народився в кріпацькій сім'ї в селі Моринцях. Потім йому будуть білими ночами снитися бур'яни, де він ховався то від мачухи, то від дяка. Потім до нього приходитиме в снах перша ластівка — Оксана.

Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

І таким самим безслідним привидом з'явиться і зникне Г. 3.

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

І факти вірні, і цитати вірні, а проте усе не те і не так...

Він з'явився і зник, і залишив для села казку. Сліди, які він залишав, були якісь непевні й невловимі. Неясні його сліди і в поміщика Енґельгардта, який заламав за кріпака казкову ціну, і та ціна була сплачена...

Зовсім загадкове його зближення з сім'єю Брюллова. „Физиономия не крепостная” — перше враження прославленого художника. А за півроку вчорашній кріпак стає вже наче другом сім'ї Брюллова. Але справжнє диво попереду. Хлопець потрапляє у вимріяне царство — до Академії мистецтв — і займається там чимось зовсім не тим — своїм чаклунством.

Він був художник з ласки Божої, його вабило мистецтво пензля ще з дитинства. І, нарешті, він зустрівся з великим світом мистецтва. Він милувався ним. У справжніх музеях...

А потім... поринув у себе і — взявся за своє. „Причинна” — то перше його чаклунство. „Кобзар” відкривається першим твором: „Реве та стогне Дніпр широкий”. Але це неймовірно — не тільки як початок творчости! Це взагалі неймовірна магія — світ музики в слові. Музика між словами — світ загадковий і невловимий, як сам феномен „Причинної” — завороженої дівчини, що розминулася зі своєю долею.

То був перший його віщий романтичний сон про долю української дівчини. І перша велика любов — єдина, назавжди. В особистому житті він із нею розминувся. Як, зрештою, розминувся зі своїм особистим життям. Воно не відбулось. Бо, власне, не було життя в Україні її дітям.

Нас до глибини вражає велика любов Шевченкова — любов до України. Любов до України проходить через усю українську літературу. З неї зробили тему. З неї виробили амплюа. Часом із неї робили професію... Але навіть серед найщиріших ідеалістів Шевченко чимось виділяється. Чи тільки тим, що

Вія перший полюбив її,

Як син кохає неньку,

Хоч би була вона слаба,

Стара, змарніла, бідна?..

(Леся Українка)

Здається, не тільки тим. Страждання має свою мову. Цієї мови глухі балакуни не чують. Вони вдають, що розуміють, про що пише Шевченко, вони думають — про панів, кріпаків... Це те саме, що говорити про собор, що то цегла, залізо й дерево.

Шевченко пише про стривожену душу людини, про її боріння з активним злом, з густою темрявою. Про поривання і пориви до своєї Небесної вітчизни. Крізь безпросвітні хмари й безнадійно скалічене життя. Може, з отих калічених ран і виглядає душа — зазирає нам у вічі великими очима страждань.

Згадаймо, де вперше з'являється феномен Шевченкової любови. В образі обманутої, зневаженої і покинутої Катерини. Чи любить він її?

Ну, як її можна любити, розлюблену, прогнану найріднішими... Не любить, не ненавидить — він перевтілюється в неї і живе її життям. Він її покидає в полоні відчаю, коли вона топиться. Але потім знов знаходить уже під іншим іменем, за інших обставин... „Сліпа”... „Марина”... „Сова”... „Наймичка”...

У містерїї „Великий льох” чи не її впізнає в образі перевтіленої у пташку дівчини, яка напоїла цареві коня тоді, коли той їхав плюндрувати Батурин.

Нарешті, він у високому творчому пориві підносить її до Мадонни, але одночасно здіймає з тієї Мадонни корону — так, як раніше з Лілеї зривав пелюстки, щоб зробити її справжньою і впізнаваною.

...Розп'яли

й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась...

