Вплив української усної поезії на становлення й розвиток поетичного обдарування Тодося Осьмачки 8 клас

Всі публікації стосовно письменника: Осьмачка Тодось

„Як купала мене мати у любистку...”

Н. Логвіненко,

Інститут педагогіки АПН України

Київ

Тодось Осьмачка — людина незвичайних талантів, великий правдолюб, незрадливий син свого народу й Батьківщини, воістину народний поет. Ознаки геніальності з яскравої плеяди українських письменників 20-х років минулого століття, на думку Юрія Стефаника, мали лише двоє: Павло Тичина і Тодось Осьмачка. „Хоч дуже різні своїм творчим темпераментом і вдачею, — говорить літературознавець, — вони мають одну спільну рису: обидва вони виростають із преширокої бази української народної поезії так, як із тієї ж бази майже вісім сторіч тому виросла творчість автора „Слова про Ігорів полк” чи поверх сто років тому виросла творчість Т.Шевченка” (12, с.112).

Поряд з П. Тичиною Т. Осьмачку в творчих пошуках поставив і Ол. Дорошкевич, назвавши його поетом-символістом, що наближається до чарівних глибин української усної поезії.

М. Слабошпицький переконливо доводить, що Тодось Осьмачка відроджував у нашій поезії фольклорну традицію, „яку спершу витісняли Олександр Олесь, Микола Вороний, Григорій Чупринка, а далі вже поети революційного пафосу, які принесли в слово казенну байдужість до його питомого, первозданного значення. Слово в них ставало брутальним закликом, плакатом, ревом збаранілого натовпу”.

...Т. Осьмачка ж був не вишуканим, а „грубувато природним, прозаїчно приземленим. Замість ліричної солодкавості, культивованої Олесем, Вороним, Чупринкою, в нього була нестерпна гіркота й різка солоність. Він уникав так званих поетизмів, у нього були тільки відверті прозаїзми — те, чого ніколи б не посміли поставити в своєму рядку так звані українські модерністи чи його сучасники”(11, с.26).

Пояснити, хто такі модерністи, символісти, імажиністи можуть восьмикласники, попередньо одержавши це завдання.

Про складники поетики Тодося Осьмачки, формотворчі елементи якої вийшли з „багатих криниць, усної народної творчості, з фольклорно-метафоричної системи образів і символів, що організувала й гоголівську поетику, і повсякчасно збагачувала поетичний світ Шевченка, і розкрилася в творчості Юрія Яновського, Олександра Довженка”, говорить М.Жулинський у передмові до першої (після довгого замовчування в Україні) збірки найкращих віршів та поем талановитого українського поета Тодося Осьмачки (5, с.8).

Поет неповторної внутрішньої сили, самобутнє поетичне слово й образ якого виросли з праглибин народу нашого, все своє трагічне життя носив у душі й творчості велику любов, скорботу й муку народну.

Про незвичайність його поетичного обдарування критики заговорили після виходу у світ його перших збірок „Круча”, „Скитські вогні”.

Так, Сергій Єфремов, великий історик української літератури, писав про Т.Осьмачку: „З усієї групи поетів, причетних до символізму, чи не найцікавіший либонь наймолодший з них Тодось Осьмачка... Суворої, дійсно біблійної простоти дух, ... якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами визирають з поезії Осьмачки”.

Своє враження від збірки поезій „Кручі” С Єфремов завершує такими словами: „Щось з ґрунту, міцне і сильне, окоренкувате, з вузлуватим корінням у глибині матері-землі, органічне, а не нажироване чується у цього молодого поета. В Осьмачки так рясно образів, грандіозних та заразом і надзвичайно простих і не штучних, що вони аж його самого побивають, гнітять. Чого нашому поету на цілу вистачило б книгу, те він щедрою рукою розсипає в одній тільки п'єсі, образ на образ нагромаджуючи. Це якась грандіозна сила фантазій, що навіть буденні звичайнісінькі речі повертає на таємну символіку, повну похмурої якоїсь величности. І ця непоміркованість виходить не з кокетування, не з пересипання образами, як у новітніх імажиністів, а з справжньої сили, що з глибіні підсвідомого шукає собі ходу на ясний світ творчості”(11, с.27).

Поетичний талант Т. Осьмачки формувався в добу національно-культурного відродження, творча атмосфера якої була надзвичайно плідною і для української літератури. У цей час, вважає Юрій Лавріненко, поета не могли не захопити поривання молодих українських митців „до міжнародних висот символістської поезії”.

Символізм „як поезія відтінків, натяків, що шукає суто емоційного впливу на читача, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи певних слів-назв речам, а вкорінюючи „ідею” про них, символізм Верленів і Маллярме, символізм Тичини доби „Сонячних кларнетів” приваблює як поета і Тодося Осьмачку, — доповнює думку Ю. Лавріненка і М. Жулинський. — Та поетика символізму не домінує в його ранній поезії — переважає ліризм, підсилений імажиністичною гіперболізацією образів”(5, с.9—10).

Про великий поетичний талант, геніальність поета писали Євген Маланюк, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Іван Кошелівець, Василь Барка, Ігор Костецький, Григорій Костюк, Петро Одарченко, Юрій Стефаник, Остап Тарнавський.

Аналіз ранньої творчості поета містять підручник О. Дорошкевича (1924 року), літературознавчі розвідки С Єфремова, М. Доленги, М. Зерова, Б. Коваленка, Я. Савченка, Ф. Якубовського та інших.

