Всі публікації щодо:
Славутич Яр

„Потуга слова полонила світ” Славутич Яр

(Григорій Михайлович Жученко) Народився 1918 року

Н. Волошина,

доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України

Яра Славутича Бог наділив не лише козацькою красою й відвагою, а й багатогранним талантом. Він — доктор філософії, професор Альбертського університету в Канаді, визначний мовознавець та літературознавець, автор семи підручників з української мови, п'яти книжок з літературознавства, багатьох статей і рецензій, спогадів, а ще його багатство — десять збірок поезій, що склали п'ятитомник автора. Все це — свідчення невтомної праці на ниві українознавства. Учений і поет, він всю свою синівську любов віддає Україні, її народу.

Яр Славутич любить подорожувати. Літаком він облетів довкола світу, скільки він мандрував на автомобілі, потязі! Перелік міст і країн, де він побував, займе кілька сторінок. Європа, Америка, Японія, Мексика...

В Україну приїхав після майже півстолітньої розлуки. Мандрівок по Україні було 12. Відвідав 80 міст і близько 100 сіл. Виступав на численних зібраннях, зборах і мітингах перед Референдумом 1 грудня 1991 року, розповідаючи, як живуть люди на Заході в самостійних державах.

Народився Яр Славутич 11 січня 1918 року в давньому козацькому зимівнику, заснованому ще в XVII столітті. Згодом це вже хутір Жученки, що біля села Благодатного (північна Херсонщина). Його батько був родом з козацької шляхти, а мати — проста селянка. В родині Жученків шанували народні звичаї і традиції. У гості до них часто приїжджав відомий історик, етнограф, дослідник козаччини Дмитро Яворницький, який приятелював з дідом Григорія Олександром. Дід розповідав онукові про козаків, повіз його на Хортицю, де Гриць урочисто склав присягу бути найкращим у світі січовиком, а потім продекламував вірш „Б'ють пороги...”Т. Шевченка.

Перші вірші хлопець написав, коли йому було 11 років. Це „Боковеньки”і „Жуки”. Вони чудом збереглися у рідної тітки Вусті на горищі їхнього будинку у Кривому Розі.

У 1932 році заарештовують батька Михайла, який не виконав „другого плану до двору” і везуть на висилку, а разом із ним 14-річного сина Григорія. По дорозі хлопець втікає через дірку, прорізану у стелі товарного вагона, і повертається додому. Потім у поемі „Моя доба” він згадає ті страшні часи:

Я пам'ятаю, мамо, пам'ятаю: Одного досвіта й до нас прийшли. Ще тільки перші півні заспівали...

Жалобно ржали коні вороні

(Відмалку батьком плекані, як діти),

Коли обох нас, мовби на вогні,

З двора вивозили. Я встиг уздріти:

Ячали мати й сестри...

А навесні 1933 року по всій Україні лютує штучно організований московськими правителями голодомор, помирає улюблений дідусь, піврічна сестричка, бабуся. Хлопець виживає завдяки тому, що пасе корів у радгоспі і п'є потайки надоєне в плескату пляшечку молочко. Він вирішує, якщо зостанеться живим, то розповість всю правду людям.

О неповинні українські діти!

О янголи, вас мерло тисячі!

Це вам сьогодні б жити й молодіти,

Дзвеніти вдень і мріяти вночі,

В садках плекати повновиді квіти,

В майбутнє гордо, впевнено йдучи...

Через п'ять років Григорій Жученко вступає до Запорізького педагогічного інституту, але зразу ж опиняється у в'язниці за читання еміграційних віршів О. Олеся та повістей В. Винниченка. Його врятовує мама, викупивши з в'язниці.

О рідна мамо! Той свободи день

Мені дзвенів — як пісня всіх пісень.

Під час Другої світової війни, коли фашисти захопили Україну, молодий вояк разом з іншими військовими організовує в лісах північної України Чернігівську Січ, яка охороняла місцеве населення від німецьких загарбників, а також рятувала молодь, яку відправляли до Німеччини на роботу. Чернігівська Січ мала стати армією Самостійної Української Держави. Молодого вояка і тут дістало чергове горе: від руки фашистів гине його молода дружина Уляна і одноденна донька. їх спалили гітлерівці, винищуючи українські села.

