Всі публікації щодо:
Голобородько Василь

ТЕЧІЯ ПЕРЕГАЧЕНА, АЛЕ НЕ ЗУПИНЕНА - ГОЛОБОРОДЬКО ВАСИЛЬ - Іван ДЗЮБА

Чверть століття тому на київському літературному обрії з'явився вісімнадцятилітній юнак з Донеччини і всіх вразив чистотою, ніжністю та довірливою красою свого світу. А це був таки цілий новий світ, хоч і зосереджений у собі, без зовнішнього огрому. Всі ми тоді були в полоні поезії шістдесятників. Кажу тоді, бо шістдесятники теж змінювалися, їхня еволюція була інтенсивною і повчальною,— тоді ж „шістдесятництво” означало для нас: пафос людської правди, що протистояв пафосові брехні; крик національного болю; розкуте, потужне, експансивне слово. З цим мимоволі ототожнювалася поезія взагалі; здавалося, іншої рівнозначної за творчими можливостями перспективи немає, принаймні для нашого покоління.

Однак у літературі завжди діють могутні стимули відштовхування і взаємодоповнювальності; вона прагне повноти через взаемоспростування і взаемопідтримку. На узбіччях поезії вже народжувалося щось нове. І чи не першим вісником його прийшов Василь Голобородько. І приніс інший образ життя, відкрив інший світ — теж близький і хвилюючий. У ньому буття сучасної людини поставало як позасвідомо занурене у глибини етнічної пам'яті, поганської міфології, народної казки, загадки, заклинання, обряду. Це не була стилізація, цитатність, це не було використання фольклору й міфології — про них взагалі не думалося: ні про фольклор, ні про міфологію, ні про етнос. І сам иоет наче не знав про це: просто воно ним говорило, говорило душею і мовою, клопотами і поводженням нашого сучасника. Виявилося, що в духовну потребу дня нашого, доби нашої можна йти не лише з висот ідеологізму, громадянської публіцистичності, інтелектуальності, а й з глибин інтуїтивізму та народного світогляду, який відклався в національному психоемоційному типові й визначає структуру поетичної мови.

Поезія Василя Голобородька, за всіх випадковостей особистої долі автора, була „на часі”, була об'єктивно зумовленою і неминучою. В добу чуттєвого вигасання людини під тиском нівелюючої супертехнічної цивілізації та неприродних умов життя закономірно виникає опір цій сухій раціоналізації та обездуховленню. Людство немовби інстинктивно „захищається” від небезпеки душевної ентропії — „захищається” своїми поетами й митцями, які зберігають і плекають у вселюдському духовному активі дорогоцінні елементи наївної почуттєвості й уяви, „дитяче” всебачення, вічну свіжість емоційної істоти. І один із можливих тут для поезії напрямків „роботи” — це підключення до живлющих підземних вод древнього анімістичного світопочування, недооцінена й невичерпана мудрість якого вела до інтимного порозуміння людини з природою. Та не тільки з природою. Історія, суспільна проблематика, все буття народу поставали немовби органічніше відчутими — зсередини, в „матеріалі” національної психіки й чуттєвості, в ожилих та оновлених архетипах народної художності. Так, що це був і один із багатьох можливих способів оборони й утвердження української національної духовності в слові. Досвід Василя Голобородька показав, зокрема, як багато може дати сьогодні органічне відродження елементів української національної давньопоетичної стихії, елементів високофольклорного і висококазкового світосприймання: продовження тієї традиції розкривання прадавнього психічного підкладу та міфологічно-поетичних джерел світопочування українського народу, активного, динамічного включення їх у світопочування сучасне,— традиції, які заклали Леся Українка в „Лісовій пісні”, Михайло Коцюбинський у „Тінях забутих предків”, Павло Тичина у ранніх пантеїстичних поезіях. Чи, може, це „розкопування” отієї Довженкової Звенигори, її золотих скарбів? У всякому разі, ця поезія працює на збагачення і зміцнення національної духовності.

Свого часу появу перших віршів В. Голобородька привітала критика. Відгукувався і автор цих рядків. Але книжка його вийшла тільки тепер. І мимоволі думаєш про те, яким же рясним на таланти було покоління „пізніх шістдесятників”, „постшістдесятників” — і скільки втратила наша література. Скільки ще має відбутися отих „запізнілих прибутгів”, про одне з яких Василь Голобородько написав в однойменному вірші своєї збірки! А втім, вони „запізнілі” тільки в одному значенні: затримані, перепинені. Але не невчасні! Вони й сьогодні потрібні! Що ж до Василя Голобородька, то поштовх, який він дав українській поезії, привів у рух нові сили в ній. Не тільки ряд його ровесників, а й дехто з „вісімдесятників” внутрішньо з ним споріднені, хоч, може, й не усвідомлюють цього, оскільки йдеться, звісно ж, не про наслідування.

У збірці „Зелен день” переважають давні поезії, але чимало й нових. Пригадується, колись, у 60-і, думалося: чи наївність і „дитинність” Василеві, природні для вісімнадцяти-двадцятирічного юнака, не стануть удаваними й солодкавими, коли прийде зрілий вік? І от нові вірші показали, що цього не сталося. Поет зберіг колишню свіжість і наївність (наївність як безпосередність переживання, як чистоту душі, а не як самодостатнє невідання добра і зла), зберіг „дитинність” (як глибину вразливості та легкість уяви), але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу, і наполегливішою громадянськістю,— хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному поетичному переживанні суспільноважливих явищ, сторінок національної історії.

Просто дивовижно, як Василь Голобородько „тримає” чистоту національної духовності, народнопоетичного світосприймання — не як раритет зберіг, а живе нею і нею бачить світ. Світ для Василя Голобородька — не тема, а буття його „я”, і бачення світу в нього — не інтерпретаційне, а збагачувальне.

У ряді нових віршів В. Голобородько якийсь наче „епічніший”, ніж раніше,— не за рахунок зовнішньої масштабності, звісно, а за рахунок повноти саморозгортання теми: як ото скульптурні мініатюри старих майстрів справляють враження монументальності. Входять у його поезію і тривожні сторони соціально-побутових змін, драматизм сучасного життя, відлунений глибинами національної пам'яті („Село змінює обличчя”, „Ми вже не подібні...” та ін.). В цих поезіях — осмута, змирливість, але й непіддатливість і надія... Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя й додало трохи гіркоти — ні, не гіркоти, власне, а добросердої сумовитості та, може, великодушної іронії — насамперед щодо самого себе...

Іван ДЗЮБА „Літературна Україна”, 1988, № 48



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.