Творчість Тодося Осьмачки у колі зацікавлень і сучасних літературознавців І. Дзюби, М. Жулинського, В. Яременка, М.Слабошпицького, М. Скорського та інших.

Геніальність Осьмаччиного таланту критики вбачали в особливій силі глибоко проникати в людську душу, „виносити з її найнижчих еподів предивну музику, яку чують тільки діти, прислухатися до найтонших її голосів та, дякуючи нелюдським стражданням, так вигострити свій поетичний зір і слух, що у висліді він міг дати твори, які якщо не перевищують, то напевно дорівнюють найвищим зльотам слов'янської поезії. Зокрема, образність його творів, його порівняння, його поетичний світ — такі багатющі, такі неповторні, що дозволяють вирізнити його як виняткову появу у світовій літературі”(12, с 113).

Розпочнемо знайомство з творчістю Тодося Ось-мачки у 8-му класі з натхненного живого слова вчителя, який є, на тверде переконання відомих методистів, „нічим не замінимою фігурою у вивченні літератури і в усьому процесі формування в школі світогляду й характеру, морального обличчя і внутрішньої краси людини...”(8, с.103):

— Поетична творчість Тодося Осьмачки, за визначенням багатьох критиків, — геніальна, оскільки в її основі „живий образ, факт, враження, чуття автора” (8, с.84). Мабуть, тому, що автор скористався поетичною технікою, спираючись на закони психології, а це дає змогу користуватися найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але ті образи, за словами Івана Франка, так упорядковані, що вони мимохіть торкають найпотаємніші струни нашої душі, відкривають нам широкі горизонти чуття і життєвих стосунків, роблять нас „громадянами вищого, ідейного світу” (13, с.254). У цьому і є вияв певного способу думання, бачення і почування письменника, особливою організацією його душі, образом його індивідуальності. Найповніший вираз авторської індивідуальності в його творах надає їм особливого звучання і соціальної ваги. У зв'язку з цим Іван Якович Франко ставив певні вимоги до майстрів поетичного жанру. „Нехай особа автора, — говорив він, — його світогляд, його стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причиною до пізнання того чоловіка у його найвищих, найсубтильніших („субтильний — тендітної будови, уразливий, ніжний; делікатної поведінки, м'який. Образно”)( 2, с.1212)” змаганнях та бажаннях, а затим причиною до пізнання часу і суспільства, серед яких він постав” (13, с.253—254).

Ставлячи такі вимоги до поетів, І. Франко водночас ставив їх ідо тих, хто мав донести „хвилі поетової душі” до учня. Отож знайомлячи сучасного школяра, який далекий від Осьмаччиної соціальної епохи, маємо прикласти якнайбільше творчих зусиль, як і в кожному конкретному випадку, щоб допомогти учням відкрити для них геніальність творчості Тодося Осьмачки.

— Отже, пропоную вам, шановні восьмикласники, — звернемося до учнів, — послухати вірш Тодося Осьмачки „Казка” („Як купала мене мати у любистку...”. Чи допоможе він нам відчути „хвилі поетової душі”?

Тож слухаймо:

Як купала мене мати

у любистку,

трусив зорі Див із лану

у колиску.

Схиляв голову весняну

голий місяць

до маленьких моїх ніжок

в купіль свіжу.

Вода з місяця збігала

на малого,

ніби сріблом полоскала

тепле лоно.

Як скупала мати сина,

то між зорі

положила у колиску,

як у полі...

Як у полі, на могилі

коло яру,

у пшеницю колосисту

серед лану.

Та в купелі моє серце

залишилось,

й мати вилила з водою

під калину.

М'ячі срібні кругом серця

впали в трави —

солов’і їх покотили

на дзеркала.

Ромен-зілля зросло з серця

в росах кутих,

йому в листя упав місяць

з озер гнутих.

Погойднулось ромен-зілля

на все поле,

свою голову вмочило

в синє море.

З моря сокіл тоді степом

нап'яв крила,

з крил тумани поспадали

скрізь по нивах.

Й ромен-зілля стало в'януть

у туманах...

Ішла дівчина й зірвала

його в травах.

Тепер дівчину шукаю

в теплих зорях —

дзвоню в роси, з поля босий

в сині гори!

(9, с.36-37)

Виразне читання, на думку методистів-класиків, і в цьому переконує практика, відіграє особливу роль у глибокому і правильному усвідомленні літературного твору. „Спочатку роль читця, — вважає академік О. Мазуркевич, — має виконати сам учитель — перше враження повинно бути цільне, повне й глибоке. Воно сильно зворушить слухачів-учнів, змусить їх замислитись і пережити ті асоціації, що спалахнуть. Це „душевне співробітництво” і є одне з найважливіших явищ під час читання поетичних творів у школі”(8, с.110).

Після виразного читання (бажано напам'ять) поезії учителем дізнаємося про перші враження:

— Чим сподобалася і вразила поезія ?

— Що побачили під час слухання?

— Над чим замислились?

— Про що твір?

Після повторного мовчазного читання учнями спитаємо:

— Яким уявляєте автора?

— Хто міг написати таку казку? — Чим вірш нагадує казку?