Глибокий жалю, — невимівна мста!

Моя кровинко, одноденна доне!

Куди втікати, як душа холоне,

Як серце болем запеклись вуста?

Моя дружино! Чиста, як свята,

В тужбі лісів жалоба серця тоне —

За вас я мстив, щоб кодло невгамонне

Суворих кар настигнула мета.

Після війни Яр Славутич опинився за кордоном у таборі для „переміщених осіб”. Важко, дуже важко було покидати рідний край, прощатися з могилами предків, мамою і сестрами, друзями.

Прощай, нескорений живий народе! Тобою дане на моїм чолі Благословення, мов ясні клейноди, Нестиму гордо я по всій землі.

У цей час виходять одна за одною збірки його поезій. Немало віршів було втрачено. Так, скажімо, плановане до друку ще в Україні 1941 року „Слово про Запорізьку Січ” загинуло в київській друкарні під німецькими бомбами ще на початку війни. А тому друга збірка „Гомін віків”(1946) теж записана з пам'яті.

Тут він виконує обіцянку, дану дідові: пише спогади про голодомор в Україні.

Далі поет емігрує до США, де закінчує Пенсильванський університет. Одержавши диплом доктора філософії, викладає українську мову у Каліфорнії, а потім мову і літературу для дітей українських поселенців у Канаді. Яр Славутич бере активну участь у наукових конференціях і міжнародних конгресах, утверджуючи думку про незалежність Української держави, дбаючи про розвиток мови, літератури та культури рідного народу.

Подорожуючи світом, перебуваючи в різних країнах і на різних континентах, Яр Славутич у серці несе слово великого Шевченка, бо „воно німим розковує уста”, „веде до правди всі материки”(„Слово”(у вінок Т Шевченка). Думкою поет лине на Вкраїну. Його душа болить від того, що слово правди на рідній землі заковують у кайдани або просто знищують. Поезії митця присвячені Олексі Гірнику з Калуша, який спалив себе біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України, письменникові і правозахисникові Миколі Руденку, який виконав „козацьких предків кровний заповіт”, пам'яті Василя Стуса і Алли Горської, Андрія Малишка і Володимира Івасюка, Валерія Марченка і генерала Григоренка — народних героїв, які знайшли свою Голгофу у безсмерті.

Яр Славутич до щему в серці любить рідний край, свою Україну, — Батьківщину своїх предків, прарідну землю:

Україно, мій рідний краю,

Вічна туго, предвічна кров!

Чи дійду до твого розмаю?

Чи побачу Славуту знов?...

Україно, єдина в світі,

Гойне зілля, живлюща кров!

Найяснішу, палку, в зеніті,

Я приношу тобі любов.

У травні 1991 року поет відвідав історичне місто Батурин. Після цієї подорожі він присвятив свого вірша „Палацу Батурині” Валерію Шевчукові.

Яра Славутича турбує Чорнобильська трагедія і розстріли інакомислячих у Биківні.

Слова Яра Славутича, як він сам про це пише, „добірні і прості”:

Майнуть роки, минуть епохи,

Та не розмиють край води

Не завжди смертні, вічні трохи

Мої карбовані сліди.

Поет після слів „вічні трохи” поставив знак запитання. Думаємо, що сумніватися не треба у вічності поетичних слів автора, бо вони своєю потугою полонили світ.

P.S. Недавно вчителька української мови і літератури Снітівської школи, що на Хмельниччині, Яцкова Л. М. підготувала літературно-музичну композицію за творчістю Яра Славутича і надрукувала у нашому журналі. Твори брала з книжки „Поезії та теми”, яка вийшла друком у видавництві „Славута” м. Едмонтона у 2004 році. Автор люб'язно передав до України велику посилку з книжками. А ми у відповідь надіслали йому часопис з матеріалом про нього. Радіємо з того, що нам надійшла відповідь письменника, з якої дізналися, що його учні робили ксерокопії літературно-музичної композиції, щоб ознайомити з нею своїх студентів. У майбутньому плануємо підготувати матеріали до книжки про митця.

Подаємо кілька поезій.

ШАБЛІ ТОПОЛЬ

Я так жадав ту землю цілувати,

Яка снагою дощових струмків,

Немовби купіль теплих шапликів,

Колись голубила дитячі п'яти!