Бо справді, хіба не було зневагою Мадонни — обман і розтління кожної дівчини, що народилась для плекання святости сім'ї і чистоти домашнього вогнища? Бо хіба можна уявити Мадонну поза мільйонами дівочих облич, з яких пишеться її образ? Хіба не для того явилась нам Мадонна, щоб утілюватись у мареннях юної дівчини й роїти в неї мрію народити рятівника людей?

І хіба не для того явився Спаситель, щоб відкрити кожному прообраз його драми, в якій треба вибрати якусь свою роль, брати чийсь слід.

Слід Праведника, що веде на Ґолґоту.

Слід Юди, що веде до повішення.

Слід Пилата, який умиває (але не відмиває) руки.

Слід Петра, що легкодухо зрікається Учителя і все ж таки знов повертається, щоб заснувати його Церкву.

Нікому не розминутися в житті з драмою суду над Праведником.

„Свою земну вітчизну Тарас Шевченко любив і оспівав з дивовижною, майже шаленою силою” (Луначарський). Так, бо він любив у ній Мадонну — як у молитві — „усім серцем, всією душею, всіма помислами”. Він усім серцем відчував красу, гріх і розплату нашої довірливої національної Мадонни.

У поемі „Відьма” він знов драматизує цю свою любов.

Божевілля — це єдиний природний стан, у якому можуть залишитися живими ті, кому перекрито джерело Істини й закрито Небо.

У країні, де король — убивця, королева стає наложницею, придворні — шпигунами й стражниками, а чесний і чистий — божеволіє. Гамлет залишається зі шпагою, тому його божевілля подвійне, загадкове. Але Офелія беззахисна, і її божевілля абсолютне й безнадійне. Єдине, що робить Офелія — співає.

У Шевченкової Відьми ще важчий хрест. Вона з того краю, у якому не просто вбивцеві судилось стати королем. Тут усі королі

— вбивці: вони посилають в Україну своїх рабів — убивати, обманювати, розтлівати й грабувати чуже. І ці раби розтлівають беззахисну невинність. У Відьми важкий хрест: вона залишається жити. Що більше — своїм стражданням вона утверджує важку християнську ідею прощення ворогові. її попередниці в божевільному пориві несли своєму катові смерть за смерть. А вона в нечуваних муках дійшла смирення. Вона загубила Бога й знову знайшла його.

Чи випадково батько її, зраджений і покинутий, перед смертю приберіг для дочки єдине слово: „Я прощаю”. Це те слово, яке вся Україна говорила на Великдень устами старих і молодих. Усі всім прощали перед лицем світлого Воскресіння, щоб бути гідними того Воскресіння. Бо справді — який сенс у людському стражданні без вершини — воскресіння? І який сенс в уникненні страждань, коли сенс життя — у прийдешньому воскресінні?

Людина в Шевченка проходить коротку страшну дорогу життя — від ілюзій радости до безодні розчарувань і відчаю, а потім у примиренні з Богом осягає свою суть. Знаходить мир у душі.

Пізніше ця тема буде розвинена в романах Достоєвського, який повертає людину лицем до обманутих, зневажених і скривджених. Бо тільки вони зустрілися з собою.

Моя се мати і сестра,

Моя се відьма, щоб ви знали...

Але ми чуємо: „Твоя се мати і сестра, твоя се відьма, щоб ви знали”.

Перед нами артистичне втілення її долі. Знайомої долі, з якою ви в житті просто розминулися. Психологічна справжність відкриває вашу причетність до цієї долі. Бо в людській справжності і в мистецькій справжності всі ми — рідня, і всі граємо різновиди тієї самої ролі, яку Шекспір у монолозі Макбета визначив:

Всі „вчора” лиш освітлювали шлях

До тліну смерти. Гасни ж, куца свічко!

Життя — рухлива тінь, актор на сцені.

Пограв, побігав, погаласував

Свою часину — та й пропав. Воно —

Це дурня казка, вся зі слів гучних

І геть безглузда.

1990

Євген Сверстюк