Підсумує висловлювання учнів словесник: „Твір сприймається „як райдужний сон дитинства”. Поет все життя думкою линув у батьківську хату, у якій „він звідав ніжне тепло материних долонь”, з батьківської оселі мріяв піти у „ світ широкий, щоб світ привітав його і постелив під ноги щасливу дорогу”. Як нерозривну гармонію своїх стосунків зі світом, вважає М. Слабошпицький, згадував Тодось Осьмачка свою Україну. Благословенна казка незнищенної України промовлятиме до поета та його шанувальників протягом усього життя, світитиме радісним сяйвом з далекого дитинства, що було пов'язане у Тодося Ось-мачки з патріархальною дореволюційною Україною. Дослідниця творчості письменника Ніла Зборовська доводить, що саме образ „сонячно-райдужної, багатобарвної, гармонійно-спокійної, симфонічно-радісної України започаткує благословенно-цілюще начало його художнього мислення” (6, с.5). „Природа Осьмаччиної особистості, — говорить вона, — наскільки нерозривна з Україною, наскільки мислиться в ній, що не може омісцевитись у будь-якому іншому неукраїнському просторі”(6, с.21).

Залюблений у рідний край, поет змушений був поневірятися по світах.

— Чому доля послала йому тяжкі випробування? — цим запитанням можемо завершити вступне слово вчителя.

Відповісти на нього можуть самі учні, оскільки до уроку мали виконати випереджувальні завдання.

Завдання №1. Знайдіть будь-які відомості про Тодося Осьмачку самостійно.

— Подумайте, що у них вас зацікавило найбільше?

Для швидкого (визначимо термін, врахувавши здібності учнів) і ефективного виконання завдання проведемо частину одного з попередніх уроків у шкільній бібліотеці з метою навчити учнів правильно користуватися каталогами і водночас познайомитися з критичною літературою про Т.Осьмачку, що є в книгозбірні навчального закладу. Попередимо восьмикласників, що цим обмежуватися не будемо.

Учнів, яких зацікавила та сама тема або ті самі відомості, об'єднаємо у творчі групи для подальшої дослідницької роботи.

Завдання №2. Визначте час, у який жив поет, з'ясуйте основні історичні події цього періоду і їх вплив на розвиток культури України і літератури зокрема.

Завдання №3. Прочитайте твори з ранніх збірок Т. Осьмачки „Круча”, „Скитські вогні”. Визначте:

— Які історичні події у них відображені?

— Які події власного життя відбив у віршах цих збірок Т. Осьмачка?

— Яке враження справила на вас поезія?

— Чи виникали труднощі у розумінні текстів? Якщо виникали, то чому, на ваш погляд?

Перші кроки знайомства з самобутнім письменником України зроблені. Роздуми учнів над труднощами у розумінні текстів спонукають до проведення дослідження над особливостями поетичного стилю митця. З'ясування впливу народнопоетичної творчості на становлення та розвиток поетичного обдарування Тодося Осьмачки допомагають осягнути велич його таланту. М. Жулинський пише: „Перші вірші Тодося Осьмачки народжувалися рано — ще в дитинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок — у тому світі реального і уявного, який спонукає до фантазування, домислення, до-уявлення. Тодось Осьмачка з цим казково-легендарним світом дитинства не розлучався все своє життя. І той, хто зуміє вжитися в химерну сув'язь жорстокої реальності і гіперболізованого авторською фантазією „проживання” її в реальності художній — хто захоче вжитися в систему ідей і образів поеми „Поет”, повістей „Старший боярин” і „Ротонда душогубців”, той пізнає образно-символічну великість художнього світу Осьмачки”(5, с.8).

До наступного уроку учні готують повідомлення, я результатом дослідження „Фольклорні джерела творчості Т. Осьмачки”. Основне завдання учнів полягає у читанні — самостійному естетично-смисловому, почуттєво-розумовому сприйнятті художніх творів Тодося Осьмачки, у зв'язку з ранньою творчістю письменника, з літературним процесом доби національного відродження в Україні і життям суспільства (1917—1925). Крім того, читання має супроводжуватися опрацюванням рекомендованої учителем і дібраної самостійно критичної літератури, яка розкриває особливості поетичного стилю Тодося Осьмачки.

Сучасний дослідник життя і творчості поета Ми-кола Скорський пише: „Творчість Т. Осьмачки і сама його особистість нагадують чарівну скриньку, ключі до якої добирати буває не дуже легко. Причину цього слід шукати як у своєрідному художньому обдаруванні письменника, так і в імпульсивному характері та не завжди прогнозованих його виявленнях, у незвичайних обставинах життя” (10, с.8).

Проведемо роботу, яка передуватиме самостійній дослідницькій роботі восьмикласників. Підготуємо до колективного читання ключові вирази (їх можна записати на окремих аркушах і вивісити перед поясненням дослідного завдання, висвітлити через кодоскоп чи використати комп'ютерне оснащення уроку) із висловлювань відомих дослідників творчості Тодося Осьмачки, що вказували на вплив чарівних глибин української усної поезії на становлення й розвиток поетичного обдарування Тодося Осьмачки. Озвучимо їх:

• Тодось Осьмачка „виріс із преширокої бази української народної поезії”

Ю.Стефаник

• Творам Тодося Осьмачки — наймолодшого з причетних до символізму — притаманні „якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...”

С. Єфремов

• Тодось Осьмачка — „поет-символіст, що наближається до чарівних глибин української усної поезії”

Oл. Дорошкевич

• Тодось Осьмачка „відроджував у нашій поезії фольклорну традицію”

М. Слабошпицький

• Формотворчі елементи поетики Тодося Осьмачки вийшли з „багатих криниць усної народної творчості, з фольклорно-метафоричної системи образів і символів”

М. Жулинський

„... образність його творів, його порівняння, його поетичний світ — такі багатющі, такі неповторні, що дозволяють вирізнити його як виняткову появу у світовій літературі”

Ю. Стефаник

З текстів висловлювань легко виділяються два слова, що пов'язуються з поняттям індивідуального стилю Т. Осьмачки, це — символізм і фольклоризм.