Вона стелилася до ніг, як шати

Прямих левад, вигинистих лужків;

Вела крізь хащі диких терників,

Шептала казку, наче рідна мати.

Зирнувши вниз раптово з літака

Біля Борисполя, в гниле болото,

Я вмить пройнявся болем земляка.

Застиг на смерть.

О неземна скорбото,

Зоглянься й жалощі мої візьми!

Не цілував я діл — кропив його слізьми.

Бориспіль, 5 серпня 1990 р.

На Запоріжжі зацвіли

Кущі акацій кучеряві,

Немов устали в збройній лаві

Січовиків яркі вали.

Хай кажуть, битви відгули,

Спочили вої нелукаві,

Відбатувавши в тій батаві

Для нас майбутнє — з ковили!

Та слава Січей надихає,

Козацькі подвиги таїть,

Переметнувшись у безкрає.

Крізь дивні закрути століть,

Розбивши млу в байдужих душах,

Зневагу пише по чинушах.

Никопіль-Капулівка, 1991.

ЗМІЄВІ ВАЛИ

Хто вас насипав? Під могутнім змієм

Прогнався плуг? І розпростерся рів!

Невже наш люд не з тих богатирів,

Кого ми, вбогі, славити не смієм?

Ще не розгадано, яким борвієм,

Навалу Сходу краючи з ярів,

Вогненний вихор гнівно догорів.

А ми тепер нічого вже не вдієм?

Прапредки предків насипали вал

Навколо тла трипільської держави,

Щоб орд погубних зупиняти шквал.

Незнані вальники, сягнувши слави,

Звершили диво. Спом'янімо ж тих

Неголосних полянських вартових.

На Змієвих валах, 25 травня 1991 р.

У ПАЛАЦІ „ЖОВТНЕВИЙ”

Це тут забили кулею Близька,

Який не чув ні пострілу, ні слова.

На мить югнула далеч пурпурова —

І стала скаля вічности близька.

Скінчилась путь Фальківського слизька —

Його зманила слів метка полова.

Агов! Косинки постать маякова

Борцям скріпила вдачу вояка.

І в красний вирій відлетіли душі,

Кому народні долі небайдужі —

Триматись грив чи під копита йти?

Як лунко лине громове подзвіння

По вас, творці! І подвиг правоти

Жадає в жилах помсти воскресіння.

8 вересня 1990 р. Фестиваль „Золотий гомін”.

ІЗ БОРУ В БИКІВНІ

Коли в очниці бурих черепів

Загляне вічність, ідучи в безмежність,

Який почати похоронний спів

Отим, хто впав за горду Незалежність?

Такий терпкий навколо супокій!

Лише верхами лементують сосни.

По стовбурах, у повняві тяжкій,

Тече скорботи смолозбір незносний.

Послухаймо! Із бору в Биківні

Лунає спалах куль і брязкіт криці...

Гучать, як присуд, помстою в мені,

Непогамовні черепів очниці.

Биківня, 1992

* * *

Відлітають у дальній вирій

Журавлині журні ключі.

Довго чути в октаві щирій

Прощавання сумне вночі.

Розливається в темнім небі

Монотонне курли-курли,

Мов співають на давній требі

Похоронні пісні хвали.

Не журіться, журавки! Віти

Піднімає нова пора...

Чи не час і мені летіти

На золочений схил Дніпра ?

Там клекоче доба сувора,

Смолоскипів свята борня.

Кличе, кличе мечів напора —

Відлітаю туди щодня!

Зачерпнути сили Славути,

Впасти в битві на береги,

Від яких уже не звернути

На чужинні мандрів круги.

1981

* * *

Зорало душу примхами життя

І, наче боронами, зволочило.

Парує пар займисто, міцнокрило,

Готовий вийти з темного буття.

Засій і жди небесного пиття,

Щоб зерно в серце корінці пустило.

Багатострільно заруниться било —

І колос викинуть рясні звиття.

Що ж вийде з того? Пишна паляниця?

Черствінь закальця? Диво проясниться,

Коли поставлять на столи томи.

І ти, сівачу, поборовши змори,

На суд появишся перед людьми,

Що пишуть присуд, вірний і суворий.

1982



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.