— Отже, наше завдання, — скажемо восьмикласникам, — дослідити фольклорні джерела творчості Т. Осьмачки, що розкривають і допомагають зрозуміти своєрідне художнє обдарування поета і „вирізняють його як виняткову появу у світовій літературі”! Ю.Стефаник). Прочитавши висловлювання, виділимо ключові слова, які допоможуть активізувати творчу діяльність учнів. Серед них: усна народна творчість, епічний стиль дум, фольклорно-метафорична система образів та символів, поет-символіст. Пригадування їх значень визначать напрям пошуково-дослідної роботи — віднайти ознаки народної мови та поезії у творах Тодося Осьмачки. Першим кроком на цьому шляху буде завдання: продовжити визначення „ Для народнопоетичної творчості характерно...

відображення життя, праці, боротьби трудового народу в різні історичні епохи;

вираження народного світогляду, моралі, інтересів, мрій, оцінка різних суспільних і побутових подій та явищ, вчинків людей;

соціальна значимість творів;

колективний характер творення;

усне зберігання й поширення;

варіантність текстів;

анонімність;

порівняно невеликий обсяг;

ідейно-тематична єдність всіх фольклорних творів”.

— „ Епічний стиль дум передбачає...

зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб;

певне дотримання правдивості життєвих фактів;

докладність поетичної розповіді;

високу поетичність мови;

невелику кількість основних дійових осіб(дві-три);

своєрідність побудови(зачин, основна частина, повтори, кінцівка);

своєрідність віршової форми (нерівноскладовість рядків, довільне римування, монорими — „один ритм” — всі рядки вірша або його значної частини поєднані однією римою);

великий обсяг(як для фольклорних творів);

виконання речитативом під акомпанемент кобзи, бандури, ліри”.

— „ Зв'язки літератури й фольклору проявляються у...

взаємопереходах

тематики, конфліктів,

мотивів, сюжетів,

образів (усіх видів),

жанрів та їх різновидів,

зображувально-виражальних засобів,

а також у текстуальних запозиченнях”.

— „Фольклорно-метафорична система образів та символів — це...

використання уснопоетичних зображувально-виражальних засобів — постійних епітетів, пестливої форми слів,

тавтології, паралелізму,

сталих порівнянь, гіперболи,

уособлення та метафори;

символу, образу-символу”(1, с.6).

Не випадково в останній рядок винесли поняття „символ” і „образ-символ”, оскільки учитель, після учнівських виступів, має наголосити, що „фольклор — найбагатша універсальна художня система, вид мистецтва, де символи — основа і вершина, а водночас і спосіб творення цієї основи й спосіб досягнення вершини. Учені-фольклористи відзначають специфічні особливості народнопоетичної символіки, що виявляється у стійкому суворо диференційованому за змістом уявленні, яке викликає коло асоціацій; крім того, це система традиційних замін образів, почуттів та дій інакомовними (переносними), взятими на основі схожості та асоціацій і такими, що надійно ввійшли в обіг. А ще символіка має два основних засоби передачі — образ-символ і символічну ситуацію, яка найчастіше являє собою паралелізм. Іноді образ-символ і символічна ситуація поєднуються й утворюють символічну картину, яка є виявом загальнолюдського та національно-специфічного понять. Українська система символічного відображення світу належить до найдавніших і найбагатших систем традиційної культури на планеті” (3, с.239—240).

Така підготовча робота допоможе виділити проблемне питання і спрямувати пошукову роботу учнів, їм слід з'ясувати, що поетика символізму йде від народнопоетичних традицій. Крім того, знайомлячись з критичною літературою, учні прочитають, що Т. Осьмачка захоплювався поетикою символізму — це було характерним явищем для літературного процесу 20-х років минулого століття; а ще: більшість дослідників його творчості зауважують, що його поезія виросла з „праглибин народу нашого”, основною ознакою його культури була символіка.

Досліджуючи творчі зв'язки Тодося Осьмачки з однодумцями з літературного об'єднання „Ланка”, що мали вплив на вибір художнього стилю поета, Ю. Лавріненко пише: „Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної традиції — народної пісні і казки, „Слова о полку Ігоревім”, козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу” (7, с.221).

Як бачимо, одні називають Т.Осьмачку символістом, інші — модерністом, треті — експресіоністом. Але всі одностайні у думці, що коріння поетики майстра у глибинах народної творчості.

— Як можна пояснити такий факт?

Звичайно, результати учнівських спостережень зможемо оцінити на уроці під час активної роботи. Розповідаючи, що показує письменник, восьмикласники мають пояснити, як це він робить: як через художню деталь, художній засіб, художній образ, символ і т. ін. висвітлює особливість певних подій, настрій ліричного героя від світосприймання, його враження, риси його характеру... Так через художню майстерність розкривається ідейність твору „ як його внутрішня якість”. Давно вже стала загальновизнаною вимога сучасної методики „вивчати художній твір у його ідейно-художній цілісності й проблемному спрямуванні, що має забезпечити не тільки чуттєве, емоційне сприймання, а й активне мислення, гостроту думки, критичне осмислення і творче засвоєння”^, с.184).

Отже, перша збірка Тодося Осьмачки „Круча”(1922) виросла із настроїв молодої людини — спостерігача за подіями в Україні років громадянської війни. Глибокі роздуми „двадцятип'ятирічного філософа” над людським життям у складні часи її існування та аналіз „експериментів більшовиків” допомогли поетові зрозуміти, де є кривда, а де є правда. З цього часу правдивість стає для Т.Осьмачки єдиним критерієм справжньої творчості. Переосмислене й перетворене мистецькою уявою поета життя виливається у мистецькі образи його поезії. Він — син своєї землі. її глибокі рани, заподіяні голодом, каліцтва людських доль розривають його душу, печуть вогнем. Тому, зазначає М. Скорський, із сторінок „Кручі” „лине стогін поетової душі, яка не могла залишитися байдужою до людської біди, до розбитих людських надій. Художнє осмислення цих складних катаклізмів доби орієнтувало автора на міфологічні мотиви та образи, що формально відповідали поетиці символізму”(10, с 18). Учений вважає, що таким чином поет „закодовує” свої думки та настрої, щоб „оберегти їх від начіплювачів політичних ярликів”.

Так, у поезії „Цить, моє серце” угадується міф про прикутого до скелі юнака, який прагнув добро зробити людям. Читаючи вірш „Війна”, легко пригадуємо легенду про матір, у якої шуліка вирвав із живих грудей серце. Але художні образи повертають нас у страшні часи голодомору, який охопив люд український після братовбивчої війни.

Як велику біду для України сприймає поет і братовбивчу революцію, що була принесена на батьківщину іззовні. Революція постає у символічному образі колісниці (вірш „Колісниця”), на якій „Од північних льодів, од глибоких, мохнатих, далеких снігів ще й не битими шляхами, а кривавими манівцями по шляху нічної птиці щось велике, необоре, мов сторуке люте горе, прошуміло по Вкраїні” (9, с.24).

Хоча водночас ця ж колісниця принесла і радість сподівання на національне відродження України:

Як шуміло, як летіло, —

сонце селами ясніло

і травою-муравою по гаях, лугах

весніло.

Церкви божі в кришталеві дні погожі

молоділи та біліли на майданах,

роздоріжжі;

любо святами пишались

людом радісним, —

як сонце в росах,

мов колосся наливалось (9, с.24).

На жаль, радість була не довгою. Біду автор подає в узагальненій картині: „Скрізь долини та могили, кручі дикі, шляхи биті та великі гнилим трупом зачорніли, черепами, кістяками, мов снігами, забіліли...” (9, с.24). Скорський М. наголошує, що саме ця картина-узагальнення довершує образ революції, який склався у свідомості поета на відміну від того, що звучав у гімнах його сучасників.

„Трагічну панораму землі розсуває до космічних висот” одна з найкращих поезій збірки під назвою „Хто?”. Присвячена вона пам'яті загиблого брата Самійла. Центральним у поезії є персоніфікований образ правди, яку хтось знову розіп'яв на Голгофі. Від того і біль душі ліричного героя. Дуже слушно зауважить Сергій Єфремов, даючи високу оцінку поезії Т.Осьмачки: „Суворої, дійсно біблійної простоти дух, до якої так пасують оті слов'янські: „глава”, „древо”, „врата”, якась нерозгадана глибінь образів ... — якісь грандіозно-космічні, трохи ніби туманні образи, що просто аж придушують своєю величчю, заступають звичні обрії” (4, с.374—375).

Увиразнює ідею поезії символічний образ хреста з розп'ятою людиною. Він перекриває увесь світ:

На персах землі —

гора

у важке небо зоряне з сонцем

впира чолом.

Од п'ят гори до зір небесних

криваві тумани.

На горі в туманах —

Хрест.

Простяг рамена

Од краю світа до краю,

од сходу на захід.

У світ упала тінь Хреста

з півночі на південь.

На Хресті — людина.

На степи,

на води

звисає глава (9, с.20).

Символічним образам Т. Осьмачка надає неосяжної смислової глибини.

Л. С Чернюк вважає надзвичайно цікавою і архітектоніку поезій Т. Осьмачки. У зв'язку з цим дослідниця розглядає уривок з поезії „Хто”, що є яскравим прикладом особливостей модерністського підходу до поезії, який домінував в українській літературі 20-х років: гармонійне поєднання форми і змісту, навіть зовнішньому вигляду поезії автор надає символічного значення: рядки сплітаються в дивний орнамент, учні можуть виділити в ньому обриси хреста. Т. Осьмачка намагається поєднати, зазначає дослідниця, поезію й живопис. У його творах найбільше захоплюють не почуття й переживання ліричного героя, не сюжет (хоча більшість із його ранніх віршів треба характеризувати як ліро-епічні), а зорові рухомі картини, що постають перед читачем. Ця особливість творчої манери та яскравість, тяжіння до контрастних кольорів (чорного, червоного, пере-плетених із білим, зеленим) дають дослідникам підстави вважати Тодося Осьмачку експресіоністом.

Літературознавці стверджують, що перша збірка Тодося Осьмачки „Круча” засвідчила про нахил його до символістської поетики. На її ґрунті відроджуються прадавні фольклорні образи, вибухає глибоке національне чуття. „Уже цією збіркою, — пише Зборовська Н., — Т. Осьмачка не вписується у „героїчну революційну епоху”, котра диктує класове, а не національне світовідчуття”(6, с.8). Певне, тому центральним образом збірки є узагальнений образ України-неньки на трагічних перехрестях історії. „Соціальні проблеми часу пройшли через зболену душу поета, діставши цілковито особистісне їх художнє вираження. І хоч немає у віршах збірки, — пише Скорський М., — прямих історіософських суджень автора, але „вже саме часте фігурування образу України, осмислюваного невіддільно від світу й водночас окремішньо засвідчує етнодержавницьку позицію! 0сьмачки”(10, с.20).

Так, у вірші „Війна” узагальнений образ рідної землі — України, у якої відібрано волю, вбачається у „магічній постаті матері” — їй шуліка вирвав із теплих грудей серце і кинув у криницю глибоку — „безодню неминучу”:

На шляхах середохресних

до стовпа я був прикутий,

ти ж кривавила десь верстви,

вся обідрана, роззута;

повертала груди рвані

все на північ, а не в вирій,

і кричала у нестямі:

„Зерніть серце моє, звірі!” (9, с.28)

Образ скаліченої матері, серце якої кривавить „на шляхах середохресних”, вирізняється за окремими деталями чи навіть їх контурами у кожній поезії збірки(10, с.18): образ-символ гори у вірші „Хто?”, „щось велике, необоре, мов сторуке люте зло прошуміло по Вкраїні” у поезії „Колісниця”, образ самотньої матері, що „ридає на скелі, над морем на кручі” („Цить, моє серце”)...

Дослідники стверджують, що „нерозгадана глибінь” створених поетом образів досягається творчим засвоєнням поетики фольклору (10, с.21). Наприклад, діалогічна будова поезії „Війна” передає довірливо-схвильовану розмову матері з сином. За народнопісенною традицією, син звертається до матері: „Мила ненько, біла вишне!” Поширене метафоричне порівняння малює розлогу картину біди: „Чом, сину, зажурився, ніби вечір похилився аж до хмари, аж до лану на могили та церкви, на яри... в ріку криваву, що полоще черепи і кістяки, наче криги, биті, ламані шматки?”(9, с.27), що підтвердиться у синових сновидіннях. Постійні епітети („ноги голі”, „серце тепле”, „кривавії ріки”, „віковая глибина”, „буйна нива”, „золота пашня”) роблять мову лагідною, емоційною, передають любов сина, його стурбованість за долю матері, як і метафоричність та гіперболізація образів. Виправданим є і символічний образ сну — дослідники вважають, що за символікою автор прагнув заховати „невигідну” думку.

Часто Т. Осьмачка користується народно традиційним повтором — підкресленням, що надає розповіді „інтонаційної експресії”, підсилює думку. Підкреслення виражається у виділенні потрібного слова в реченні одним рядком. У такий спосіб логічно наголошується предмет, явище, думка, ідея:

На персах землі — гора;

На горі в туманах — хрест.

По чреву світа

ватаги ходять —

ситі,

п'яні,

п'ють кров.

Розп'яв хтось правду на Голгофі

знов!

Характерним народнопісенним прийомом є повторення однорідних дієслівних форм, синонімів, що несуть експресивне (чуттєве) навантаження образів: „Як шуміло, як летіло, — // сонце селами ясніло // і травою-муравою по гаях, лугах//весніло”; „...а поля, //лани зелені в багряницю з крива виці // одяглися й простяглися, // мов на муках-катуванні! „; „А бурхливий буй-вітрисько И по землі од гір гогоче, // як зубами, у старих лісах дубами // хилитає та скрегоче, // піщані здійма тумани, // гуде-стогне над кістками //та й хоронить під пісками...(9, с.24).

Особливого смислового звучання надають поезії і стилістичні фігури: інверсія, анафора, композиційні стики та ін.

Учені-літературознавці свідчать, що поетична манера письма „Кручі” збережеться і в наступних збірках та й в окремих прозових творах (повість „Старший боярин”), але з деяким „просвітленням символіки, що йде знову ж таки від народнопоетичних традицій (10, с.22).

Друга збірка поезії Тодося Осьмачки з'явилася у 1925 році, до неї увійшло всього 15 віршів, написаних 1923 року. А це свідчить про те, що тематикою, проблематикою та засобами художнього вираження подій складних повоєнних років в Україні збірка „Скитські вогні” близька до збірки „Круча”. „Вона, як і попередня, — вважає Зборовська Н., — засвідчує спалах творчості на ґрунті національного духу, а отже, й трагічно-непримиренне ставлення до революції та громадянської війни” (6, с.8), від яких найбільше постраждало село — голод, безнадія, руїна поселилися в ньому. Як син своєї землі, Т. Осьмачка найболючіше переживає становище селянина на історичному роздоріжжі. Все життя поет прагне захистити село „з його правічною духовністю, що невмолимо зіштовхується” у прірву. „Село, — відзначає В.Пахаренко, — з магічною, сакралізуючою силою землі, батьківського заповіту — правічного голосу роду, нації — є для поета єдиним духовним осередком, джерелом його життєвої енергії”(с.10, Пахаренко) Тому тема селянства була однією з центральних у творчості Т. Осьмачки упродовж усього життя.

З невимовним болем читає поет лист від батька („Лист”), де йдеться про скруту, у якій опинилася родина і все село, бо голод:

... скрізь поламані лежать

Сухі поля

І села викотили жаль

На давній шлях.

На тім шляху пили курять

На цвинтарі —

Вози то з мертвими риплять,

Як журавлі...

„Революція, громадянська війна, — зауважує М. Слабошпицький, — бачаться Осьмачці вогненними смерчами, що пролетіли над українським селом, випалюючи в ньому не тільки казку дитинства, ідилію природи, вивітривши дух заможності, а й ущент винищуючи все те, що було основою національного та морального буття народу” (11, с. 13).

„Сам як глід” поет тільки й може, що розповісти про трагедію українського села всьому світові, і вважає це своїм обов'язком як митця. У поетичні рядки виливаються болісні факти з життя: позбавлений засобів до існування, напівголодний, поет не може допомогти рідним. У відповідь на розпачливий лист батька він тільки й може, „що від мук тут закричать”, оскільки українське село вже вкотре стало заручником „великої” політики.

Трагедія українського села, зауважує М. Жулинський, у вірші „Труни в гаях” набуває символічного вираження в образах двох трун, „які оплакуються народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кровинки:

Як у тій труні, що лягла під

рів,

битая в мороз, скупана в

крові —

радість молода — квіти степові!

У другій труні — мати всіх людей,

тих замучених, побитих дітей...

Із грудей стримить кривавий багнет,

а на нім горить цвіт-рожа важка” (5, с 12).

„Покалічений революцією та громадянською війною національний світ, — доповнює Н. Зборовська, — устає у потьмарених важких символах: кров огненно димить шляхами, у селах усе гине, ридає дощами народ, сльози горять, мов „ягоди-кров”, лежать дві труни дубові у „чорнім сукні”...(6, с.9).

Про наслідки недавніх воєн читаємо у віршах „Забутий”, „У табори”, де через складну систему об-разів-символів автор малює трагедію рідного народу, який б'ється з паном не за жупан, а за волю:

Журиться жито, схилившись у луг:

колос, мов камінь, втопило в туман;

вовк на могилі зайнявсь і потух —

зуби за лісом сховав...

(9, с.54)

Події громадянської війни та революції „містифікуються „ у Т. Осьмачки в „символічних жахаючих образах „горобиної ночі”, чорних круків, що „летять на Київ золотий”; лютого вовка, що, злігши на забитого, „ зуби до сонця в крові підійма” (6, с.8).

Дослідники творчості поета констатують, що в поетичних його роздумах, пов'язаних з „певними соціально значущими подіями”, майже завжди постає узагальнений чи й навіть символічний образ України. Так, у поезії „Труни у гаях” „мати всіх людей, тих замучених, побитих дітей” оплакує кращих своїх синів і дочок, що полягли за свою землю під час кривавих битв громадянської війни. Наскрізним він є у поемі „Вітер з Півночі”. Образ рідної землі у думах і помислах воїнів-українців, які прагнуть катові розбити висок кайданом, щоб побачити „Україну, Дніпро та жито на полях”.

Мотив залежного становища України, втрати історичної державності відчувається і в поезії „У табори” — як один із „варіантів... центральної теми неволі Вітчизни”. Таким чином поет продовжив і збагатив традицію української громадянсько-патріотичної лірики „невольничої проблематики”(10, с.37).

Відчуття неминучості нових випробувань для України Т.Осьмачки передав у поезії „На Ігоревім полі”. „Поет висловлює передчуття нових кривавих днів, які затаїлися в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України” (11, с 11). їх поет малює на початку та в кінці вірша, що є художнім обрамленням поезії, яке увиразнює картину скривавленого світу. Поета тривожать передчуття нового лиха-біди, які він передає через систему символічних персоніфікованих образів Сонця, яворів, стерні, борони як її узагальнення. Над усім тим образ молодиці, яка плаче за своїм чоловіком, бо його розіп'ято на вогненних зубках:

висить над морями у крові закляклий,

кров'ю свого серця захід обливає,

у чорній півночі болота сповняє !..

(9, с.69)

Вийшла молодиця з сином на майдан і, як Ігорева Ярославна, просить сили природи захистити весь люд від ворогів кривавих, не покинути „закляту, розп'яту країну !..”. На думку дослідників, образ молодиці став уособленням долі України.

Занурюють читача у стихію трагедії історії читача символічні образи крові цієї збірки: „кров його(козака) в землю текла крізь піски”, „кров її сина курить”, „вовк...зуби до сонця в крові підійма”(„3абутий”); „шляхами кров огненно горить”, „сльози горять на хвилях садків, мов ягоди — кров”, „скупана в крові — радість молода”, „із грудей стримить кривавий багнет”, „а серце пала — сонце із крові”(„Труни у гаях”); „ваша кров у полоні тече”, „краплі-кров лопотить об залізо домів”, „щоб не видно було на вас бризків крові...”(„У табори”); „заюшило кров'ю хустку молодиці”, „кров'ю свого серця захід обливає”, „поставила сина там у кривавиці”(„На Ігоревім полі”). Сучасний дослідник творчості Т. Осьмачки М. Скорський вважає, що часте використання „кривавої” метафори автор робить з єдиною метою — викликати у читача почуття відрази до всього, що гнобило в людині святе почуття волі(10, с.39).

Як бачимо, минуле і сучасне рідної Вкраїни все життя непокоїло Т. Осьмачку і „знаходило своє поетичне вираження в різних художніх формах” (10, С.38). Так, на думку М. Жулинського, вірш „На Ігоревім полі” є майстерною „реконструкцією” оповідного ладу народної балади, за допомогою якого створено новітню легенду-плач Ярославни. Щоб „видобути” з традиційно народнопісенної символіки, з прадавніх народнопоетичних образів, якими, на думку Н. Зборовської, насичена збірка „Скитські вогні”, „грізний апокаліптичний дух”, поет використовує ритміку замовлянь, дум, голосінь, народнопісенну образність. Наприклад:

Погойдніться, верби, понад берегами,

Розступіться, села, з білими хатами, —

Я несу дитину на чорні майдани,

Хай зозулі сиві кують над дворами (6, с.9).

То як похоронне голосіння, то як величальна пісня звучить пристрасне Осьмаччине слово у цій збірці.

Центральне місце у ній, за визначенням багатьох критиків, посідає образ степу як „часопросторова екзистенція українського світу”(Н. Зборовська), „глибока філософія життя”(М. Скорський), якому поет співає гімн (М. Жулинський):

До тебе, степе мій, пісні мої горять,

як роси польові

або забуті кочовиська вікові!

О скити, пращури мої,

тепер я знаю, що зринають із степів

ото забуті вами у віках вогні

під арки чорні вороних ночей,

що миє тирсою старезний степ. (9, с.35).

Містичне і реальне іде „по шляху віків”. На могутніх українських просторах ліричний герой прагне побачити минуле і прийдешнє рідної Вітчизни, розмірковує над „нескінченністю бігу нашого життя”. Неповторно чарівні малюнки природи, відтворені у поезії, передають ліричний настрій героя, його віру у щасливе майбутнє.

Мотиві, надії на щедрість долі звучать і в творах „Чекання”, „Казка”, „Весна”, „Пісня з Півночі”. Не випадково ними поет розпочав нову збірку. Ліричний герой віршів закоханий у життя, його серце із завмиранням чекає пари — „дівчину... в теплих зорях”.

„Розмаїттям образів, поетичних деталей, що прийшли з український пісень, — говорить М. Скорський, — заграли вірші. Тут фантазія художника не знає меж. Його винахідливі метафори, образи-символи несуть у собі і думку, і барви слова, звуку, творячи малюнок чи картину. Відчувається, що Т Осьмачка прагне кожну поетичну деталь зробити місткою, об'ємною, зримою”(10, с.34).

Переконані, що восьмикласники, досліджуючи особливості художнього стилю поета, підтвердять цю думку літературознавця яскравими прикладами з віршів „Весна”, „Чекання”, „До степу”, гарної поетичної „Казки”, що звучала на початку уроку. Відшукають елементи синкретизму в поезії Осьмачки — майстерне поєднання звукових, зорових, дотикових, смакових і навіть нюхових образів. Розмірковування над значенням таких прийомів для поезії допоможуть максимально активізувати читацьке сприйняття, надати йому своєрідної „об'ємності,” „матеріальності” (С. Чернюк ).

Ми не випадково завершили невеличкий огляд перших двох збірок Т.Осьмачки легкими, прозорими віршами, у яких поет нагадує, що „кожному з нас самому слід шукати весну свого щастя”. Сам письменник був надзвичайною людиною. Сила його духу, незламна воля поета-патріота викликає у наші дні неабиякий інтерес: життя Т.Осьмачки стало уособленням долі „фанатичного правдолюбця; він був „майстром нетрадиційного плану, твердим у своїх переконаннях”(10, с.6—7).

На думку М. Слабошпицького, Тодось Осьмачка — непрочитана історія: і типова, і виняткова; у ній болю і тривог вистачило б на десятки життів. А ще є там багато „вкраїнського неба, сонця, вітру й запаху землі”. „Ми інколи думаємо, — пише літературознавець, — що знаємо все про Україну. Але, прочитавши „Старшого боярина”, відчуваємо, що не можна бути такими самовпевненими.

Осьмачка відкриває нам Вкраїну...

Його слово — як хода натомленого селянина.

Слово Осьмаччине йде і йтиме крізь час, анітрохи не зважаючи на нього, на нас і на тих, хто буде після. Воно сповнене величі й гідності, як усе неминуще.

А література, яка має Осьмачку, не може лишатися в світі третьорядною.

Вона приречена доростати його рівня. Отже — світового” (11, с.6).

А ми — вчитися у своїх славетних співвітчизників любити свою Батьківщину — Україну.

Література

1. Бандура О. Дидактичні матеріали з теорії літератури: Навчальний посібник для 5—11 класів середньої школи —К.: Рад школа,1991. — 49 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов, ред. В.Т.Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”,2003. — 1440 с.

3. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. — К.: Ред. часопису „Народознавство”, 2001. — 576 с.

4. Єфремов С. Історія українського письменства. — К. — Львів, 1919.

5. Жулинський М. Приречений на самотність і вигнання /Тодось Осьмачка. Лірика. — К.: Рад. письменник, 1991. —18 с.

6. Зборовська Н. „Танцююча зірка” Тодося Осьмачки. — К.: МСП „Козаки”, 1996. — 64 с.

7. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — Мюнхен, 1959.

8. Мазуркевич О. Метод і творчість. — К.: Радянський письменник, 1973. — 253 с

9. Осьмачка Т. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1991. —252 с.

10. Скорський М. Тодось Осьмачка (життя і творчість). — К.: Український Центр духовної культури, 1999. — 224с.

11. Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). — К.: Ярославів Вал, 2003. — 368 с

12. Стефаник Ю. Листи до приятелів // Українське слово. — Книга друга. — К.: Рось, 1994. — С.108—114

13. Франко І. Твори в двадцяти томах. — Т.17. — К.: Держлітвидав, 1956.

14. Чернюк С. Тодось Осьмачка // Українська література. Імена і долі письменників. Методичні поради. В 3-х частинах. — К.: Бібліотека українця, 2001. — 344 с.)